В сут нках

                Іван Мельник





                В СУТІНКАХ


                Оповідання


Хто не знає минулого,
той не вартий майбутнього.
М.Рильський



Харків l Крок
2006
ББК 84.4 УК7
М48



Мельник I.Я.
М 48 В СУТІНКАХ: Оповідання — Харків: Крок, 2006. — 148 с.



ISBN 966-652-122-9



Книга Івана Мельника – це оповідання  з  життя нашого народу, нашої держави, з часів далеких тридцятих до нашого часу.
Часто автор був учасником або свідком згаданих подій.
Деякі із оповідань друкувалися в місцевих та столичних виданнях та займали призові місця.




© Мельник І.Я., 2006

                РЕКВІЄМ


Бровко розплющив очі, прислухався. Тиша. Підвівся на задні лапи, розправив передні, струснувся й побрів. Росяна доріжка, тьмяно сіріючи в нічних сутінках, вела до саду. Зупинився наїжачившись: незвична пустка вразила його. Ще вчора тут, на широкій поляні, довгими рядами біліли вулики, вдень мирно гули бджоли, пахло медом, крутилась медогонка... За сонця він рідко забігав сюди: господар не терпів, коли хтось без діла вештався під ногами. Сам же з ранку до вечора крутився тут як муха в окропі. Господар, одним словом! Щосуботи з усієї округи наїздили до них дядьки. Навозили – чого душа бажає! Запасались медом й від’їздили, вдоволені. А вдосвіта в своєму казані він знаходив свіжі кості, часто навіть із м’ясом, з м’якими пахучими хрящами... Аж у самих Ромнах на ярмарку їх із господарем добре знали й чекали. Хутко спродавшись, господар купував ковбасу, великі головешки жовтого смачного сиру, від пахощів якого паморочилась голова. Дорогою додому господар, посміхаючись, гукав:
– Ну, що, Бровчику?
Тоді Бровко наздоганяв дрожки, вскакував на ходу, вмощувався в задку й чекав, схиливши набік голову.
– За добру службу! – й пахуче кружальце летіло у відкритий рот. І ніщо не віщувало біди. Та раптом учора: рипучі вози, змиршавілі від старості воли і ті двоє, довготелесий і опецькуватий, на котрих він якось позаминулого літа всю ніч шкірив зуби. Вклякли біля вулика, й до самого ранку не ворухнулись. Їх тоді господар пожалів, ще й медом почастував: «Та глядіть мені! Бровко штани полатає. В чому тоді до дівчат? Ідіть з Богом». Мов побиті цуцики, попленталися з двору.
A тепер, ніби самі тут господарі. Заляпали вулики глиною, позвалювали на вози. Злодії? Так сам господар допомагає. «Мабуть так і треба, – рішив Бровко. – Коли вже сам господар...» От тільки передчуття чогось лихого, невідступного все одно гнітило, і він потихеньку гарчав, але терпів. Та коли нахабні молодики попрямували врозвалочку до хати, не витримав, скаженіючи від люті, рвонувсь навперейми.
– Назад! – стьобонув голос господаря. Бровко розгубився. Зупинившись, він мовчки ошкірився, потоптався трохи на місці й, підібгавши хвоста, відійшов. Тим часом молодики взялися коло майна. Винесли мішки з воском, порожні вулики, а потім столи, посуд... діло дійшло й до подушок. Це й доконало Бровка. Побрів собі геть. Було ясно, як божий день: він зайвий, вартувати йому більше нічого. Їхнього гнідого рисака, котрий міг без зупинки бігти аж до самого Засулля, й рябу корову Шурку звели з дворища ще на тому тижні. Біда спіткала й ставочок, що за садом, нижче городів трохи. Бровко щоночі забігав туди напитися чистої студеної водиці, що так смачно пахла рибою й очеретом. Та збіглися якось галасливі, мов напідпитку, молодиці й закидали ставочок смердючою травою. А через день спливла риба... І нічого не вдієш. Бровко забився в глухий закуток саду аж до старих могил, ліг там у чагарнику, і заскімлив по-цуценячому від безсилля й жаху перед навколишнім світом, що став незрозумілим і страшним. Лише вдосвіта прибрів Бровко до двору. Ранком до будки наблизився господар. За ніч він спав з лиця, весь посірів і ледве тримався на ногах. Кинув Бровкові кілька скам’янілих житніх сухарів і щез у хаті на весь день. Ледве дочекався Бровко вечора. А опівночі зізнався з падлом. Такого добра було тепер доволі. Бродяча псюрня, що збіглася з навколишніх спустошених хуторів гризлася коло дохлої корови. Всю свою злість зігнав Бровко на зголоднілих бідолахах. Лишившись наодинці із дохлятиною, відшматував добрячий кусень, відволік його трохи вбік до чагарнику і, косуючи на всі боки палаючими очима, люто гриз. Потяглися сірі одноманітні дні. Бровко почав уже звикати до нового життя: день – в холодку коло будки, а прийде ніч – на здобич. Господар й собі тинявся без діла, як у воду опущений. Якось мирно собі дрімаючи, вловив Бровко ледь чутний, принесений відкілясь здалеку вітром, ненависний йому запах. Насторожився. Запах отих двох, котрі спустошили і пасіку, й дім, і все його життя. Згодом почувся виск немащених коліс, гуркіт воза  -    бовкун.
Недобре передчуття штовхнуло Бровка до воріт. Повагом, як завжди, підійшов господар. Схрестивши на груддях руки, напружено вдивлявсь у незваних гостей.
На вискливому, перехнябленому возі сиділо троє. Двоє ті ж самі: довготелесий Мина і опецькуватий Семен – тутешні розкуркульники. Мину за довготелесість охрестили односельці гусаком. Семенові навіть прізвиська не підібрали.
«Гусаків» батько шорникував, із чаркою не розминався, окочурився під чужим парканом. Виріс Мина у безпросвітних злиднях заздрісним і ненависливим.
Хитрості й спритності Семеновому батькові не позичати. Він був не стільки з багатіїв, скільки з мироїдів. В двадцять дев’ятому відразу відчув, звідки  вітер дме. Сам пригнав до колгоспу всю свою худобу, приволік увесь реманент, підписав постанову про висилку до Сибіру рідного брата і хутенько пропхавсь у заступники голови. І на вигляд, і за вдачею Семен був отим самим яблуком, що недалеко від яблуні впало. Третього, худого й блідого хлопця, в галіфе, господар не знав. «Оцей по мою душу”, – майнула гірка здогадка.
– Ну, Бровчику!...
Бровко підняв велику кудлату голову. Господар нахилився, потріпав пса по загривку, провів долонею по широкій рудій спині.
– Тримайся, братику, тримайся. Тепер нам не відкрутитися...
Бровко сумно глянув господарю в очі, лизнув руку й улігся біля його ніг. Віл уперся мордою у ворота, зупинивсь. Гусак, а за ним і Семен, хвацько зіскочили з воза. Той що в галіфе, зліз поважно, як і личить начальству, обсмикнув латану, руду сорочку, під котрою кілками випирались худі плечі.
«Зараз як почнуть: куркуль! Глитай! Мироїд! Язики б їм повсихали, Господи прости! – у господаря, а він був чоловіком урівноваженим, доброзичливим, уперше в житті аж потемніло в очах від гніву. – Досить! Хоч на останок, заткну рота поганцям і будь, що буде».
Він гидливо, мов коростявих овець, оглянув усю трійцю з голови до ніг:
– Ну, й команда! Не дивись, бо присниться.
На таку зустріч прибулі явно не сподівались – остовпіло мовчали.
– За чим же цього разу? – не дав їм опам’ятатися господар. – Ви ж усе вигребли.
– Ми по ділу! По ділу, дядечку! – оговтався першим Семен. – Оце ось товариш із району. Голий, – вказав на незнайомця. Господар зиркнув насмішкувато на галіфе:
– Підтягни попруги, Голий! Сучок загубиш. Товариш Голий тіпнувся, неначе вжалений, обома руками вхопився за брудний тісм”яний пасок, котрий разом з подраною кобурою сповз йому майже до колін.
– Так. За чим все таки пожалували? Голий, упоравшись зі своєю амуніцією, зібрався, було, відповісти, і для важності вже й щоки надув, але тут поспішився Гусак.
– За дрожками.
– A для чого вони вам? Хіба самі впрягатиметесь?
– Кататца поєдєм! Нада буде, тебе впряжом! – зовсім полотніючи від люті, вискнув Голий.
– Ух, ти!.. – звів брови господар. – Який страшний!
Оперезавши ще раз усю трійцю презирливим поглядом, він пішов у двір і за хвилину викотив легенького чепурного візка.
– Оце оно! – прицмокнув від задоволення Голий.
– А я шо вам казал! – зігнувся майже навпіл Мина, аби хоч на хвильку, хоч так зрівнятися з Голим. – Утаїв дрожки. Так шо односно цього куркуля дєлайте...Як же воно? Aга! Оргвивіди.
– Катайтесь! – опускаючи голоблі, видихнув господар. – Впрягайте вола і прямо в комуну. Скоро у вас крім цього доходяги й шолудивої вівці не зостанеться. Виздихає все до ноги.
– Наглая брехня! – обурився Семен.
– Брехня, кажеш? – прижмурившись перепитав господар. – Он там, за садом, у полі. Собаки тягають. Чуєте? Аж сюди тхне.
Трійця повела носами, скривилась, бо таки тхнуло.
– Чуже розтринькати, – вів далі господар, – за вітром пустити, на це ви мастаки. Як же воно твоєму батькові, Семене, невже не шкребе?
– Не йому, дядечку! Він тепер сам шкребе таких, як ви, – глузливо ошкірився Семен. – Нове обчество строємо. Понятно?
– Одне понятно, Семенчику, руки не звідтіля у вас ростуть. Не вийде обчества.
– Ще й як вийде! – підпрягся «Гусак». – Усіх глитаїв у понюшку перетрем, усіх мироїдів і квит!
– Може воно й так, – несподівано погодився господар. – Поставите над затурканими душами ось таких галіфистих з наганом і дивись – обчество. От тільки кому кислиці сняться? – і востаннє заходився коло дрожок. Верчиком сіна змів потерть, поправив ряденце. Обережно, ніби дитину по голівці, погладив зашкарублою долонею по сяючому ободі колеса. Тяжко зітхнув, про своє щось думаючи. Підняв передок, крутнув колесо, «Мастила треба» – мовив розсудливо сам до себе. Нахилившись у задок, дістав невеличку глиняну мазничку з дьогтем та акуратним квачем з рукавичкою й заходився біля коліс.
– Семен, туди твою!.. – нестямно верескнув Голий. – Ресорку до воза і поїхали! І ти з нами! – блиснув очима на господаря.
Той мовчки поставив мазничку до воріт, ступив на подвір’я. Повернувся він у сіряку з невеликою торбиною через плече.
– Паняй, мудило! – невгавав Голий. Колеса вискнули. Віз рушив. Господар в останнє глянув на свою осиротілу, зганьблену домівку, зняв кашкета, перехрестився. По старечих зморшках, як по всохлих борознах, скотилися дві великі сльози і пірнули чи то в дорожний пил, чи в глуху безвість. Господар витер кашкетом обличчя, кашлянув і пішов за возом.
Бровко підвівся й довго дивився своїми сумними собачими очима вслід господарю, потім присів
на задні лапи, високо підняв голову й завив. Вив довго й жалібно, зупинявся, щоб вхопити повітря,
й знову вив.Тужний голос розлігся над розореним дворищем, мертвим  ставочком, сусідніми полями,
перелісками, покинутими хуторами...
      Невдовзі вітер приніс відповідь. Відгукнулось поле за садом, згодом тужливий голос обізвався
десь збоку, з переліску, з вибалків, потім ще й ще... Це підвивали бездомні пси йому, своєму побра-
тиму й товаришу по недолі.
      Бровко опустив голову й довго вслухався в цей різноголосий хор, цей своєрідний реквієм над
померлим хутором,над долею його нещясних мешканців. Поволі виття стихло. Бровко підвівся, пі-
дійшов до воріт, підняв ногу... гавкнув на прощання й потрусив дорожкою за господарем, котрий
вже давно зник з виду...

Від хутора, Господаря та його Бровка, не лишилося й сліду.
Проказав було хтось, ніби бачили його коло брами, що навколо в”язниці в Ромнах, худого, облізлого й злого. Схоже на правду, адже тюрми в ті жахливі часи були мабуть чи не найлюднішими місцями,
де перетинались долі тисяч і тисяч людей... На цьому сліди  загубились зовсім, як і сліди його
Господаря на безкрайніх просторах Сибіру...
Але ще й багато років опісля, як твердили подорожні, котрі часто вертались додому опівночі, що не раз і не два чули дике виття, яке розносив осінній вітер над бур”янами  на місці колись квітучого
хутора, про який лишилась одна лиш згадка.
               


                Л Ю Д О Ж Е Р


Перша любов? Була... Звичайно ж була. Білоголове таке маленьке дівчатко. Оченята наче, та що там... Їй було тоді років з п’ять. А мені – ну десь на рік більше... Сумна, жахлива ця історія. Згадувати важко, але забути ще важче. Перша любов. А перша – ніколи не забувається…

В купе нас двоє: я і мій тато. Тато сидить навпроти, стурбовано поглядає у вікно. Я кручусь, я не можу всидіти на місці. Їхати мені не хочеться: а раптом Оля повернеться, а мене не буде, я на селі, далеко звідси, аж під Курськом, у своєї бабусі. Заплющую очі...
– Іллюшо-о! – по-жайвориному тонесенько й сріблясто знадвору.
– Оля! Хапаю нишком з-під рушника на столі дві скибочки хліба. Зирк – на порозі мама. Дивиться і мовчить. Тільки головою хитає. А очі сумні, сумні.
– Ну, ма...– схиляю голову. – Ма! Вона теж хоче... Мама долонями стискає скроні, зітхає і знову мовчить. Зігнувшись у три погибелі, бо чомусь хотілося стати зовсім непомітним, я прожогом вискакую з хати.
– На, бери!
Оля ніяковіє, відвертається. Беру її за руку, кладу обережно на долоньку хліб. Тоненькі пальчики здригаються і квапливо, майже судомно, затискують скибочку. Ховаємось у кущах бузини за хатою. Оля накидається на хліб, наче голодне вовченя. Я дивлюсь на неї. І радісно й весело мені. Тоненький носик морщиться, в біленьких кісках бантики, а оченята – голубі-голубі... Ламаю навпіл і свою пайку: – Бери!... Двері в купе з грюкотом розчиняються. Я розплющую очі, і мені перехоплює подих: довгі чорні вуса, білий кашкет на голові. З маминої казки, чи що? Aле додумати не встигаю. Огрядний чоловік у сірому костюмі ще з порогу пильним поглядом холодних, вирячкуватих очей уп’явся в тата. У мене аж мурашня сипонула по спині. Я весь зіщулився. Чорні вусяра, коли чоловік оперезав і мене отим вирячкуватим холодом, якось недобре ворухнулись.
– Іди сюди, сину! – смикнув мого рукава тато. Мене, як вітром, здуло до нього. Вусатий не сів, а важезно вгруз, навіть лавка рипнула, за столиком біля вікна. До купе з двома валізами пропхався ще й військовий. Він також обмацав нас із татом пильним, наче у вусатого позиченим, поглядом, прилаштував на лавці валізи, козирнув і вийшов. Нарешті вікна станції тихо гойднулися, попливли. Лави, скверик, водокачка... Пропливає наше селище. Тут жили майже одні залізничники. Мій тато машиніст. А ось і наш дім. От як би зараз ще й маму побачити! Вдивляюсь, аж очі засльозились. Город, канава, бузина. І раптом, здалося у кущах промайнули дві знайомі білі кіски, і личко, бліде-блідісіньке, посміхнулось мені...
– Тату! Тату! Вона там! Вона махнула мені рукою!
– Заспокойся! – татова рука, а вона добра й сильна, огортає плечі. – Скоро ти повернешся від бабусі, і я вас із Олею на своєму паровозі покатаю. Мовчу, бо знову перехопило подих. Вирячкуваті очі бризкають глузливими іскрами, а вуса... Он як ворушаться, чорнющі! Справді, як ото людожер із маминої казки.
– Ой, таточку! – вигукую пошепки і горнусь до батька.
– Зараз, Іллюшо, з’їмо по окрайчику й спати. А ранком – ми вже в бабусі. Бабуся – мамина мама. Вона вчителька. Весела й добра моя бабуся. Влітку в неї гарно. В затінку квочка з курчатами пасеться. По двору хазяйновито розгулює зозулястий півень Петя. Вреднющий! Тільки зазівайся – довбоне. А на вигоні, перед вікнами, прип’ята на довгому мотузку, коза Зіна. Ряба така, здорова коза. A молочко! Відро б, здається, видудлив... Тато подав окрайчика. Щоб хоч трошечки довше їсти, відкушую малюсінькими шматочками. Хліб чорний, липкий, але коли розжувати гарненько та потримати трохи в роті – кашка робиться навіть солодкуватою. Добре, що тато машиніст, пайок отримує. В Олі он і такого ні крихітки.
– Тримай! – тато подає зелені стрілочки цибулі. Я вмочаю їх у сіль, що в тряпочці на столику. Жую. Кашка гіркувата, солонувата, але тремніша і дуже ж таки смачна. А за вікном – сонце. Воно вже скоро сховається за переліском, але поки що котиться й котиться за нашим потягом. Зовсім не сліпуче. Така собі величезна, кругла жарина, що викотилась із якоїсь дивовижної печі і ніяк не впаде. Та ось нарешті простягнувсь у наше вікно останній лагідний промінь, від якого, здається, навіть у вусатого потеплішали очі. Швидко засутеніло. Стук-перестук коліс, звуки гармошки десь за стіною,... тато щось говорить мені, але я вже майже нічого не чую, повіки мої злипаються... І враз:
– Іллю-шо-о! – я хапаю Олю за руку й ми біжимо на голос.
– Невісточка! – радіє мама. – Ідіть, дітки в хату, полуднувать пора. На столі – суп з молодої лободи, свіжий, пахучий, засмажений хоча й гіркуватою, свиріп’яною, але олією. Парує. А який смачний! Ми з Олею уплітаємо, аж за вухами лящить. У мами сльози на очах – жаліє Олю. Батько її подався кудись на заробітки. Мати – тьотя Катя, зовсім опухла від голоду, ледве ноги волочить. Була молода, красива, а зараз бабуся бабусею. Ще жила в них баба-мама. Здається, родичка якась. Я обходив її десятою дорогою – боявся. Баба-яга та й годі. А моя мама вже посміхається. Дивиться мовчки на нас й посміхається.
– Їжте, дітки, їжте! Доїдаємо. Оля збирає ледь помітні крихітки і губами обережно визбирує їх уже на долоньці.
– Казочку тепер, казочку, тьотю Лідо!
– Казочку! – підхоплюю.
– Яку ж вам? – питає мама.
– Ну, про отого, що в горах. Людоїда, чи як його?
– А як присниться
– А нам не страшно! – плещемо в долоні. -Ніскілечки! Це ж казка.
– Ну гаразд, – нарешті згоджується мама. – Слухайте: десь за горами, за лісами, в тридев’ятому царстві, в тридесятому государстві жив...
– Людоїд! – підхоплює Оля. – А він з рогами?
– Ні, – заперечує мама, – Не змій, не Горинич. Чоловік як чоловік. A от, людоїд, одначе, прости Господи...
– З вусами? – допитуюсь я. В моїй уяві щось таки мало бути.  Ну хоча б довжелезні вуса.
– Усе людське? – не вірить Оля. – Який же то людоїд?
– Та з вусами, з вусами! – Сміється мама. – З отакенними вусярами.
– Олю-ю! – чується знадвору. Я здригаюсь. Це баба-мама. Вона завжди так гукає, хрипко й сердито. Над хворостяним нашим плотом сива, розкуйовджена голова. Скоцюблені, темні пальці вчепились в Олине плече. – Марш додому!
– Яга! – хочу крикнути навздогін і прокидаюсь. Це вусатий грюкнув дверима. Різко війнуло одеколоном. Певне, голився. Розістлав на столику рушника, виклав на нього з валізи білу паляничку та скляну баночку. З’явились ніж і ложечка. У банці, ну, й сміхота, – порічки, чи що? Дрібненькі такі, червоні. Дивні якісь. Він їх ложечкою, а вони не розсипаються. І пішло – ложечка за ложечкою, скибка за скибкою. Нічого, ми з Олею також спробуємо. Чого доброго – порічок у нас вистачає. Ще й крупніших. Не ложечками – жменями будемо. От з хлібом біда. Упоравшись нарешті із сніданком, вусатий розгорнув газету.
– Он він! – вихопилось у мене. На знімку в газеті – вусатий. На колінах у нього – дівчинка. Зовсім як моя Оля. Що ж із нею буде? Я було зірвався з лавки, але тато притримав..
– Тату, он та дівчинка! Вона ж як Оля! А він ще й посміхається. Та він же...– Останнє слово перетворилося в глухе муркотіння під шорсткою батьковою долонею. Вусатий довго, дуже довго дивився на нас. Нарешті відвів погляд. Татова долоня звільнила мого необачного рота, але мені вже не хотілось нічого, ні говорити, ні слухати. Боліла голова. В очах мерехтіло... Важко сказати, з чого почалась тоді моя хвороба. Швидше за все з передчуття непоправного... Потяг зупинився. Ми з татом вискочили на перон. Людно, гамірно. Уже на площі, побачивши величезного портрета того ж таки вусатого з дівчинкою на колінах, я не витримав, заплакав:
– Він уб’є її! Він... він людожер! – і все гойднулось, попливло, провалилося в безвість... Хворів я довго. Не пригадую ні кози Зіни, ні курочок, ні зозулястого півня... Розплющу, було, очі – бабуся коло мене, худенька, змарніла. Нищечком сльози витирає. Часто навідувалась мама, але розмов про Олю уникала, все хмурилась, а раз навіть заплакала. Оля так і не повернулась... Не стало її мами, і баби-мами також. Їх кудись забрала миліція. А вже потім, коли я підріс, мені стало відомо, що їх засудили за людоїдство.
                ІСТОРІЯ БЕЗ НАЗВИ

– Масьохін, твою мать! – простужено хрипить сержант Петров, тягнучи з усієї сили коней, котрі від натуги аж падають на задні ноги. – Казано ж тобі, так ти й послухав!
– Я ось різону отого Чалого батогом, ліниться, стерво! –відгукується Масьохін, підіймаючи батога.
– Тебе б самого батогом!
– Однією ходкою менше буде, товаришу сержант, – міняє тон Масьохін. – Та й упокійнички такі гарні. Ну, просто гріх лишати. Гляньте, – хапає верхнього мерця за ногу й сіпає до себе. Поли промерзлої шинелі ковзнули і труп опинився на снігу.
– І отого пузатого кабана скинь, на хрен він здався!
Масьохін піймав товстуна за комір шинелі. «Дивно, людей кругом чорт-ма, а чоботи стягнуто...»
Рядові Козак та Мусієнко, що були трохи відстали, підійшли до саней.
– Розкидаєм? Козак глянув на білобрисого німецького офіцера коло своїх ніг.
– Підберем! – запевняє Масььохін. – Нам їх он ще скільки треба. Но-о!
Бійці вперлись в задок, сани важко зрушили з місця, бо як на зло, ще й відлига на ці дні трапилась... Виїхали на пригорок, відкрився білий, аж до обрію, засніжений степ.
– Ось тут і почнем, – зупинився сержант. – Тр-р! Доки хоч напрям видно. Взяли, хлопці! Он того, довгого, поставим першим.
Козак підхопив убитого залізним крюком, і вони разом з Мусієнком потягли його на узбіччя.
– Досить вам!- гукнув сержант. – Ставте!
Бійці підняли труп, поставили на ноги. – Краще топчіть! Вітер звалить, чого доброго, – кричить сержант, відвертаючись від сирого степового вітру. – Стоятиме, як проклятий! – у відповідь йому Масьохін,  сіпаючи трупа за руку. – Бачте, ще й вітає.
Перший орієнтир було встановлено. Вбитий стояв міцно, ніби виріс тут із-під землі. Проїхали ще кілька десятків кроків. – Ставим! – командує сержант. Підхопили худого, майже голого, в одній лише сорочці, поставили в сніг, утрамбували. Негаразд, – оцінив Козак. – Голий. Страмота одна. Не гоже.
– Пройде. Не на параді.
Через сотню кроків поставили ще одного, куцого, в подертій шинелі, потім ще і ще. Повернулись на місце, де тиждень тому була вщент розтрощена колона, котра проривалась Сальськими степами до заблокованого Сталінграда. Страшне то було видовище. Десятки спалених бронетранспортерів, обгорілі грузовики, розкидані по степу трупи...Наші штурмовики постарались. Петров з бійцями підбирали вбитих, скидали на сани й везли.
...Не подобалась ця затія сержанту. Брудна справа. Високе начальство, бачте, проїде. Орієнтири їм постав край дороги. А з чого? На сотні верст голий степ. Не встигли й відігрітись, бої тривали майже місяць, зовсім видихлись. Так ні, тички став.
– Ти мене питаєш? – кричить командир роти. – Сам стань! Стовпом стій, поки проїдуть! – і кинув трубку.
 Легко сказати, в запасі кілька годин. Куди їх тільки нестиме в таку негоду? Он яка хурделиця здіймається.
Знову затріщав телефон: – Петров! Гаразд. Ти там гарячку не пори, – трохи примирливіше почав командир роти. Розумію, все розумію. Постав трупи.
– Що? – перепитав сержант.
– Трупи, кажу. Мало тобі набитої німчури в степу? Ах, снігом занесло? Відкопай! Все! Виконуй! Ало! Від вибалку і на три кілометри в напрямку до станиці. Щоб стояли мені як стовпи!
«Десятки трупів, – з жахом подумав Петров. В степу їх наваляли до біса. Але ж викопати треба, цілих, а установка? Діла!.»
– Товаришу сержант! – це знову Масьохін. – Тут всі... дуже потовчені, то обгорілі. Ніяк на стовпи не схожі.
– Без ніг, без голови? Чурбани – на сани, мать їх! Розумієш?
– Слухаю! – аж присів Масьохін, але вмить отямився й побіг, провалюючись у сніг.
...Козак люто лаявся, шмагав коней батогом, коні дико іржали. Нарешті відчули під собою дорогу, зупинились. – Хай тобі чорт! – видихнув Козак. «Це вже останні, досить. – Петров глянув на сани. – А матеріал дійсно нікудишній : на санях лежали якісь обгорілі колоди.- Поїхали!»
Орієнтири бовваніли в сутінках. Раптом коні захропіли, рвонули вбік.
– Ан-н-н, холера! Злякався, га? Щоб тебе вовк задавив!
– Ставим тут! – зупиняється сержант. – Та краще трамбуйте. Бачте, он один, ніби кланяється, коні, навіть, налякались.
– І має кланятись! – вигукує раптом Масьохін. – Переможці їдуть. Хай любуються на свою роботу!
– Масьохін, прикуси язика! – гримнув сержант, а сам подумав: «Переможці... бісової матері... переможці».
Ставили, трамбували, провіряли, стоять надійно.
– А цього як будемо? – запитав Козак, оглядаючи обгорілого, без рук та голови трупа.
– Став униз, головою вниз. Останній, – відмахнувся сержант. Бійці вхопили останнього за ноги і потягли. Поставили туловищем у сніг, утрамбували. – Замикаючий, бравий, як і годиться. Тепер бігом звідси, кажись їдуть! – вдалині почувся натужений рев. Через кілька хвилин машини пронеслись геть і все стихло.
... Штаб дивізії. «Катюша» на столі, полум’ям пихкає: бензин трохи не досолили. Майор, начальник штабу, в накинутому на плечі кожушку, схилився над картою. Ниє прострелене місяць тому плече, майор легенько гладить його рукою. Раптом двері в землянку розчинились навстіж. В сутінках хтось в кожусі з палицею в руках: – Знущаться!
 Майор обімлів. Він пізнав голос генерала. Генерал славився особливою жорстокістю та самодурством. – Над мертвими знущаться! – скажений викрик і палиця з усього маху врізалась у хворе плече. В очах каганці. Непритомний майор падає на стіл...

...Годину, як повернувся Петров зі своєю командою у землянку. Всі були виморені, голодні й злі. Раптом звінок. – Петров? Це ти трупів наставив? Зараз же повали, каналья! – і короткі гудки в трубці. Петров кинувся на вихід. – Козак! Масьохін! За мною!
...Валять – не ставить. Через годину, всі, що чесно відслужили своє вже після смерті, лежали на снігу...

...Ранком дзвінок. Майор підняв трубку. Дзвонили зі штабу фронту: – Хто убрав орієнтири, вашу Бога мать! Ми цілу ніч блукали по степу...


                ГОЛГОФА

– Хлопці! Спартак іде!
Хлопці – це я і Саша. Обох нас ніби вітром здуло зі старих, кривоногих ослонів, де ми дрімали, і продираючи наспіх очі, ми кинулись до вікна, куди показував Віктор.
– Он він, бачте!
Це був Спартак. Я пізнав його відразу.
– Дивіться, – прошепотів Віктор, – здається, у нього автомат. Дивний якийсь.
Що нам робити, як нам бути, ми не знали. Який він тепер цей Спартак, хто він?
Ми бачили його вперше після тієї січневої, скутої морозом і жахом, ночі сорок першого. З кількома старшокласниками заарештували тієї ночі вчителя фізкультури, якого все село з нашої легкої руки називало Спартаком. «Вороги народу» – прокотилося по селу. Пригадую перелякані очі матері: «Дітки...» – шепотіла вона, плачучи. Думки плутались в голові. Як це вороги? Про ворогів ми, звичайно, чули і навіть гостро засуджували. Але то все десь там... А щоб у нас, у класі, і раптом вороги, та ще народу. Звідкіля?
...Вперше з острахом переступив я поріг рідної школи. Всі говорять чомусь пошепки. Як завжди м’яко, по-котячому вислизнув з бокових дверей директор, прозваний нами «Темним».
– Ось, – задерши догори скоцюрбленого якоюсь болячкою пальця: – Дожились!
Я не пам'ятаю, як пройшли уроки, хто проводив їх. Які уроки... Всмерть перелякані учні, розгублені вчителі... Це не все, прийдуть ще й за нами. Чим завинили ми ніхто не знав, і на диво навіть не ставив такого питання.
...А Спартак уже під вікнами, смикнув автомата, що сповзав з плеча. Ми розбіглись по кутках, завмерли. Спартак переступив поріг, оглянувся: – Та тут усі мої хлопці! Ну і ну! – підморгнув. – Німців розігнали, чи самі розбіглись? – зареготав. Ми зовсім розгубились. На нас війнуло тим Спартаком, своїм, довоєнним, якого ми так любили, якого нам так бракувало. – Он які ви тепер... орли! – штовхнув мене у плече. – Ну, що? В десятку, не розучивсь? А ти? – це вже до Саші.
Ми мовчали. А почуття... Та й вигляд у нас був якийсь дивний, бо Спартак відійшов, сів на лавку. Ми поглядали то на гостя, то на його автомат. Справді дивний, на німецький не схоже. Замість ріжка здоровий диск. Мовчимо. – Що, хлопці, автомат цікавить? – зняв з плеча. – ППШ – пістолет-пулємьот Шпагіна. Ясно?
Ми ошелешено мовчали. Хто він? Одягнутий, як сільський дядько. Певне, помітивши наше замішання, Спартак посміхнувся: – У ворожому тилу, хлопці, радянську форму не носять...
...Це було двадцять третього лютого сорок третього року. Ми чекали наших. В сусіднє село тиждень, як увійшли. Одначе, скільки не вдивлялись в засніжену польову дорогу – нікого. – Може вже й не прийдуть, – непевно мовив Віктор.
– Чого це? – дивуємось.
– То вже прийшли б.
– Тоді пішли ми, – пропонує Саша.
Всі за давньою звичкою поглянули на Спартака. Той чомусь спохмурнів: – На Голгофу? Туди ніколи не пізно. Ще встигнете... Хто ви? На лобі у вас не написано. Та й звідси, як воно тут, управою називалось, раджу вам тікати подалі. Як не фріци, так свої накриють...
Ми вкрай розгубились. Чи за пораду дякувати, чи що нам робити? – До Берліна ще ой як далеко... – почав, було, Спартак, але не доказав, стояв, похмуро думаючи про щось своє. – Бувайте, хлопчики, – посміхнувся. Попрощався з кожним за руку, пішов. Ми довго дивились йому вслід. Думалось мені: оглянеться. Але ні. Не оглянувся.
– Що за Голгофа ще? – запитав Віктор. Йому ніхто не відповів. Але моє серце чомусь защеміло. Спартак не спроста про якусь Голгофу. – Я й на Голгофу згоден, – озвався Саша. – На Голгофу так на Голгофу!
 Його оптимізм трохи заспокоїв нас. Перекинувшись кількома словами, рішили забігти додому, прихопити по шматку хліба, й нищечком рушити. – То йдемо? – питає Віктор.
Рушили вздовж вулиці. – Ви куда ето, а? – почулось раптом, коли порівнялись з крайнім від поля двором. Це Вано. Ми вже зустрічали його. Хто й звідкіля він, ніхто не знав. В пошуках шматка хліба бродило тоді багато. То дровину комусь перерубають, а то й просто жебракують.
– Не закудикуй, хочеш, пішли з нами. На Голгофу ми! – гукнув Віктор. Мить повагавшись, хлопець кинув сокиру у двір. Тепер нас було вже четверо. Йшли мовчки. Віктор, він був на цілий рік старший від нас, ішов попереду. За ним – я. За мною – Сашко. Він був найменший серед нас. Поряд зі мною – Вано. Високий, смаглявий. Зброї у нього ніякої. А одяг! Обрізана німецька шинеля. – Смотриш, да? -перехопив він мій погляд. – Зачем смотриш? «І де він тільки взяв отаку? Як зустрінуть його наші?»
– На форму дивимось, – відповів за мене Віктор.
– Вам што, ві дома, да... – відказав ображено.
Далі йшли мовчки аж до хутора, що торкався шляху однією із своїх халуп. Від неї відділилась якась постать. Вийшовши на дорогу, вона раптом зупинилась, чекаючи на нас.
– Хто б це міг бути?- насторожився Віктор. Йому ніхто не відповів: такого чоловіка ніхто з нас не знав. Пройшли мимо. Незнайомець за нами. Ми зупинились.
– Хто старший? – запитав той.
– Я, – тихо відповів Віктор.
– Я так і думав. Ідете?
– Йдем, – Віктор йому.
– Я з вами. Можна?
– Проходьте, – відступивсь Віктор.
– Боїтесь? – усміхнувсь. – Зброї не маю.
Незнайомець ішов попереду. Я бачив його широку спину, обтягнуту старим, геть чисто побитим міллю сіряком. Сонце трохи піднялося. Туман розвіявся, тихо й тепло в полі, наче весною. Але до весни ще далеко, до весни ще дожити треба...
Раптом, бозна звідки, над нами круком шугнув літак. Незнайомець зупинився: – Фріц! Заходить на нас. Вліво, вправо, марш!
Ми кинулися хто куди. Я з головою пірнув у глибокий сніг, заплющив очі. Довга кулеметна черга. «Все!”- майнула думка. Гуркіт почав віддалятися. – «Пронесло!»
– Встать! Чую голос. В ліс, бігом!
Ми підхопились і побігли. Душа, як не вискочить. Нарешті ліс. Знесилено падаю. – Цілі? – знову голос незнайомця. – Йдемо яром!
Обтрусивши сніг, рушили. Ярок ширшав. Ось уже й перші хати туляться по косогорах. Але дивно: ніщо не говорило тут про присутність наших. Тихо. Ніби вимерли всі. Навіть запаху диму не чутно. Та раптом: – Стій! Руки вгору!
Держачи напоготові автомати, до нас наближалося двоє. Я так злякався, що навіть руки догори не звів. – Руки! Стріляю! – гримнуло над моїм вухом. Лиш тепер я помітив, що всі наші стоять з піднятими руками. Один з автоматників держить нас під прицілом, другий непоспіхом висмикує наші обрізи й жбурляє в сніг.
Повели нас вузенькою крученою вулицею. Двоє по боках, в ватянках, з німецькими автоматами напоготові. Слідом ще двоє, йшли, брязкаючи нашою зброєю.
– Сліпцов, а Сліпцов! – я повернув голову. Коло хвірточки стояло ще двоє. В таких же ватянках, але з гвинтівками.
– Гдє ти взял етіх циплят?
– Не толькі, – засміявся у відповідь Сліпцов. – Здєсь і гусь єсть, – показав дулом на нашого незнайомця.
Зупинились коло чепурненької білої хати, що ховалась трохи осторонь від дороги у вишнику. Біля рундука літній червоноармієць в обпаленій шинелі з гвинтівкою за плечима, вартує. В хаті гамір, чутно гармошку, хтось високим п'яним голосом волає: - Пусть он землю сбєрєжот родную, а любов Катюша сбєрєжот... Лишивши   нас, Сліпцов ступив на рундучок, старанно обмів сніг,  пірнув у сінці. Минуло, мабуть, з чверть години, перш ніж двері відчинились знову, і на порозі появився нетвердо тримаючись на ногах, лейтенант. – Хто такі? – насупивши брови, гримнув він.
– Зв'яжіть мене зі штабом вашої дивізії! – голосно заявив незнайомець, виступивши трохи наперед. Але лейтенант вдав, що не чує його.
– Лейтенант! Перед вами майор Червоної армії!
Не відповідаючи, лейтенант мовчки обійшов нас, зупинився перед Вано. – А це? – вирячився. – Що це? Дезертир, поліцай? Під стінку! – крикнув.
Вано зблід. В очах розгубленість і страх.
– Лейтенант! – тепер майже викрикнув незнайомець. – Зв’яжіть мене зі штабом, коли ви ще здатні.
– Добре, – процідив той. – Я завтра з вами... А зараз... Сліпцов! – несамовито заволав він. Сліпцов вискочив з хати, як опечений. – В сарай їх! До утра! Хай прохолонуть трохи.
Так ми опинилися в клуні. Ворота заперті і варта приставлена. «Оце, мабуть, і є та Голгофа, – подумалось. Дивно, йшли до своїх, а потрапили... Тоді за чим сюди йшли?»
Влаштувались у кутку на сіні. Віктор дістав свій шматок хліба, розломив навпіл, подав незнайомцю. Дістав свою пайку і я. Хліб промерз, але розламався. – Ай, какой вкусний, – не втримався Вано.
Скільки минуло часу, важко сказати, година, а може й дві. Хоча й тулились одне до одного, замерзли, як цуцики.
Я задрімав. – Товаришу майор! – в напіврозчинених воротях Сліпцов. Незнайомець встав, обсмикнув сіряка й пішов. Коло воріт зупинився. – Прощавайте, хлопці! За хліб спасибі. За вас я потурбуюсь. Та глядіть, біжіть звідси  по домівках. Рипнули ворота й зачинились.
– Мабуть тому Сліпцову припекло. «Товаришу майор»! А був гусак. Ще б лейтенанту так, – мовив Віктор.
Про нас знову забули. Але надія на майора не лишала нас. Ми дослухались до кожного звуку, притулившись до хворостяної стіни. Нарешті гримнули сінешні двері, появився Сліпцов, а за ним і лейтенант. – Не лякай! Я вже ляканий, – роздратовано проказав Сліпцов. – Ляканий я. Думаєш, якщо я сука, коли я раз уже зсучився... так і...– не доказавши, він почав старанно розкурювати цигарку. Лейтенант ображено махнув рукою і пішов у хату.
– Ов-ва! – не втримавсь Віктор. – Як це воно? Чоловік сам себе сукою величає. Коли б хтось, тут все ясно. Як розуміти?
Йому ніхто не відповів. Сліпцов докурив цигарку, вилаявся, і зсутулившись, пішов до нашої клуні. Ми попадали на сіно. – Вилазь звідси! – гукнув він, прочинивши трохи ворота. Але цього разу голос його здався мені м’якшим, примирливішим. Ми вийшли. Тільки тепер я уважніше глянув на Сліпцова. Кремезний, з широким обвітреним обличчям, він нагадував чимось пастуха. Хто знає, може він і був колись пастухом. Ватянка розхристана і... о диво! Орден Червоної Зірки на грудях. Сліпцов оглянув нас: – Ну, що, жевжики? Мовчемо.- Пішли! Хоча стривайте! – він знову сховався в сінці, за мить з’явився з нашими обрізами. – Ваші самопали. Мух глушить. Беріть. Ми розхватали зброю, хоч яка, але наша. Вано стояв, похнюпившись. – А ти в бою дістанеш. Зрозумів? Фріца придушиш– буде тобі карабін, а може й «шмайстер», якщо повезе. Ось такий, – підкинув над головою свого автомата. – А тепер, слухай бойове завдання, – мовив тихо.– Розвідаєм околиці, – назвав кілька хуторів, розкиданих по яругах. – Поїдем, глянем, чи далеко фріц забіг.
Відверто кажучи, нам було вже якось байдуже. «Тепла зустріч,» клуня та холод далися взнаки. Хотілось рухатись, щоб хоч трохи зігрітись. Та якби ще додому! Воювати трохи перехотілось.
Сани запряжені парою гнідих, уже чекали на нас. – Паняй, Васька! – гукнув Сліпцов чорнявому бійцю, в пошарпаному кожушку.
Ми рушили підтюпцем за саньми. Стало трохи тепліше, повеселіли. Васька притримав коней. – Сідай!
Ми, сміючись, попадали в сани. Проскочили хутірець, ріденький перелісок перед нами поле. Чисте, засніжене, тихе поле. Перед війною, а здається, бозна коли, по цьому полю, на таких же санях, разом зі Спартаком мчали ми на зимову спартакіаду. А може це моя фантазія? – Саш, а, Саш!- озвався тихо Віктор. – Пам’ятаєш спартакіаду? Гриша тоді значок отримав... стрілка... юного Ворошилівського... «Значить було таки, не фантазія».
Зупинилися в Клюсовім хуторі. Розпитали дітвору, що назбігалася звідкись. Ніхто не бачив і не чув ніяких німців. – Поліцаї ще на тому тижні дременули, – заявила жвава молодичка, жмурячись на Сліпцова. – Сама бачила, – і запросила всіх до хати.
Я лишився на варті. Сам визвався. Вано лишився зі мною: – З суками за однім столом нє садимся, – пояснив він.
Потяглися довгі, нудні хвилини. Ми пританцьовували коло саней: холод почав дошкуляти.
– Вано! – хлопець повернув до мене своє смагляве обличчя. – Вано, що воно таке «Колима?»
Той зморщив лоба, задумався: – Девушка, наверноє, – мовив непевно.
Дивно, зроду не чув такого. Катя була в нашому класі, ну, ще там Дуся, Мотя. Такі чув. А от Колима... Це в Сліпцова помітив я на руці. А ще промені сонця, котре сходить з-за горизонту. Правду каже Вано, Колима, Фатіма... Це десь в їхніх краях... Теплих.
– Нємци! – злякано шепнув Вано.- Гляді!
На білому полі троє. Рухаються вбік хутора. Гелгочуть, ніби на прогулянку вийшли. По якійсь хвилі сховались за крайнім двором. Почався курячий переполох. Звісно, прийшли за здобиччю. Вано кинувся до дверей. Я лишився, оглядаюсь довкола.
Сліпцов, застібаючи на ходу ватянку, вискочив першим: – Де?!
– Он там, – показую на крайній двір. – Чуєте, хазяйнують?
– Скільки?
– Троє. Бачив трьох.
– Знищим гадів! Мать їх... Ти, – наказав мені, – і ти, – це вже до Вано, – огородами до двору, низом! А ви за мною!
Васька, Віктор і Саша кинулись за Сліпцовим попід хутором. Ми з Вано городами. Я біг у якомусь заціпенінні, до пуття не розуміючи куди біжу й що маю робити. Просто біг. Коротка автоматна черга вернула  мене до тями. Якісь крики, знову черга. Це десь там, під хутором, від поля.
Брязнула розбита шибка. Пострілу я не чув, мабуть, ми стріляли разом. Щось туге й гаряче, шугнуло мимо вуха. Але я вже під стіною. «Він має вийти...» Про те, що можу вбити людину, хай навіть німця, я не міг собі уявити.
– Живі? – це розпалений сутичкою Сліпцов. Слідом за ним сполотнілий Саша, Вася, похмурий Віктор.
    -Не стрєляйт!.. Не стрєляйт! – почулося з сіней. На порозі німець. Худий, високий з піднятою 
 над головою рукою. Друга обвисла, по пальцях цебеніла кров. Не опускаючи руки, сів на порозі, обличчя перекошене від жаху. – Не стрєляйт! – стогне.
 Ми злякано переглянулись.-Чого заклякли? – вернув нас до тями Сліпцов. – Конає! На-а! – Вано відсахнувся від автомата,ніби то була гадюка. –Ну!- скрививши губи в презирливій посмішці, квапить Сліпцов.- А-а!- протяжно простогнав і ступив крок до полоненого.... – А тепер геть звідси! – процідив і рушив до саней. Ми поплелися слідом.
Їдемо. А куди? Вискочили на пагорбок. Попереду поле. На снігу чорніють зламані, скарлючені соняшник, неначе чиїсь руки. Неподалік хутірець. Край хутора світить ребрами стара ферма. А трохи далі – від однієї згадки війнуло теплом – домівка...
Раптом попереду фиркнув німецький автомат. – Оп-ля! – розгублено вигукує Сліпцов, вивалюючись із саней. – Напоролись!
– Карабін! – крикнув Вася. Вано підхопив карабін. Лежимо в снігу, прислухаємось. Тиша. Ніде нічого.
Вперед! – наказує Сліпцов, зриваючись  на ноги. – В цєпь!
Ламаною підковою з Сліпцовим у центрі рушаємо через поле до ферми. – Бігом!
Ми побігли. Спотикались, провалювались у якісь канави, але бігли. Кулеметна черга. Падаємо в сніг. – По другому віконцю, справа! – різонув довгою чергою Сліпцов. Кулемет затих. Від серця відлягло, але боюсь навіть поворухнутись. – Вперед!
Зриваємось. Але зривається й кулемет. Ніби осатанів: крушить стебла, косить торішній бур'ян, збурює фонтани мерзлої землі. – Сука! – хрипить Сліпцов, полосуючи із свого «шмайсера» по вікнах ферми. Раптом зупинився, випустив автомат, хитнувся, ніби силкуючись утриматись, і впав, широко розкинувши руки.
До мене ще донеслись приглушені автоматні черги, як неначе десь по той бік чи навіть всередині ферми, я ще встиг оглянутись – на полі нас лишилось тільки двоє: я і Вано. Поштовх у груди, і я вже більше нічого не чув і не бачив.

...Чую голос: – Товаришу командир! З трофеями як?
– А що там у вас?
– Кулемет. Кілька дисків. Гранати.
– На сани.
Дивно, де це я? Ніч, над головою зоряне небо. Сіпаюсь, щоб підвестись. Різко кольнуло в плече, знову морок...
– Він очуняв, – чується неподалік. Рипить під ногами сніг, хтось підходить до саней, зупиняється. Через силу розплющую повіки. Стомлене, сумне обличчя. Спартак. Чого він так дивиться? А хлопці? Вано ж іще біг. Невже всіх?.. Голгофа...


                НАГОРОДА

– Що ти, лобуряко, робиш?- мати від печі. Там керосину обмаль, не бачиш хіба?
Я чекав цього окрику. Але ж книга така цікава. Чим скінчиться ота історія з Гриньовим, кому дістанеться Маша? Так дізнатися хочеться. От і тягнеш того, клятого, гнота, а він чадить лише, в бляшанці сухо. Вигоріло ще вчора. – Підлий, гнота спалиш, – докучає мати. Я відсунув порожню бляшанку. Гніт відразу покрився чорним струпом, почервонів, скривившись, вогник, сійнув іскрами... блим-блим і згас.
– Що, вже висмалив хіба? – чується з темряви. – Там було ще півпляшки.
Я промовчав. Було та загуло. А сьогодні знову порожньо. Як таки хутко він вигорає! Не настачиш.
– Чого мовчиш? Горе мені з тобою...
А темрява, як у погребі, аж моторошно. Мовчить і мати, а потім: – Забіжи завтра в контору, – почала трохи лагідніше, – там, кажуть, гроші дають. Узнаєш, може є якась копійка, то получиш. Керосину купиш. Та пляшку не забудь.
Ранком, прихопивши черствий яшний окраєць, змащений свиріп'яною олією та здобрений дрібком солі, подався я до школи. Першим уроком були співи. Вчителька ходила між рядами, а ми сиділи за партами й співали. Вірніше гули, хто в ліс, а хто по дрова:
– То Сталін питає, чи кріпко ми дієм?
– То Сталін питає, чи все у нас є?
– А тепер запишіть слова, а дома довчите, – пропонує вчителька. Тут почалися прикрощі. Поки ми співали, замерзло чорнило. Перо встромиш, а на ньому сніг. Ковзає, а слідів тобі ніяких. Лиш видавив: »...ми дієм».
– А ти плюнь туди, – радить Микола, син колгоспного комірника, за прізвиськом Сич. – Я ось плюнув і глянь, – колотнув свого пузатого каламара, що правив йому за чорнильницю.
– Бре... – почав я. – Дай мокнуть.
– Не дам!
– Дай, допишу, «чи все у нас є».
– Не дам! – прикриває долонею Сич.
– Ах ти ж жадюга! – хапаю його за руку.
Чорнило хлюпнулось і заляпало Миколі очі. Потягло сивухою. Знявся лемент, сміх. Вчителька підняла мене й вигнала. «От, – думаю, – добре зробила. Побігаю, хоч зігріюсь трохи. А той, гад лупатий, самогонкою розбавив, ще й бреше. Ну, я йому!...»
Тиняюсь хвилину-другу по коридору. Про контору згадав. «До арифметики ще й справлюсь...» – і бігом туди.
Контора колгоспу стояла тут-таки, через дорогу тільки. Влітаю, а там пусто. Накурено не продихнеш. На столі рахівниця, папери якісь розкидані. Аж ось, чую, господар милицями гримить у сінях, та через поріг: – Чого тобі? – питає.
– Та я... гроші... Мати послала.
– Гроші, кажеш? – прогримів до столу. – Сідай отам, – кивнув на ослона. А сам відставив милиці до стіни, де портрет товариша Сталіна висить. Усміхається товариш Сталін, радіє чомусь. Рахівник підсунув для зручності стільця й втупився в якісь папери. Сиджу нудьгую. Згадав про книгу. Жаль, в школі лишилась. Шарпнув по кишенях: шматок на місці. Дістаю, розмотую в'ялого капрустяного листа, ламаю навпіл. Втираю з насолодою. Ще й який смачний! Свиріп'янка гіркувата трохи. Але, як каже моя мати, припече за мед зійде. Та воно й правда. Через мить покінчив, вкинув останню крихту в рот. Зачерпнув кухликом води з відра, що стояло в кутку, запив. Вода гидка така ще й коноплями тхне. Бр-р! А тут і голова наш, Петро Гордійович, на порозі: – Чого тобі?
– Гроші мені, – підвожусь.
– Гроші... Ах, гроші йому, – дивується голова, насупивши брови. – А мати, що, сама чому не прийшла? – переглянувшись з рахівником, запитує.
– На роботі вона. Мене послала, – одказую невдоволено. Не довіряють. – Керосин скінчився.
– Керосин... гм... Який керосин?  Степане, – це вже до рахівника, – глянь, скільки їй там.
Степан підсунув до себе товстого засмальцьованого зашита, послинив пальця, довго гортав сторінки. – Ага, – мовив нарешті. Підсунув рахівницю. – Нараховано... Утримано, – клац. Нараховано... утримано, – клац. Гм... Позика – клац. Податок, – клац, – мірчук, – клац. Штраховка... – переглянувся з головою. І вже до мене: – Розпишись.
Я взяв ручку. «Нарешті«, – думаю. Глибоко вмокнув перо, заніс над папером. – Та не там! Ось тут! – хотів указати прокуреним пальцем, та лиш підбив мені руку. Жирна клякса упала на папір. В усі боки полетіли бризки. – Роззява! – кривиться рахівник.
Ставлю якусь карлючку. – Ось тут, і ще раз тут.
Розписуюсь. Стою, чекаю. «Оце, думаю, маю отримати. Аж три рази. За кожний підпис по разу».
– Винна лишилась, – спокійно говорить рахівник. – Сюди дивись, – тикає пальцем. – Всього двадцять п'ять карбованців сімдесят п'ять копійок, – чую, наче крізь сон. «От тобі й маєш. Отримав, в обидві жмені отримав». Аж упрів. Стою. Рахівник здивовано: – Ще чого тобі?
– А за себе? – видавлюю через силу. – Мені нараховано скільки? – мимрю під ніс.
– А ти працював? – дивується рахівник.
– А як же! Я воду возив. Два місяці. Бовкуном аж два місяці! – відчеканив гордо.
– Молодець! – похвалив. – Дивимось, – гортає зошита. – Ось. Шістдесят днів, кажеш? Записано 52 по ноль п'ять за день. Буде 26 по тридцять копійок, і того буде... Дивись, аж сім карбованців тридцять копійок. Вилучено п'ять карбованців авансу, а при остаточному два вісімдесят, перенесено в рахунок боргу матері.
– Так що? Нічого немає? – остовпів я, відчуваючи, як щось давить мені під горло.
– Рахуй сам, – супиться рахівник. – Грамотний уже.
 «Що я матері скажу?» – шпигнула думка. Повертаюсь, прямую до дверей.
– Не в ті... не туди! – зупиняє голова.
 Повертаюсь до вхідних. Очі туманом заслало. Ось-ось заплачу.
– Чекай хвилинку. Не все ще.
«Чого їм ще? – думаю. Помилились, мабуть, – радію. Щось таки дадуть».
Зупиняюсь. Голова встав, випрямився й проказав урочисто: – За доблесний труд у роки війни. Поздоровляю. Передай матері. Ось! – поклав мені на долоню пакуночок з цупкого паперу. Стискую пальці. Тверде щось. Хутко ховаю в кишеню, ще передумають, відберуть, чого доброго. Прожогом вискакую з контори. «На керосин буде» – радію собі в думках. Стрімголов до школи. Вчительку обганяю біля самих дверей, мало не збивши її з ніг. Падаю за останню парту. Рука в кишені затиснула пакуночок, свербить, аж боляче, що воно там? А вчителька, як назло, стала поряд коло вікна і ні з місця. Совався я совався, нарешті не витримав: нахиляюсь, дістаю пакуночок, розгортаю. Раптом щось блиснуло, вислизнуло з рук, брязнуло на долівку – медаль! Хапаю та хутчій в кишеню. – Дай но сюди, – лунає над вухом. – Що там у тебе?
«Роззява!» – картаю себе.
– Давай, давай!
Знаю її, не відстане. Що поробиш... Знехотя дістаю медаль, кладу на край парти. – Де взяв?
– Голова дав, – буркнув у відповідь. Учителька обережно взяла медаль, поклала на долоню, розправила стрічку. – Молодець, – мовила задумливо. Я розправив плечі. – Не ти, – добавила тихо. – Мати твоя.
...Після уроків лечу додому. Радий! Сиджу, чекаю: мати ще не прийшла. Й про Машу забув, хай їй грець. З ким хоче, з тим нехай і лишається.
– Мамо, мамо! – кричу назустріч. – Глянь! – подаю їй нагороду через поріг.
– Що це, га? – не розуміє мати. Взяла медаль, ступила до вікна. «Довше про гроші не питатиме», – заспокоюю себе. Довго дивилась вона на золотаве кружальце, що поблискувало в променях осіннього сонця. Про що думала вона? Хто знає... І раптом, підвівши очі: – А керосину купив? Де він?
– Ні, – кажу. Німе запитання і докір в очах. – Грошей не дали, – спішу виправдатись.
– Я так і знала.
– Ще й боргу, аж двадцять п'ять карбованців сімдесят п'ять копійок.
– Не дали, – повторила. – Дихать би їм не дало, – добавила, глибоко зітхнувши, – прокляті душі. Пройшлася по кімнаті: – На! – поклала медаль на край столу. Собаці під хвіст! – випалила спересердя.
...Спати того вечора лягли рано...
 
                СКАЧКИ

– Ма! Ти чуєш? Ма! Нас завтра на скачки викликають! – радо повідомив Толя. Мати злякано підвела очі. – Що це за  скачки, сину? Цур їм та пек.
– Побігаєм там трохи. Метання гранат. Пальнем кілька раз. Бойовими!
Мати схитнула головою: «Дитина ще, – подумала. Радіє. Чому радіє, дурачок? Дивись, доскакаєтесь...»
– Нічого, ма! Не бійся, – заспокоїв син. – Я побіг. Мені своїм треба передати. Андрій та Михайло теж їдуть.
Хлопець побіг. Мати сумно глянула йому вслід.  “Що за скачки придумали ще? Все на нашу голову,- гірко зітхнула. – Тоді, в ту прокляту Фінську, доскакались. І голови там десь, бідолахи, в сні-
гах розгубили...- й рясні сльози затуманили їй очі. Надто свіжа рана, ятриться, щемить. Та чи й заго-
їться колись? Мабуть ні. Бо й Андрій її там. Десь в снігах. “Безвісти пропав”- через рік відписали. 
А що воно за “безвісти?” Бог святий знає... Нещасна наша доля така. А казав: “ Шапками закидаєм!”-
все повторяв слова якогось дуркуватого маршала. Закидали, аякже... 
 
...Виїхали вдосвіта. Конячина, плюгавенька така, хоча й гучне ім”я носила: -  Громобой!- худа,
ледь ноги тягне. Вже й стьобали її. Куди тобі, лиш головою мотає. Курява за возом. Попереду-
Шарко. Маленьке, клишоноге собачя-норушка. Любого звіра з нори витягне. Зцапає, то вже не
вирветься. Як не відганяв його Толя, а  Шарко своєї. Ото прив”язався. Ніби й відстав уже був,
глядь – а він уже попереду.               
– Вже й запізнились, мабуть, – подав голос Михайло.- Бо сонце вже  он де, над лісом.
– А ти з Лідкою попрощався? – запитав раптом Толя. ­-  Я?- стрепенувся, ніби злякався чогось Михайло.- Я...- і лице його посвітлішало.- А для чого?-
посміхнувся.- Вечером повернемось – рідніша буде. Андрій посміхаючись слухав.
Далі їхали мовчки. Толя ще раз глянув на товариша, сум якого трохи розвіявся, й гірко родумав:
“Лідка! Гарненька така Лідка. Й мені подобалась, а вибрала Михайла. А мене ось візьмуть, то й по-
плакати нікому. Ну вже опісля,- заспокоїв він себе.- Опісля, потім, дівчат он скільки підросте! Виби -
рай  -   не хочу. А вернусь колись бравим сержантом, отоді…- він посміхнувся своїм мріям,- отоді,
всі мої будуть…
... Худий, довготелесий старшина вишикував їх коло військомату. – Нєгодяі! – вибухнув, вирячивши очі. – Дрихнєтє, собачьі душі! Та по законам воєнного врємєні... Знаєтє, разгільдяі? Под трибунал!
Хлопці стояли, похнюпившись. «Отакої тобі на!» Накричавшись, старшина видав по великій торбині кожному: – Ето вєщмєшок! – пояснив. Підвів до купи мокрого піску: – Набівай! – пролунала команда. Хлопці почали накидати важкий, навпіл з рудуватою глиною пісок. Старшина пильно стежив за їх рухами: – Ти чєво застил? – накинувся на якогось хлопця. Той розгублено розвів руками: – Дірка. Вилазить.
– Заткні! Лопухом, травой...Задніцєй, но заткні! – далі виригнув брудну лайку.
Хлопці мовчки нагрібають пісок. – Достаточно! – раптом зупиняє старшина. – Викладка двадцать кілограм. Для начала і десять хватіт, – змилувався. – Каші мало з“їли! – оскалився.
Їх знову вишикували. – Тєпєрь подгонім рємні! Штоб сідєл  мнє  на плєчах, как влітой!
– Ремні, – буркнув Андрій, розбираючи спутане мотузяччя. – Ще й затягни, чого захотів! Всі плечі обдере.
– Молчать! – визвірився старшина. – Провєрю – нє взищітє!
Почали ладнати. Позв'язували мотузки, почепили на плечі. Старшина прискіпливо оглядав кожного, за мотузки смикав, лишився нарешті задоволеним. – Разобрать оружиє!
«Оружіє» старі, незграбні рушниці дріб – затертого року. «Трьохлінійками» їх називали. Приладнали іржаві чотиригранні багнети. – А почєму чєтирегранніє? – запитав старшина, примруживши лукаво очі. – Для того, – сам і відповів, наче таємницю відкрив, – для того, щтоби рана рваной била, вот!
Хлопці переглянулись. «Умна голова, – подумав Андрій. А які страшні німецькі багнети, – пригадалась розповідь тих, котрі відвоювались уже. – Як полосоне, гад, так і розпустить тобі від бороди аж до... А ми своїми «граньонними» тик, тик. Тьфу!»
Видали «гранати». Важкі, незграбні болванки. По одній на брата.
Підійшов майор. Коротенький, весь кругленький. – Смірно! – на диво високим голосом верещить старшина.
 Майор байдуже поглянув на них: – Заданіє слєдующєє, – почав він, дивлячись кудись мимо. На лугу бліндаж, траншєя, ходи сообщєнія, всьо прочєє. Вчєра всьо ето послє внєзапной атакі, оказалось в руках протівника... Наша задача: подойті нєзамєтно, забросать єго гранатамі, добіть в рукопашной, закрєпіться на том бєрєгу. Должєн прєдупрєдіть: патронов нєт. Отсюда: основная надєжда на стрємітєльниий штиковой удар. Пуля дура, штик молодєц! – закінчив він і засміявся.
Старшина виструнчився: – Так точно! – підтвердив.
– Виполняйтє! – махнув рукою майор
– Слушай мою команду! – гукнув старшина. – За мной! – пустився підтюпцем. Хлопці слідом. Спочатку стежечкою через лісок, потім вибігли на дорогу. Босі ноги здіймають пилюку, і вона густою хмарою висить над їхніми головами. На путі хутірець. Тепер вони крокують. Попід тином, збоку йде старшина, хизуючись перед дівчатами, котрі висять на трухлявій лісяній огорожі. Сміються. Старшина підкручує вуса: – Запє-вай!
Що мають співати? Та й як, курява рот забиває. Але попереду хтось почав:
«Когда нас в бой пошльот товаріщ Сталін,
І первий маршал в бой нас повєдьот».
– Бєгом!
Якраз. Сонце пече, пилюка виїдає очі. А торби... Викладка, згорів би ти з нею. Нарешті звертають кудись на луки. Кози, що мирно дрімали, кинулись уростіч. – Воздух! волає старшина і падає в бур'ян. Всі падають ниць. Хлопцям цього й треба: полежати. Віддихатись трохи. Але старшина вже на ногах: – В укритіє! Ползком!
Хлопці повзуть. Підминають бур'ян, стебла торішнього деревію, що шматує одяг, обдирає руки, дряпає обличчя. А прокляті кізяки! На кожному кроці! Розмазують їх по траві. Лайка зліва, лайка справа. Повзуть.
– Ніжє голову, голову прячь, мерзавєц!
Час зупинився, загуск, наче розпечена смола, тягнеться. Рівчак. На дні бура смердюча твань. Тіла знесилено плюхаються і застигають. Приємно навіть: прохолода.
– Встать! Равняйсь!
Рівняються. Сяк-так. А хіба можна інакше? З-під лоба поглядають на свого мучителя, а він осміхається, підкручує вуса: – Што? О-о! Ето цвєточкі, а ягодкі... Ягодкі, я ска... Што? Чєм ти будєш стрєлять, нєгодяй! Оружиє в грязь утопіл, – визвіривсь. – Родіну защіщать, я тєбя спрашіваю? Задніцєй стрєлять будєшь? Разойтісь, почістіть оружіє!
Але як? Чим його чистити? Легко сказати. – Постріляли, – криво посміхнувся Михайло, згортаючи долонею багно.
– Вік не забуду, – буркнув Андрій, облизнувши сухі губи і сплюнув брудну, тягучу слину.
– Разговори! Стройся! Равняйсь!
Знову шеренга. Що далі? Мабуть оті ягідки, ой, ягідки!.. «А де ж Шарко?» – згадав раптом Толя, оглядаючись. Шарка ніде не було видно.
– Боєвая задача! Опрокіннуть противніка в рєку, закрєпіться на том бєрєгу! – рубонув рукою повітря. – Ложись!
Залягли. Попереду, на березі річки, темною смужкою – траншея. – Протівнік пріжал нас к зємлє! – чеканить старшина. – Короткімі пєрєбєжкамі! Справа пошол! Слєва пошол!
І почалось. Біжать. Падають. Маскуютться. Ціляться, клацають затворами. Наче скажені, схоплюються і знову вперед.
– Гранати к бою! В атаку! – лунає тепер уже десь зліва. – Ура!
-Ура-а! – стоголосо відгукнувся луг. Кілька стрибків – вони в траншеї. Колють, рвуть на шмаття солом'яні опудала. Крики, брудна лайка. – Колі! Колі! – піддає жару старшина. Але колоти гаразд нічого. Ті нещасні кілька опудал, уже перемолоті на потерть, змішані з грязюкою.
На бруствері, наче шаман в дикому танці, біснується майор: – Прєслєдуєм, добіваєм протівніка!
Високий крутий берег, широкий плес. Атакуючі збились у купу, топцюються на місці.
– Впєрьод! Впєрьод, шакали! – смалить з нагана майор.
– Ура! – лунає справа, де був старшина, й кілька постатей шубовснули у воду. Зліва затримка. Хлопці зацьковано озираються навкіл. – Впєрьод!
Хтось пливе, хтось борсається під берегом. – Закрєпіться на том бєрєгу!
...Толя пірнув з головою. Гвинтівку він випустив відразу, безпорадно замахав руками, хапнув повітря, виплюнув брудну смердючу воду...  А тут Шарко. Мертва звіряча хватка зубами за комір. Але проклятий мішок! – пронизала  мозок остання думка. – «Как влітой!», – каменем тягне обох на дно.
– Ма!..

– Й зараз не збагну, хоч минуло скільки років, не збагну... Витягни свіжої води. Вода в нас добра, пив би та й пив. Тут гуцули в село наїхали, в колгоспі роблять. Ото води коли витягнуть, самі нап'ються й мені лишиться. Так я вже їм дякую, так дякую. Та ти пий, пий. Правда ж добра вода в нас? Здоров, пив!
Жінка трохи помовчала, подалась вперед, ніби прислухаючись до чогось. – Почулося мені... Вже й нажилася я на білому світі. Всіх пережила. А Бог не дає, бач, смерті. Іще б хоч раз на кладовище додибуляти. Усі троє рядочком: Толя, Михайлик, Андрійко. Скачки поріднили. Охо-хо-х. Де та смерть моя ходить, де бариться...


                ГОЛУБИЙ ДУНАЙ

Квітень сорок п”ятого. Тяжкі бої за Відень.  Сльози, кров, страждання... Що там говорити? Війна є війна...               
 Але й весняне небо, і земля, кожен подих вітерця, здавалось, дихали перемогою.
Ми на вулицях міста. Казка, а не місто. А Дунай! Голубий Дунай! І квіти, квіти, квіти. Бузок! Глянеш – серце заходиться. Ніби дома.
А вечером наказ: покинути місто. Недалеко, майже коло самого Відня, на березі мальовничої річечки Енс, притулилось невеличке, чепурненьке містечко. Тут ми й зупинились. Відіспались трохи, вимились, облатались, стоїмо. Тихо, тепло. Аж незвично якось. Ніби й війни ніякої на білому світі. Десь близько, кажуть, з того боку, ніби союзники підійшли. То може й війні кінець. І додому, може, скоро. Дай то Бог!
А тут ще одна звістка, як сніг на голлову. Не знаю, хто приніс її – зустріч із союзниками!
Приємно ніби, адже ми, не хтось, а ми зустрінемось! А з другого боку, як зустрічати тих союзників? Я особисто проти них не мав нічого. Люди, як люди, та ще й союзники. Воювали, кров проливали. Правда, не стільки, як нам хотілося. Але й за те спасибі. Коли ж діло до кінця підходить, розумники наші злякались. Інструктують, кому не ліньки. Ніби війна, пролита кров, так нас нічому й не навчили.
Настав ранок тринадцятого квітня. Сонячний, тихий. Сяк-так запили солдатську кашу чаєм – і на берег річки. Залягли там у кущах за якимсь муром, лежимо. Зі зброєю, звичайно. Чекаємо. Вже десята година. Дивлюсь на той бік. Там широкі, зелені луки, марево над лісом, сіра смужка шосе, обірвана на самому березі: міст зруйновано.
Лежимо. Дехто куняє. Знать би мені наперед, чим стане для мене цей день тринадцятого квітня...
Вітерець приніс десь із-за лісу, з тієї сторони, бурчання моторів. – Студера, – вгадує командир роти капітан Гречаний. Підіймаю трофейний бінокль. Їдуть. Один, два, три, – рахую машини. Через мить розглядаю їх уже без бінокля. Попереду джип, кілька офіцерів під полосатим прапором. Передній джип круто звернув убік і закляк на піску біля самої води. Офіцери, голосно перегукуючись, пробують руками воду, сміються. Під'їхали й інші машини. Солдати, хто в одязі, хто майже голий, біжать до води.
– Подуріли! – дивується старшина Голобородько. – Вода ще холодна.
– Як кому, – в тон йому командир роти. – Це нам холодна. А їм якраз.
Союзники купаються, лементують, наче діти, хлюпаються. Над критою машиною в'ється димок. – Хлопці, курятиною пахне, – нюхає повітря котрийсь з бійців. – Союзники перекусити рішили.
– Єрунда! – вставляє старшина. – Нічого не чути.
– Тобі нічого не чути, – сміється командир роти. – Після нашої каші... А вони, бач, курятинкою ласують. Та ще й віскі, чи що там у них.
– А як же, зустріч і без віскі? – відізвався хтось.
– Лишили б і нам, – жартує старшина.
– Переб'єшся, – суворо стримує капітан, що прибув зі штабу й мовчав до цього.
– Слухаю! – ніяковіє старшина.
Союзники знову сипнули до берега. Розгортають якісь сувої, кілька хвилин – на воді гойдаються три великих, гумових човна. Вантажать якісь ящики, пакунки. На першому кілька офіцерів під тим таки смугастим прапором. Гребуть до нашого берега.
– Пора виходить? – запитує командир роти капітана зі штабу.
– Можна, – буркнув той. Вигляд у нього був такий заклопотаний, переляканий навіть.
– Але ж вони без зброї, – говорить Гречаний.
– То вони! – відрізав штабіст. А союзники вже на нашому березі. Виносять ящики.
Ми поважно, як і належить переможцям, виходимо. Союзники зустріли нас радісними вигуками: – Рашен! Рашен! Окей!
Кілька солдат фотографують нас. Обійми, дружні потиски рук, ніби давні друзі зустрілись. Темношкірий сержант, вперше бачу такого, пригощає мене сигарою.
– Дякую, – говорю я
– Д'якую, д'якую! – сміється той, ляпаючи чорною рукою по моєму плечу. Я пробую заокеанську. Кріпка, матері їй біс. Закашлявся. Сміються гості, і я сміюся крізь сльози. Шум, гам. Союзники виявились такими ж веселими, простими хлопцями, як і ми. Я прикладаю руку до грудей, як це роблять на сході, гостям сподобалось, сміються, прикладають руки у відповідь. Нас пригощають дорогими цигарками, цукерками. Обмінюємось різними дрібничками. В хід пішли навіть гудзики. Сміх, гармидер, як на Сорочинській ярмарці. З'явились пляшки з ромом. З наших голів начисто вилетів інструктаж. Все забули. У нас зустріч. Відвоювались!
– Тихіше! – чується російською мовою. На ящику лейтенант союзної армії. Піднята рука, добродушна посмішка. – Увага,панове! Майор Стівенс говорити буде.
Майор, високий стрункий чоловік, років сорока, посміхнувся: – Окей! – окинув нас веселим поглядом і додав ще кілька слів.
– Майор Стівенс вітає доблесних вояків Третього українського фронту, – переклав лейтенант. Слава воякам Третього українського! Хай живе дружба!
– Дружба! Дружба! – підхопили союзники.
– Окей! – закінчив майор.
– Ура! Ура! Ура! – гримнули ми на все горло, піднявши догори автомати. Добре, що набоїв нам не видали, уявляю, яка б стрілянина піднялась, незважаючи на всі заборони.
Закусили курятиною, потім телятиною. Смачна така капіталістична телятина видалась.
Мене зацікавив перекладач. Сподобався мені лейтенант. Стрункий, кароокий, відверта, щира посмішка. Радісне збудження в ньому так і вирує, виливаючись через край: – Дружба! – повторює він, тискаючи мене за плечі.
– Дружба! – потрясаю його руку.
...Ми повернулись до своєї частини. Цигарки, все що лишилось, прихопили з собою, не пропадати ж добру. Кому не пощастило побувати на березі, відверто заздрили нам. А взагалі, про цю подію скоро всі забули...
...Служив зі мною Петро Осика. Веселий, відчаюга, ще й ровесник. Спільний день народження сподівались відзначити не де-небудь, а в самісінькому Берліні! Ніхто, звичайно, в ту зустріч не вірив: дуже далеко було тоді ще до Берліна. Ідея! – загорівся якось Осика. – Чим Відень гірший за Берлін? Чим? – питається. – Завтра випрошу «газика» в майора і гайда!
Якщо відверто, не дуже мені чомусь хотілось тоді у Відень. Душа ніби відчувала щось, біду якусь...
Відень зустрів нас вимитими нічним дощем вулицями, свіжістю та теплом. Походили, подивились, постояли на Імперському мосту, милуючись водами Дунаю. Голубого Дунаю! Краса! Не було щастя, та нещастя помогло. Коли б побачив я той Відень, якби не війна? Радісно мені і плакати хочеться. – Чого скис? – турсає мене Осика. – Веселись, твій день!
...Зупинились коло якогось ресторанчика. Заходим. Несміло так, оглядаючись. Білі скатертини, квіти на кожному столику, офіціанточки чепурненькі, туди-сюди, так і снують. Музика. Штраус! Кілька пар кружляє у вальсі... Якусь мить постояли коло дверей, ніби видивляючись когось в залі: – Рашен! Третій український! Окей!
Оглядаюсь, поряд той гарненький лейтенант з команди Стівенса, а з ним ще кілька, хапають нас під руки. Тягнуть до залу. Опиратися марне. Й не отямились ми гаразд, як уже й за столом опинились. Американці веселились тут. Вино, дівчата, квіти. Майор Стівенс підвівся, мовив уже знайоме «окей» і ще кілька слів. – За доблесних вояків! – переклав лейтенант.
– Ми іменинники! – не втримався Осика.
– Окей! – вітають нас з усіх боків. – За іменинників, за дружба! – виголосив майор по складах і розсміявся. – Окей!
Всі аплодують, весело, сміються. – А з яких країв? – цікавиться раптом лейтенант.
– З України ми! – гордо відповів Осика. – З Полтавщини.
– Полтавщина! Окей! Полтавщина. Ден, ти чув? Тут земляки! – гукнув він, хоча й з відчутним акцентом, але рідною українською мовою.
Знову обійми американців. Осику охопили відразу двоє: майор і Майкл, так звали перекладача. Мене тричі за звичаєм цілує Ден. – Гайда до нас! Ви наші гості. Ми ваші земляки! Їдьмо!
І ніяких «ні». Ніяких відмов. Хоч на годину, але їдьмо. Ми розгубились. Куди? Що за люди? Звідки такі земляки? Всяке в голову лізе. Тривожно якось...
Але нас уже ніхто не питає. Ден і Майкл опинились у нашому «газику». Наш шофер також налякався, але прямує за машиною союзників. Американці раптом забули свої імена: тепер вони Денис та Михайло. Так вони себе величають. По дорозі ми й дізнались, як вони стали Деном та Майклом.
...Десь перед переворотом у сімнадцятому, батьки лишили рідні місця, прихопили лиш дітей, та й опинились за океаном. Від чого тікали, від нужди чи від революцій, Бог їх знає. Але втекли. Виросли хлопці за океаном. По університету за плечима. А тут війна...
– То яка ж вона, наша Полтавщина? допитується Майкл.
– Така собі, гарна... – непевно тягну, бо й сам нічого не знав. Давно не був там. Батьків у Сибір вислали, я в безпритульниках опинився. Спочатку у Полтаві, потім під Харковом. Ім”я своє забув. Навмисне, так воно надійніше. Спокійніше на білому світі.
– Як і тут, – сміюся. – Весна саме там. Бузок, тюльпани...
– О, бузок! – радіє Майкл. – Зовсім як у нас, у штатах. Тюльпани! Чуєш, Ден? Тюльпани! – вигукнув Майкл, – дістаючи з нагрудної кишені кілька фотографій. – Отакі?
Я беру фото. На ньому тендітне дівча з кошиком квітів.
Квіти у великих кошелях круг неї, квіти на кузові автомобіля. – Тюльпани! Мій батько на своїй фермі ростить тюльпани. Ми постачаємо їх у Чикаго. Бачиш скільки? Це великі гроші. Це наш бізнес.
– А то його сестричка, – вказує пальцем Ден. Гарненька, чи не правда? Й не заручена ще...
Дівчина й справді була гарна, чорноока, рівненькі довгі ніжки...
Нарешті їх частина. Пригощали нас якимись дивними напоями. Я не знав нічого кращого від вишнівки чи слив'янки, а тут екзотика. Майкл дістає невеличкий шкіряний альбомчик, розгортає: – Це моя мама, – вказує на струнку вже немолоду жінку. Жінка стоїть у теплиці, а кругом квіти. Все ті ж тюльпани. – А це батько. Гляньте, чим не козак?
Вусатий статний чоловік порався коло машини. – А це наш дім. Невеличкий, але наш.
Двоповерховий будинок білів під осокорами. – Все кругом наше: земля, дім, машини. Грузовичок у нас і дві легкововушки. А це мої сестрички. Менша. Їй уже двадцять. Гарна?
– Гарна, – згоджуюсь я, вдивляючись в миловидне дівоче личко, шукаючи в ньому чогось українського.
– Заручена, – прикриває долонею Ден.
– Ревнивець! – сміється Майкл. – А це старша, ви вже з нею знайомі.
– Не заручена, – моргнув Ден, зиркнувши в мій бік.
– Нічого, така дівчина не засидиться, – мовив я тихо, й легкий сум заполонив мою душу. Вперше сподобалась мені дівчина. Досі був якось байдужий до них.
– То подобаються вам наші красуні? – сміючись, цікавиться Ден.
– Ще б пак! – Осика йому. – Окей!
– Окей! Окей! – підхопили американці. – То лишайтесь з нами, – випалив раптом Майкл, пильно дивлячись мені в очі.
Відверто кажучи, я трохи розгубився. Що це? Жарт? Чи можливо якась провокація готується?
– Як? – розкрив від здивування очі Осика.
– Дуже просто, – спокійно відповів Майкл. – Через годину будемо в штабі дивізії. Деякі формальності, незначні. А через день, від сили два ви за океаном. Літак відбуває щосереди. А сьогодні...
– Сьогодні неділя, – уточнив Ден.
Я поглянув на Осику. Той весело сміявся. Схоже пропозиція йому сподобалась. – Породичаємось? – звернувся він раптом до мене. Сам казав, гарна дівчина, – тут Осика підвівся і глянув у вікно.
«Як тут бути? – шпигнула мене думка. – Оце, мабуть, вона і є ота ворожа пропаганда в дії. Спокійно, спокійно. Якось треба викручуватись. А то, чого доброго, непереливки будуть».
– Присядь, – пропонує Ден, усаджуючи Осику за плечі. – Що тут думать? Про що? Спалена, сплюндрована більшовиками та фашистами земля. Повернетесь – одні попелища. Роки злиднів та нестатків. А життя всього одне. Нажаль...
«Гарно гад гне, ніби по писаному. Оце вляпались. Союзнички, – аж голова заболіла в мене. Що пропонують? Зраду. Зраду пропонують. А ми, дурні, вуха розвішали. Землячки...»
– До біса політику! То для дурнів. А вам жити треба, – добавив Майкл. Ми пропонуєм вам усе... усе, що потрібне людині для щастя. А ви... а ви маєте нас за провокаторів, груба робота, думаєте.
Ми мовчали. Американці чекали. Тиша. За вікном, чути, як перегукуються на чужій мові, мабуть вартові. «Пора тікать» – я підвіся. Осика також. – Окей! – сміються американці. – Ми трішечки пожартували. Вибачайте.
Повітря коло нашого пошарпаного «газика» було напрочуд п'янке. Я полегшено зітхнув. Сіли у машину. – Ми проведем вас трохи, – всідаються американці поряд.
Виїхали за ворота. Тепер ми на волі. Провокації минулись.
Їхали мовчки. На душі якось... Не бачу ні красоти вулиць, ні пам'ятників, ні квітів. – Зупини, – смикнув мене за рукав Ден. Зупинились. – Прощайте, хлопці, – ніяково посміхнувся. – Й подумайте гарненько, час ще є. Надумаєте, будем раді, – зняв свого шкіряного плаща, накинув мені на плечі. – Візьми, згадаєш колись.
Майкл зняв свою куртку й накинув на плечі Осиці. Потисли на прощання руки, посміхнулись востаннє.
...Коло штабу стояв командир роти, а з ним майор Чемоданов. Друга, ворога, самого сатану з пекла ладен був я бачити, але не Чемоданова.
Підійшли до нас. Оглянули, ніби вперше бачать. – Капітане, – звів брови Чемоданов, – ти який номер носиш?
Капітан щось буркнув у відповідь, мабуть не второпавши толком, що хоче енкаведешник. – Знімай! – це вже до мене.
Мовчки подаю подарунок Дена Чемоданову. – Одягай! – пропонує той капітану. Капітан неохоче придягає плащ. – Гарний! – причмокнув. – Завеликий тільки. Мені якраз буде. Льотчиська? – це вже до Осики. – Знімай! – Осика повільно зняв Майклову куртку. Чемоданов взяв, оглянув її, накинув собі на плечі. – Як на мене шита. Даруєш?
Ми мовчали. Щось зловісне відчувалось у цих жартах. Не перед добром все це. – Вона тобі вже не знадобиться, – процідив, глянувши спочатку на Осику, потім перевів погляд на мене. – Так-то!
То був вирок.

– Що далі? – підвів стомлені очі Петро Петрович. – Так, нічого цікавого. П'ять років снився мені в тайзі голубий Дунай. А потім ще п'ять... Скільки б воно ще так тяглося, не знаю. Хрущовська відлига відпустила з миром.
На моє обережне запитання, чи не жалкує він, що не прийняв тоді пропозиції союзників, Петро Петрович промовчав і лиш тяжко зітхнув...


                СМЕРІЧКА

– Пити... – ледь ворушаться потріскані губи. Пити...
Але хто почує їх? Гуркіт коліс. Темінь. Густий, мокрий сніг осідає на голову, падає за комір. Хлопець щулиться під бортом платформи. Хотів, було ще гукнути, та згадав: Юра зійшов на якомусь роз”їзді. Сказав, води принесе, виходить, не вернувся. «Що ж тепер з матір”ю буде? Сама лишиться. А як вона благала, щоб не їхав».
– Страшно мені, синку. Що за люди там? Бог їх святий знає.
– Люди, як люди. Не бійся, мамо.
– Та цур їм, такого про них наслухалась. Такаго начулась... – вийшла до сіней. Повернулася з полумиском чорної муки. – Коржиків тобі на дорогу, – схлипнула. – Хай вам Бог допомагає, – добавила, витираючи очі, – та ще добрі люди.
Платформу сіпнуло, хлопець ударився головою, розплющив очі. Темнота. А пити! Здалося чомусь, що до ранку він не витримає, замерзне. І все...
Хлопець підвівся на руки, поволі розігнув задубілі коліна. Тримаючись за край борта, виглянув. Потяг, важко чмихаючи, повз угору. Вдалині тьмяніли якісь вогники. Житло, чи що?

Стас зайшов до хати, став коло порога, обтрусив сніг. – Збісилось, най його! – зняв кожуха. – Змерз, ніби той пес. Коли воно вже на весну поверне? Довго мив руки у кутку, обличчя обполоснув. Ганнуся подала йому рушничка, посміхнулася. Трохи відлягло від серця. Перехрестився. – День цілий на холоді, як вовки голодні. Хоч би спасибі хто сказав.
Ганнуся мовчки подавала на стіл. Чоловік відрізав окраєць житнього хліба, добряче натер часником. На столі парувала миска борщу. – Колотить всього, хоч би не звалило, най йому!
 Дружина дістала невеличкий графинчик, хлюпнула в склянку: – Випий. Дасть Біг, попустить.
Тільки но за ложку взявся, в двері постукали. – Кого там іще носить? – відклав ложку, прислухався. Тихо.
– Їж, я сама, сьогодні це вже втретє, – ступила до порога, зникла в сінях. Повернулась якась розгублена.
– Що? – звів брови чоловік.
– Хлопець там.
– Чий?
– Біг знає, – оглянулась на двері.
– Москаль?
– Атож.
– Я не сонце. Всіх не обігрію, – буркнув чоловік.
– Бідні люди, бідні люди. Скільки голодних ходить. Замерзне бідолаха.
– Добре, веди, – відсунув миску. – Шматком хліба гріх не поділитись. Доки він ще є, – махнув рукою.
 Ганнуся завела до хати високого чорнявого хлопця. Зупинившись коло порогу, той вхопився за одвірок. Без шапки, волосся взялося льодом, він ледь тримався на ногах. Стас ступив ближче, притримав за рукав: – Ти чий будеш?
– Пити... – ледь чутно прохрипів той.
– Еге-е! – похитав головою чоловік. – Та ти, братку, того... – Ганнусю! – гукнув, хоча дружина стояла поряд. – Зніми з нього оце лахміття, уклади хоч до ранку. Коц гарячий стягни з печі, ще й кожушком зверху. Наливки склянку, дасть Біг, оклигає, – повернувся до образів, перехрестився. – Вештаються тут всякі. Околіє під тином, а тобі гріх на душу.
Другого дня аж після обіду, хлопець нарешті отямився. Чужа хата. «Як я сюди потрапив? – подумав. – Був сніг... Темрява... А пити, як хотілося пити! А Юрко, де він? Що я тепер тітці Насті скажу?»
Рипнули двері. Жінка: – Слава Ісу! – тихо мовила.
Треба відповідати, але як?- Слава! – відповів непевно.
– Як ся маєш?
– Дякую. Спасибі.
– А звати як? Чий будеш, легіню?
Хлопець відповів, що Йваном звати, а от чий...
– Тутешній, чи може східняк якийсь приблудився, – підказала жінка
– Прийшов до вас проситися в найми, – прошепотів. – Може приймете, робитиму, що скажете, – мить повагався, добавив. – За харч робитиму. Та прихворів ось.
– Москаль? Багато ваших тут за харч, – похитала головою. Іван мовчав. Що він мав сказати? Адже тільки з їхнього невеличкого села душ двадцять розбіглося по світах. Он скільки! А з інших? Голод розігнав.
Жінка мовчки вийшла, повернулася з кухлем молока та окрайцем хліба... з маслом. У хлопця перехопило подих. Обережно, гаряче, – попередила. «Наче мама, наче моя мама...» – не втримався, заплакав.

День видався на славу. Сонячний, теплий. Іван тримає віжки. Михась, син Стаса, іде позаду, сумно наспівуючи:               
                На високій полонині, буйні вітри віють,
                На зеленій полонині, сірі вовки виють...

– Без халепи не буває, – обриває свою пісню Михась. – Москаль!
На перехресті бовваніла якась постать. Іван помітив її давно, але стоїть, то й нехай. Хоча й з карабіном. Що з того? Чому це так налякало Михася?
– Добром не скінчиться, йой, чує моя душа.
Солдат стояв серед дороги. Певне замерз, й комір благенької шинельчини підняв, та й не молодий уже. Коні зупинились. – Направо завертай!
Віддалік виднілись якісь будівлі, церква, все обнесено високим муром. – Пане вояк, – почав спокійно Михась. – Час коней годувати, пізно вже.
– Що-о? Завертай, мать твою! Не то я тебе, суку, так заверну! Мать родная нє узнаєт.
 Хоча Йван був не з лякливих, але неприємний холодок пробіг під кожушком, особливо, коли той наставив на них карабіна. Такого він зроду не чекав. Не все, мабуть, тут так просто, говорять же люди. І ось маєш!
– Што тут єщо? – чується десь збоку. Іван повернувся на голос. З-за торішнього сірого копяка, застібаючись, спішив ще один, тримаючи напоготові автомата.
– Вот, – пояснив перший. – Нє понімаєт, чи як тут по мєсному? Нє тямить.
– Прікладом в зуби, сразу втямить, – радить той.
Коні неохоче повернули. Михась ішов поряд. Мовчали.
– Чув? Ще й не таке почуєш. Звикай, – і тихесенько, ніби для самого себе, закінчив пісню:

                Мої други-білогруди, в  Бескидах  дрімають,
                А ворони чорні крячуть,крівцю попивабть...
               
-До монастиря завертай!
– Кажись монашкам тепер жарко буде, дрівця їдуть, – спробував пожартувати Іван.
– Їм уже гаряче, – обізвався Михась, – всіх черниць серед ночі викидали на сніг. На різдво якраз. Хурделило саме тоді страх господен як.
– Так, – глухо відгукнувся Іван. Дома в них про черниць не було й гадки, навряд чи й бачив хтось. А тут... Серед ночі жінок на сніг...
– Звертай! – гукнув Михась.
Іван смикнув віжки, коні вскочили в сніг і стали. Мимо пронеслось кілька вершників з автоматами за плечима. Михась провів їх довгим пронизливим поглядом.
Монастирська стіна. Чимось старим, предковічним війнуло від неї. Висока, кована залізом брама. Фортеця ніби. Коло брами – вартовий. Походжає. Королем походжає. Коні стали. Трохи осторонь три закутані в чорне фігури. «Черниці» – здогадався Іван.
– Киш! – гримає вартовий. – Киш отсєдова! – відмахнувся рукою.
Черниці трохи відступили. Одна з них в окулярах, дуже стара. Її підтримували по-під руки двоє гарненьких дівчат. «Як з картинки» – подумав Іван, задивившись.
– Пане москаль, – почала тихим грудним голосом стара. – Поверніть хоча б ікону Божої матері. Будьте милосердні.
Вартовий наблизився майже впритул. – Іш, чєво захотєла! Я єщо вчєра сжог єйо Богомать вашу в пєчкє. Гі-гі!
– Пане москаль!
– Прістала! Как смола. Сідоренко!
На виклик, щось дожовуючи, вибіг окоренкуватий, рудий сержант.
– Здесь какую-то Богомать клянчат. Нє ту лі, што на мусоркє возлє нужніка?
– О, Господи! – хреститься черниця. – Сохрани й помилуй свята Богородице.
Молоді черниці хрестились мовчки.
– Вибрось їм, пускай не ноют, – подобрів раптом вартовий.
– Баш на баш. А чєво? Ми ікону, єнтой, как єййо там, матєрь-матєрі. А оні послушніцу. Одну, любую. Ідьот? – зареготав.
Черниця не сказала більше й слова. Повернулась і пішла.
– Гордиє ми. Для ніх жє стараємся, – обідився сержант, чвиркнувши крізь зуби.
 Підійшли солдати, що були десь відстали: – Відчиняй, твою налєво. В”їхали.  – Вон к той куче,
давай!
 В глухому куті тріски, потрощені меблі, пошматовані книги, ще якийсь мотлох. – Разгружай!
Хлопці взялися до колод. – Не оглядайсь! – попередив Михась. – Межиплечі отримаєш. Он, там, бачив, кулемета потягли, скажуть, підглядаєм. – Іван опустив очі, здригнувся, ніби й справді отримав стусана.

Прижився Іван в сім'ї Стаса, наче в своїй рідній. З Михасем, хоча той і навідувався рідко, пропадав десь тижнями, затоваришував швидко, по-братньому. То колоди возять, то дрова рубають. В неділю всією сімєю ходили до церкви. Господарі молились. А Йван думав про своє, найбільше про матір. «Як вона там? – не давала спокою думка. – Буряків тоді кілька лишилось, з відро може, трохи макухи».
... Гнідий гривань несеться по насту. Тримай лиш, а то на тріски рознесе легенькі санчата. Пролітають гострі дашки оборогів, вітер б'є в груди. А Йвану співати хочеться: півпуда збіжжя! Жаль, на пошті більше не приймають. Мати стовчуть його в ступці, або розімнуть якось, якщо сили вистачить. «А ви так боялись, матусю...»
Перші будиночки містечка. Чистенька вуличка, церковка. Чути дзвони. – Куди тепер? – питає Іван.
Михась,що дрімав до цього, тихо відповів: – Тут за рогом. Коло перукарні. Сам побачиш, – вискочив з саней.
Іван притримав коня: – Ти куди? Стривай!- дивується.
– Їдь, Їдь! Я вернусь, – пірнув кудись у бокову вулочку.
Ось і перукарня, і пошту помітив відразу. Коло конов'язу, біля самої пошти, Іван зупинився. Прив'язав коня, взяв посилку. Поштарка зиркнула чорними очима, закусила губку, зітхнула. Потім, коли зважила, посміхнулась. Пробігла адресу, подала квитанцію. Уже й додому можна. Але ж Михась... Де його тепер шукати? Хлопець пішов до саней. Жеребець покосився, тихо заіржав. Іван підкинув сіна, сам усівся в сани, розв'язав вузлика. Добрячий окраєць хліба, сало, яйце, молоко. «Добра жінка, – згадав господиню. – Гарна, хоч і не молода вже. Яка вона була років з двадцять тому?» Покінчивши з хлібом та салом, запив молоком, оглянувся. Сонце, проталини на дорозі. Весна скоро. А там і літо, а там і додому... Серце защеміло.
Гнідий раптом сіпнувся, заіржав. Іван вхопився за віжки.
– Спокійно, Чу! – легенька фігурка в розшитому кожушку майнула мимо, підхопила повід. Жеребець витяг шию, намагючись тицьнутись дівчині в щоку. – Ех, ти... Чу! – плеще коня по шиї. – Візьми вже, візьми! – ткнула пальці в губи. – Не зобижають тебе тут, ні? Ах ти ж! – тулиться до нього. Нарешті дівчина облишила коня, повернулась, глянула в здивовані очі хлопця, посміхнулась.
– Що ви... – тільки й мовив той. – Не обіжаєм, – видавив.
– Ще б пак! Такого файного! – вигукнула.
Від подиву в хлопця зовсім перехопило подих. Що за чудо? Звідки? Щось ніби знайоме, але де міг її бачити?
Дівчина підійшла ближче: – Будьмо знайомі, подала руку. – Марічка.
«Яка в неї гаряча рука!»
– Іван.
– Іва! – проспівала дівчина. – Як файно!
Іван нарешті опам'ятався, поглянув: «До чого схожа! І гарна, як мати».
Дівчина легенько вскочила в санчата: – Їдем?
– А Михась?
– Ми маєм турбуватися? Завіявся десь, – сміється. Чу підхопив санчата, наче буря суху тріску. Вже й околиця промайнула. Поля, переліски, поодинокі горби. Вдалині – гори. Громадяться сірі, непривітні хмари, гасне далекий Бескид.
– Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде? – тихо проспівала Марічка, та так журно, ніби й на неї впала якась тінь. – Бо зелена полонина за мене не піде... – відповіла ще сумніше.
Сани раптом занесло. Іван обхопив дівчину, щоб не випала. Жартома пригорнув. Дівчина, сміючись, вирвалась з обіймів, жартома погрозила коневі: – Ось я тобі! Чу!
– Звідки ім'я таке? – переводячи дух, спитав хлопець.
– Чу! Мій ти файний! – кінь ворухнув вухами, тихо заіржав. – Почув, скучив за мною. Чу, то добрий гірський дух, Чугайстер. А це його менший братик, – пояснила. – Я його дуже люблю, ще змалечку, коли він був отакісінькій, – розвела руками.
– Бачу, й він тебе любить.
– Як же має бути інакше? Я ж бо його люблю...
– Ну, а Іва? – несміло почав хлопець, – «н» для чого відірвала?
– Захочу, й «а» відірву, то буде «Ів»... Можу Йванком назвати, як буде краще?
Вже й до лісу один позирк. Смерічки край дороги, ніби наречені у фатах. – Сестрички мої! Голубоньки! Притримай.
Іван зупинив коня. Дівчина підійшла до молоденької смерічки, що ніби чекаючи на неї, стояла трохи осторонь. – Добридень, сестронько! Діждалась? – І до Йвана: – Яка краса! – задумалась. – Кажуть, що душі загиблих дівчат, живуть в таких ось деревцях. Прощавайте, мої рідні! – вклонилась. – Поїхали, Йванку.
Ось і хутір з-за гори виглядає. Всього кілька дворів, що принишкли під горою. «Як скоро приїхали» – подумав хлопець і почав притримувати коня.
– А звідки ти взявся на хуторі?
– Я? – перепитав. – Про Суми чула?
– Ні, – крутить головою. – Це десь глибока Росія.
– От і я з тієї глибокої. Тільки не з Росії...
– А звідки? З Туреччини? – пожартувала.
 Іван промовчав. – Ти чого, Іва? – доторкнулась легенько до рукава. – Сердишся?
– Та ні, Марічко. Україна там. І ніякі ми не москалі.
Дівчина на хвилинку замислилась. – Ти не ображайся на дурну дівку, – посміхнулась винувато. – Ми скрізь однакові, що тут, що там. Скажи краще, як там у вас хлопці дівчат називають? Коли кохаються.
– Не знаю, – спохмурнів хлопець.
– Як це, хіба сам не називав?
Іван мовчав.
– А в нас... в нас смерічкою, легінь котрийсь називає.
– Смерічкою? Гарно. А тебе хто небудь називав?
– Ну, звичайно ж!
– Хто ж це? – вихопилось у Йвана.
– Вітер... – зітхнула. – Вітер, Йванку.
...На воротях їх чекала мати: – Познайомились? – цілує доньку.
– Ні, мамцю! – лукавить дівчина. – Він такий неговіркий.
...У хаті, як ото б сонечко зійшло, ясно-яснісінько стало. Це Марічка. – Іва! Відвези мене завтра знову. Відвезеш?
– Що тобі не сидиться, дівко? – забідкалась мати. – Скоро вже й дорогу додому забудеш.
– Ой, мамцю, мамцю! – спохмурніла. – Чугайстер добрий, та на довго не відпускає...
– Чугайстер у горах, а ти в шпиталі.
– Всі ми в горах, мамцю. Всі до єдного...

                Співаночки мої милі,
                Де я вас подію?
                Понесу вас в полонину,
                З вітрами розвію...–
заспівала.
За обідом мати поглядала то на Марічку, то на Йвана і задумливо посміхалась: «Які вони паровані, – думала. – І хлопець, легінь, хоч куди, добрий, роботящий. Якого ж кращого? Та й донька в мене, дай Бог кожному. От тільки весела не в міру. Так бісенята з очей в усі боки й скачуть. Одні смішки. Та й нехай. Молода, наплачеться ще...»
Почали про наболіле. Тяжка новина накрила хутір: учителя заарештували. – Дай Бог пану професору, терпіння та здоров'я, – перехрестився Стас.
– А мо воно ще обійдеться? – втрутилась мати. – Він же й совітів не цурався, й святу церкву не обходив, та й діти його любили.
– Таке скажеш. Ото, як совіти зашморгували, то вже вороття не буде.
 Помовчали, ніби над померлим.
– То мені вже пора, – спохопилась Марічка.
– Що ж, їдь, їдь, – невдоволено буркнув батько. – Там москалі, дивись, виглядають. Спіши, лікуй їх, – встав і пішов до дверей.
... Чугайстра запрягали разом. Кінь аж пританцьовував з нетерплячки. – Притримуй його. Чого доброго, розкидає, як кошенят, – наставляв Івана Стас.
– Нічо, татку! Файно як!
– Тобі все файно, дивись мені, файно...
Чу рвонув з місця. Вітер забиває подих, веселить душу. Радісно й сумно водночас.

–                А там будуть вівчарики,
                Білі вівці пасти,
                Будуть мої співаночки
                В трембітоньку класти...

 Це Марічка. Довго, як довго буде вчуватися її голос.
...Ось уже й містечко. Й не близько наче, а так швидко. «Розніс би Чугайстер сани, ото було б добре!» – подумав.
І ніби вгадала його настрій Марічка:

                Ізгадай мене, мій милий,
                Два рази на днину,
                А я тебе ізгадаю
                Сім раз на годину...

– Ізгадаю! – ледь чутно шепоче хлопець.
– Сім раз?
– Сто раз!
– Ото файно!

Дні, як дощові краплі. За днями повзуть тижні. Натягаєшся за день, наче й не до смутку, а він і вночі хапає. Пора б уже, пора! Всяке в голову лізе... Пошлють, чи не пошлють? Мати все розуміла: – Їдь уже, їдь.
Якою довжелезною здалася дорога! Ось і Марічка: – Ізгадав? – заглянула в очі.
– Й не забував!
– Й не забудеш?
– Ніколи!
Вже й стемніло, а Йван все притримував Чугайстра. Куди спішить. Й не зчулася Марічка, як опинилась в дужих обіймах: – Йванку, любий мій...
...Опам'ятались кінь стоїть серед дороги. Тиша. Темінь, а в небі зорі...
Додому припхалися майже опівночі. На воротях – мати: – Чому так довго?
– Заблудились, мамцю! – щебече дівчина.
– Гляди, дівко! – свариться мати. Й до чоловіка в двір: – Чуєш, батьку, вони заблудились...

Стас вийшов з хати. Оглянувся навкруги, сплюнув зпересердя, вилаявся. Сю ніч явився Михась. Як він добрів додому, Бог святий знає. Але добрався. Баба-знахарка промила рану, наклала пов'язку: – Полежать має тиждень-другий, а потім з палицею пошкутильгає трохи, а там...
– Колінять вас чорти, – не втримався Стас, – і нам спокою немає. Проти кого пнетесь? Проти москаля? Та їх же, як сарани в полі, тьма, від татарви гірше. Всіх не зведете.
Михась слухав мовчки, заплющивши очі. Він добре розумів: доля їх приречена.
Прибігла Марічка. Вперше Іван не їздив за нею. Оглянула уважно хворого, трохи заспокоїлась. Михась посміхнувся: – Заживе, як на собаці, – пожартував. – Не відлили ще москалі кулю на мою душу.
– Лежи вже, вояка! То вас, то москалів лікуй. Коли вже воно все це скінчиться, Господи?..
Михась якусь мить лежав мовчки, потім підняв догори руку: – Зроби отак, – розвів пальці. – А тепер отак, і два рази лівою. Повтори. Ще раз повтори. От і добре. Не забудеш? – дівчина кивнула головою. – А тепер  - у гори. Страшно? Диви, а раніше не боялась.
– А тепер боюсь.
– То з Іваном.
Марічка завагалась.
– Можна. З таким можна, – заспокоїв брат. – Хлопці зустрінуть. А потім до шпиталю. Та гав там не лови.
Іван тим часом ладнав вориння, котре розсипалось за зиму. Підійшов Стас. Подивився, сіпнув одну з лат: ладно в хлопця виходить.
– Іванку! – гукнула від порога Марічка. – А ти хотів би в гори?
– А чому б ні? Це ж файно!
– То пішли. Там Чугайстра зустрінем і Нявку.
...Сонце припікало. Зупинились біля потічка. Іван набрав повну пригіршню крижаної води: – Пий. А то ще губи пересохнуть. То як тебе цілувати тоді?
– А тепер ти! – засміялась дівчина, підставляючи Іванові свою маленьку пригіршню, – бо що маємо робити, як твої пересохнуть?
Присіли біля великого бурого каменя, схожого на велетеньского ведмедя, котрий приліг відпочити. – Ну й місця! – оглянувшись, мовив хлопець. – Дикі якісь, аж моторошно. Чи ж не тут живе Чугайстер?
– Де ж іще має бути? Він давно споглядає нас, та соромиться, чекає запрошення. -Гукнем?   - Чу-у-у! – рознеслося навкіл дзвінкою луною.
– Чу у-у! – вигукнув за нею хлопець.
– Мав би вже й почути. Чу-у-у! – ще раз гукнула Марічка.
– Ми його налякали, – жартує Іван. – Забіг десь твій Чугайстер.
Та раптом гори відгукнулись: – У-у-у!
– Бач, бач! – плеще в долоні дівчина, – він почув, він зараз буде тут!
Справді, невдовзі почувся тріск сухого віття, хтось наближався. На галявину вийшло двоє. Гострий погляд, насуплені брови. Видно, звиклі до всякого. За плечима зброя. – Марічка? – дивується один. – Слава Ісу!
– То ж інший хіба хтось? – посміхнулась дівчина, підводячись. – Навіки слава! По голосу пізнала тебе, Юрасю.
– А з тобою?
– Це наш.
– Дивись, недовірливо покосився другий хлопець. Слухаєм.
Марічка старанно, рух за рухом, повторила, як просив Михась. Хлопці переглянулись, спохмурніли ще дужче. – Все? – перепитав Юрась. – Більш нічого?
Марічка кивнула.
– Дякуємо, – обоє зникли в хащах.

Лист із дому ошелешив Івана. Писала не мати, а сусіда Микола, котрий просив, якнайшвидше приїхати.
Проводжали Івана всією родиною. Запрягли Чугайстра, на воза поклали клунок збіжжя, дещо з продуктів. Бліда, зажурена Марічка притримує коня. – То ж тепер ти забудеш нас? – запитала Ганнуся.
– Нехай тільки спробує! – жартома погрозила Марічка.
Іван мовчки підійшов до дівчини, вперше при всіх обійняв. – Йой, який спритний! Їдь уже хутчій... – хотіла щось іще додати, але голос надломився.
– Вертайся, сину. Батько вибудує хату, жити будете.
– Що ви, мамо, – замахала руками дівчина. – Рано мені ще.
– Досить тобі! – сердиться мати. – А ревла цілу ніч. І до Йвана. – Вертайся, сину.
Опираючись на палицю, підійшов Михась: – Повертайся, та дивись, не з москалями, – турсонув у плече.
– Господь з тобою, сину, – злякалась мати. – Таке ти скажеш, прости Господи.
– Тоді прощай, братку, – обійняв за плечі, притулився щокою.

Вже на своїй станції, не встиг Іван підхопити клунка на плече, як до нього підійшов міліціонер з двома солдатами: – Що везеш?
Що тут скажеш, як пояснити.
– Заробив? – глузують. – Де? В бендерівщині? Ха-ха! Та вони там самі з голоду дохнуть. Пішли!
Іван ішов, похнюпившись, з мішком за плечима, солдати трохи позаду. Згадався хлопцю монастир, черниці, за іконою котрі побивались. Згадав. Як раптом: – Іване! Чи це ти?
На дорозі віз. На возі однорукий Микола, сусіда, котрий листа написав. – На воза клади! Чого пнешся? І до міліціонера: – Та я тебе, падло! – підняв батога. – Сідай, племіннику!
Міліціонер глянув на солдат. Ті повідвертались. – З голодними воюєш? А де ти був, коли ми кров проливали?
 Довго їхали мовчки. Микола смердів самосадом, погейкував на худих, запарених бичків. Але мовчи не мовчи... Тут Іван і дізнався: ніхто в селі на нього не чекає. Не дочекалась мати. Тиждень тому, як поховали. – Ключ від сіней у мене, – закінчив свою розповідь сусіда. – За хатою наглядаю, щоб не розтягли, чого доброго. Мати твоя дві курки мала, то в мене вони, з моїми бігають, щоб знав.
Іван не проронив ні слова. Світ відразу померк перед його очима. «Лишити б Миколі це збіжжя, а самому назад. Чи куди мені тепер?»

Згарище. Розкидані чорні головешки, стоять обгорілі дерева. Хутір спалено опівночі. На попелищі порпаються люди. Їх п'ятеро. На всіх форма вояків УПА. Трохи осторонь – ще троє. Вони уважно стежать за роботою, тримаючи на поготові зброю. Дивина, та й годі. Чи свої тримають своїх на мушці?
Неподалік прив'язаний кінь. Він бє копитом, тривожно оглядається, вигинає дужу шию. Нервує. Це Чугайстер.
Поряд на колоді сидить Михась. Обличчя його змарніло, схудло, під очима сірі тіні. – Кобрін! – гукає він глухо. – Що там? Один з вартових тихо відгукується: – Нічого, пане сотнику.
Михась опустив голову. Тут було його дворище, хата, тут він родився, тут прожив майже три десятки літ.
– Пане сотнику! – гукнув раптом Кобрін. – Гляньте!
Наближалося троє. Двоє були свої, з його загону, що вартували з хутором, а третій... – Іване! – кинувся назустріч. – Звідки? – обхопив за плечі.
– Звідти, – хмуро відповів той, оглядаючись навколо.
– Не пізнав? – перехопив його погляд Михась.
– А батьки? А... Марічка? – запинаючись запитав Іван.
– Батьки... – похитав головою Михась. – Бог святий знає. Може там, – кивнув у бік згарища. – Коли ні, то не знаю. А Марічка... у в'язниці. Схопили Марічку.
Іван знесилено сів на колоду: «Ізгадаєш? Ізгадаю...»
І вже через перестук коліс: – Іва-а!.. то були її останні слова.
– Бий його, гада, бий! Це він, сука, він втягнув нас в цю халепу.
Молотять, але хто, кого й за що важко збагнути. Вартові спостерігають.
– Панове москалі! Ай-яй-яй!
Попіл стовпом, миготять якісь брудні тіні.
– Панове москалі! Цивілізовані ж люди... І отакої, – пробує вгамувати Кобрін.
Михась поволі підводиться, здіймаючи автомата. Коротка черга. Метушня в попелі вщухла, учасники мордобою зводяться, обтрушуються. Високий, сивий від попелу хлопець з розідраною щокою плює брудною кров'ю рудому в очі: – Оце тобі... За все!
– Кобрін! – не втримався Михась. – Веди їх. За найменший непослух поріши на місці. Я наздожену.
Присів поряд з Іваном: – Пам'ятаєш?
– Що? – байдуже озвався той.
– Того, з запльованими очима? Рудого сержанта, що за ікону Богоматері торгувався. Послушницю вимагав. Нарядиться, мерзотник, в нашу одіж, палить хутори. А тінь на нас. Кличку мав: «Шакал». А другий, що зустрів нас на дорозі...
– Пам'ятаю. Чого ж, – глухо озвався. – А ті троє?
– То наші, доморощені. Судити будемо.

Іван слухав і було йому якось байдуже, хай роблять, як хочуть. Хоч судять, хоч перестріляють тут же на попелищі.
– А ти куди тепер?
Іван мовчав. Куди? Він і сам не знав, куди йому тепер. Вітер розносив попіл, кружляли ластівки, вони теж погорільці.
Михась підвівся: – Візьми, – подав автомата. – Іван взяв.
– Гайда з нами, – пропонує раптом Михась. – Ми відходимо. Через Словаччину й далі на захід. А там Канада, чи навіть Австралія, світ не без добрих людей.
Іван похитав головою: – Візьми. Він ще тобі самому знадобиться, – мовив, повертаючи зброю.
– Значить, ні? – похмуро запитав Михась. – Дивись, братку, щоб не шкодував потім, – додав, сідаючи на коня.
Іван обняв Чугайстра за шию: – Прощай, Чу! Тепер уже назавжди.
Михась сіпнув повід: – Надумаєш, приходь, – гукнув і тільки курява.

Містечко. На цей раз якесь принишкле, насторожене. На вулицях ні душі. Чи ховаються люди, чи розбіглись може. Але куди? Від долі не втечеш..
Пошта. Конов'язь. І аж наче тінь Марічка майнула... Хлопець присів коло конов'яза, долала втома. З-за рогу виткнулась колона арештантів. Повільно, по троє вряд, ідуть жінки. Сірий одяг, сірі обличчя, але від мовчазної ходи навколишня принишклість стала враз якоюсь моторошною, хоч вартові й підбадьорювали себе погрозливими окриками. Іван почав вдивлятися в обличчя, що спливали перед його очима. Раптом вчулося: – Іва!
Рвонувся, було, до колони, але конвоїр підняв автомата.
– Іва-а! – вже не вчулося, а розітнуло тишу і весь білий світ...

                ПРОРОК

Невтомно стрекоче косарка, хропуть від спеки й натуги коні, падають на суху, колючу, наче дріт, стерню, оберемки перестиглої пшениці. Дівчата, обливаючись потом, хапають пучки ламких пшеничних стебел, вправно в'ють перевесла, в'яжуть тугі снопи. Ще й устигають води ковтнуть й веселим словом перекинутись.
– Воду де брав, Стьопо? – розігнула спину Катерина. – Солодка, ніби з цукром.
Дівчина п'є, мружиться, на щоках виграють ямочки. Витерла губи засміялась. «Ото дівчина! Мені б таку...» – подумав я і сам злякався.
– Тр-р! Стоять! – це Василь, дотепний, розсудливий, кріпкий хлопець. Дівчата сохнуть за ним, а я заздрю. Коли вже я виросту?
Подаю кухлик. Василь п'є, високо задерши підборіддя. – Бочку б випив! Та іншим не лишиться, – моргнув мені. – З жару почманіють.
– Ой-ой! – у відповідь Катерина, взявшись у боки. Та Василь до мене: – Хлюпни кухлик, – підставляє широку спину.
– Ось я! – вихоплюється Катерина. – Ось тобі, ось! – бурхнула з усього маху повний кухлик на його суху сорочку.
– Так його, так! – заохочує Василь. – А то всі змокли, а я сухий. Ще кухлик! Ех, як гарно! Фр-р!
Катерина рада вилити хоч всю бочку, але Василь уже вхопився за віжки: – Н-но! – косарка замахала крилами, поторохтіла далі. – Сиплеться? – чути крізь торохтіння Василів бас.
– Потроху! Пора кінчать! – гукає котрась із в'язальниць. Перевесла не зв'яжеш, ламається, як костриця.
– Останній круг. Останній, Маринко!
«Нарешті!» – радію собі. Повертаю свого Чумака до дороги. Хутчій в затінок. Чумак пожвавішав, прискорив ходу. Німа скотина, а й та розуміє, каже, бувало, моя мати. Випрягаю, прив'язую до воза. В'яже своїх гнідих, наспівуючи: «...Я всю войну тєбя ждала», – й Василь. Але я знаю, ніхто не ждав його, бо навіть похоронка прийшла. А він, як з неба впав. «Козак ліхой...» Пісня тоді така по всіх усюдах ходила. Підійшли дівчата. Всідаються на траву, розв'язують вузлики, дістають, хто варене яйце, хто шматочок сала. Ріжуть хліб, ставлять пляшки з молоком.
– Ех, – потираючи руки, нахиляється Василь. – Ой, коли ми наїмося. Можна рядом з цією красунею? – всідається поряд з Женею. Дівчина червоніє від несподіванки, опускає очі, відсувається. Василь дістає з кошика нашу районку «За комунізм», кладе на траву, розправляє долонями: – Хоч пообідаєм при комунізмі, – з'являються дві з добрий кулак картоплини, двоє яєць, два великих сірих вареники та кусень хліба. – Всякої тварі по парі, – оглянув своє добро. – От тільки я один ходжу, – ніби ненароком пригорнув Женю. – Чарчину б сюди. Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося.
З обідом покінчили хутко, заїдали кислицями, запивали водою. – Ой-Ой! – репетує раптом Віра, молода дебела дівчина з ластовинням на щоках. – Дивіться!
По дорозі, здіймаючи хмарюку пилу, котилася до них легковичка. – Рятуйтеся! Душогубка! – всі кинулись, хто як може, рятувати залишок обіду. День, як рік, без полудника й ноги протягнеш. Дівчата прикривали платочками. Василь вмить зняв сорочку. – А щоб ти сказився! – відкашлюється Катерина. – Супостат!
Та мабуть цими словами й наврочила, бо машина, ледь проскочивши мимо, чхнула, потім бухнула, як з рушниці, й затихла. – Ов-ва! – обтрушується Василь. – Приїхали, – кивнув на закляклу серед дороги «Побєду». Коли пилюка трохи спала, відчинились дверці. Спритно вислизнув водій і до двигуна. Згодом відчинились дверці справа. Появилися в білих черевиках ноги, намацали землю. За ними з добрий лантух черевце. Потім налита, як не лусне, шия й солом'яний бриль. Відразу видно: якийсь великий начальник. Розім'явши закляклі ноги, накинувся на водія. Той, похнюпившись, вислухав, бо вочевидь не вперше, і понуро поплівся до нас. –  Здрастуйте! – привітався тихо.
– Здорові будьте! – дівчата хором у відповідь, розглядаючи літнього стомленого чоловіка.
– Вода є?
– А як же! Стьопо, націди чоловікові, бачиш, розпрігся, – радить хтось. Я зняв відро, що висіло під бочкою про всяк випадок, націдив майже вщерть.
– А кого ви возити? – цікавиться Віра. – Хто отой у брилі?
– О-о! – підняв догори пальця водій. – Сам! – взяв відро й пішов.
– Женю, що то за дивне ім'я таке «сам»? Чи ти чула таке?
– Та звідкіля ж! Ніколи не чула. От «Хам», у Біблії навіть є. А «сам» не чула.
Василь посміхнувся, кусаючи травинку: – Отакого б тобі, Віра, на одну ніч хоча б!
Ніздрі широкого Віриного носа ще дужче розширились: – Страмутнику! – вдавано сердячись. – Хлопця хоч би посоромився.
Хлопець це я. Соромитися мені аж ніяк не випадало. Про Віру й не таке говорили, й вона про це добре знала.
Шофер тим часом поставив відро й засунув голову під капот. «Сам» хвилину-другу постояв над ним, позіхнув й ліниво побрів у затінок. Там він дістав з кишені кілька газет, розіслав їх на траві, тяжко опустився, зняв бриля й заходився махати ним, як віялом.
– До косарки б його! – жартує хтось.
– З таким пузом?
– А чого? Й пузо спало б відразу. Он німому на поміч, вугли закошувать.
– А ну їх... Полуднуєм, дівчата, – пропонує Женя, кусаючи огірка.
Катерина змочила молоком житній сухар. – Люблю сухарики! – й почала гризти. – Стьопо, на й тобі сухарика, – подає мені, – чого боїшся?
– Зуби зламаєш. Його хоч об дорогу бий.
– Будь рада, що хоч такий є.
– Та тихіше ви, сороки! – обізвався Василь, – люди чужі поряд.
– Вони тут на тиждень розташувались, а ти сиди, зціпивши зуби.
– Стьопо, штовхни Йвана, ти там ближче. Нехай допоможе.
Іван, котрого всі звали «німим», сидів з заплющеними очима, притулившись спиною до колеса. Він був дуже охочий до всяких механізмів. Сьогодні ж сидів чомусь до всього байдужий. Його таки штовхнули. Німий уважно глянув на дорогу: – Ц-хе! – вигукнув у відповідь і заплющив очі.
На цьому розмови й притихли. Коні мирно жують сіно, люди, хто де міг примоститися, хто під деревом, хто в бур'яні приліг, дрімали. Один Василь сидів, наче на варті, похиливши голову. Але ось і його очі почали заплющуватись.
– О-о! – подала раптом голос Женя. – Гляньте, культура йде!
Справді, серед поля хилиталась невисока, сутула постать завклуба Миколи. Він не вмів ні грати, ні співати, обдарований був одним єдиним талантом: словесною скорострільністю. Тому в селі від малого до старого величався «Горохом». І наче підібрана йому до пари, дибала поряд невисока, тонконога бібліотекарка. В селі недавно. Прислали звідкись. В руках у дівчини стопка книжечок та газети.
– Не дадуть подрімати, – невдоволено буркнув хтось.
– А вам тільки дай! Ночі гуляєте, а вдень...
– Ой, заграйте мені, замузичте мені, – проспівала Віра назустріч гостям. – Нема в мене чоловіка, то позичте мені!..
Микола поважно привітався, поставив патефона. Що слухать будем? – кліпнув рудими віями.
– Давай запорожця, Карася давай! Став хутчій.
Горох поблажливо посміхається, ставить Карася – Ото дає! Ото Одарка! – ожили дівчата.
– Добре, добре, – увірвався раптом у дует глухуватий насмішкуватий голос. Оглянулися: Сам. Ніхто й не помітив, коли він підійшов. – От тільки старувато, оскому набило. У вас, товаришу, чогось інтернаціонального, світлішого, немає?
 Горох розгублено знизив плечима. Що-що, а розпізнавати начальство по голосу він навчився давно. – Улюблений танець товариша Сталіна, – продовжив. – Наприклад?
– На жаль, немає, – ніяковіє Горох.
– Н-да... Як він, між іншим, називається?
Горох напружено морщить лоба. Отак вшелевкаться! Обводить поглядом присутніх, благаючи, виручайте, мовляв, гину.
– Суліко, – шепнула непевно бібліотекарка й почервоніла.
– От-от! «Суліко», – підхопив завклуб, радіючи.
– А от і ні, – усміхнувся гість. – Близько, але... Ну? – війнуло холодком на присутніх.
Дівчата переглянулись. Бібліотекарка взялася розкладати книжки. Гість дістав довгу, тонку цигарку, чиркнув запальничкою: – Лезгінка! Осетинський народний танець, – підняв повчально пальця.
– Так-так, – заторохтів Горох. – Зовсім вилетіло з голови...
– Е-е-т! – відмахнувся невдоволено гість й повернувся до бібліотечки. – О-о! Я бачу, ідеологічне забеспечення жнив у вас, товаришко... – зупинився, високо звівши брови.
– Печена, – несміло вставила дівчина.
–...товаришко Печена, вище, ніж у товариша завклубом. В натурі, – глянув на нещасного Гороха. – Чудово! – перебирає книжечки. – А... стосовно передового досвіду?
– Немає, на жаль, – скрушно розводить руками Печена.
– Оце тобі й на! Товариші б почитали, скільки в Шполі героїв. Та яких героїв! Деякі в'язальниці видають по п'ять-шість тисяч снопів за зміну.
– Мамочко! – не втрималась Віра.
– А що? – дивується гість. – Буває й більше. В натурі. Це від свідомості й хисту залежить. Тому й герої.
– Ото хист! Хай йому грець, з таким хистом!
– Чому так? От би й вам, як вас звати?
– Вєркою.
– От-от, товаришу Віра. Ви ще молода, вродлива й при здоров'ї, – посміхнувся. – Візьміться по-справжньому. Вам зірочка героя була б саме до лиця. В натурі.
Ластовиння на широких Віриних щоках зробилося червоно-бурим.
– Всього якихось п'ять-шість тисяч, – вів далі гість
 Віра розгублено кліпала очима. Вона ніяк не могла взяти до тями, як це воно? Доросла людина й отакої.
– А справді, Віра, чого тобі, – виручив нарешті Василь. – Лишайся після обіду одна. Ви, дівчата, йдіть собі по домах. То до вечора ми з тобою всі дванадцять видамо.
– Та воно то можна, – ніби здалася нарешті Віра. – Але... Але не буду.
– Тю на тебе! Дурна якась, – встряє раптом Катерина. – Та під Лезгінку, з Василем все поле снопами завалите.
Віра повільно обвела поглядом присутніх. Чи всі тут з глузду зїхали, чи як? – А гроші де діватимемо? – підморгнула Василеві.
– Солитимете! – вигукнуло кілька голосів відразу.
Гість весь час уважно слухав, схвально киваючи головою. Але оте «солитимете» вибило його з колії. Підняв догори руку, вимагаючи уваги, ніби на загальних зборах. Всі притихли. Раптом різко скрикнув, зірвавшись на ноги, німий Іван. Волаючи на все горло, він розмахував руками, намагаючись щось доказати, в чомусь переконати, почав виписувати в повітрі якісь числа. На мить зупинився, протяжно засміявся, і покрутив у себе пальцем біля скроні. Повернувся і пішов геть. Дівчата не втримались, відвертаються, затискують роти долонями. Не відомо, що було б далі, чим би все скінчилось, та пролунав гудок легковички.
– Танці, дорогенькі товаришочки, різні бувають, – недобре посміхнувся «Сам», – так що ми з вами ще потанцюємо, – і непоспіхом, ніби на прогулянці, попрямував до машини.
– Виходить бабуся моя, царство їм небесне, збрехали, – посміхнувся невесело Василь, – Казали пророків немає. А він тут як тут... Постав, Миколо, що-небудь таке, щоб легше дихнулося.
                ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ... РІК 1949

Борис злився. Одні неприємності кругом. На роботі полаявся з майстром. Розумний дуже, виходь, каже, завтра попрацюй. Але ж завтра свято! Дев'яте травня! Термінове замовлення у них, бачте. А дома сестричка налетіла, зобижають її. Ну, й що ж, а ти не ходи, де обіжають. Сторож я тобі, чи що? Свято завтра у мене, розумієте, моє свято. День Перемоги!
Борис вхопив лопату – й на город, розвіятись трохи. Робота, та ще на землі, дурість виганяє. Захопився. Як раптом: – Ого, скільки нагріб, – це Гриша, сусіда через тин. – Перекур, Боря, – дістає кисета.
Закурили, стоять, мовчать. – У ліс коли підем? – посміхнувшись, почав Гриша.
Борис насупив брови: – Ну, й набрид ти мені зі своїм лісом! Надумав іди. Крайній я тобі, чи що?
Гриша, все ще посміхаючись: – Так домовлялись же. Дивно виходить. Без тебе, як же це? З твоїм досвідом, сам розумієш... – Досвідом... Досвідом... – Борис розчавив недокурок. – Що це ви, з сестрицею моєю в одну дудку, змовились? – зиркнув на хлопця. Той відвів очі.
Помовчали. Чутно, як у кущах за тином, зовсім поряд соловейко заливається. Весна! – Добре, – пом'якшав раптом Борис, – ідем. До схід сонця тільки. Дивись, не загуляйтесь, – підморгнув. – Та про реквізити не забудь. Пляшечку прихопи. Свято ж у мене.
– Буде зроблено! – відрапортував Гриша.
... Вийшли вдосвіта. Тиша навкруги, навіть птахи ще сплять. – Швидше! Запізнемось! – спонукає Борис, оглядаючись.
Поле перемахнули підтюпцем. Ось і ліс. Присіли на траву. Борис розв'язав корзинку, дістав «реквізити». – Кусаються прокляті! – мовив Гриша, відганяючи комарів.
– Не бери в голову. Це наші союзники. Переодягайся, швидше!
На ньому вже красувалось легеньке платтячко в горошок. Сестрицене, звичайно ж. Голову він пов'язав білою хустинкою. – Ну, зовсім тобі тьотя-Мотя, – сміється Гриша.
– Нічого іржать! Тьотя-Мотя... А сам? Дівуля ніби якась переросла.
– Так і... – трохи обідився Гриша, роздивляючись своє куцувате, з довгими рукавами плаття. – А пасок, пасок як затягнув! Солдатський пояс це тобі, чи що?
– Звичка, брат, гірше неволі, мозолі на боках, – зітхнув Борис, ховаючи наспіх брюки та гімнастерку в кошик.
 Тепер уже жінками, обережно продерлись крізь кущі, вийшли на дорогу. Оглянулись: попереду ледь-ледь бовваніло місто. Позаду клубочився передранковий туман. Дихнув вітерець. Стало трохи прохолодно в жіночих платтячках. Ні попереду, ні позаду нікого, пусто. – Невже дурня проганяєм? шепнув Гриша.
– Не спіши. До міста рукою подати.
Гриша поставив корзинку: – Курнути б оце, – вихопилось у нього.
– Ще чого? Жінки з самокрутками. Розженем не тільки комарів. Т-с-с! На ловця...
Обидва, насунули хустинки глибше на очі, підхопили свої корзинки, й, горблячись під їх вдаваною вагою, пішли назустріч. З боку міста, з туману виринула якась фігура. Через мить вона стала чіткішою. Ішов чоловік, досить високий, ішов швидко, мабуть, спішив. На лівому його плечі довга, метрів зо три, жердина. Ось він уже зовсім близько, переклав для чогось ношу на інше плече, оглянувся. Жінки призупинились, даючи дорогу незнайомцю. Той уповільнив крок, скоса зиркнув, але пройшов мимо. Раптом повернувся, зняв жердину з плеча.
– Сідає, негідник! Уже осідлав!
– Більше не оглядайся! Швидше! – шепнув Борис. Жінки додали ходу. Позаду почулось приглушене бурчання, щось на зразок: бр-р! що трохи нагадувало буркотіння мотоцикла. Жінки зупинились. – Тр-р-р! – гальмує «мотоцикл». – Сідайте, панни! – високим, хриплуватим голосом пропонує водій. Жінки налякано мовчали. – Ти, – вказав пальцем на Бориса, – лізь у кузов. А ти – в кабіну!
Робити нічого. Жінки сіли. Мотоцикл промчався кілька кроків. Доки дійдеться про оплату за послуги, чекати не стали. Борис, котрий сидів позаду, «у кузові», схопив водія за шиворот, а Гриша – за горло. Водій завив з переляку, випустив жердину. – Попався! – заламуючи руки, прошипів Борис. – Гриша! Корзинки в руки, живо! Та дрючок не забудь.
...І знову пусто на лісовій доріжці.
Заховались у ліс, з дороги не видно, зупинились. Борис вмить прив'язав водія до берізки. Вийшло щось, ніби в обнімку. – Зніми з нього штани, – кивнув Гриші.
– Для чого? Ні! – пищить полонений. – Пустіть мене!
– Мовчать! – замахнувся Борис.
– Так що ти хотів зробити з моєю нареченою, гад? – Гриша впритул підійшов до водія.
– То не я, не я! Вона вирвалась...То Сірий, Сірий...
– Де цей Сірий? – запитав Гриша, беручи водія за пасок штанів.
– Там, на дорозі він! Він там!
 Жінки переглянулись. Гриша сіпнув пасок. Штани впали до ніг. – Годуй комарів, сволота! Та тихо мені, а то... – приставив кулака до носа.
Знову поспішили на дорогу. Птахи уже проснулись, писк, щебет, якесь дивне квоктання наповнили ліс. На дорогу вийшли, ніби нічого й не трапилось. Збоку глянеш просто дві селянки, з корзинками спішать до міста на базар. Трохи посвітлішало, потягло сирістю. Чекали не довго. В тумані – знову якась постать з жердиною за плечем. Підходить. Жінки звернули вліво. Постать, а вона, як виявилось, була довгов'язим хлопцем, перегородила їм путь. Жінки вправо – довгов'язий також. Жінки зупинились. – Сідайте, мадам! – пробасив той, націляючись хапнути Гришу за груди. Гриша викинув руку й попав довгов'язому в низ живота. Борис приклався до загривка. Заломили руки, зв'язали.
– Сірий? – запитав Гриша. Той тільки гикав з переляку. – Попався, мерзотник! Вставай! – шарпнув за комір, – пішли.
Сірий ішов мовчки, низько похнюпивши голову.
Знайома галявина. Сірий трохи призупинився, уздрівши свого товариша в обіймах з берізкою. – Сідай!
Жінки й самі сіли на травицю, дістали кисета. Запахло крутим самосадом. – Глянь, на нього, мало йому там жо... До мене прилетів, – Борис підняв руку, на якій сидів комар. – Пий, пий! – примовляв він, роздивляючись комара. Той роздувався на очах. – Бий! Втече не інакше.
– Ні, ні, від своєї долі не втечеш, – ляснув комара долонею. – Вони нас доконають. Обірви на ньому сорочку, Гриша!
Гриша одним рухом обніс сорочку з плечей Сірого. – Сиди спокійно, бо до дерева припну.
Перекуривши, жінки, не поспішаючи, розв'язали свої корзинки, витрусили одіж і вмить стали чоловіками. – Що будем робити далі?
– У міліцію, сволоту! – підморгнув Борис.
– Ні, ні! – прогудів густим басом Сірий. – Тільки не в лягавник!
Комарі тим часом густо вкрили його плечі. – Глянь, Гриша, він і справді став сірим,– кивнув Борис, укладаючи тепер уже непотрібний реквізит у корзинку.
Сірий раптом повалився на траву й став несамовито качатися, щоб зігнати комарів. Гриша випрямився, висмикнув грубий солдатський ремінь і оперезав Сірого по спині: – Сиди спокійно, не смикайся! Це подіяло. Сірий сів, похнюпивши голову.
Хвилину мовчали. Союзники робили свою справу, птахи на всі лади славили новий день. – Ось так, Гриша, я й воював, – зітхнувши, почав Борис. – Піонери запрошували якось, та що казать, відмовився.
– Та слова з тебе не витягнеш.
– А що говорить? – задумливо мовив Борис, дивлячись кудись в небо, мабуть, пригадуючи щось із своєї біографії, – то в лісі зустрінеш якогось задрипаного фріца. Що з нього візьмеш? Але ж війна... Кілька запитань і кінчати треба. Через лінію з ним мучитись, морока тільки, – сплюнув. – Якось мене за шиворот і перед ясні очі. Генерал, молодий ще такий, довго дивився на мене. Про що думав, хто його знає. Нарешті посміхнувся: – Ось що, хлопче. Дві доби тобі. Ти мені язика – я тобі орден, – показав на орден Червоного прапора у себе на грудях. – Офіцера тільки.
З важким серцем лишив я землянку. Реквізити позичили в литовських селянок. Дві доби годували комарів у лісі. Але повезло! Офіцера зв'язку разом з пакетом сцапали, майже як оцих негідників, тільки мотоцикл був справжній...
– А орден? – цікавиться Гриша.
– Орден? Черніховський вірний своєму слову. Орден лежить у мене в сундуці...Та що згадувать, – і глибока тінь лягла на обличчя колишнього розвідника. – Розв'яжи отих... – кивнув у бік полонених, над якими роїлась хмара комарів. – Це їм наукою буде. Та й св'ято у мене сьогодні...
 Гриша неохоче підвівся: – Задушити б тебе, як пса паршивого, – проказав, розв'язуючи мотузок. – Та руки марудити гидко, – й з усієї сили огрів Сірого по спині. – Пішов... – кинув мотузок навздогін. – Ну, а ти?
Перший подільник стояв на колінах, очі були заплющені, голова ледь-ледь похитувалась з боку на бік. Гриша дістав ножа, розрізав мотузок з огидою відвернувся.
– А тепер, – відізвався Борис веселіше, – діставай свою пляшечку. Свято у мене сьогодні, – мовив, потираючи руки.

                КІКІМОРА

Вдихаю на повні груди пахощі рідної домівки. Тут і чебрець, і м'ята, ще й любистком пахне в наших сінцях. А назустріч мати: – Приїхав, – радіє. – А я вже й не сподівалась, – обіймає. Заходим у хату. – Сідай. Голодний мабуть, – клопочеться. – Пішки йшов, еге ж?
– Та так. Полями, житами. Не зчувся, як і дома, – сміюсь.
 А на столі свіжі духм'яні пиріжки. Сідаю до столу. Заходить батько: – Явивсь! – сміється. – А я вже думаю, де його носить?
Легко й радісно в батьковій хаті. Уплітаю пиріжок з капустою. – Оце пиріжок! Не те, що в нашій студенскій. Буфетчиця – отака! – розводжу руками. – А пиріжок з макове зерня. Кинув у рот, облизнувся і ніякого тобі наїдку. А ви тут, як без мене? Батько якось насторожено, з-під лоба глянув.
– Та нічого...-мати у відповідь. – Живем...
Дивлюсь на матір. Вона чомусь опускає очі. Оглядаюсь на батька. Щось приховують. – Тут одні нещастя, – зітхає мати. – Нас, слава Богу, поки що обминають. А інших... того трактор переїхав, той від горілки згорів. А от Марійка... Ти не чув хіба?
– Яка Марійка? – перепитую тихо.
– Твоя, яка ж іще.
– Так уже й моя, – буркнув вдавано байдуже, а душа аж кричить. – Заміжня жінка, може вже й мати. Я тут до чого? – знизую плечима.
– Та... – почала мати й замовкла на півслові. – Жаль. Гарна жінка була. А що вже душа – золото не людина.
– Чому була? Куди поділась хіба?
– Спитай батька, він може краще знає, – витирає хвартушком очі.
Тривожно глянув на батька.
– Немає вже, – понуро кинув той.
– Як? – не тямлю себе.
– З світу зжили.
– Хто? – вигукую я і сам лякаюсь свого голосу.
– Хто-хто, – хмуриться батько. – Нікому хіба, – встав і пішов з хати.
– Килина, кому ж іще...
Наша хата відразу посіріла, аж наче від стін холодком війнуло.
– Ще на тому тижні, – чується десь здалеку материн голос, – зустріла її коло крамниці. Здрастуйте, каже, тьотю. Давайте підсоблю, – відібрала вузлика. Пішли рядом. Мовчимо. Я вже чула, що не клеїться в них, що поїхав чоловік її кудись. – Прощавайте, тьотю, зітхнула, може вже й не побачимось більш.
– Що ти, Бог з тобою, доню.
– Все може бути... Чує моє серце.
Я довго дивилась їй вслід...
Мати говорила щось і далі, але голос її все даленів і даленів. Ось я вже зовсім не чую його...
...З чого ж воно почалося? Чи не з тої зими?
Голова сільради зустрів мене прямо на вулиці: – Пообідав?
– Ні, йду тільки.
– Нічого, потім пообідаєш. А зараз підеш з оцим чоловіком.
– Куди? питаю, оглянувши миршавого чоловічка з ріденькими рудими вусиками.
– Він скаже.
– Пішли, – буркнув миршавий.
Руді вусики крокують першими, я слідом плетусь. Вузенька стежечка по-під хутором, оступишся – потонеш в снігах. Назустріч Марійка, з нею ще кілька дівчат. На обід ідуть. Збочити б, та ба! Куди в такі сніги. Та й пізно вже, засміють дівчата. Заєць, мов, а не парубок. Марійка щось говорить, сміється, й подруги сміються.
– Іван, хай ти сказишся! Так наснився, так наснився, – заходиться вона від реготу. – Ха-Ха! Ну, глянь на мене! Чого наїжачивсь?
Підіймаю голову. – Подушку мала б перевернути, – радить котрась з подруг, – мало б і йому наснитись. Ха-ха! – регочуться всі троє. Нарешті розминаємось.
– Гарячі у вас дівчата! – оглянувшись, говорить мій супутник. – І гарні, особливо ота, що загравала. Дивись, не зівай. Така всьому навчить. Ех, попадись вона мені хоч на ніч.
Минаєм двір, другий, третій. Куди він веде? П'ятий двір минули. А-а! – догадуюсь, помітивши канти на штанях, – це з міліції. Самогонку трусити йдем. Оце мені халепа. – Тут ось і самогонщик живе. Але ні, минаємо. Зліва, вбік трохи, під самим лісом ще один двір. Звертаємо туди. – До Кікімори! – вирвалось ненароком у мене. Слідчий оглянувся, звів брови, але промовчав.
Висока дощана огорожа, фарбовані ворота. Собака тут є? – смикає клямку.
– Була, але мабуть пішла кудись.
– Хто? – оглянувся слідчий.
– Баба Килина. Ви ж до неї? То коли собаки не чути, то й баби немає. Вони разом з бабою ходять. Риженька, на цуценя схожа.
– Відьма, мать її... – вилаявся слідчий. Заходим у двір. – Чорт-ма, кажеш, баби? Сіпни защіпку.
Я сіпнув: – Засунуто, – кажу.
Слідчий сердито сплюнув, дістав «Біломор». – Вона що, не тримає нічого?
Я мовчу. Біс її там знає. Мені ось їсти хочеться...
– Доки ж відьму стару чекати будемо? Її чорти до вечора десь носитимуть. Підняв руку, лапнув під стріхою. – Ключ тут десь має бути. Ага, ось він!
Гримить засув: – Заходь, – пропускає мене.
В хаті морок. Вікна чомусь зачинені. – Відчини вікна. Як у погребі! – кинув, роздягаючись.
Повертаюсь знадвору. – А тепер сідай, он там, і сиди.
Сідаю коло столу. Оглядаюсь. Не роскішно, але й не бідно. Не те, що в нас. Грошики в бабусі, схоже, водяться...
– Почнем? – засукує рукава слідчий. Заглянув у шафу. – Глянь, яка модниця! А смушків скільки! Де ж собака зарита, де?
Ліжко було покрите дорогою ковдрою, зверху ціла гора вишитих хрестиками подушок. Слідчий смикнув за краєчок ковдри – все змішалось в одну велику купу. Заглянув під ліжко. Встав, обтрушуючи коліна. – Звідки знаєш, що Кікімора? – до мене раптом.
– То ж виколка на руці «Кікі». А далі шрам, окропом ошпарено наче. Ми й пристали якось, коло крамниці діло було. Баба на підпитку якраз. Що те, мовляв, значить? Як розсердилась стара, пороблю, пороблю, кричить. Ну, ми й добавили: мора. Вийшло Кікімора.
– Догадливі, – похвалив слідчий. – То в неї прізвисько таке. З тюрми принесла. Ще й конспіратор. Хрен собачий знайдеш тут щось!
– А що ви шукаєте? – цікавлюсь.
– Дурний, чи прикидаєшся? – глянув з-під лоба.
– Догадуюсь...
– Ото ж... – буркнув і пішов у другу кімнату. В селі у нас хатинами їх називали. Взимку там не палили, бо нічим було гаразд, жили лише влітку. «Ах, от воно що, струмент шукає», – дійшло мені нарешті.
...Водився за бабою смертний гріх, чи як би його й назвати.
Жінки, що не вбереглись, і навіть дівчата, що вскочили в халепу, нищечком, бо тоді в лікарні заборонялось, прокрадались до її хати. Напідпитку якось, хвасталась стара своїм ремеслом і показувала навіть кільком молодицям свій диявольський струмент. «Прости мою душу грішну, – хрестилась одна з них, розповідаючи потім. – Дві гострі скалочки, – похитала головою, – замотані в брудну ганчірку й ховає їх в крайньому від стіни звпічку. Як тільки ми, грішні, ще по цій землі ходимо».
Одна баба бачила – всі в селі знають. І я навіть. Сидять, бувало, жінки, полуднують. Де не візьмись Кікімора. – Здоровенькі, молодиці, будьте! А сама так і їсть очима кожну. Обличчя зморщене, наче печена груша, зісохлось. Скільки їй років – ніхто не знав. – Щось бліда, доню, дуже, – каркає до котроїсь. – Ой, бліда...
Жінки відводять погляд. Але відводь не відводь,а хату під лісом майже ніхто не минав. Доля жіноча така. – При здоров'ї, гм... Всі при здоров'ї, – зітхає. – Дай Бог, дай Бог. Але коли що, не дай Бог чого, то не барись. Сама знаєш, – каркає, незрозуміло до кого. – Пішли, Жучка! – зникають обидві, непомітно, як і появились. Довго ще мовчать жінки. Могильним холодком дихнуло на них.
– Дещо є! – радо озивається слідчий з хатини. Виходить з банкою в руках, ставить на стіл. – Понюхай!
Я нахиляю банку до себе. На дні якась бура рідина. Обережно, як учили в школі, нюхаю. – Здається, камфора.
– Відпоює, стерва! – постояв серед хати, оглянувся. – Так, – мовив багатозначно. Потираючи руки, пішов до печі. До запічка тепер рукою подати. «Сказать, чи ні? – вагаюсь я. – Зараз, зараз струмент у руках буде!» Але ні. Запічка слідчий не помічає. – Так от, чортова кукла, де ж вона ховає? Так і підем ні з чим. Знову повернувся до печі.
 Запічки опинились перед його носом. Оглянув для чогось свої брудні руки й засунув праву майже по саме плече. «Готуйся, бабо. Взнаєш, де раки зимують, – подумав я. Хоч тобі й не звикать».
Посипався різний мотлох, пір'я, якісь вузлики. Слідчий чхнув, потім ще й вилаявся. Перемацав, що валялось на долівці, взяв деркача, підмів усе до печі. «Акуратний! – посміхнувся я. – Ще один запічок, чого стовбичиш, телепень?»
Раптом рипнули сінешні двері: на порозі баба. Зиркнула на стіл, оглянулась. Ніби ненароком глянула на запічки. «Там таки, – подумав я. Он вона аж повеселішала».
– Що знайшли? – єхидно посміхнулась. Їй ніхто не відповів. Слідчий всівся писати протокола, я сидів ні в сих, ні в тих. – Лишенько моє, – глузує баба, – а замазюкались як! Піджачок, кажись, казенний. А ви його... А новий... Будем дуть, як дадуть.
– Читай! – підсунув протокола. Я пробіг очима текст. Літери криві, кланяються на всі боки, помилки. – Підпиши!
Я підписую. – Громадянко! – суворо мовив. – Підпишіть!
Баба мовчки взяла ручку. Перед моїми очима: «Кікі» й бурий шрам. Ставить якусь карлючку. – Обшибочка вийшла, начальничок. Прокол, – просичала. – А тепер... геть з моєї хати! Чуєте?
– Не шуми, бабо! – червоніє слідчий. – Випустили тебе, а жаль. Ти знову за своє. Ну, дивись! Доберусь я до тебе. Я тобі враз роги викручу!
Одні лише слова. Так ніхто до неї й не добрався. Скількох звела на той світ, скількох покалічила один Бог знає...


...Відчуваю, душно мені в рідній хаті. Ой, душно! Спішу на повітря. На вулику, в холодку біля колодязя, сидить батько, курить. Сідаю поруч. – Дайте й мені.
– Зайве це, – буркнув. – Та про мене... – махнув рукою.
«Біломор» лежить поряд на вулику. Дістаю цигарку, довго розминаю.Тютюн висипався геть на коліна. – Треба було ще тоді її, курву!
– Що? – перепитує батько. – А-а-а! – догадався.
Пахне молоде листя, гудуть бджоли, співають пташки. Світ живе своїми одвічними клопотами. – Даремно. Святе місце не буває пустим. Так що виходу тут... Куди не кинь, всюди клин. Життя таке, будь воно прокляте...
...Крутою стежкою спускаюсь до річки. Бреду берегом. Ось і Марійчин город, понад річкою прослався. Щириця, лобода, наче ліс. «А ходи но сюди, хлопче, не бійся! – вчувається мені. – Цей школьник, вже бачу ой-ой-ой! – регочеться. – Легше, легше, який меткий! З тобою, бачу, не зівай...»
...Шумлять очерети. Обізвався деркач. Я й справді перестав її боятись. Куди не йду, що не роблю, а вечір на думці. А з ним і вона, моя Марійка... – Задушу! Щоб нікому, ніде, ніколи! – гаряче шепоче вона. І радощі і сльози. Літо як сон. – Їдеш таки? – сумно так до мене, покриваючи гарячими поцілунками лоб, очі, щоки... – Пропаду без тебе, – відчувала ніби. – Ось побачиш, пропаду. Поїдеш і квит.
– Марійко!
– О-о-о! – відгукуються очерети.

                ДЗВІН

В затінку, під могутнім платаном, сидить солдат. Присів відпочити. Очі заплющені, чи дрімає під шелест листя, чи задумався може. На колінах лист. Прочитав щойно.
– Крисін, ти чого розсівся? Узріє Козел, він з тебе шкуру здере.
– Не Козел, а Козьол, – відповів спокійно Крисін. – Це перше. А по-друге йди ти, Йване, к манахам. Не заважай, я слухаю. Чуєш?
– Бом! – чується дзвін.
 Підіймаю голову: золоті бані собору сліплять очі.
Сідаю поруч з Крисіним, мовчу. – Мати зараз десь там на покосі...На дорогу, певне, поглядає. Мене жде. Батько косу мантачить. Далеко-далеко, а мені аж сюди чути.
– Бом!
Крисін розплющує очі, підіймає листа. – Батько на ведмедя ходив. З дядьком Єгором. Теж Крисін. У нас велике село, верст на десять понад річкою простяглося. Пів-села Крисіни. І село Крисіно. А я тут.
Перегорнувши лист наврпіл, солдат ховає його. – Перед сном почитаю. Дістає папір, крутить самокрутку. Виходить щось на дишло схоже. Прикурив, примружив очі.
...Про Крисіна та його самокрутку, ходили легенди. Сидить якось Крисін, смокче свою цигарку. Дим стовпом. А тут: – Ого! Товаришу солдат! – над самим вухом. – Ото цигарка!
Крисін глядь – перед ним командир дивізії. Підхопився, поїдає очима начальство: – Колхозная, товаришу генерал!
– А я от кинув. Всю війну смалив, – посміхнувся. – Та ти сідай, кури. Генерал дістає золоту коробочку для цигарок, бере тоненьку, схожу на цигарку, цукерку. зламавши навпіл, посміхається. Посміхається й Крисін. Так і стоять один перед одним. Невисокий, натоптуватий генерал, жуючи свою цукерку, й солдат, чимось схожий на генерала: кремезний, низенький, стрижений під нулівку, як і генерал. Лише молодший на кілька десятків років. – Молодець! – оцінив нарешті генерал, хлопаючи солдата по плечу. – Молодець, солдат!
– Стараюсь, товаришу генерал! – і взяв під козирок. Генерал повернувся й пішов, кульгаючи на ліву ногу.
...– Оженимо тебе, – пишуть. – Там Катя, дядька Єгора меншенька, підросла вже і така краля стала, що я тобі дам...
– Крисін! Де ти там застряв? – чується зверху.
– Про вовка помовка, – моргнув мені Крисін. Це Козел. Він виглядає з вікна четвертого поверху, позіхає. На грудях поблискує медаль. Крисін підводиться. Але Козел уже заховався. – А пам'ятаєш? – питає Крисін.
Я здогадувався, на що натякав товариш. Два роки тому пішли ми з Крисіним провіряти пости. Козел тоді ще рядовим був. Все терся коло старшини, в начальство пнувся. Підходим, відчиняєм двері, де мав стояти Козел. Ідем довгим коридором, але окрику часового не чути. Насторожуємось, побоюючись виглянути з-за рогу. Але служба є служба. Виглядаєм. В одному кутку сидить, скірчившись, Козел, рушниця ж його зовсім в іншому. Переглянулись: що маєм робити? – Тс-с! – шепоче Крисін. – Провчимо зануду!
Я киваю, беручи про всяк випадок Козла на мушку. Через мить його рушниця була в наших руках. – Заховаєм, – шепоче Крисін. Рушницю приткнули в одну з численних ніш. Я, було, заходився будити, та де там! Наче вбитий. – Ось я! – Крисін з усього маху вліпив добрячого ляпаса.
– Ага, чого, що? – лепече Козел, витріщивши заспані баньки.
– Рушниця де? – запитую суворо.
 Козел продирає очі, оглядається: – Украли, гади! – очумався нарешті. – Сволота! – і поніс, і поніс.
 За сон на посту ми мали зняти вартового й здати коменданту. Мали... але слабість наша, матінка. Пожаліли.
– Пішли, Крисін, – і вже від самого виходу я крикнув. – Рушниця в третій ніші. Забирай. Живи! – зачинив за собою двері.
 А тепер в сержантах ходить. І не Козьол, а Козел. На «о» з наголосом. Вислужився. Але Крисін при нагоді наголос отой опускає геть, і прізвище сержанта виступає з усім своїм блиском та ароматом.
– Крисін! – лунає зверху. Це знову Козел. На підвіконні мішок... – Лови! – штовхає мішок, і той летить, перекидаючись у повітрі, нарешті важко гупає на землю. Крисін мовчки підходить до мішка, задирає голову. Козел, спершись на підвіконня, гордо позирає зверху. – Відтягни туди в куток, на дров'яний склад. Знаєш, де мотлох різний палять, креміруй його там.
– Що? – перепитує Крисін. – Зробити що?
– Он Степаненко підкаже що. Можливо й допоможе.
Наказати мені Козел не міг: не його парафія. От він не то просить, не то спонукає. – А що тут? – мацає мішок Крисін.
– А... там. Сміття різне.
Мені цікаво, що там за сміття, що його в стройовій частині хоч возом вивозь. Беру мішок за гузирі. Разом з Крисіним тягнемо на дров'яний склад. Колоди завозили сюди влітку, потім ми пиляли їх, кололи. Дров було завжди доволі, але холод у казармі стояв собачий: грубки були малі, тонкостінні, хутко видихались. Увечорі – вуха горять. А за ніч вичахне крига у відрі плаває. Так ми й мерзли, служили й мерзли. Щоб служба медом не здавалась.
В кутку на складі – попелище. І де! За високим цегляним парканом, всього в десяти кроках Державний оперний театр. Через площу, далі трохи, підпирає небо гостроверхий, тришпильовий собор. До якого Бога він пнеться, хто його знає, але не до нашого, це факт. Ні до чого тут наш Бог, як і ми самі. От і коптимо тут небо.
Біля попелища колода. Вичовгана солдатськими штаньми, аж блищить. Вмощуюсь, кидаю швидкий погляд на собор. Чого він притих? Чого чекає? Адже о цій порі він завжди дзвонить. Його могутній голос розлягається на всю околицю. А зараз мовчить.
Крисін присів поряд, дістає з кишені армійську газету, розглядає. Заголовки кричать про наші успіхи в бойовій та політичній підготовці, іншу всяку нісенітницю. Когось врятували ми на пожежі, десь допомогли селянам зібрати сіно... А населення! Яке воно вдячне нам за це!
– Єрунда! Ну, їх всіх к манахам! – підсумовує Крисін, відриваючи чималий шматок для самокрутки. – Вставку хоча б лишили чистою. Папір добрячий, хоч цигарку скрутити, хоч в нужник.
Я розв'язую мішок, засовую руку. – Та витруси весь отой мотлох, швидше спалим, щоб і гадки не було.
– Чекай, чекай, – зупиняю я. Але Крисіна не втримати. Він хапає мішок, сиплються старі газети, журнали, якісь бланки... Ціла купа. – Покури, подрімай. Не спіши, – пропоную я.
У Крисіна в руках коробка сірників. – Ось я їх! – і через мить купа запалала. – Тепер сиди, воруши кийком, кури та попльовуй собі на здоров'я. Я мовчки дивлюсь у вогонь. Це я любив ще змалечку. Бувало, встану вдосвіта, примощусь коло печі й дивлюсь. Мати підкидає солому. В печі темнішає, заволікається димом, та раптом вогненні язики прориваються на верх пух! – і яскраве полум'я охоплює піч.
– Отак назбираєш сушняку, шишок там різних, – смокчучи цигарку, мовив Крисін. – Розведеш кострище – небу жарко! А тут, враз пихнуло й смердить тільки. Он, бачиш, «Більшовик», у вогні не горить навіть. А «Правда», глянь, так та відразу почорніла.
– Та тут, навіть, «Скінтейя», – дивуюсь я. – Ця як тут опинилась? Партійна їхня, головна сама, що не є.
– А це що за оказія? В попелі стовпчик набраний з якихось бланків, туго перев'язаний шпагатом.
– Горни сюди, може цікаве щось, – підхоплююсь я.
Стовпчик біля наших ніг. Крисін розриває тліючий шпагат. Бланки розсипаються. Дивно, це солдатські книжки. Їх вручали молодим солдатам після призиву, а потім, після закінчення строку служби, мали обміняти на військові квитки. Але... Зараз лежать вони обгорілі, від жару пожолоблені, димляться. Ми переглянулись: все зрозуміло. Сумно дивимось на недогарки. Крисін відкладає свою «колхозную» вбік, нахиляється, обережно піднімає один з документів. Обкладинки його обгоріли, листочки запеклися від жару. Крисін нишпорить по кишенях, дістає ножика, акуратно запускає лезо в середину книжечки, десь коло самих скріпок. Листочки неохоче розгортаються, склеєні якоюсь бурою фарбою. Фото обвуглилось, впізнати власника неможливо. рін, – читає Крисін, – Мик...
– Микола Горін, – здогадуюсь я вголос. Крисін здивовано глянув на мене. – Ти що, Горіна не знаєш?
– Не пригадую щось, – тихо обізвався Крисін.
– Здоровий хлопець такий був. Як його не знати. Після обіду підходить, було, до віконця, просуває голову й волає: – Булдигін, негідник такий, мать твою! Що там у тебе лишилось?
– Перловка! – кричить завжди замурзаний, заспаний Булдигін.
– Так давай її сюди!
Булдигін подає бачок на добрий десяток ротів. Горін тут же всідається й молотить.
– Не пам'ятаю, – крутить головою Крисін. Потім відкладає недогарок, бере цигарку, глибоко затягується. Ми всі недавно звідти. Ще свіжі наші спогади. Підіймаю одну з книжечок, котра ще держиться купи. Фото на диво вціліло, лиш почорніло трохи.
– Глянь, який хлопець!
Крисін повертає голову, боязко щулиться: – Зовсім ще дитина. А ім'я?
– Вигоріло начисто. Немає імені.
– Ніхто й не згадає бідолаху...
– Так таки й ніхто, – заперечую я. А мати? Коли серце не вискочило в неї з грудей.
– І прокляне, – добавляє Крисін, беручись за свою «колхозную».
– Кого? – запитую я.
Крисін довго мовчить, а потім: – Не нас з тобою. Ми самі ледве ноги винесли звідти. А от вони... досить з мене! Кинь у вогонь, хай догорає к манахам.
Я згрібаю недогарки до купи, розглядаю по одному. На мене дивляться незнайомі обличчя моїх ровесників. Дивляться з докором, чи може мені так здається. Живі завжди винні в чомусь перед мертвими. Кинути книжки в огонь, креміровать, як наказав Козел, духу не вистачає. Раптом майнуло знайоме обличчя. Обвуглене, потріскалось, але пізнати можна. – Кадиров, – читаю. Цей узбек запам'ятався мені неймовірною, дикою силою. Гирі, було, як ухопить коли в руки, то неначе тенісними м'ячиками бавиться. Дитя Аралу. Якийсь листочок вислизнув з книжечки. Фото, – здригнувся я. Гарненьке дівча, ледь схиливши голову, посміхається. – Цікаво, скільки їй? – роздумую я в голос, вдивляючись в трохи розкосі очі.
Крисін якось розгублено дивиться на фото. – Хто зна, – говорить тихо, беручи фото своїми цупкими пальцями.
– З книжки Кадирова випало.
– Кадирова? – дивується Крисін, не вірячи мабуть, що в такого бамбули, як його прозивали солдати, може бути така гарна дівчина. – Років з двадцять може й набереться. Хто їх там в Азії знає.
– А може й менше.
– І вже вдова, – хитнув головою Крисін. – Вдова...
– Ось вони! – це Козел. Вирішив провірити, як кремація проходить. – Картинки розглядають. Що за краля? Дай і я гляну.
Крисін мовчки ховає фото.
– Гвардійці! – наче грім гуркоче над нашими головами. Ми підхоплюємось. Перед нами капітан Друганов, високий, вже немолодий чоловік, фронтовик. Дослужує. Це його улюблена форма звертання. – Що ви тут... вашу так! – без лайки капітан не міг.
– Товаришу капітан! – виструнчився Козел. – Я послав Крисіна кремувати різний мотлох. Цілий мішок зі строєвої частини. Так вони з Степаненком розпатякують тут.
– Про що? – жмурить у посмішці той сірі очі. – Що у вас тут розкидано? Сержант Козел, підійміть і подайте сюди.
Козел неохоче нахиляється й подає кілька недопалків. – Що це? – запитує капітан, дістаючи окуляри. Ми мовчимо.
– А-а-а! – зойком вирвалось з його грудей. – Це звідти... – хмуриться. – Мотлох, кажеш? – повертає свою масивну голову до сержанта. Той злякано виструнчивсь. – Бач, нарядився, – процідив, оглянувши сержанта з голови до ніг. – Мотлох... Кругом марш!
Капітан присів на колоду, бере один з документів, довго розглядає. – Сибіряк... – мовив тихо. – Земляк, – знявши кашкета, капітан дістає хусточку, витирає спітніле обличчя. – Колись нас зустрічали там з квітами. Тепер полюють наче звірів... щось не те тут... не те.
Чути, як за високим муром цокотять по асфальту каблучки. Проходить гурт дітвори. Мабуть строєм, розмірені кроки й пісня: «Три танкіста», повторяють, решта незрозуміло. Нашої співають.
– Бом! – гуде дзвін.
– Скільки їх? – підводить вологі очі капітан.
– Тут десятків зо три, товаришу капітан. Троє наших.
– Троє наших... і наші тут... троє, – повторив. – Всі вони наші, всі. І після паузи: – Синки...
– Проклянуть нас, товаришу капітан. За все оце.
Я остовпів. Отаке бовкнуть, і кому, фронтовику,командиру роти. Капітан повернув голову й довго дивився солдату в очі.
– Ну, добре. Кінчайте з цим ділом. Швидше кінчайте.
Капітан Друганов різко підвівся, насупив картуза й пішов.
– Бом! Бом! Бом! – гуде дзвін.

                СТАРТОВА ПЛОЩАДКА

Мати запитливо глянула. Веселий щось дуже. Давай, кажи, що натворив?
Увійшли в хату. – Матінко рідна! – тільки й мовила.
 На покуті – самовар. Наче зачарована стояла хвилину, потім підійшла ближче. А він ну, просто тобі сонце в хаті! Обережно доторкнулась долонею. – Жаль. В ніч би так. Ціни тобі не було б. А так... іграшка, та й тільки. Гарна, а користі ніякої.
Я надибав його ще влітку, коли оси ганяв на горищі, бо дуже вже докучали: так, кляті, й лізуть, хоч рота не розкривай. Тоді я не звернув на нього уваги. А тепер згадав. Дістав його в брудних зелених плямах, ні до чого не придатного. Довго тер ганчіркою, аж упрів, а толку ніякого. Тоді я вдався до хитрощів: націдив бурякового квасу, що мати для борщу припасла, підсипав до нього попелу. Стало щось на кашу схоже. Заходився тією кашею нашого самовара натирати. Дивись допомогло: засяяв! Довго милувався я своєю роботою. А далі що? Знову на горище? Ні, місце тобі на покуті. Хоч одна варта чогось річ буде в хаті! А то не второпаєш, яке воно й століття на дворі. Ложки дерев'яні, погризені. Полумиски череп'яні. Правда, були в хаті старі, ще довоєнні ходики. Мати трактором їх називала. А тепер ще й самовар, разом їм веселіше буде. І ніби розвиднилось трохи в хаті. Та ненадовго...
Приходить мати якось з роботи, зла така. Відразу на самовара накинулась: – Однеси його завтра заготівнику, здай, – не дивлячись мені в очі, сказала. – Штани он тобі полатати треба, а чим? Ниток нехай отоварить.
Нічого не вдієш. Сказано, значить мусиш. Матерів тоді ще слухались. Діждався я завтрашнього дня, закусив губу, взяв самовара – і ніби покійника з хати виношу...
Поріг комірчини заготівника переступив тихо, боязко трохи.
Заготівник Іван Лукич, схилившись на столик, читав газету.
– Добридень! – вітаюсь.
– Здоров, коли не жартуєш, – киває байдуже Лукич, не відриваючи очей від газети. Я ставлю свою ношу. – О-о-о! – вигукує заготівник, піднявши на лоба окуляри. – Гарна, брат, цяцька! – і знову втупився в газету. Дивлюсь і собі на пом'яту газету, переводжу погляд на його неголене обличчя, затримуюсь на окулярах. Одна дужка стирчала за вухом, друга – поминай як звали. Замість неї прив'язана ниткою іржава дротина. Так окуляри й тримались.
– Читав? – питає Лукич. Я, звичайно ж, нічого не читав, бо й не вмів гаразд, та й газета в нашій хаті не водилась.
– А що там?
– Тут ось супутника запустили, – багатозначно крякнувши, сповістив Лукич, розгладжуючи долонею газету. – От так-то, брат. Чуєш? Супутника запустили. Знай наших.
– Чув. Вчителька говорила. А що воно, хоч вбийте мене, дядьку, не скажу толком.
Заготівник підвів голову: – Читай! – ткнув пальцем. – Ось тут, де жирним наляпано.
«Стартова площадка соціалізму» – прочитав я. – А який він, той супутник? – запитую, бо й самого цікавість розібрала.
– А-а-а! – махнув рукою Лукич. – Цяцька така собі... – оглянувся довкола. – Ну, приміром з оцей самовар, як я собі уявляю.
– Невже? – дивуюсь. – І блискуча така?
– Кажись, що так, – непевно підтвердив Лукич.
В цей час якась тінь закрила віконце комірчини. Ми повернули голови: баба Лукія, згорблена, аж чорна від старості жінка. – Бабо, новину чула?
– Яку ж це? – насторожилась стара. – Вмер хто хіба, чи що? З вождів, приміром. Так ні, не чула.
– Е ні, бабо, живуть твої вожді. Вони живучі. Супутника, брат, запустили, ось.
– Супутника? – перепитує, розв'язуючи чорну хустку, щоб краще чути.
– Отож, бабо, супутника.
– А куди ж його запустили, супутника отого? Скажіть дурній бабі, то й я знатиму.
– В небо, бабо, в небо, – тиче в стелю пальцем Лукич.
– А для чого ж це? – лякається стара.
– Та Бога за бороду щоб...
– Свять, свять, свять! – хреститься, вилупивши з ляку очі, жінка. – Прободять, капосні небо, ій-єй, що прободять. А там засуха, голод, чого доброго, почнеться.
– Ціле буде, бабо, твоє небо. От Богу хіба бороду підсмалять трохи, це може бути.
– Не богохульствуй, окаянний! Всі ми під Богом ходим, – повчально прорекла стара. – Всі! – підняла догори руку. – Свята Богородице, – шепоче, підвівши до стелі очі, і склала сухі вузлуваті пальці, щоб перехреститися.
– Ну, все, досить вам. Вже запустили. Що там у тебе?
Баба дошепотіла свою коротку молитву й тричі перехрестилась. Ні на кого не дивлячись, мовила, вказуючи на свою торбинку: – Ось тут кісточок трохи назбирала. То дай, думаю, віднесу. А то Покрова скоро, а крейди, кинулась, – сплеснула руками. – А що то за хазяйка, коли хата не мазана. То ж з віника вбитися краще.
– Це добре, – каже Лукич. – Сип, бабо, туди в куток.
Лукія, крекчучи, розв'язала торбу, засунула руку: – Гарні кісточки, не перепалені. Гаразд. Зараз висиплю, – пішла до купи кісток, що темніла в кутку. – А крейди кат має, – ошелешив раптом Лукич.
– Кат має, кажеш? – злякано мовила баба. – Присвята Богородице, Покрова через тиждень.
– На нема й суду нема, – розводить руками Лукич.
– О, Господи! То може хоч потерть яка знайдеться? У мене під хатою ще й колесо є. З самої війни лежить. В землю геть чисто вросло. З танки якоїсь, кажуть. Будь добрий, Лукичу, забери його. Хай воно мені очі не мозолить.
– Добре, добре, – обіцяє заготівник, мабуть, щоб швидше відчепилась. Потім нахиляється, слинить огризок олівця й щось старанно записує на клаптику паперу. Мовчимо. Я чогось чекаю, вже й сам забув чого. Лукич перечитав папірця: – Число яке сьогодні? Кажись, десяте?
– Істинно! Жовтня місяця, року... від Рожества Христова.
– Гм, – тільки й мовив Лукич, глянувши на бабу. Ось, візьми, – посунув папірця. – Підеш до комірника, попроси, може дасть тобі трохи крейди. Та скажи, хай не бреше, якщо відмовить, бо я сам бачив у нього сьогодні вранці в кутку за мішками.
Лукія мовчки дістала з-за пазухи вузлик, обережно поклала на прилавок, розв'язала. Дзенькнуло кілька дрібних монет. Лукія поклала до них папірця, що дав Лукич, все це зв'язала й запхнула знову за пазуху.
– Гас коли буде, то прийдеш з запискою, я отоварю.
– Так, так, – згоджується жінка, дрібно трясучи підбо­ріддям.
– А тепер іди, чого тобі ще? І до мене. – Так що нам робити з цим красавцем? Лукич нахилив самовара до себе, зняв кришку, всунув свою волохату руку в горловину, поплескав долонею по боках. – Гарна штука. А це що? – придивляється, опустивши на ніс окуляри. – Мать чесная! Медалі! А це? Чи не Миколашка? Він. Побий мене Бог, що він! Ех, поки був Миколка-дурачок, була булка п'ятачок... Чув таке?
– Ні, – відповідаю.
– Люди наспівували. Вони, брат, такі. Їм би булка. Миколашка ніби й ні до чого. А от булка... Еге, без булки, брат, без неї і ні сюди, і ні туди. Скушно без неї. От і співали собі.
Нарешті Лукич облишив самовара, згорнув вчетверо газету, поклав на полицю, пригнітив для чогось гирею. – До вітру буде якраз. Як приспічить коли, – пояснив. – Пішли.
– Куди? – не розумію.
– Куди, куди. Закудикав. На стартову площадку.
Нічого не розумію. Ну, й чудний, думаю, правду говорять він таки з хвостиком.
– Не крутись, як квітка в ополонці. Бери свого супутника, запускать підем, – сказав, переступаючи поріг. Зовсім збив мене з пантелику. Беру самовара, йду слідом.
На причілку комірчини купа металевого брухту: іржаве колесо від лобогрійки, дірява сідушка з гребки, потрощений казан, ще якийсь мотлох. Все це проросло буряном, бо валяється тут не перший рік.
– Цоб, цоб, рябий! чується раптом. Пара худих бичків зупиняється поруч. – Лукичу! – гукає чорнява молодичка з воза, розмахуючи довгою хворостиною. – Виручай! Тут така халепа. Занози я вчора поховала, а притику, роззява, забула. І на тобі – за ніч якась курва вкрала. Бачиш, ярмо мотузком прив'язане. Ні тобі догнать, ні перегнать. Може в тебе знайдеться щось?
Очі заготівника звузились. – Доженеш і переженеш. А приткнуть, дорогуша, нічим.
– Еге! А я то думала...
– В кузню паняй, – морщиться Лукич. – Кузнеці приткнуть.
– Та була я там. Вивернуться в тій кузні хіба, як і в твоєму магазині! Ха-ха! Гей, бички, гей!
Віз заскрипів, рушив. Лукич тяжко зітхнув, почухав потилицю: – Чув? – повернувся до мене. – Ото ж...
Лукич взявся для чогось перебирати купу, бурмочучи собі під ніс: – На землі ладу чорт має, а вони... ех... вашу так. Ще в космос якийсь пнуться.
В його руках опинилась замашна чавунна спиця, від якогось колеса. – Ага! – повертаючись до мене, Лукич виважує знахідку в руці. Не розумію до пуття, що має бути далі, трохи відступаю вбік. – Прикро, але куди діватись. Запускать так запускать,– розмахнувся з усієї сили і по самовару. Той аж зойкнув, бідолашний, сплющився в гармошку. В моїх очах потемніло.
– Глянь!
Я боязко розплющую налиті слізьми очі.
– Бачив? – Лукич тримає в руках масивний чавунний колосник. Коло його ніг шматки того, що мить тому так сяяло й милувало око. – Отак воно в нас усе запускається. Та й площадка, брат... Він не доказав. Шпурнув колосник на кучу брухту, плюнув і пішов до дверей. – Забирай оте, та неси сюди. Чого стоїш? Я збирав уламки, а з очей капали сльози. Врешті відніс таки в комору, кинув кудись у куток і не розбираючи дороги, поплентався додому.
 
                ЖНИВА

Іван Дмитрович сидів за кермом своєї «Ниви» гордий і зосереджений. Ще б пак! Гони другі – і денна норма є. Глянув у бункер. «Молотим аж гай гуде. Холодненької б водиці! Де того Юрка грець носить? – згадав, що вже чверть години як послав того по воду в другий кінець лану. – Мабуть до джерела гайнув. Або застряв десь біля дівчат», – посміхнувсь. Він любив хлопця. Третій рік помічникує. Як канікули, так і в поле. Так за своїми роздумами й незчувся, як підскочила «Ява» і Юрко опинився поряд з ним: – Митричу, свіженької, щойно з криниці, – подає термоса. Іван Дмитрович вимкнув двигуна і почав жадібно пити.
– Так оце ти біля свіженької і застряв? – відірвавшись від термоса, весело мовив комбайнер.
– Коло неї, Митричу.
– Знаю тебе. Ти, як вирвешся, то...
– Сімнадцять хвилин. Ні секунди більше.
– Знаю я твої секунди. І тебе, лобуря, знаю.
– Митричу...
– Ну? – сідаючи за штурвал, озвався комбайнер.
– Там приїхав Володька та й каже, що до вас гості нагрянули.
– Що? – дивується комбайнер.
– Гості, кажу. Христина ваша з чоловіком приїхала. Зі станції, каже, сам привіз.
– Христина з чоловіком? – перепитав, все ще не розуміючи до пуття, про що йде мова. – Так що ж ти мовчав?
– Чекав, доки ви нап'єтесь, – буркнув Юра.
Почуте приголомшило Івана Дмитровича. «З чоловіком, – дивується. З яким ще в біса чоловіком? Адже про це й мови не було. Оце тобі напасть. Як воно в цих молодих, ні сіло, ні впало, раптом бах! Добре, що хоч не з дитиною. В листах такого ніби нічого...ніякого натяку. Правда, останній був якийсь плутаний. Чи може він не вчитався як слід, читав, куняючи після вечері. А до ранку й забув геть чисто, про що там і мова йшла. Та цих жінок... хіба їх збагнеш. На думці одне, на язиці друге, а робить третє. А воно бач що. Зустрічай, Іване, зятя».
– Юрку! Чого закляк, як стовп? За штурвал!
– З радістю, Митричу! – гукнув Юра і вмить опинився за штурвалом. – Гайда додому! Я тут і сам упораюсь.
«А дійсно, подумав, раніш в голову не прийшло. Проскочу». – Ти мені тут дивись, частіше в бункер позирай! Вернусь, то я тобі намолочу.
– Буде, як в аптеці! Ні пуха!
Комбайнер не відповів. Не поспішаючи, спустився на землю, хвилину стежив за комбайном, що швидко віддалявся. Рушив навпростець до шляху, до своїх «Жигулів». Ніби недавно, на цьому ж таки полі, під'їхав бригадир Петро, ровесник, посміхнувся і махнув кашкетом. Іван Дмитрович стояв тоді на містку причепного, сюркнув трактористу, і той зупиниввся. Загадкова посмішка все ще морщила смагляве лице молодого бригадира, очі лукаво жмурились.
– Що там у тебе? – невдоволено запитав Іван Дмитрович.
– На цей раз у тебе!
– Ну? – насторожився комбайнер.
– Дочка в тебе! Ой-ой! З мене сміявся, а сам бракороб.
Ніби вчора. Бракороб, – повторив Іван Дмитрович і посміхнувся. Петро свою давно вже віддав. Значить і моїй черга прийшла. А Галина, як вона там? Зраділа, мабуть. Навряд чи, адже все негадано так. Бабою стане скоро. Тю! – аж злякався. – Бабою... моя Галя баба! А я дід. Який з мене в біса дід, коли мені ще дівчата моргають? Тільки що я ото такий. Бо кращої за Галю... Еге, де ти її побачиш. Немає кращої. І раптом дід Іван та баба Галя. Умора! Умитися б тобі, діду, остюки змити, а то зять, чоломкатись, а ти як марюка, ще й колючий.
Звернув до річки. Вмився. Витерся вишиваним рушничком, котрого завжди возив з собою, Галі турбота, причесався, підморгнув собі в дзеркало: – От який я молодець!
А тут уже й двір рядом. Заздалегідь вимкнув двигуна, давня звичка, тихо зупинився. «Щоб підківки не бряжчали, щоб собаки не гарчали» – пригадались раптом слова жартівливої пісеньки, котру, коли це було, співала його Галя на клубній сцені. – Скинь чоботи, прийди босий, – весело проспівав.
За високим парканом валував Рябко. Ступив до хвірточки. Вона рвучко розчинилась – Галя. На німе запитання чоловіка, махнула рукою, не до тебе, мовляв, пішла кудись вздовж вулиці. – Я зараз,– оглянулась.
Іван Дмитрович гримнув на Рябка. Той, ніби підбадьорений появою хазяїна, люто рвонувся вбік садка, мало не обірвавши ланцюга. Дивно, в дворі порожньо, а він розходився. В хаті теж нікого, лиш тхне солодкуватими духами, аж дух забиває. Мух зібралися морити, чи що? Виглянув у садок. Так і є: гості були там, коло криниці.
Іван Дмитрович попрямував у садок. Христина сиділа на лавочці для відра й про щось жваво говорила. Боком до нього сиділа ще одна дівчина, в штанях, цибата, з довгим рудим волоссям. Сиділа на зрубі, погойдуючи довгими ногами. «Всілась де, на криниці!»
Христина побачила батька, підхопилась, кинулась назустріч: – Це мій татусь! – повисла на шиї, чмокнула в щоку, обдала запахом тютюну змішаного уже зі знайомими духами. – Знайомся, Пашо, – гукнула весело. Друга дівчина ліниво повернула голову, труснула чубом, відкидаючи його аж на потилицю, повільно розімкнула зчеплені на колінях руки, щось буркнула. «А Паша не голена, – відмітив Іван Дмитрович, – мабуть це і є зять». Паша зіскочив на ноги, і в своїй шкарубкій Іван Дмитрович відчув липку долоню, злегка потис її. «Хляки!» – подумав, не розуміючи до пуття, що він має робити далі. Паша схрестив на грудях руки й з-під лоба, трохи розгублено дивився на Йвана Дмитровича. «А штани на колінях... такі вичовгані та брудні. Чи є в нього мати, цікаво? А коли є, то куди дивиться?» – подумав Іван Дмитрович, отямившись трохи, криво посміхнувся: – Як доїхали?
Паша стинув плечима.
 – Добре, тату, доїхали. Коли б не Володька, правда, стирчали б ще й досі на станції, – пояснила Христина.
– Христино! – почулося від хати. – Веди гостя й батька просіть.
– Чого мене просить, я й сам зайду. Так би й раніше, а то ходиш десь там, – пропускаючи гостей, мовив Іван Дмитрович. «Де вона його викопала? Це ж треба! А чуб! Не інакше, як на попа зібрався. Постригла б гарненько, тоді вже й вези. А то... Курям на сміх».
Мати, збуджена й метушлива, пропустила гостей до хати. Усілись за стіл, покритий білою скатертиною. – Ого! Та ми тут до ранку не поїмо, – пожартував Іван Дмитрович. – Зараз зап'єм це діло, – потягнувся за пляшкою шампанського, котра прикрашала стіл. – Зап'єм, – пильно глянув у сірі очі дочки, що іскрилися нестримним сміхом. – Мати, де ти там? Іди й ти пригуб, – гукнув дружині, котра метнулась за чимось до плити.
 Коли Галя повернулась до столу, всі троє стояли, тримаючи в руках фужери. – То за що п'єм? Чи заручини запиваєм, як колись діди наші, чи як? – запитливо глянув на Христину.
Паша й собі перевів погляд на Христину, мабуть хотів щось сказати, але так і застиг. Христина зайшлася сміхом. «Чого їй смішно? Дурепа якась, та й годі!» – вилаявся подумки Іван Дмитрович.
Мати також чекала, дивлячись на дочку, потім глянула на Пашу. Паша зблід, розстібнув комір сорочки. На шиї, на золотому ланцюжку, блиснув хрестик. «Цього нам тільки бракувало!» Тост затягнувся. Стояли мовчки. Лише Христина потупила погляд, і не було видно, чи сміється вона, чи може й плаче.
Іван Дмитрович спересердя мало не одним ковтком, опорожнив фужер. – Борщу! – буркнув. Дружина вмить, ніби цього тільки й чекала, поставила перед ним добрячий полумисок. Чоловік, ні на кого не дивлячись, заходився їсти.
– Я п'ю за свою матусю, – усміхнулась Христина й випила. Паша випив мовчки.
Батько, про щось зосереджено думаючи, було видно, як його густі брови то збігались, то розбігались на переніссі, доїв, відсунув полумисок. – Молока! Холодного! – попросив. – Раджу й вам. Розумніші будете, – кинув чи то жартома, чи серйозно. – Мені пора! Лишив там одного турка за себе.
 Христина здивовано глянула на батька.
– То він намолотить мені чортів пляшку.
 Христина, червоніючи, відвела погляд.
«Он воно що! Мене ти, голубко, не проведеш...Так для чого ж ти привезла оці хляки?» – рвучко підвівся. – А ви тут відпочиньте собі трохи. А завтра... У нас по-простому. Хочеш до комбайна. Можна й на тік. Роботи всім вистачить. Там і второпаєш, що по чім...
 Паша аж зіщулився від цих слів. Христина голосно засміялась.
– Христино! А йди но сюди! Проведи батька, – почулося знадвору. Дівчина вискочила. – Ну? – зміряв її поглядом. – Це що за оказія?
– Та так, нічого, тату, – серйозно відказала.
– Як це нічого? Привезла людям на глум і нічого? Люди, он кажуть, з чоловіком приїхала.
– Тю на них! – спохмурніла дівчина. – Який такий іще чоловік? Вчимося на одному курсі. Каже, любить. Люби на здоров'я, кажу. Взявся сумку піднести, та так і не відчепився. Та ти не злись. Я його сьогодні ж і відправлю.
– Ось я тобі, ух! – замахнувся батько. – Не манила б, не поїхав, – і вже сідаючи в машину, – дивись мені тут! – гримнув дверцятами.
– Увечері не барись! Я покататись хочу! – гукнула Христина навздогін, і ніби щось пригадавши, раптом спохмурніла і сховалась у двір.
...Обминаючи купи соломи, що довгими рядами завмерли на стерні, Іван Дмитрович під'їхав прямо до комбайна. Юра довгим гудком привітав комбайнера, зупинився, зіскочив на стерню.
– Ну? – окинув поглядом комбайна, потім хлопця.
– Як в аптеці! – усміхнувся Юра.
Іван Дмитрович, не сказавши ні слова, поспішив до комбайна.
– А у Вас? – запитав стурбовано Юра.
«Хто їх знає, цих молодих...» – подумав комбайнер і відповів: – Також. От тільки брехуни всякі... Як ото мій помічник, знаєш такого? Так от. Придумають, «з чоловіком приїхала»...
– А то з ким же?
– Ще чого... Однокурсник, речі підніс дівчині. Досі вже й поїхав.
– Добре зробив, – з притиском мовив Юра.
– Чого б це?
– Та щоб не довелося бігти аж до станції. Знаю, це той патлатий.
 Іван Дмитрович глянув на м'язисті руки хлопця й буркнув: – Ну, задавака! Заводь, чого стоїш? Косимо далі.
 Юра промовчав. Він знав, що подобається комбайнеру. Та й тьотя Галя усміхається при зустрічі. А от Христина... Ніби й вона...
– Митричу! – гукнув Юра, вмикаючи двигуна.
– Що тобі ще?
– А вона, як, машину на вечір просила?
– А коли просила, тобі що?
В цю мить Юра добавив оберти. Гони пройшли мовчки.
– Не давайте! – мовив нарешті.
– Боїшся, що втече? – посміхнувся комбайнер.
– Та ні... боюсь другого, зовсім іншого, – спохмурнів хлопець.
– Ну?
– Боюсь, щоб не розбилась. Носиться, як дурна... Ось чого боюсь.
 Іван Дмитрович мимоволі здригнувся. Як він раніше про це не подумав? Справді, гасає, як навіжена, того й дивись, шию зверне.
... Минула година, потім друга. Косили. Зупинялись, пили воду й знову косили. Вже й сонце над самісіньким обрієм. Як казали колись старі люди: «Рукою дістати можна». Пшеничний лан потихеньку танув. Туди-сюди, раз-два і кінець. – Зупинись! – наказав Іван Дмитрович. – Я сам доб'ю. Мотай додому. А за того чубатого... Ой, ці жінки... хлібом не годуй, дай хвостом покрутити...
Іван Дмитрович хотів пройтись на рахунок жінок, а для цього в нього, як у всякого чоловіка, були власні підстави, але стримався.
– Гайда додому! Та гляди, прогуляйте ніч, то завтра будеш, як сонна муха... То я вам нагуляю.
– Е, ні, – рішуче заперечив Юра. – Так не чесно.
– Як це?
– А так, – мовив серйозно. – Разом починали, й кінчати разом будемо.
– Та тут на якусь годну.
– Хоч до ранку, – відрізав Юра, вмощуючись зручніше за кермом...

                МИШОЛОВКА

Павло Іванович кинувся до автомата. На його щастя телефон спрацював. – Людочка, це я! – випалив у трубку. – Цілую, моя радість.
– Приїхав! Ура, приїхав!
– Плаття біле. Шампанське на стіл! Туш! Через півгодини. На вокзалі. Цілую! Тисячу разів!
Тепер таксі і обійми до ранку. Аж дух перехопило. Кинувся на зупинку таксі. Там, як завжди, черга. Машини жодної. Нетерпляче оглянувся. Величезна ялинка на площі вогнями сяє. В закляклому від холоду повітрі тьм'яні ліхтарі. А хвилини біжать, одна, друга, десята... Величезний годинник на вежі показував чверть на дванадцяту. Раптом, цього тільки бракувало, він відчув... аж мурашки пробігли по спині, затанцювали вогники на ялинці... Все попливло перед очима. Але він встояв. Такого болю не пам'ятав зроду. Ну, ніби тобі якась чортяка швайку в живіт встромила, ще й копирсає там. Штовханину він відчував ще кілька годин тому, десь аж під Курськом. Саме там з'їв кілька пиріжків з капустою. Ще й похвалив, добру, мов, капусту смажать брати-куряни. І от маєш. – Ой! – тихо зойкнув він, оглядаючись в різні боки, кинувся через площу. Юркнув по східцях, штовхнув важкі двері й опинився в підвалі. Не тямлячи себе від болю, перескочив калюжу. Нарешті!
– Не міг до дванадцятої протриматись, – почувся раптом сердитий голос.
– Носить їх. Тільки от... Так апетита й зіпсують, – буркнув інший. – Дома, бач, їм не сидиться. Свято ж сімейне.
Фу, наче на світ народився. Благодать! Встав, оглянувся. Сутінки, лиш одна лампочка блимає десь аж під стелею. Бурлить вода. Вийшов на сухіше, зупинився. Праворуч, коло вікна, двоє. На підвіконні пляшка, чвертка хліба, баночка з-під майонеза. Обоє щось жують.
– Вибачте, мужики, буває... напасть отака, – посміхнувся ніяково
– Бог вибачить, – буркнув трохи вищий, в чомусь, що нагадувало шинелю, невідомо тільки якої армії.
– Закріпи, – пропонує другий, нижчий, кремезний та патлатий, – подаючи баночку з чимось каламутним на денці.
– Дякую, що ви, їй-Богу! – знітився Павло Іванович, прямуючи на вихід. Штовхнув – двері ніби мур. Сіпнув ручку – вона лишилась у руці, а двері, а ні руш.
– Система ніпель, – почулося від вікна.
– Мишоловка, – добавив другий. – Третім будеш.
Павло Іванович вперся плечем з усієї сили. Ніяких змін. Вдарив ногою. Двері тільки загули у відповідь. – Мужики! Допоможіть! – звернувся благально.
– Е ні! Ламать? – відгукнувся вищий. – Соціалістичне майно?
– Ми чтим карний кодекс, – добавив нижчий. – Третім будеш, – спокійнісінько взяв двома пальцями тюльку, задрав голову, розкрив рота, висолопивши при цьому язика.
– Мужики! – благає Павло Іванович.
Ніякої реакції. Стоять, загризають. – До ранку, – констатує вищий, добиваючи Павла Івановича до кінця.
– А Батерфляй? – запитав патлатий.
– Ото хіба. Одна надія на Батерфляй.
Що за Батерфляй ще? Що за чортівня? Пастка якась. А Людочка... Вона ж чекає! Оглянувся: шумить вода, сморід, в кутку мітла, обідрана й деркачем чомусь до стелі, потрощені ящики...
– Підходь, – ввічливо пропонує високий, – не вередуй. П'ятнадцять хвилин лишилось!
Павло Іванович глянув на годинника й обімлів: 17 хвилин! Господи! Йому уявилась затишна квартира, ялинкові вогні, шампанське на столі. Біле плаття в новорічних сутінках... А Людочка прислухається. Тиша. Але вона ще надіється. Підходить до дзеркала, підправляє зачіску, облизнула губи. Знову прислухається. Ні дзвінка, ні кроків, ні машин...
– Який персонний! Кинь оту ручку та гайда до компанії. Кращої не буде, – обірвав його думки високий.
Павло Іванович кинув ручку на підвіконня, поставив «дипломата», глянув на «компанію». Вищий на волоцюгу ніби не схожий. А нижчий з таким пузом, начальник ніби великий... і в нужнику. Вищий тим часом підійшов впритул:– Візьми, – подає баночку, – зараз буде звернення вождя до народу. То за здоров'я народу.
 Павло Іванович не відповів. Той поставив баночку і повернувся до пузатого: – Давай, Льонька, ізобразі!
Пузань крекнув, неголена щелепа полізла при цьому вниз, дістав з бокової кишені клапоть паперу, зробив жест, ніби поправляв окуляри, нарешті підвів очі. Чоловік входив у роль. Ще раз крекнув, втупився в папір: – До-ро-гіє товаріщі! – розляглося в нужнику. – От імєні...
Павло Іванович опустив очі. Ось вона дійсність. До чого дожилися.
– От імєні... – дзвенить в голові, чи тут, чи з вікон на площі, – ...чєво добілісь ми, благодаря руководящєй...
– Досить тобі, – кривиться напарник. – Вже без п'яти.
– Товаріщі імпєріалісти, – ніяк не вгамується патлатий. – Гм, гм, – покрутив папір, блимнув очима кудись у куток. – Нєт, товаріщі, нє отдадім! Всьо ето нашє! – обвів рукою навкруги. – С новим годом, товаріщі! – крекнув, ступив до високого, обняв і розцілував. Тільки після цього його щелепа полізла вверх, очі звузились, на дні їх глибоко десь блимнув лукавий вогник.
– Браво, Льоня! Ура! От запити тільки нічим.
Обидва повернулись до Павла Івановича. «До чого дивні люди, з кого сміються. Плакати хочеться, а їм смішки». Розкрив свій «дипломат», дістав пляшку «вірменського». Обидва п'янички підставили свій посуд, і через мить: – С новим годом, товаріщі! – гаркнули, поздоровляючи невідомо кого.
На годиннику рівно північ. Павло Івановитч сьорбнув з пляшки. Двері раптом розчинились навстіж. На порозі появилось якесь опудало. Товсте, низьке, в обідраному плащі підперезаному мотузком. – Мадам Батерфляй! – зраділи обидва.
Мадам, похитуючись, підішла ближче: – Без мене? – вирячила свої совині очі.
– Як? – дивуються. – Твоя доля, – подали їй баночку.
– Антисанітарія, – скривилась мадам, видобула з-під поли склянку, дмухнула: – Наливай!
Павло Іванович розлив залишок. – Виселись нечиста сила! – видихнула мадам. – Хух! Вселися Божий дух! – обвела присутніх мутним поглядом.
Йшла п'ятнадцята хвилина нового року. – А тепер танці, панове! «Жартує мадам,» – подумав Павло Іванович. Одначе ні. Мадам жартувати не збиралась. Взялася за мітлу й почала розгрібати бруд. Зупинилась посеред «залу».
– Кабардінку! Асса! – підбадьорюють «вболівальники».
Але танець не відбувся. Двері розчинились. На порозі троє. Першим стояв сержант. Поли його шинелі відійшли далеко вперед, ніби під поясом ховався величезний гарбуз.
– Ось, вони, голубчики! Взять їх! – командує сержант.
... Райвідділ. – Документи! – гримнув блідий старшина.
 Павло Іванович мовчки подав. Старшина довго розглядав, плямкав губами, потім підскочив, ніби вжалений: – Ви... Ви... – мимрив, кліпаючи очима.
– Як бачте.
Старшина схопився з місця й кинувся до дверей. Павло Іванович присів до столу, підняв трубку. – Люда? Ти вже роздяглась? Добре, добре. Я тебе люблю такою ще дужче... Без нічого, – усміхнувся. – Зовсім, звичайно ж, зовсім... Аварія невелика, ось і затримався. Без жертв, на щастя. Через годину. Добре, добре. Цілую.
Капітан уже стояв поруч. Він добряче зустрів новий рік і ледь тримався на ногах. – Ми... ми... ви... в... – заїкається він.
– Бачу, що ви, – твердо мовив Павло Іванович. – Випустіть отих. Обох. Негайно.
– Вам машину? – белькоче капітан.
– Обійдусь.
                ХТО НА ЧЕРЗІ

П'ятниця. Діло було перед обідом. Взагалі, п'ятниця ота, можна сказати ні се, ні те. Розпочни щось зранку, а субота з-за рогу пику корчить: ні до чого це, зав'язуйте, хлопці. А й справді, скільки ж можна терпіти? З самого ранку слина тече. Вже й банка-трьохлітровка на столі сивіє. Й погляди до неї, всі до неї, як ото до матері рідної, тільки до неї. Як раптом: – Ви тільки подумайте! – лунає від порога. – Яке нахабство! – це слюсар Божко-старший горланить.
Всі, а їх було душ десять, повернули голови. Ви тільки погляньте! – розмахує зібганим шматком паперу. – Оце щойно з дошки для об'яв зірвав.
– Що там ще? – невдоволено кривиться майстер Крикунов.
Божко читає: – Колектив має знати своїх героїв. То ж назвем усіх поіменно.
Присутні насторожено притихли. – Ви тільки послухайте! – мало не плаче Божко.
– Та читай уже!
– За останні сім років, – тремтячим голосом почав Божко, – пропали ні за цапову душу. Перший: Слинько В. П., шофер, згорів з горілки. Кізяком кінським жінка відливала не допомогло. Сконав. Другий: братик мій! Рідного мого не пожаліли.
– Ясно! – чуються вигуки. – Читай далі!
Всі й так добре знали, що Божко-менший утопився в канаві з нечистотами, п'яний вліз туди.
– Третій: Панасюк А. А. Наїхав на стовп. На роботі нализався, на мотоцикла й гайда. А тут стовпи дорогу перебігають. Так мозок і вилетів.
В приміщенні стало тихо. Хто посмів? Хто набрався совісті? Отак про безневинно загиблих? – свердлить кожного думка.
А Божко читає далі. Було згадано й четвертого, та п'ятого, а за ним й сьомого та десятого. Напасть одна: оковита. Пилип, Вареником котрого прозивали, завскладом був чоловік. Допився, бідняга. Заснув тут таки на складі. На спині заснув, сердега. А відвернути нікому було. Так і захлинувся отими самими масами.
– Досить! Досить! – волають з усіх боків. – Дурбас написав якийсь! Давайте краще вип'єм!
Божко затих, взяв підсунуту йому склянку, втерся рукавом. Всім було трохи ніяково. По другій, й по третій перехилили та все мовчки.
Крикунов підвівся: – Так, хлопці. По останній і по домівках. А то... – махнув рукою.
– А в кінці, що там у кінці? – цікавиться раптом тракторист, лисий Мишко.
– Давай, кінчай уже! – загули хором.
Божко розгладив листок. Облизнувся й добавив: – Всього десять осіб за сім років.
– Все? – похмуро запитав Крикунов, все ще тримаючи склянку.
– Ні-і! – тягне Божко. – Хто на черзі? – тихо мовив й обвів дикими очима компанію.
Мертва тиша. У вікно увірвалось собаче виття. Ніби віщуючи щось лихе, вила дворова сучка Жулька. На чию голову? В когось з рук випала склянка, і її друзки полетіли під ноги.

                ЧОРТОПОЛОХ

Плєхов вискочив із смердючої, розпеченої на сонці електрички. «Оце так поїздка! – видихнув. Хай тобі біс! А люди ж отак роками. Стати ніде».
 Час був саме обідній, не зайве уже й перекусити. На щастя, повезло, їдальня поряд. Переступив поріг. В ніс ударило чимось кислим, неприємним, який тут у біса апетит. На вітрині – смажене вим'я, щось схоже на печінку, сметана в брудних склянках. Шматочок печінки, тягнеться, як гума. – Хай тебе собаки зїдять! – відсунув тарілку.
– Це називається печінка? – почулося від сусіднього столика, – стара калоша, тріщить тільки на зубах.
Плєхов підвів очі: – Жора, ти? – вигукнув радо.
– Як бачиш. А я тебе відразу пізнав. Іди сюди.
– То скільки це? Років мабуть з десяток? – запитав Плєхов, ставлячи свою склянку на столик сусіда.
– Та так. Після універа це вперше.
... Колись вони навчались разом, часто недоїдали. Наука давалась Жорі туго: тупуватий трохи був хлопець. А тут ще любов... І став негадано Жора батьком, а тоді, куди діватись, ще й чоловіком. Як він доліз до п'ятого курсу, й сам не знав. А потім шляхи їх розійшлись. Плєхов потрапив до газети. Постійні відрядження, якась нікчемна метушня, пошуки «маяків». Тих, хто на роботі горить, про оплату не питає. А ти, дурню, висмоктуй з пальця їх трудові звитяги, друкуй. А читач навіть газети не розгортає, одна брехня. Жора десь загубився. Казали народну освіту підіймав, але не втнув, чи що. Раптом, ось він, тягне зубами печінку.
– Хоч ти її пиляй! – відсунув і свою тарілку.
– Сокирою краще, – засміявся Плєхов.
Взялися за каву зі слойками. Слойки неначе порохня, в роті розсипаються, не проковтнеш. Кавою називалась якась теплувата бурда, мабуть ще вчорашня.
– А ти все ще в газеті? – ніби між іншим запитав Жора. Плєхов кивнув. – Я, ти мабуть знаєш, у міліції. Борюся з різним непотребом, хай їм...
– А в мене одні маяки та маяки. Так набридли, чогось би свіженького, – поскаржився Плєхов. – Будь другом, підкинь темку.
– Та що там, – розвів руками Жора. – Гидота одна. До того буває гидко, жити не хочеться. Ось і завтра «Чортополох». Перед виборами якраз, така...
– Що за чортополох? – цікавиться Плєхов.
– Операція так іменується, – сказав Жора, але раптом запнувся, почав мимрити щось не зовсім зрозуміле, нічого толком не збагнеш. Це підстьобнуло репортера. Глянути б хоч у щілинку на той «Чортополох». Жора довго вагався, нарешті сказав: – Офіційно я запросити не можу, сам розумієш, а так... Інкогніто, так би мовити, це можна. Тільки не для газети, – покрутив головою. Потім коротко розповів у чому річ і ніяково посміхнувся, бо й справді було гидко, запитав: – Прийдеш? Але тримайся віддалік та роби, як я сказав. Второпаєш, по чому хліб і сіль по чім, – закінчив загадково. – Але така робота...
 Як домовились, у суботу, за день до виборів, десь годині о п'ятій ранку Плєхов був уже на вокзалі. В туалеті натягнув драну сорочку й такі ж штани. На ноги стоптані капці. Для повноти портрету, ще й волосся на голові скуйовдив. Глянув у дзеркало: – Ого! Ще й дводобова щетина! Красавчик, мати рідна не пізнає. Підхопив сумку і тільки на поріг, а тут: – Ще один! Тягни його сюди!
Отримавши добрячого стусана в спину, Плєхов опинився в гурті обірванців. Оглянувся. Попереду – два міліціонери, позаду також двоє. Підштовхуючи, гурт погнали через підземний перехід на перон п'ятої платформи, у самий її куток. Сонні, захоплені зненацька люди йшли мовчки. Тут були й жінки, шкутильгали інваліди, підлітки. Коло окремого вагона кілька міліціонерів. Стоять, на прибулих косують, спльовують. Серед них і Жора. Той був у чині капітана. «Ну й вислужився на «чортополохах», – подумав Плєхов, і зрозуміло, нічим себе не видав, а впізнати його було важко.
– Швидше заганяйте оту шваль! – почулась команда капітана. Міліція натиснула на гурт, наче то були телята, і Плєхов отямився в переповненому вагоні. Босота на лавах, під лавами, у тамбурі. Хто де зумів прихилитися. Схоже їх усіх, брудних, неприкаяних захопили ще вдосвіта, не дали навіть отямитися й загнали в цей вагон. Мовчали. Хто куняв, хто позіхаючи, чухався, хто ліниво виглядав у вікно. В очах у всіх якась байдужість та тяжка туга.
Вагон раптом сіпнуло, почався лемент, лайка. Плєхов виглянув у вікно: напрям кудись на південь. Чи від стуку коліс, чи від чогось іншого, в вагоні раптом пожвавішало: – Куди нас везуть? – почувся сиплий жіночий голос.
– Санаторій у  Високому  відкрили для тебе! – у відповідь їй чоловічий, хрипкий, прокурений.
– Ха-ха! На тріпер-дачу! – вихопився хтось із середини. Чується лайка, кашель, сміх. Дехто потягнувся до вікна: – Чи далеко ще? – пищить хтось. – Мені приспічило, ой!
– Почни тільки, мордою витовчу, мать твою!
– Терпи душа, в комуні будеш! – радить якийсь здоровань, протискуючись до вікна.
– Братці, рятуйте!
– Чого репетуєш?
– Напудив хтось! Я мокрий. Ось цей, гад!
Вагон загудів ще дужче, наче жаром сипнуло в натовп. Чути когось б”ють.-Не! Не я!- чути чиєсь
скиглення.- Братці! Не я!
– Похмелитися б! Ой, умираю! – видихнув хтось вчорашнім перегаром на самим вухом Плєхова. – Курва його мама, лягаві! Лягаві зашманали! – схлипнув.
Плєхов оглянувся. Поряд роками не мита пика непевного віку, вся побита геть і взялася страшним чорним струпом. Плєхов інстинктивно відсахнувся. – Що не ндравлюсь? – скаженіє той і суне на репортера. Ухилившись, Плєхов перескочив через кількох сплячих на підлозі й опинився біля протилежного вікна. Потяг підходив до якоїсь платформи. Обірванці заворушились, кинулись, топчучи лежачих до дверей. Вагон зупинився. З передніх вагонів сипнули пасажири. Сіпнулась і наша братія. Але дзуськи, лиш носа до дверей, а на платформі міліція.
– Ви куди? Ти, чума болотяна, куди преш? – гукнув здоровань з личками сержанта й з усього маху врізав долонею по шиї замурзаного босяка,  котрий хотів вислизнути з вагона. – Ось я тебе, сука!
Решта топталась у тамбурі: – Випустіть мене, я вже не можу! Зможеш!- сміються менти.-
Лягаві! Мусора! – чується з вікон. Вагон рушив далі. Назрівала буря.- Куди нас везуть?
  Появилась навіть пролетарська солідарність.-Куди?- тепер уже вирує весь вагон. Зривається пісня:

                Врагу не сдайотся наш гордий Варяг,
                Пощади нікто не желаєт...

Скриплять гальма. Зупинка. Картина та ж сама: на пероні міліція. Зчинилася давка. Крики: – Пустіть! Не маєте права! – кілька душ випали з вагона. Менти відреагували кулаками.
– Фашисти! – кричать потерпілі. Тоді міліція пустила в хід ноги. – Фашисти! Фашисти! – під шалений тупіт ніг гримить весь вагон. Кількох побитих, що відпльовувались кров'ю, в обнесеному одязі запхнули у вагон. Поїзд рушив. Побиті сиділи у тамбурі й тихо скиглили. Вагон трохи втихомирився. До дверей тепер ніхто не рвався, всі змирились. Влада є влада. За нею сила.
Промайнуло ще кілька зупинок. Але менти на платформах лишились без роботи. Вони тупо, посоловілими очима проводжали поїзд.
 Нарешті кінцева: «Мерефа»- напис на будівлі. А через пів-години поїзд рушив у зворотному нап-   
рямку.  До міста доїхали без пригод. На пероні пусто. Нікого. Товариство, боязко оглядаючись, сипнуло з вагона.
...Плєхов почував себе гірше за побитого пса. «В редакцію? То треба вмиватись, одягатися...» – плюнув і поїхав додому.


                ПРИТУЛОК

Пізній осінній вечір.. Холодрига. А трамвая все кат-має. Сиджу, нудьгую. На зупинці ні душі. Раптом з темряви виринає якась невиразна постать і за мить переді мною – чоловік, певно чимось невдоволений, бурчить щось собі під ніс. Я посунувся сам не знаю чого, місця на лавці вистачало. Певне, буркотіння оте підштовхнуло. Незнайомець сів, поклав збоку торбу і повернувсь до мене.
– Закурити не буде, мил чоловік?
Я подав цигарку. Він довго розминав її. Пальці, мабуть, закоцюбли. «Може в нього й сірників нема?» – майнуло в мене. Чиркнув своїм. Вогник вихопив із пітьми обросле бруднуватою сивиною худорляве обличчя й страшний бурий рубець через усю ліву щоку. Я мимоволі здригнувся. Знайомим здалося мені це обличчя.. І враз, наче струмом: на правій руці, він саме нею, прикурюючи, підтримував цигарку, не вистачало мізинця.
– Федоре Михайловичу! – Вихопилось у мене – Це ж я! Ти що, не пізнав?

Того дня в нашій п'ятиліжковій кімнаті ми з Федором Михайловичем були удвох. Решта – хто де. Я читав, уже не пам’ятаю що саме. Федір Михайлович лежав, втупившись у протилежний куток сумним поглядом, ніби там висіла ікона Божої матері, і він їй мовчки скаржився на свої прикрощі. Годину тому його, як хлопчиська, шпетили в профкомі. Режим, бачте порушив. Знайома допізна затрималась. Наче ні в кого іншого не затримувались. Та й голова профкому свого часу, уже навіть коли ходив у комсоргах, шмигав у вікно до гуртожитівських дівчат. Муляв Федір Михайлович начальству, бо хоча й був мовчкуватий, але з тих, кого не задобриш і не залякаєш. А тут нагода така. Ото ж і вчепились:
– Вам під шістдесят уже.. Приклад мусите показувати. А ви?
– A що я? Не жива людина, чи що? Десять років стовбичу другим у черзі на квартиру. А ви он уже другу відхопили. Директор третю.
Голова профкому важко засовався в кріслі:
– У мене сім’я. У директора ще більша. А вам для чого квартира? Ви ж, по-моєму, затятий бобиль.
– Через таких, як ви, й бобилюю.
Вгодоване обличчя і рання лисина голови густо побуряковіли:
– От що, Федоре! Ти б не розпускав язика. Дешевше обій­деться.
На тому й розійшлись.
– Плювать би на все це, – закінчив свою розповідь Федір Михайлович, повернувшись до гуртожитку. – Та зло бере. Всяка наволоч об тебе ноги витирає.
...В коридорі зчинився ;валт. У двері дунули ногою і до кімнати ввалився Боря, прозваний за кудлі на голові, «Анжелою Девіс». Розмахуючи пляшкою «біоміцину» він горланить:
– Лежиш, філософ! – це до мене. Я тут один читав, то й став «філософом».
Боря бухнув об стіл пляшкою: – А цього Бонапарта, на здачу дали, – махнув книжечкою. – Маршал – і в письменники! Кіно! На! – кинув мені. – Це для тебе. Скоро вже й Володьку будуть давати на здачу. Ха – ха! По тому за пляшку! А томів багато! Назбираю цілу купу – й буду, як і ти, філософом!
В руках у мене «Мала земля». Машинально гортаю. Раптом Боря вихопив книжечку і до Федора:
– Діду, ти ж воював на тій землі. Читай! Згодиться, на! – кинув книжечку Федору. – А я похмеляюсь! Між іншим, чи не випадало й тобі пропустити з генсеком разок-другий? Кажуть, він охочий. Дивись, який пишний! – вказав пальцем на портрета, котрого розглядав Федір. Тут Боря ще раз причастився з горла й від останнього ковтка «біоміцину» вибухнув милосердям:
– Хочеш ідею? З тебе могорич. Біжи за пляшкою, а в тім, – добавив гикаючи, – підкину й так. Напиши своєму комісару. Квартиру нехай дасть. А я підпишу. Чого тобі скніти у цій вонючці серед нас, п’яниць...
Боря нарешті втихомиривсь, захропів.
– A він по ділу варнякав, Федоре Михайловичу.
– Ти про що?
– Про квартиру. Ти б, справді, накатав листа. Нічого ж не втрачаєш.
– Зроду ні в кого не клянчив! – відрізав Федір. – І тут не збираюсь.
Він довго ворочався на ліжкові, мовчав.
Нарешті озвався:
– Воював. Ну, то й що? Кому ми тепер потрібні? Хто поліг, тим спокійніше. Та й писати я не мастак.
Я відклав книжку, підсів до столу:
– Не будь таким упертим. Називай свою частину і командира.
Шрам на його лівій щоці аж ніби потемнішав, подовшав і здався мені ще страшнішим. Видно, сам себе ніяк не міг пересилити Федір, але все таки назвав і частину, й командира.
За якусь чверть години послання було готове. Виглядало воно приблизно так: «Дорогий Леонід Ілліч! Тримаю в руках книгу Ваших спогадів про славний шлях Вісімнадцятої десантної армії, про її бійців та командирів.
Доки й житиму, гордитимуся, що я також один із тих, хто поклявся на Малій землі – «Ні кроку назад!» Був тяжко поранений, але вижив. Повернувся до своєї роти і пройшов увесь довгий і важкий шлях Вісімнадцятої гвардійської армії аж до повного розгрому фашизму.
...Тепер про особисте. Боляче, соромно, але куди подітися. Сталося так, що до цього часу я мешкаю в гуртожитку. Хоча б на старість пожити в тиші та затишку, під своїм дахом над головою, а потім і помирати можна...
Дорогий Леонід Ілліч! Уклінна просьба, до Вас – допоможіть... Гвардії старшина Загону особливого призначення майора Куннікова
Сердюк Федір Михайлович».
Помовчали.
– Ну як, годиться? Федір підвівся і, диво-дивне, зі слізьми на очах потиснув мені руку.
–...Десь так місяців через два викликають знову Федора в профком та ще й терміново, та не в цеховий, а в самісіньке управління. Що вже там відбулося, не знаю. Федір не встиг розповісти. Він увірвався до кімнати якийсь чмаленний: – Пішли! Пішли! – шарпонув мене за плече.
– Куди? – зриваюсь я з ліжка, бо саме відпочивав після нічної.
– Не закудикуй! Квартиру дали! Пішли на оглядини!
Через годину ми розгублено огинались перед одноповерховим, обшарпаним будинком на Фейєрбаха.
– Вам чого, хлопці? – зупинив нас у сутінках просмердюченого під’їзду якийсь дідусь. Запинаючись ледь не на кожному слові, Федір пояснив старому, що йому дали ось таку-то квартиру.
– Квартиру, кажете? Воно конешно, – почухав старий потилицю. – Ходіть сюди, ось.
Майже навпомацки, увесь час натикаючись на щось, просуваємось по довгому, темному коридору. Нарешті дідусь відчинив якісь двері. Ми увійшли слідком.
 – Оце дивіться, – мовив тихо дідусь. – У цьому кутку ми зі старою гніздились. А в тому за фанерною перегородкою - один п’яничка. На тому тижні у сквері, прости Господи, околів, як собака. Вікно, як бачте, одне. За перегородкою було. Ну, ми із старою і прибрали її. І сонечка нам хоч трошки перепадає, та й дихається наче легше.
В кутку біля вікна сиділа на ліжкові худа, аж просвічувалась, бабуся і сумно, приречено хитала сивою голівкою.
– Хочете, ставте перегородку, фанера в коридорі та й живіть собі з Богом, конешно...
Мені забракло повітря. Отямився від гуркоту в коридорі. То Федір виривався на вулицю.
Я радив йому охолонути трохи, а тоді вже до начальства. Не послухав. Видно добряче висповідав там Федір Михайлович усіх і найнижчих, і найвищих, бо від моїх розпитів роздратовано відмахнувся:
– Узнаєш сам!
Пізно увечері до нас увійшло двоє в цивільному:
– Хто тут Сердюк?
– Я.
– Збирайтесь.
Федір, певне, чекав, бо й не роздягався. До гуртожитку він уже не повернувсь. Отримав гвардії старшина Федір Сердюк на старість два довгих роки притулку, якого й ворогові не побажаєш.


Сиро, вітряно. Я ще кілька разів гукнув. Федір навіть не ворухнувсь. Скільки ж це йому зараз? Та мабудь... Бог не люди, здоров’ям, по всьому, не образив. То чого ж бомжує? І що з ним отаким робити? Не кидати ж ось так напризволяще?
Я знову закурив. Федір раптом рвучко підвівся:
– Вештаються тут усякі. Спати не дають... Я мовчки простягнув цигарку. Він нахилився, прикурив від моєї, закашлявся.
– Ну, от що. Я відразу, пізнав тебе, надто добре пам’ятаю.
– Слава Богу! – полегшено зітхнув я. – А тепер, Михайловичу, гайда до мене. Живу сам. Місця – з головою, перекантуєшся. А там видно буде. Федір Михайлович мовчав. Чи не заснув, бува, сидячи? Та ні. Цигарка он мерехтить.
– Чого мовчиш, я від щирого серця, не завадиш. Пішли.
Але Федір почав знову вмощуватись на лавці:
– Насолоджуюсь правами та свободами гарантованими мені за конституцією. Так що, бувай!
«Ого! Він ще й з гумором. Це не так уже й кепсько».
– Пішли! – пристаю знову,
– Не заважай! – буркнув Федір, зручніше вкладаючись.
– Ну, як знаєш! Передумаєш, приходь. Ось моя візитка.
Федір не відповів. Я відчув – не передумає. Останній його притулок не ця лавка, ні. Останній його притулок – відмежованість від усіх нас: і від тих, хто долі нівечить, і від тих, хто жаліє.
Підійшов трамвай. «Бувай, Михайличу!»

                ШУРАВІ

Проклята земля і прокляте небо. Прокляте сонце над головою...
– Шураві, здавайся! – і стоголосе відлуння в горах, – ра-ра-ра, ві-ві...
 Стає моторошно. Даю дві короткі черги, так навмання, щоб заглушити свій страх.
...Уже три доби, як ми влипли. Так добре все склалося, завдання ми виконали. Ох, те завдання, вік би його не знати й не чути. Все живе, все, що рухалось, ми знищили. Не лишили навіть курей. Я вже не говорю про верблюдів, віслюків та кіз. Щоб душманам не дісталось. Не можу забути молодого віслюка, як він, бідний ревів, тягнучи за собою рожеві нутрощі. Душу роздирає той рев. Тепер черга за нами. Ми оточені з усіх боків.
– Шураві!
До цього був короткий, гарячий бій. Нас лишилося п'ятеро. Тепер нас не вбивають. З нами граються, виснажують наші сили, щоб потім узяти живцем. Це вже питання часу, адже в нас ні краплі води, жодного сухаря в кишені. Один лише пісок. Він у пересохлому горлі, в наших запалених очах, на зубах, у наших палаючих душах. Один із нас пішов учора по воду. Пішов і не повернувся. Душмани пристрілялися добре. Тепер нас лишилось четверо.
Лежу, заплющивши очі. В голові уривки думок. За що ми гинемо? За груди отого камінюччя? На який біс воно нам приснилось, щоб за нього помирати. Та чому ж ми тут?
– Шураві, здавайся!
Окрик приводить мене до тями. – Льоха, та заткни йому пельку! Он, він, там, за тим каменем, Гад!.. – сержант вказує пальцем у стовпище сірого каменюччя.
Льоха, низенький, кремезний курянин, підіймає гранатомет: – Де він там?
– А хрєн його знає! Стріляй уже.
Гавкнув постріл, різкий, розкотистий у полудневій тиші. Каміння в різні боки й відлуння в горах. І знову тиша. Льоха знесилено опускає зброю. Голова його падає на брудні, зашкарублі руки, плечі здригаються. Він плаче. – Де наші вертушки? Йому ніхто не відповів. Уже б мали бути. Але схоже, що нас забули.
Зринає в пам'яті мама. Молода, усміхнена. Схили Дніпра, мама веде мене малого вузенькою стежечкою. Кругом верби. Широке плесо блищить на сонці... Знову вода привиділась. Доки ж терпіти?
– Чого вони тягнуть? Кінчали б уже, – подав голос високий худорлявий радист.
– Еге... живі потрібні, – тихо мовив сержант. Отак-то, братва – живі...
– Подавляться, гади! – стрепенувся Льоха.
Довго мовчали, вслухаючись в безкрайнє чуже небо, все ще надіялись, все ще сподівались..
... Я збираю наші фляги. Хлопці мовчки стежать за моїми рухами. Поглядом прощаюсь з товаришами: – Помирать, так з музикою, – прохрипів крізь порепані губи. – Піду.
Повзу в бік потічка. Тепер я ніби на долоні. Серце, як не вискочить. Щомиті чекаю пострілу. «Чому вони не стріляють? Бачать же, гади». Ось і струмочок, юркий, гірський струмочок. В долину поспішає. Занурюю голову в крижану воду по самі вуха і п'ю, п'ю... й напитися не можу. Думки стають яснішими, відчуття чіткішими. Лежу кілька хвилин навзнак, дивлюсь у небо. Потім п'ю ще і ще.
– Шураві, здавайся! – лунає десь над самою головою. Але до нього я вже звик. Не поспішаючи, наповнюю фляги, оглядаю гори, кляну всіх святих, усіх чортів, усіх богів підряд і повзу. Раптом постріл. Куля дзенькнула десь на витягнуту руку від моєї голови й обдала мене зливою дрібних камінців. Втискуюсь у розпечене каміння. Чую короткі автоматні черги: це наші прикривають мене. Зриваюсь і падаю за великим каменем. «Живий! – радію. – Тепер стріляй!»
... Воду пили маленькими ковтками, боронь Боже пролити хоч краплю. – А у нас, у Ленінграді, зараз білі ночі, – замріяно мовив сержант. – Дівчатка в білих платтячках, пальчики оближеш.
– А ми тут живцем муміфікуємось, – буркнув радист.
– Вітер прохолодний із затоки, – сержант ворухнувся, вмощуючись зручніше. – От тільки скінчиться вся ця свистопляска, повезу всіх вас у Ленінград. Петергоф, Ермітаж, канали... Ех, Ленінград! – зітхнув сержант.
...Сонце в зеніті. Тиша. Навіть душман, що малював нам принади полону, обіцяв: «Дєвушка, красівий такой, сам на тебя смотрит...» – і той затих. Вслухаємось у небо. Вчувається далеке торохтіння. – Здається летять! – прислухається сержант, зводячись на лікті. Із-за гір виткнулись дві маленькі цяточки. Ми заворушились. Єдина думка, котра мучила нас тепер: «Не пронеси мимо!»
– Не пронеси мимо, – шепоче зі сльозами на очах четвертий із нас, латиш Балінч. Цяточки поволі збільшуються, торохтять гучніше, вже й зірки видно. Просвистіли гвинтами над нами.
– Ура! – радіє Льоха.
– Ура! – не тямлячи себе, підхопили ми.
З боку скелі, де засіли душмани, лунають часті постріли. Вертушки дружно відповіли з кулеметів. Вдруге пронеслись мимо.
– Зараз розвернуться й будуть тут, – стежачи за ними, говорить радист. Дійсно, вертушки зробили велике коло й заходять прямо на нас, ніби для посадки. Ось вони майже над нами. Але що це? Від однієї відриваються кілька темних кульок.
– Куди ви, козли! – жахається сержант, падаючи в розщілину. Падаю, інстинктивно обхопивши голову руками, заплющую очі. Чую свист, дике виття, котре вивертає мені душу. Хочеться злитися з землею, провалитись, розчавитись в ній. Глухо зойкнули гори, все злилося в суцільний тріск, ніби лопнула відразу й земля, і небо, змішалось геть усе до купи й полетіло кудись у прірву...
Відчуваю дужі стусани в бік. Розплющую очі. Туман. Силкуюсь ворухнутись, але марне: ні руки, ні ноги не слухаються мене. Над головою в тумані, якась довгов'яза фігура. Вдивляюсь. Біла чалма, чорна борода, в руках автомат.
– Ай да шураві! – шкірить зуби.

                СМЕРТЬ ЛАВРЕНТІЯ ПАВЛОВИЧА

Степанида Павлівна причинила за собою важкі дубові двері, сіпнула шнурочок вимикача. Море світла залило простору прихожу. Все горить, все блищить, все переливається. Позіхнула, задумалась на хвилинку. Зняла норкове манто, присіла на турецький стільчик, смикнула ланцюжок на вузенькому чобітку. – Лав-рі-н! – гукнула, знімаючи чобіток. Годинник у вітальні пробив дев'яту. «Заснув, бідолаха, не діждався. Мамочки своєї не діждався», – зітхнула. Незвична тиша. Рвучко підхопилась, підбігла до дверей кімнати Лавріна, прислухалась. Обережно відхилила двері. З кімнати війнуло холодом. – Балкон! – скрикнула. – Боже мій!
Не тямлячи себе, вискочила на балкон, глянула вниз. Там, на припорошеному снігом асфальті, виділялась чорна пляма. Коли, як добігла Степанида Павлівна, як підхопила свого дорогого Лавріна на руки й, плачучи, вибігла на третій поверх, вона не пам'ятала. Обережно поклавши свою ношу на диван, схилилась: – Лаврюшо! Яке горе! Коли б ти слухався мене, негідник... Тепер... Я не переживу цього, не переживу, – бідкалась. – Не покидай мене! – прохала, обливаючись слізьми. Волохатий величезний кіт, охрещений господинею на честь безневинно убієнного, за її твердим переконанням, Лаврентія Павловича Берія, конвульсивно здригнувся. Обличчя Степаниди Павлівни витяглось. – Я зараз, зараз! Я врятую тебе! Мамочка все, все зробить для тебе.
Завертівся диск телефону. – Ілля Миколайович? – твердо мовила. – Добре, що ти на місці. У мене горе, таке горе. Лаврентій випав. Куди, куди! З балкона випав, – зціпила нетерпляче зуби.
Ілля Миколайович, головний хірург міської лікарні, відпочивав саме після операції. Він все зрозумів. Тай як було не зрозуміти. Адже цей, відгодований, хижий, як і його хазяйка, котяра, лікувався в нього не перший рік. «Щоб ти здох!» – подумалось якось. Набридли оті безкінечні аналізи, рентгени. А тепер знову. Але ні, зараз не ті часи.
– Заведи краще мужика добрячого! – почула у відповідь, жбурнула трубку.
– Гнида! Мерзотник! – процідила. – Я ж тобі, – але раптом осіклась, притихла. «Пізно вже. Хто я тепер? Ще вчора я б перетерла тебе в порох. Все кланявся: Степанида Павлівна, Степанида Павлівна! А сьогодні... Всі ви такі, падлюки!»
І знову крутиться диск телефону: – Володя? Слухай, Вовчику, – скиглить лисичкою. – У мене горе. Яке? Не питай. Травмувався... Хто-хто! – обірвала нетерпляче. – Лаврентій, хто ж іще. Нещасний. Слухай, заскоч до мене. Зараз. В лікарню, тут близенько, в студентську. Бо тут у нас негідники одні... Зараз.
Володя, шофер секретаря паткому СМУ, возився з нею, як дурень зі ступою. Куди тільки тій заманеться. По лікарях і по знахарях. З котярою отим. І в дощ, і в сніг.
Їздочились часто по району. Перед святами, особливо. Сяде, було, Степанида поряд, надметься, повіки опустить, дрімає ніби, сопе тільки. Розплющить, погляне у вікно, знову заплющить. Наче й бачить нічого не хоче. Але не дарма називали її «потрошителем» у районі. Коли вже зупиниться десь – душу вимотає. То не там, то не ту агітацію почепили, то невчасно зняли. Побачить позеленіє, очі витріщить, аж затруситься вся. От-от лусне від злості.
– Так-так, і ти не можеш, значить, – тихо мовила. – Нахаба! Сміливі дуже стали, як я... Куди пішла? – перепитала. Гудки. Чого-чого, а такого... Світ перевернувся. – Сволота! – лементувала вона, бігаючи по кімнаті. Нарешті сіла на дивані поряд з котом, обхопила голову руками: – Кінець. Світові кінець, – похитала головою. – Горе моє... – повернулась до кота. – Лаврюша! Чого тобі, рідненький? – схилилась. – Рибки? Рибки, га? – прожогом кинулась на кухню, вернулась з відкритою бляшанкою. – Ось, ось. Це рибка, омульок, ти ж любиш його. З самого Парижу. Їж, золотко, – примовляла, тиснучи золоту ложечку в перекошений котячий рот. Але Лаврінові було вже не до рибки. – Кріпись, кріпись, моя лапочка, – благала вона, умощуючись рядом.
... Тяжке напівзабуття поглинуло її всю і відразу.
– Брязь, брязь, дзень, дзень! – чи то здається, чи може капає вода десь, але не сила ворухнутися, гуде в голові, все тіло, ніби чавуном налите. – Дзень, дзень! – це вже не вода, ні, металевий звук. Де вона чула його? А-а-а! – жахається. Всього кілька років тому. Теплий весняний день. Черговий ідеологічний захід. Чи залік, чи читання якесь... Скільки всякої мішури, згадай тепер. Ленінський залік, здається. Ряди петеушників, сонних, лінивих темніють в залі. Сюди, в будинок культури, їх пригнали після дзвінка з райкому. Інакше кому збреде в голову паритись у задушливому залі, коли весна надворі? І ось чи з нудьги, чи спросоння, хтось випустив номерок і той брязнув на паркет. В іншому місці – ще один. Можливо й випадково. А потім! Почалось! Ще й ще! Це вже не випадково. Через мить брязкіт сотень номерків. Справа, зліва... Боже мій! Який жах! До фені їм ті читання! Як розболілась тоді голова. Відтоді немає спокою, й зараз розривається на шматки.
Степанида Павлівна спробувала ворухнутись. Руки й ноги, наче не її, деревяні. – Лаврюшо! – простогнала. Аж раптом: – Заїлись! – чується громовий голос. – Мишей не ловите! – майнуло знайоме обличчя, вусики, пенсне. – Боже мій! Це ж Лаврентій Павлович! Де це я? Літо... Жара... А вона в панбархатному платті. – Та це ж Париж! – радіє здогадці. Музей Ілліча в передмісті. Широко розчинені двері так і манять, так і тягнуть. Але що це? Хоче Степанида Павлівна переступити поріг, та не може, ні з місця. – Ха-ха! – чується з відкритих дверей. І Брязкіт: брязь, брязь, брязь! – Знову ці прокляті номерки! Господи, за що мені такі муки? ридає Степанида Павлівна. – Ха-ха! – регіт пронизує тисячами голок все її тіло... Блиснули скельця... З грудей вирвався приглушений зойк... І все стихло.

– Кину ключі гадині отій, – злиться Глаша. – З мене досить. Годиш, годиш, а яка шана?
 Це Глаша так про господиню свою Степаниду Павлівну, підіймаючись ранком по сходах.
... Колись, років тридцять тому, жили вони в одній кімнаті й були просто Глаша й Стеша. Дружили? Ні, цього не скажеш. Якось так сталось, що Стеша більше командувала, а Глаша все на побігеньках. Так до цього часу, але тепер уже у Степаниди, світ Павлівни, так Глашею й зосталась. Пройшли роки. Служила Глаша вірою й правдою, вгадувала примхи, прислужувалась. Бувало вони й сперечались, гризлись навіть. Обидві відчували, одначе, що звичайне людське життя пройшло десь мимо, назавжди й ніколи вже не повернеться. Розуміння цього,мабуть, їх і мирило.
– Котяру отого мий, годуй... Тьфу! Досить! – розпікала себе Глаша. Але твердо знала не кине, нікуди не піде. Ось і двері. – Ой лишенько! – зойкнула. – Двері не замкнені! – Боязко переступила поріг, прислухалась. І люстра горить у прихожій... – Степанида Павлівна!
Оглядаючись на всі боки, навшпиньки пройшла у вітальню. Широко розкинувши руки, Степанида лежала на дивані, біля неї кіт. – Рятуйте! – в нестямі скрикнула Глаша, глянувши в мертві очі господині, і впала на підлогу...
...Старий цвинтар, що опинився тепер майже в самому центрі міста, давно закритий. Для простого смертного.. А для грошовитого якогось, чи можновладця, для тих скрізь двері відчинені, хоч у рай, хоч у пекло.
Гробовщики постарались: величезну купу різного мотлоху, сміття, що роками смерділо коло самих воріт, розгребли, підрівняли маєш містечко для вибраних. Знайшовся притулок і для Степаниди Павлівни.
... А Лаврентій? Ще позавчора Глаша гидливо взяла його за хвоста, всунула в наволочку. Підійшла до сміттєпроводу, підняла кришку...
– Прости мою душу грішну!-перехрестилась.-Обох здихалась обох.

                ГРОБ З МУЗИКОЮ

Весна. Як кажуть старі люди, ще одна зима з плеч. Ожива природа, а з нею й надія.
Брязнула клямка, відхилилась трохи хвірточка - дід Яків вийшов. В старій, потертій вушанці, в стоптаних валянках. Дід вздовж вулиці оглядається.
– Якове! Агов, іди сюди.
 Трохи нижче, дворів через два, діди сидять, на сонці гріються. Такі, як і він. Хто жвавіший, хто кволіший, але загалом, уже туди, в землю дивляться.
– Рада тут у нас, а кворуму катма.
«А ну вас, – подумав старий, – і так тошно. Постояв. – А може в останнє». – Підняв комір. Чомусь незатишно стало. Підходить. – Сідай ось тут, коло мене, – вказує місце на колодах Семен, господар двору. Вже п'ять років, як завіз, будуватися чоловік збирався. Та, як кажуть, людина повертається, а Бог відвертається. Захирів, пожовк, аж зісохся весь. Яка вже тут будова. Вона й здорового в могилу зведе, а тут... Про інше думати треба.
Яків всідається: – То яка ж повістка на сьогодні? цікавиться байдуже.
– Різне, – Семен у відповідь. – На злобу, так би мовити. Про нестатки та хвороби, в основному. А зараз весела розминка, ото як від мікрофона ніби. Давай, Пилип.
Пилип, невеличкий жвавий дідок, в минулому відомий у місті лікар, повів бровою: – Будьонного запитали якось, чи подобається вам Бабель? Той хвацько підкрутив вуса: – Дивлячись яка бабель... А от іще. Це вже по твоїй лінії. Ти в нас у професорах ходив, – кивнув на дідка з бородою всесоюзного старости. На зборах студент вигукнув: «Що за бардак?» Студенти такий народ, то вигукують, а то буває, ще й голодують. Старий професор йому у відповідь: «Юначе! В бардаках порядок був!»
– А я на колгоспну тематику, можна? – і Якова охота розібрала.
– Давай! Плюралізм так плюралізм, – заохочує дідок з борідкою старости.
– Збори загальні в колгоспі, – почав Яків, що за своє довге життя всього покуштував, тюрми, і суми, і головування в колгоспі. Партія всюди кидала. Двоє питань на повістці: перше, ремонт конюшні, друге, будівництво комунізму. Голова й каже: «Дощок немає, переходим до побудови комунізму...
– Правда твоя, Якове, до Різдва, дивись, впораємось. добавив Семен похмуро.
– Пішов я вчора до дочки, – веде далі Яків. – Поряд тут, он в тих домах. Заходжу у двір, а там похорони. Розпитавсь, чоловік знайомий виявився. Товариш давній. Колись з ним ще тракторний будували. Комсомолія! Ударники! Стою я, мало не плачу. «І ти, Гнате, – думаю. – А молодший за мене – й на тобі». Самотньо жив, правда, а самота хоч кого в могилу зведе. Зібрались одні старики. Молодим, тим, бач, ніколи. Все спішать кудись. А куди, питається? Ми також спішили...
– Доспішилися, – кивнув головою Семен.
– Дивлюсь, швиденько так труну в автобус упхнули, самі по кутках всідаються. Сяду, думаю, і я. Разом же колись до дівчат у соцмістечку у вікна лазили. Їдемо мовчки. Бабусі собі тихо перемовляються. Звісно, про що. Й покійник між нами, в труні, як і належить покійнику. Думки мені в голову дурні якісь лізуть. Труна завелика здається, незграбна якась, не по росту вся. Кришки чомусь не бачу. Без кришки, як же це воно? Скоро й приїхали. Й трунарі стрічають, як і належить. Хтось сплакнув, не без того, родичі може якісь, чи що. Хтось слово сказав, останнє тобто. Не пам'ятаю вже й про що, під ніс промимрив. Трунарі, четверо бугаїв таких здоровенних, вхопили труну, що там з того Гната лишилось, і до ями. Підійшов і я. Дивлюсь, яма якась дивна, вузенька, не могила, а щілина якась, ніби, як ото колись від бомб ховались. Тут мені ще дурню старому не стукнуло. А далі так краще б мені не казати, а вам не чути.
Замовк старий Яків. Пошарпав у кишені, намацав коробок з-під сірників, витрусив на долоню коротенький недокурок, запалив – То що ж там скоїлось? Встав твій Гнат, чи що?
– Та краще був би встав. Я ж думав, заб'ють, як належить, труну й далі все за християнським звичаєм. Ет ні! Підхопили бідного Гната по-під руки, накинули на голову целофановий мішок. Вправно так хлопці діють, мить – весь там, лишок під ноги підвернули. Отут народ не витримав, хто куди. Я відвернувся, не виніс наруги такої над християнином. Чую, вже лопатами гребуть. Як опускали нічого не бачив. Загребли. Я підійшов, постояв хвилину. «Спи, Гнате, – думаю, – пухом земля тобі сердешному. Коли пухом тільки...»
Їдемо назад. Мовчимо. Гроб у проході між нами, на вибоїнах підскакує, гримить на весь автобус, ніби барабан. Отаке то! Гроб з музикою...
Закінчив Яків свою сумну розповідь. – Що тут казать, – озвався дідок з бородою старости. – Казать та нічого...
– Дожились, – видихнув оповідач і виплюнув давно згаслий недокурок. Передихнувши трохи, продовжив: – Зараз всі щось міняють, бо гроші чисто тобі труха. Всьому своя кумерція, тут кумекать треба. У мене міняти гаразд нічого. Правда, є стара піаніна, «Беккер» якийсь, зносу їм таким немає, кажуть. То чи не обміняє хто оту піаніну... на гроб? Так не хочеться в сиру землю голим лягати, – веде далі Яків. – Ну нехай не гроб, дошку може хоч яку дадуть. Піаніна справна, сама, буває, гуде на погоду, ніжно так гуде, й віддавати жаль. А куди діватись? Отака тобі музика...

                ЯШКА ДУРАЧОК

В Києві я буваю досить часто. Але все справи та справи, вгору буває глянути ніколи. Коли ж випаде вільна година, неодмінно вирвусь, обійду святі місця його. Постою трохи біля Софії, пам'ятник Богдану обійду. Ото мудрий чоловік був, та й на славу України працював багато! Але чи гадав він, куди й до чого доведе оте «навіки разом». Боронь Боже! Мабуть і в страшному сні не снилось йому таке.
Стою на площі перед Верховною Радою. Тихо. Біліють колони парадного входу, майорить національний прапор.
– Пане Йване! – чую раптом. Здивовано оглядаюсь. На лавочці неподалік незнайомець. – Іди сюди! Не признав, чи що?
 Хто б це міг бути? Чоловік десь моїх літ, у заморському синьому комбінезоні, модна полосата сорочка, кепі з гаптованим орлом.
– Яшка я. Дурачок, земляк твій.
 Здивуванню моєму не було меж. Невже Яшка? Як він сюди потрапив?
...Я добре знав цього чоловіка. Пам'ятаю й батька його, Дмитра Денисовича. Жив він колись у ярку, котрий ще й зараз Денисовим зветься. Трудяга був. Ставок його рибою так і кишів, водяний млин, крупорушку мав. Але то було колись. Я ж пам'ятав його перед самою війною голим та голодним дурачком. Як порушили ото його дворище, то він ніби звихнувся трохи. Всі змирились, а він ні. Не такий це був чоловік, лишився на місці, напнув сяку-таку халабуду. «Тут, каже, родився, тут і помирати буду».
Пройшов рік, може й два, хто знає. Забрів Дмитро якось до села. Селом називали рядок підсліпуватих хат, стягнутих з ярків та перелісків. Тут і колбуд збудували. З лози сплели щось таке, на кендюх схоже, дірки сяк-так глиною замазали і маєш осередок культури. А що? Веселись душа, хоч голодна й без гроша. Веселяться, вистави ставлять. От уже де глитаям дісталось! «Чуєш сурми...» співають, танцюють та приказують. Сюди й нагодився Дмитро. Дуже вже чоловік цікавий був, яке те нове життя, хоч краєм ока поглянути захотілось. Може й справді зажили там, як у Бога за пазухою? Став та й стоїть коло дверей. Оговтався трохи, до Косого Мишка, завколбуду тодішнього, підходить.
– А що воно оте значить? – на гасло, що на стіні, вказує.
– Оте, – повернув кирпатого носа Косий. – Читай!
– Та читаю от, – почухав за вухом Дмитро. – Пролетарі всіх країв... – зам'явся. – Що?
– Злучайтеся! – не моргнувши оком, добавив завколбуду.
– Гм... дивується гість, – злучайтеся... Раніше худобу, поки була в кого, злучали, а тепер що, вже й пролетарів водять на злучку, чи як?
 – Гасло таке є, дурна твоя голова! Злучаться, значить, проти світової контри щоб. Козі й тій ясно, – насупився.
– Так то ж козі... А ото хто ж такий буде? – ткнув пальцем на портрета, що темнів на стіні. – Отой, що заріс весь, ніби з лісу вискочив?
– Карло Марлович, – задрав кирпу Косий. – Вождь всього люду незаможного, міського й сільського пролетаря.
– Фю-ю! – присвиснув Дмитро. – Куди ж веде той вождь люд незаможний?
– Звісно, куди, – підвів пальця Косий. – До щасливого майбуття.
– О-о-о! А чи там людям хоч по шматку хліба дістанеться?
– Так, – ствердив Косий, – і не тільки хліба. Всього буде. Їж не хочеш, – облизнувся. – Захочеш птичого молока, тобі його відразу принесуть. Всі там ходять раді такі, пісень співають, усміхаються й щасливі.
– Тю! Чи не хильнули часом від щастя?
– Ти що? – надувся Косий. – Хильнули...
– Мовчу, мовчу, – вибачається гість. – Чи ж скоро таке настане?
– Про це товариш Марло не сказав, але думаю, що вже незабаром. Ось тільки контру світову за горло візьмем, оглянутись не встигнеш, як уже й там.
 Тут раптом музика врізала: обідрана гармошка, балалайка й бубон. Пилюка стовпом з-під брудних босих ніг. Горбата Мотря, прибиральниця й учасник драмгуртка, виходить з цебром у руках, ставить його в колі танцюючих, підтикає спідницю і вмочає у воду деркача. Бризки летять на всі боки: Мотря кропить полупану долівку. Ніхто не звертає уваги, веселяться. Гармоніст аж упрів:

                Ой, спасибі Іллічу, що я хліба не печу.
                Треба з Сталіним поговорить,
                Щоб і борщу не варить! –

приказує хтось у подраних рядняних штанях.
Дмитро сумно дивиться на розваги люду незаможного, а потім до Косого, котрий несамовито плескав у долоні:
– А мені, як, можна?
– А чого ж, – гикнув у відповідь той. – Давай! Приобщайся до нового життя незаможного.
 Дмитро нахилився, підсукав свої латані-перелатані штани аж до колін, потім несміло, трохи боком, схиливши набік голову, і пішов. Коло, потім друге. – Ех! – навприсідки, навприсідки, викидаючи брудні ноги. – Ех! Ехе-хех!
Балалайка та бубон піддають жару. А Дмитро відразу:

                Ох, охо-хох! У колгоспі півень здох!
                Понесли його хоронить, а він просить закурить...

Присутні по-гусячому тягнуть шиї, підходять ближче, заохочують. А Дмитро й справді розійшовся: мокра глина летить шматками з-під його репаних ніг:

                Доки не було совєта, не видала жопа свєта.
                А як став сєльсовєт, увідала жопа свєт!
 
Повернувшись спиною до вождів, що висіли на стіні, сіпнув догори латку на своїх подраних штанях. Блиснуло грішне мужицьке тіло:

                Ех! Не відала жопа свєта!

 Потім спиною до гурту: – А як став сєльсовет... – шарпнув догори латку.
Присутні зовсім розгубились, чи сміятися тут, чи плакати треба. Сміх і гріх, як кажуть.
За цю, чи якусь іншу провину, замели Дмитра. Яшко, син його, був тоді ще малий, виріс по патронатах, як тоді говорили. В наших краях він появився вже після смерті вождя. Зліпив на місці порушеного колись батьківського дворища халупу. В тому ж таки безлюдному ярку, де й вдень ходити лячно, а що вже в ніч... Як він там жив, що їв – ніхто того не знав. Та якось натрапив на його помешкання сам Дериземля. Дивне таке прізвище носив наш голова. Як причепиться, було, до кого ні відмолишся, ні відхрестишся. Обходили його десятою дорогою, хай ти сказишся.
– Що ти собі думаєш? – сікається він до Якова.
– А що? – не розуміє той.
– На роботу чого не ходиш?
– Дик, – почав, було, Яків нечуваним у наших краях словом. – Дик я ж не колгоспний...
– Бери вила і ямлуй. Дик... мені тут знайшовся, – передражнив. – Завтра щоб був у бригаді, чуєш?
– А з платнею, що буде, як воно тут у вас? – боязко поцікавився Яків.
– Ти давай ямлуй! – обірвав його голова. – Ще й не робив, а вже... Там видно буде!
– Е ні! Я хочу, щоб зараз видно було. На що мені колись. Колись, то поганий чоловік.
– Багато дуже хочеш. Або йдеш, або розвалю твій курник. Кролів тут нарозводив! Умник мені знайшовся!
– Дик державі ж польза, – виправдовується Яків.
– Державі? – вибухнув Дериземля. – Я тут для тебе держава. Чув, халамиднику, чи ні? Дурня з себе корчиш!
 Так розповідав Яшка селянам. Та все про свій ярок розмови заводив, чудні якісь. Ніби ярок йому уже належить. Ніби сам Хрущов дозволив. А ще говорив, переповідали селяни, оглядаючись, що землю колгоспну ось-ось ділити будуть. Отаке придумав! Не для того її відбирали. – Як і батько, хитали головами. – Дурень думкою тішиться.
Відтоді почали обходити Якова. Мислимо! Ще Дериземля прочує. Й так життя немає. І не стало життя Якову, ні кроликам бур'яну на межі десь вкосити, ні тобі обжитись хоч трохи. Скрізь Дериземля. Й пішов Яків світ за очі. Проказували, що бачили його на шахтах аж у Донбасі, а хто ніби він колодязі копає у далеких хуторах. Хто його знає. Адже силою Бог чоловіка не обідив, а здоровий мужицький глузд та роботящі руки скрізь потрібні. Сміялися ще, ніби грошей купу має, а живе старцем. Одначе ярка свого Яків не забував. Навідувався хоч в рядигоди: то могилку підправить, то деревце посадить. І знову в мандри.
Я майже не знав його. Та, як кажуть, нещастя помогло. Любив я дуже мотоцикли. На Великдень якось загудів я зі свого мотоцикла. Сиджу в калюжі, обома руками за ногу тримаюсь. Гульк-Яшка кудись бреде. До мене підходить:
– Христос воскрес!
– Здоров! – відповідаю. Хоч би, думаю, чоловік якийсь путній ішов, а то дурачок. І навіщо він мені здався? А Яків уже схилився наді мною: – Що з тобою, комсомолія?
– Ногу зламав, не бачиш хіба?,
– Та невже!
 Опускаю руки. Передок лівої ноги гойдається, наче маятник. Чується скрегіт зламаних кісток.
– Еге! Кепські твої справи, – підняв заклопотано брови. – Втелющело ж тебе! Але не журись. Я надам тобі першу санітарну допомогу.
 Я недовірливо підвів очі.
– Дивись, – Яків відігнув лацкан сіряка. Блиснув ромбик «Готовий до санітарної оборони». Були колись такі. – Бачив?
 Я мовчу. Яків відшукав десь на узбіччі кілька прутиків, приладнав до моєї нещасної ноги, дістав з кишені мотузочок і все це зв'язав: – От бачиш, – мовив, переносячи мене на руках, наче малу дитину, на сухе, – а ти боявся. Тепер руки твої вільні. Сиди, йолопе, коли їздить не вмієш. А я піду за підводою та відправлю тебе до лікаря...

– Ти чого задумався? – штовхнув мене Яків.
– Та так, – отямився я. – Минуле пригадалось.
– Минуле? – насторожився. – Ох, мені оте минуле! – зітхнув гірко. – Вити хочеться від того минулого, як згадаєш. Думав уже ніколи й не виплутаюсь з нього, так і помру. Все темно та й темно, а воно ба – ніби сутеніє трохи. Чи не правду я кажу?
– Та як сказати... як ото б другі півні ніби, а до світу ще...
 Трохи помовчали, думаючи кожен про своє.
– А ти чого тут? – запитую обережно.
Очі Якова звузились. Він оглянувся для чогось навколо: – Я... – зам'явся. – Старість за плечима. Сьорбнув я лиха на трьох би вистачило. Дім у своєму ярку вибудував, не тільки дім, ціле дворище. Ех, бачив би мій батько! Жити б тільки, так не дають прокляті. Не твій ярок, не хазяїн ти тут. А хто ж тоді? Це моя дідівшина. Могила дідова тут. От батькової, – спохмурнів, – не знаю. На Соловках десь.
 Яків хвилину помовчав. – Я отут сиджу, а думка моя там, в очеретах, в ярку бродить. Пасіку, був, завів. Задушили іродові душі. Й винного немає. Лан протруїли, а мені ніхто ні гу-гу. В Австралії, читав, так там господарю платять тільки за те, що його бджілка на поле літає, бо прибуток збагачує. А тут... А ще хочуть...
Чого хочуть, Яків не сказав. Нахмурився ще дужче, мовчав. Мабуть нічого не хочуть. Якова не хочуть. Їх більше влаштує дурачок. З дурачками, бачиш, простіше. Запрягай його й батож по спині, поки везе. А впав то й лях з ним. – Так я оце й добиваюсь до пана Плюща, може підсобить трохи. Поговорю з чоловіком. Ти там до пана Плюща не вхож часом? – посміхнувся.
– Ні, – усміхаюсь у відповідь.
 Яків дістав з кишені картату хусточку, витер вогке від хвилювання обличчя й запитав трохи спокійніше: – Де зупинився?
– В готелі.
– В центрі?
– Ні. Там усе законодавці. Та ще гості різні. Відомчий свій маємо.
– О! То добре, – пожвавішав Яків. – А ми от поки що нічого не маєм. Але чекайте лиш! Буде, багато чого буде!
 Я непомітно глянув на нього, чи не жартує він часом? Не схоже. От тобі й дурачок, посміхнувся я мимоволі.
– Ти що, дурачка згадав?
– Та ні. Просто за тебе порадів, Якове Дмитровичу.

                ЛЮБОЧКА ТА МІЛІЦІОНЕР

Знайомтесь: матеріально та морально незалежна, підприємлива сорокарічна вдова, шатенка, Лев, житлом забезпечена, хотіла б...
Це з об'яви Любочки до реклами. Опустимо, чого хотіла вдова, скажемо лише кілька слів про житло. Житло, як житло, так собі, жити можна. Та напасть: помітила, що труба потіє. А незабаром і зовсім розклеїлась, капати почала.
– Мінять треба, – шморгнув сизим носом слюсар дядя Федя.
– Як? – злякалась Любочка.
– А так, – видихнув перегаром. – Викинуть все це к бісовій матері, й на нову мінять. А за одно й гарячу. Мороки потім щоб менше.
– А скільки? – почала Любочка й запнулась.
 Дядя-Федя поцокав язиком, почухав за вухом: – З вас... як ото б по совісті, ну лимонів з двадцять мабуть набереться, – прорік нарешті.
Любочка з переляку обімліла.
– Це з усим, з роботою, – заспокоїв, дивлячись кудись у вікно.
Любочка з хвилину помовчала, що воно й до чого, прикидаючи собі в умі. «Двадцять так двадцять. Нехай подавиться, ніякої мороки зате. А то й думай. Та й деруть же гади! Це мені тиждень на базарі мерзнути. Ах ти ж паразит!»
– Що ж двадцять так двадцять, – зітхнула усміхнувшись, – коли почнем?
– Я пас.
– Хто ж тоді? Кажіть.
– Е-е, – засміявся. – Могоричове діло.
«Щоб ти здох, п'яниця проклятий!» – подумала Любочка й мило посміхнулась, ставлячи пляшку на стіл. Пляшка вмить опинилась у Феді десь за пазухою. – Сюди дивіться, – мовив заїкаючись від нетерплячки. – Он бачте, будують, – кивнув у вікно. – Хай собі, то їх справа. А ви підійдіть вечірком, там є такий собі Вася. Кривий. Скажите від Феді. Там і домовитесь. Не тягніть, сьогодні ж і ступайте, – добавив, зачиняючи за собою двері.
Розмова відбулась вранці. Нетерпілось Любочці весь день, місця собі не знаходила. Така вона вже людина була, зроду нетерпляча. Вечірком Любочка поспішила на будову. У вагончику, куди поткнулась вона спершу, дим, гамір: будівельники різались в «козла». «Будують» Любочка зачинила двері. Увійти туди вона не наважилась. Зачекала хвилину-другу, хтось носа висуне таки, а там уже видно буде. Справді, з дверей вислизнув такий собі недоросток, з вутячим носом. Водянисті очиці запитливо заблищали, обмацуючи Любочку з ніг до голови. «Кобель! – поморщилась Любочка. – І з такою гидотою паскудити язика! Боже!»
– Мені дядю-Васю, – усміхнулась.
– А, дядю-Васю! – розплівся в солодкій посмішці вутячий ніс. – О-о! Васю всі хотять! Везе ж людям.
– Я від Феді, – нагадала Любочка.
– Від Феді! – зрадів той. Зігнув два брудних пальці бубликом, засунув у рот і свиснув.
 «Комедія. В кіно наче», – подумала Любочка. З комірчини, що навпроти, хрипло відгукнулись. Любочка переступила поріг. Кривий Вася сидів за неоковирною подобою стола перед майже порожньою пляшкою. Худорляве, брудно воскове його обличчя при появі Любочки ледь-ледь сіпнулось. – Ви від Феді?
Любочка кивнула.
– Був недавно старий, – тут Кривий підкинув одне слівце для ознаки, досить таки, як кажуть, горбате. Любочка пропустила мимо вух, запитливо звела очі.
– Бабки з собою? – вгадав її настрій Вася.
– Ну? – Любочка йому у відповідь.
– Викладайте! – потирає від задоволення руки.
– Скільки?
– Що скільки? Двадцять кусків і баста! – відрубав.
– А коли не калякать? – в тон йому Любочка і повернулась до дверей. «Морда немита!» – вилаялась подумки.
– Двадцять, – гне своєї Вася.
– П'ятнадцять і ні копійки більше, – ступила крок до дверей, – доставка ваша. Аж до порога, там і получиш.
– Отакої! – присвиснув. – Ще чого? Двадцять на бочку. Доставка моя, будь по-вашому.
 Любочка відкрила сумочку: – Тут усі п'ятнадцять, – махнула, наче веєром, перед його носом. – Ні? То я пішла.
Не встояв Вася, взяв таки. «Кріпка стерва! – подумав. – Наблотикалась».
«Візьме, паразит, гроші, і ні тобі труб, ні грошей» – кольнула страшна думка, але Любочка відмахнулась.
– Ось товар. Запатентований, бачте? Оцинковані. Ідіть, а я навзірець за вами.
 Любочка пішла через пустир. Дядя-Вася кульгає слідом, плутаючись у бур'янах. «Де там той Кривий, чи не загубився часом? – оглянулась і обімліла. – Куди його понесло?» – зовсім розгубилася, помітивши, що Вася повернув зовсім в інший бік. А з ним ще й мужик якийсь, кілька кроків позаду, під конвоєм ніби. Тепер уже Любочка йшла навзірці. Дядя-Вася перейшов дорогу... О, Господи! Цього вже Любочка зовсім не чекала. Відділення міліції! Любочка пройшла мимо, постояла хвильку за рогом, заспокоїлась. «Вкрасти не годен». Вона ладна була вже йти на виручку. Але не довелося: появився Кривий. Пройшов мимо, понуривши голову. Любочка порівнялась з ним: – Ну, а труби де? – роздратовано до нього.
– Що-о? Де ти взялась на мою голову? Загребуть тепер, вліплять п'ятака.
– Добре зроблять, – випалила. Від несподіванки дядя Вася аж хекнув.
– Да, да! Не можеш красти не берись.
Дядя-Вася зовсім оторопів.
– Що там, кажи вже? –  трохи лагідніше.
– Протокола написали, – простогнав Вася.
– Е-е! Протокола... Тьфу! Виручай тепер тебе. Слюнтяй! Іди додому, балда!
 На цьому й розійшлись.


Знайомтесь: «Досвідчений оперативник, чесний, самовідданий, наставник молоді... За сумлінну багаторічну службу відзначений наказом міністра...» Це витяг зі службової характеристики майора міліції.
А зараз «сумлінний» та «чесний» сидів у своєму кабінеті й кипів від люті. Й було від чого. Вчора, вже під вечір, завітав до нього друг, дільничий, капітан Чорний. В машині капітана дві розцяцьковані дівулі. Майор підсів до них, і вони помчали до Чорного, вірніше на його дачу. Що було потім, майор пам'ятав туманно. Дівулі називали себе стюардесами, а Чорний, називав їх ангелами, та все підливав самогон, котрий вуличив десь під час обшуку. Опам'ятався майор у себе в прихожій на килимці для черевиків, під головою стоптані тещині капці. А найгірше те, що дружина, йдучи ранком на роботу, мовчки переступила його і слова навіть не буркнула. А вже увечорі сьогодні... А там ще теща! Під грудьми йому канудило, в кабінеті задуха, дихати не хотілось, хоч вішайся. А тут, як на зло, прохачів різних – кінця не видно. «І чого ще цій бабці треба? Розсілася перед очима». Майор хоче зосередитись, але де там! Голос бабці доходить до нього, наче з того світу: – Виходжу ранком, – плаче стара, – і щоб ви думали? Повішений...
 Майор насторожився: – Хто?
– Теліпається на груші. Задні ноги дротом скручені – й через гілляку. Котик мій дорогенький, Мурчик мій любий.
 Майор зціпив зуби. «Кожного дня одне й те ж саме. Здуріти можна». Щось розмашисто написав на заяві. – До дільничого! – відмахнувся.
– Так він же... – почала винувато старенька.
– Що? – звів брови.
– Звиняйте на слові, – зам'ялась бабця, – вони завжди п'яненькі... такі собі, єлі на ногах держаться. Взяла свою заяву й покректала до дверей.
В коридорі лемент: – Моя черга, я на хвилинку! – проривається різкий жіночий голос. На порозі в білосніжному капелюшку «морально незалежна, сорокалітня...» Здогадались? Точно. Вона, Любочка.
– Можна, Євгене Петровичу?
«Сюрприз. Рано ще вішатись. Бог, він не фраєр, не забуває, дивись щось і підкине. Як казав Чорний, поставиш свічку Господу... А тут і свічки не ставив» – подумав майор трохи веселіше, запрошуючи гостю сісти. Любочка присіла на краєчок стільця, кокетливо схрестивши ноги: – Тут така історія, – почала схвильовано. – Як... як бідна самотня жінка, то кожен може тебе й обідити, захоче тільки... І ніхто тобі, – схлипнула, дістала хусточку, витерла носик, непомітно глянувши на майора.
Майор скоса глянув на на її довгі ноги в гарненьких чобітках, ковзнув поглядом трохи вище, мить затримався на грудях: «Ого! Не поміщаються!» Любочка сіпнула гудзика, ніби він і справді душив її, поли плаща широко розійшлися. Майор тільки й спромігся промимрити: – Так... Так.
«Колеться» – відмітила Любочка. – Вчора під вечір ваші забрали мої труби, – продовжила вдова рішучіше. – Я при­дбала їх. Документи, кажуть. А де їх взять? Хто тепер питає документи? – тут вона зробила тактичну паузу, чекаючи на реакцію. «Добивати треба». Рішуче підвелася, пройшлася по кімнаті, підійшла майже впритул.
– Євгене Петровичу, – посміхнулася обіцяюче. Майор стримано посміхнувся у відповідь, вперше глянувши «морально незалежній» прямо в очі: «Чорт, а не жінка! Серце, як не вирветься... Пень я, чи що? Як тут відмовиш? Труби якісь, та чорт з ними, з тими трубами! Крадені, факт. Інші не скільки крадуть, всі крадуть. А тут рибка сама пливе в руки. Ех, була не була!»
Любочка стиснула руку «чесного оперативника». Кров ударила в обличчя майору. Він легенько звільнив руку й вийшов з-за столу. «Чи машина у дворі? – глянув у вікно. – Так, – зрадів, побачивши чергового «газика». – Добре».
– Двадцять «лимонів», кажете? Тільки й того? І... через це ви так побиваєтесь? Дрібниці. Та забирайте ви свої труби!
«Спікся таки, – зраділа Любочка. – Дурачок. Переді мною встояти...»
– Радий буду допомогти, радий, – глянув на Любочку, ніби бачив її вперше. «Зараза! Душу вимотала». Підняв трубку: – Лисенко? Там у тебе лежить якесь іржаве залізяччя, чи що там, під батареями... Де-де! То подивись! Я бач, знаю, а ти не знаєш, – підвищив голос. Слухай... – Ідіть, чекайте на виїзді, – кивнув Любочці. – Я зараз, – мовив, прикриваючи долонею трубку. – Так от, слухай. Те залізо в чергову машину... Чого? Бензину мало? – аж підскочив. – Бери, де хочеш. Та хутчій давай! Ключі мені і сам сюди. Поклавши трубку з хвилину стояв, роздумуючи. Постукали. Зачекайте! – нетерпляче замахав руками.
Ось і Лисенко. Вбіг, наче за ним гнались, поклав ключі на стіл.
– Черга велика? – запитав майор.
– Де? – не второпав Лисенко.
– Де-де! В коридорі. Сідай, приймай трудящих. За годину – другу буду.
 А через якусь хвилину машина вискочила за ворота. Любочка пурхнула у відчинені дверцята й умостилась поряд. – На хату? – запитав майор тремтячим голосом. Любочка назвала адресу. – Як у казці, – посміхнувся.
– Майже що так, – грайливо Любочка у відповідь.
 «Хата» неприємно вразила майора. Вікна наглухо зашторені, на столі недопита пляшка коньяку, розкидана постіль. «Притон, кубло якесь!» – подумки вилаявся, відчиняючи двері на балкон. «Стюардеса по імені Жанна...» – увірвалось разом зі свіжим повітрям у кімнату.
«І тут Жанна... Ну, дістала!» Згадав вчорашніх дівуль, капітана Чорного і йому стало млосно. На повні груди вдихнувши свіжого повітря, схилився вниз. Там, на подвірї, якась огрядна, в два обхвати дама вигулювала відразу двох псів. Вона кидала їм плицю, а собаки, величиною з добре теля, збиваючись з ніг, неслись слідом. «Кавказські. Вовкодави. Отака чортяка в хаті. Бр-р! Рубці об'їдять».
– Євгене Петровичу! – почулося з кімнати. Майор повернувся. Любочка стояла серед кімнати, любязно посміхаючись. Постіль була вже прибрана, стіл засланий свіжою скатертиною. На столі – пляшка «вірменського», дві чарки, кілька лимонів. – Пригубим? – запитала.
 «Чарочку коньячку та з лимончиком, воно, дивись, того, якраз до речі, осадить трохи», – подумав, сідаючи до столу. Пригубили по одній, потім ще і ще, загризаючи лимоном. Трохи ніби попустило. Захотілось майору чогось тримнішого. – Можливо, чогось... по бутербродику хоча б? – вгадала його бажання Любочка, – а то на дипприйомі ніби. Майор кивнув. Любочка кинулась на кухню. «А ножки... Ну, виточені!Та й уся вона...» Майор глянув на диван, прикритий дорогим покривалом.
Появились бутерброди з салом. Закусили. – Ну як, смикнем іще? – пропонує майор, наливаючи чарки.
– Ви ж за кермом! – жартує Любочка, сміючись. Майор мовчки перехилив, згріб зі столу салфетку, зім'яв, витер товсті, жирні губи, втупився поверх голови господині кудись у куток. «Чого це він, – налякалась Любочка, – бик неначе».
– Ми... ми всі за кермом, – виголосив раптом.
«Повело!» – подумала Любочка. Вона завжди знала міру і п'яничок не переварювала. Але куди діватись...
– Всі! – гаркнув раптом, – і всі за одним. Чіпляються всякі, але керуєм ми! Взяв кружальце лимона, кинув у рот, гучно при цьому плямкнувши. – Ми... газнем на віражі – посипляться, як груші... пани, демократи всякі там... аристократи... дегенерати, – поніс і поніс. Любочка уважно слухала, схиливши голову набік.
– Ми отих комерсантів, бізнесменів там усяких... Та в одну ніч. Бульдозером усіх, рознесем сліду не лишиться!- рубонув долонею.
«Не дай Бог свині роги, – подумала Любочка. Отака харя, дай волю й розтопче і рознесе». Вона й сама недавно вдарилась в кумерцію, як вона сама говорила. Не від солодкого життя. Роками з отими зошитами, дітьми та п'яними батьками. Скільки ж можна? А платня! Годі й говорити. А тепер... посипались замовлення, а з ними й копійчина. І ось така морда...
– Браво, майор! Так їх, паразитів! Давайте краще вип'ємо.
– Досить, – гикнув і каламутним поглядом вперся в розріз її халата. Любочка зіщулилась: – Євгене Петровичу, – почала розгублено, – а як же труби?
– Можна просто Ж-еня, – заїкнувся майор, підводячись. – А ви, Любочка! – сказав, стаючи в господині за спиною. – Л-любочка! – поклав руки на плечі. Хотіла ворухнутись, та де там! Гирі наче пудові.
– Євгене Петровичу! Що ви? – сіпнулась, відчуваючи гаряче дихання коло самого вуха.
– Л-любочка! – губи впилися в плече. Руки ковзнули в розріз халата, потім нижче, підхопили її й кинули на диван. Майор підм'яв її під себе. Посипались гудзики, тріщить білизна. «Вляпалась!» – блиснула розпачлива думка.
– Євгене Петровичу! – через силу видихнула вона. – Що ви, пустіть! Ми так, ми... «І все ті прокляті труби, Господи...»
... Розв'язка наступила відразу: майор сіпнувся, заскреготів зубами, обм'як і затих...
«Яка гидота!» – подумала. Майор підхопився, лаючись та застібаючись на ходу, кинувся до дверей...
Кілька хвилин Любочка тихо лежала. Ні думок, ні бажань, ні злості. Пустота. Нічого. Потім повільно підвелася, відкрила двері на балкон. Вітерець, синє небо, сонце, сміх дітвори.
«Життя є життя...» – подумала, ковтаючи сльози

                КЛІТКА

Хата Рябого Миколи стояла в кінці кривого провулку коло смітника на Задрипанцях.
Щовечора петляв Рябий до свого двору, ставив на стіл пляшку. – Ну, мої рідні, як ви тут без мене? – блимав посоловілими очима. «Рідними» він називав птахів. Це були шпаки, дрозди, синиці, всяка інша дрібнота, котру щотижня збував рябий на базарі. Мав він і постійних мешканців. Тут томилися три ластівки, котрих він піймав так, для інтересу, хотілося знати, чи виживуть у неволі. В окремій клітці сиділа Стара Ворона.
Рябий підіймав склянку: – Ваше здоров'я! Пляшка потроху всихала, очі рябого наливалися кров'ю. – Ніякої дяки, – скрушно хитав головою, і по його брудній, віспуватій щоці котилася сльоза. – Б'юсь, як риба об лід, стараюсь... Що з вами буде, як мене не стане? – втупився в клітку ластівок. – Мовчите? А я знаю... Передохнете всі.
Ластівки сумно позирали в небо. Там щасливо ширяли їхні білогруді подруги, стрижі та інше велике й мале птаство.
Тут появилася Сорока. Вона одна літала, куди заманеться, а ввечері верталася додому. Всівшись перед Рябим на столі, вона скрекотала: – Воля? Де вона в біса взялася? Це все вигадки. Горобців хапає яструб, перепелів, гусей та качок нищать мисливці. А скільки від голоду гине!
– Краще від голоду та холоду, – щебечуть ластівки, не відводячи сумних поглядів від синяви неба.
 Рябий висякався, витер мокрі щоки: – Дурні... Чули? -кивнув на Сороку. – Не тямите. Он Сорока щовечера повертається, і ні до чого їй воля.
– Отут воля! – підтвердила Сорока й шмигнула в клітку.
– Воля! Воля! – щебечуть ластівки. – Воля в небі!
Рябий наповнив склянку. Стара Ворона слухала мовчки: «Дурні! – думала вона. Кому потрібна така воля? Голод, холод, хижаки... А тут їжа й тепло. Небо! Пустопорожній простір!» – склала крила й заплющила очі.
Ряба пика господаря хижо пересмикнулася: – Волі? Буде вам воля, – допив склянку, підвівся й, тиняючись, побрів через двір.
– Волі! Волі! – лунає звідусіль. – Волі!
Через мить Рябий повернувся з ножицями. Кілька разів чавкнув, вишкіривши зуби: – Кхе-е! Ось зараз буде вам воля!
Ластівки забились у куток. Рябий засунув руку в клітку, намагаючись піймати котрусь, та раптом ножиці вислизнули, рот перекосився. Він осів на ослін, потім сповз на землю. Сталося диво: всі клітки розчинилися навстіж. – Волі! – гримить звідусіль.
«Тьфу на вашу дурну голову! – думає Стара Ворона. – Схаменіться! Як же без Рябого? Їсти що? Годувати хто буде?»
І лишились Ворона одна-однісінька. Сидить годину, сидить другу, день, тиждень...
– Воля! – репетує Сорока. Вона політала десь і повернулась на дворище. – Воля ліпша за все!
«Дивно, – думає Ворона, – брехала одне, тепер бреше зовсім інше». Знялася й полетіла.        Покружляла трохи та й сіла на ту ж саму суху гілляку, куняє. На старому дворищі пустка. Чи сусіди розтягли, чи само кудись щезло?
 Довго каркала Ворона з горя. -Рябий не помер... Рябий не може померти. Хай живе Рябий!- за Кліткою сумує.- Ото було життя! Не те, що тепер! І все ті ластівки премудрі! Волі заманулось. Ото дурні. Рябий сам ловив для них мух. Так ні, не так.Запихав їх, щоб з голоду не подохли.
І мабуть так би й сиділа, та діти помітили: жаль створіння Боже. В зоопарк віднесли...- Хай живе
Велика Клітка!
Сидить там Ворона  не рік і не два і байдуже їй і  до волі і до часу... Зиркне, буває,в небо, де гуляє веселе птаство й відвернеться. А тут:- Їжте, хай ви щезнете, дармоїди!- це набокувата Фроська  кульгає до клітки з брудним цебром в руках, виловлює звідти слизькі кислі ошмарки й ліниво кидає птахам під ноги...

                ПЕРЕДВИБОРЧА РОМАНТИКА

– Послухай, друже, – шеф відкинувся в кріслі, трохи ніяково поглянув на Олександра, – тут така напасть на нашу голову. Своєї роботи по горло, не знаєш за що хапатись, – потер пальцями очі, – із столиці гість.
Олександр уважно слухав, не розуміючи до пуття, при чому тут він до високого гостя, але коли вже викликав, то мабуть... чекати чогось доброго не випадало. «Клопоти якісь хоче перекласти на мою шию» – насторожився.
– Балотуватися у нас задумав, – добавив, помовчавши. – Раніше я й горя не знав, поки Сергій був. Той зустрічав його, – загадково посміхнувся, – той і випроводжав. Та ба! В комерцію подався. Що ж, – розвів руками, – час такий настав. То ж випадає тобі. Кращої кандидатури я не бачу.
«Поїхав на річку чорта лисого, – сумно подумав Олександр, – дітям котрий раз обіцяв, і от маєш».
– Так от, – перервав його роздуми шеф, – готель ти знаєш, де він любить зупинятись. Я вже подзвонив. А номер, прослідкуй, щоб у двір виходив. Липа там у вікно заглядає. А решта дивись сам. Коли що, дзвони, – сказав так, що Олександр зрозумів краще без отого «коли що». -Поїзд вечірній, перший, – підвівся. – Ах, да! Додам тиждень до відпустки.
 Олександр спочатку кинувся до готелю. Номер з липами на все вікно вдалося вибити. Для цього, правда, довелось когось там виселити. Але в інтересах справи...
Перший вечірній прибув о сьомій. Олександр з'явився за чверть. Ось і гість. «Кабан», – охрестив його Олександр з першого погляду, назвав себе, підхопив валізу. Гість задоволено примружився. Оглянувши готельний номер, – О-о-о! – вигукнув. – Я, здається, тут жив. І не раз. Молодці! Постарались.
– Дякую, – стримано відізвався Олександр. Гість пройшовся по кімнаті, заглянув у душ, причмокнув.
– Так от, – причинив двері. – Сьогодні й завтра до обіду я відпочиваю, – важко вгруз у м'яке крісло. – А післязавтра, о десятій, у мене зустріч. Так от що, о девятій чекаю, – кілька секунд пильно дивився Олександру в очі. Той зрозумів це як натяк, що розмова скінчилась, і повернувся до дверей. – Чекай, чекай! От іще що, – знову пауза. – Завтра вечірком – бутилочку коньячку. Потурбуйтеся... і... зам'явся, – дєвочку, – підвів для чогось очі до стелі.
На хвильку Олександр навіть розгубився: «Он чого ще!» – Блондинку? Брюнетку?
– Байдуже, – відмахнувся гість. – Ідіть.
 Олександр вискочив на вулицю. «Ну і Ну! – покрутив головою. – І шеф, добра свиня. Мучився, мучився! Хоча б натякнув. Тиждень доточить. Дасться мені той тиждень».
Вранці заглянув до машбюро. Дівиці там сучасні сидять, а грошенят тонко. Накинув оком: блондиночка нігті чистить, така вся з себе. – Лєна! – нахилився та за бочок її трішки. – Гроші потрібні?
 Та округлила сірі очі: – Саша! – млосно так у відповідь. – А кому вони зайві? Хі-хі!
– Тридцять «зелених».
 Дівчина аж рота розкрила, оглянулась, чи не чує хто. Всі були зайняті своїми справами. – Жартуєте?
– Ні. Гість зі столиці. Повечеряєте гарненько, – відчув, як горять його вуха. – То згода?
За п'ять до сьомої під'їхали до готелю. Олександр почував себе кепсько, навіть нежить якась причепилась. «Нерви, голубе, нерви...» Зиркнув на Лєну: іде, як на прогулянку.
Постукали. – Увійдіть! – почулося. Лєна впорхнула першою. Олександр переступив поріг, поставив пляшку на стіл. Гість підвівся. Смугастий арабський халат, волохата сивина грудей, пожадливі очі. – Прошу, пані, прошу! – і недбало Олександрові: – Завтра о дев'ятій.
Вранці гість довго вмощувався і нарешті буркнув: – Поїхали! ДК «Пролетарки».
 Біля будинку культури вже чекали. Директор заводу, директор комерційного банку, колишній секретар райкому, ще якась сошка рангом трохи нижче. Привітно закивали головами, запобігливо відчинили дверці. Гість викотився з машини в обійми присутніх. Доки Олександр відганяв машину вбік, вся ця компанія заховалась за широкими дверима ДК.
Десь години через дві, гість нарешті вийшов у тому ж запобігливому оточенні. Довго прощався. В машині витер спітнілого лоба: – Гарні хлопці. З такими гори можна зрушити, не те що демократів якихось гнилих... – кинув байдужого погляда на станні будиночки заводського селища і додав: – Зараз я відпочину до п'ятої. А вечірком о шостій. Як і домовились, – підморгнув. – Приїздіть, чекаю. Та пляшечку прихопіть і... е... е...
– Дєвочку? – жартуючи, цікавиться Олександр.
– Так, так, – поспішив гість. – І єййо, – добавив серйозно, по-діловому.
«От тобі й грім з ясного неба, – в котре вже розгубився Олександр, бо не сподівався так швидко на «єййо» і тридцятку «зелених». – Добре, – силоміць видавив.
– Да, да. До вечора. І, будь ласка, новеньку. Лєнки з мене досить. Холодна, як риба, стерва така, – і гримнув дверцятами.
В запасі було чотири години. Куди податись, де її шукати? Та й грошей, що, й сьогодні тридцятка? А коли йому, кнуру, й завтра новенька знадобиться, тоді що? Та й репутація, що він поставщик шльондр для наволочі всякої, чи як? Відчув, що його вже тіпає від злості. Але піди скажи шефу, та тільки писни... – Що б ти здох до вечора! – спересердя побажав він.
На цей раз забіг у бухгалтерію. Та, котру він мав на увазі, була на місці. – Олю, виручай.
Ольга, дебела дівуля, але з претензією на фотомодель, підвела очі. – Скільки? – запитала.
– Чого скільки? – здивувався.
– Не розумієш хіба? Платиш скільки?
Олександру зробилося жарко: – Двадцять.
– Е-е... шукай дурних, – скривилася, – Лєна взяла тридцять. Я що, гірша?
«О, Боже, – подумав, – що коїться на білому світі!»
– Добре, тридцять, – думати було ніколи. – Заїду о шостій.
– О пів на сьому.
– Гаразд, домовились.
 О сьомій були вже в готелі. – До ранку! – буркнув невдоволено гість. – О девятій! – і зачинив двері.
Олександр присів у скверику на лавці й задумався: «Ще й не так йому, чи що?»
Ранком гість назвав нову адресу. Машина вискочила на широкий проспект, мимо міського саду, через лісок. Коло прохідної натовп: директор і всі інші. Тут і відбувся мітинг.
– Ми, комуністи, – розпинався гість, – боремося за реальне народовладдя, за демократію, за соціалізм. Коли я стану вашим депутатом...– долітали уривки дано відомих фраз, обіцянок, протоколів.
«Вели вже, – подумав Олександр. Скільки ж можна? Ні ума, ні совісті. От і вибирай таких».
Мітинг тягнувся й тягнувся, промовці один за одним закликали вперед до щасливого минулого... Нарешті збіговисько розсіялось. Вмостившись, гість стомлено позіхнув: – В готель!
«Може хоч сьогодні без «єййо» обійдеться, – задоволено подумав Олександр, – вимотався, гад».
Але ні. Той раптом мовив: – Завтра, як завжди, о девятій, – хвилинку помовчав, поплямкав, чхнув, мабуть збирався з силами. – І... – в Олександра похололо в грудях, – дєвочку...сьогодні, як завжди, свіженьку, – добавив і заплющив очі.
«Господи, помилуй! І де в нього тільки сили беруться?»
Як тільки захисник справедливості та гуманізму висадився, Олександр кинувся до телефону. Трубку підняли в одному з райвідділів. – Для гостей зі столиці турбуєшся? Та відразу трьох? На три дні наперед по одній... Ага. Путнього нічого, сам знаєш. Так, дрібні шлюхи. Одна, правда, з особливим форсом, то буде на закуску...
– Давай ту, що з форсом. Я заїду.
Увечері, та що з форсом, сиділа в машині. Непогана на вигляд, але дуже розмальована: штукатурка з неї так і сиплеться. Курила довгі цигарки й попіл струшувала під ноги. Мовчали. Олександру було не до розмов.
– А-а... – порушила нарешті тишу.
Олександр повернув голову. Обличчя дівулі нічого не виражало. Було наче з гіпсу. – Що за гусь? – отак відразу в лоб.
Зам'явся. – Сама побачиш. Зі столиці.
– О-о... А він, як, з грішми? – поцікавилась.
– Думаю, що так, – відповів непевне. «Хай ще й йому кишені почистить».
Зустріч була теплою. – О, нарешті! – розкрив обійми гість.
«Форс» почався відразу. Голосно засміявшись, дівуля вмить зірвала голубого плаща: – Оп-ля! – кинула його на диван.
Гість видав глибокий гортанний звук: – Го-го-го!
Дівуля стояла перед ним зовсім гола. Олександр відчув, що його й самого починає тіпати й киинувся до дверей. «Таки з форсом, – перевів подих аж внизу, – може хоч ця входокає».
О девятій, як завжди, Олександр зі своєю «Волгою» був коло готелю. Хвилина, п'ята, десята, але гість чомусь не появлявся. Піднявся на другий поверх. Двері в номер гостя були відчинені навтіж. Якісь люди, міліція. Назустріч санітари з ношами. Під покривалом – контури пухлого тіла. «Кабан! Кранти!» Олександр топтався коло дверей, не розуміючи, що йому робити далі. Заглянув для чогось всередину, доки покоївка не гримнула дверима перед його носом.
– Хвилиночку, шановна! – кинувся навздогін. – Що тут трапилось з товаришем?
– Товаришем, товаришем, – передражнила покоївка. – Кондрашка вхопила вашого товариша.
– А дівиця, що вчора, де вона? – запитав, не знаючи для чого.
– Не бачила ніякої дівиці. І взагалі, нічого не знаю, – відвела погляд.
«Вхекала таки, – подумав, сідаючи в машину. – Діла...»

                НУ, БЛІН!

Сьома година ранку. Але вони вже при ділі. Микола, прозваний у дворі Стакан-стаканичем, тримав квашеного огірка. Його товариш по чарці Буба нюхав розрізану навпіл цибулину. Мовчали. Похмелитись обом аж пищало. Але натрусили мізер:копійок сорок. Тут вони й блищали на газеті поряд з пучкою солі. Чекали третього. Третій на прізвисько «Шніцель», мав спуститися з десятого, одначе він ніби крізь землю провалився. Кілька днів носа не показує. Але піти та довідатися, що за напасть отака, лячно: дружина Шніцеля така скажена, може й віника на голові потрощити.
– А що тобі снилось? – цікавиться раптом Стаканич.
– Мені? – ліниво ворухнув губами Буба, пригадуючи щось, потім злякано замахав руками.
Стаканич хихикнув: – Ну, блін! А мені лайно. Ціла купа.
– А що воно таке? – пожвавішав Буба. – На закусь годиться?
– Ха-ха! – мало не впав з лавки Стаканич. – Темнота. Звичайно. Телевізора дивитсь треба. Там це добро щодня згадують. Це таке повидло!
– Йо-мойо! – Вигукнув раптом Буба. – Воскрес! – на порозі стояв Шніцель. Він, злякано оглядаючись, притулив пальця до рота: – Тс-с!
– Що, знову чорти привиділись? – нагадав Стаканич.
– Гірше, – мовив тихо, присідаючи до стіни. – Енеолавти!
– Ну, блін! Тепер уже пришельці!
– Троє, – уточнив Шніцель.
– Аж троє! – вигукнули друзі в один голос. – І що? – давляться від сміху.
– Смішки з попової кішки, а тут плакати хочеться, – буркнув невдоволено. – Ох! – потерся спиною об стіну. – Як заковбасили ми ото ще в понеділок на погребищі, пам'ятаєте? – облизнувся. – Я й випав в осадок. Лежу й не второпаю до пуття, чи сплю, чи мариться, що сплю. Все ніби в тумані. А тут двері самі навстіж. На порозі – троє. Одяг блискучий, очі вогнем горять. Злякався я, ні рукою, ні ногою не поворухну.
– От бреше! – перебив Стаканич. – Ну, блін!
– Не хочеш не вір, – огризнувся Шніцель. – Я тобі що хіба...
– Давай, давай! – спонукає Буба. – Що вони тобі?
Шніцель посовався, чухаючи спину об бетон:
– Приступим? – каже один, розкриваючи дипломата. А там пузирки, як ото б у коновала, що поросят підрізує, стремент якийсь блищить. Хочу крикнути, але язик до піднебення приріс. Підходять до мене. – П'ятдесят, – каже один. – Витримає, каже інший. – Закодуєм на п'ятдесят. Двоє, здоровенні такі гицелі, вхопили мене за руки й ноги, повернули пикою до подушки, штани опустили до колін, – мало не плаче Шніцель. А сорочку на голову, навалились, – обвів поглядом присутніх.
– Ну, блін! – сміється Стаканич. – Бреши далі.
– Бреши... – скімлить Шніцель. – Вам би так! Та як опече мене чимось гарячим по спині, так мене, бідного, й підкинуло. Раз, два, три, – чую, наче крізь сон. – Будеш, харцизяко, пиячити? Сім, вісім... Мамочко, хочу крикнути, ніколи не буду! Рятуйте, хто в Бога вірує! Та тільки гуду в подушку. Щось гаряче під собою відчуваю. Ой, лишенько! Ого, чую, буде з нього на сьогодні.
О, Боже! Вони ще й завтра прийдуть. Рятуйте!
– Ха-ха-ха! – сміються друзі і ще кілька зівак, що зібрались тут.
– Не вірите? – мало не плаче Шніцель. – То погляньте!
Тут він повернувся спиною до слухачів і підняв сорочку.
– Ов-ва-а! – видихнули присутні. Спина Шніцеля віддавала чорнотою, наче халява, й блищала, ніби відполірована.
– Ну і ну! – присвиснув Буба. – А мені криса снилась, кусала всю ніч. Здорова стерва! Не перед добром це, й до мене прийдуть.
– Ну, блін! – чухає потилицю Стакан-стаканич.

                НА ВСЕ ЖИТТЯ

– Колись і я був таким, як ви, хлопці. Непосидючим крутьвертьком, голодним тільки. Було це в роки окупації. Бігаєш весь день, а на думці одне: сухарика, маленького торішнього б сухарика. Був у мене товариш, Васьком звали. Якось ми провідали – баштан! Під самісіньким містом. Кавуни отакенні! Та от біда – охорона: німці з автоматами. А кавуна хочеться!
Ми з Васею таки рішились. Бур'янами, бур'янами підповзли до самого поля. Оглянулись – німці далеко, аж з того боку, коло куреня. Загребли по кавунчику, отакенному! Втричі більшому за м'яча, повземо. Кавуни поперед себе котимо. Заховались за стіжком і накинулись. А кавуни наче жар! Солодкі – за вуха не відтягнеш! Їмо, про все на світі забули, їмо. Аж раптом, лишенько, коло нас чхнув мотоцикл: – Хенде хох!
З переляку в нас і скибки випали з рук. Й незчулися, як опинилися в люльці мотоцикла. Нас повезли полем. Зненацька мотоцикл зупинився. Німці позадирали голови. Над полем зав'язався повітряний бій. Надсадний рев двигунів, кулеметні черги, де тут наші, де чужі – хто там второпає. Аж ось один задимів. Як нам хотілось, щоб то був німець! Кавунів навіть не треба... – Капут! – мовив рудий, що був за кермом і рушив далі. Зупинились біля куреня. Солом'яний курінь, поряд розлога верба, під вербою, наскоро збитий грубий столик. Німці за шиворот, наче кошенят, витягли нас з люльки і всадили за столик. Рудий взяв з кучі два великі кавуни й поклав на столик. Другий німець, очкарик, худющий в одній майці, всівся неподалік на пеньок, дістав губну гармошку, продув і почав награвати.
– Ворішкі! – мовив рудий, розмахнувся й розрубав кавуна. – Єтцт... дєлайт малєнькій сорєвнованій, – об'явив. – Кушайт! – указав фінкою на стіл. – Кушайт!
Нічого не вдієш. Хоч нам уже й перехотілось, а треба їсти. Одна, друга, а це вже майже пів кавуна, третя скибка...
– Кушайт! – підганяє рудий.
Ще по скибці... Глянув на Васю. – Не можу! – шепоче той.
– Їж, – губами плямкай, наче їси... а там видно буде.
Ще по скибці. Худий цугиче на гармошці, рудий слідкує за нами.
– Ой! – стогне Вася, й сльози виступили йому на очах.
Я й сам аж упрів, але ще тримаюсь: – Терпи! Коліна зведи докупи. Терпи.
Нарешті таки доїли одного. Не встигли й подих перевести німець рубонув другого. Знову дві половинки й сік на весь стіл. – Кушайт! Соревнованій, кто есть шнеллєр! «Який там у біса шнеллєр! Тут дихати нічим», – дивлюсь на Васю. Ще тримається.
– Кушайт! Кушайт! – німець хапається за автомат. Що робити? Їмо далі. Вже потемніло в очах.
– Не можу більше. Мокрий уже, – шепоче Вася.
Я ще тримаюсь. Живіт, наче барабан. Піт з мене градом. Ось-ось здамся й зареву на все поле.
– Кончаль! – регоче рудий, побачивши під столом калюжу.
 «Хух!» – перевожу подих.
– Ти єсть проіграль! – ляпає Васю по плечу. Але нам уже байдуже. Сидимо, очманіло втупившись в недоїденого кавуна.
– Бітте!
Підіймаю голову: рудий подає Васі мотузок. «Для чого це?» – подумав байдуже. Вася взяв мотузок. – Туда! – задрав голову рудий, вказуючи поглядом на вербу. Полегшений від кавуна, Вася хутко видерся на дерево. Німець показує руками, що треба прив'язати. Вася приладнав мотузок, а довший його кінець кинув рудому до ніг. Тут не втримався, потекло й з мене, хоч і коліна я стискав, намагався не дихати нічого не допомогло: потекло. – Ой-ля-ля! – регочуть окупанти. Нареготавшись, рудий нахилився, підняв мотузок, сіпнув: – Корошо!
Вася й справді добре постарався: трималося міцно. Тоді, щось собі насвистуючи, німець скрутив зашморг, просунув у нього голову: – Корошо!
Я отетерів. «Вішати будуть гади. Тікати? Але куди? Від автомата не втечеш».
Очкарик увірвав свою музику, витер гармошку і поклав до кишені. – Єтцт... Нємножко вєшай будєм.
Рудий витягнув голову з зашморгу й пильно глянув Васі в очі: – Ти єсть проіграль! – сіпнув хлопця за руку під зашморг. Вася заверещав, як недорізане порося, вириваючись. А мене вже тримав очкарик. Коли він вхопив, я навіть не помітив.
– Дядечку, німець! Не буду! Вася впав на коліна, потім на спину, обливаючись сльозами.
– Нє хотєль? – мовив німець. – Корошо. Нє хотєль... – завагався. – Пшьоль! – піддав коліном під зад. Васю підкинуло ніби пружиною. Дай Бог ноги!
...Я отямився кроків за сто, оглянувся: німці спішили в інший кінець поля.
Отак – то, хлопці. Довго при одній лише згадці, зі страху й сорому, то жар, то в холод кидало. Страх потихеньку вивітрився, а от сором... Сорому на все життя вистачило. І слава Богу! Не шкодую.

                ХТО ПОРОДИВ

Мала, перекошена хатина притулилася під горою біля лісу. Благенькі хлівці, ріденька огорожа говорили самі за себе: немає тут міцної чоловічої руки й навряд чи коли вже й буде. Так доживають свого гіркого віку вдови, або просто самітні старі жінки, бідні, всіма забуті, всіма покинуті. Так і живуть. Пройде день, то й добре. Тут і господарство все на виду: коза, прип'ята на мотузку, кіт та ще хіба собака, якщо не здох з голоду. А було тут колись ціле село, та прахом пішло, а назад вороття немає.
 Вийшла господиня, підвела голову до сонця, стала й задумалась: батько пригадався. Пропав десь у Сибіру. За що? Бог святий знає. Приходить якось додому, а в кузні його пустка. Забрали чисто все, до останнього цвяха, розкуркулювали саме. Але який з нього куркуль? Ковалем був добрим, та ще й на гармошці грав. Ото і все. Але тоді не питали. Зайшов у хату гармошки кат-має. Посидів, пожурився, а під вечір пішов шукати, десь вона обізветься. Так і є. Чує неподалік, у халупі п'янички Мишка, грає. Та де там грає, скиглить. Мишко не здатен цвяха до пуття забити, а тут гармошка. Відчинив батько двері. Мишко грає. Він влада, уваги не звертає. – Чого знущаєшся з інструмента? – Мишко притих. – Дай покажу як треба.
 Той нехотя зняв пасок з плеча. Батько взяв гармошку й вона в нього воскресла: заспівала й заплакала враз. Мишко аж рота роззявив. Батько склав гармошку, перекинув через плече.
– Куди? – заступає дорогу Мишко.
– Геть з дороги, халамидник!
А ранком за ним прийшли...
Був колись у неї й чоловік, пропав. Не на війні, не від ворога, а тут таки, дома, в мирний час. Ішов якось з роботи, як раптом: – Стій! Іди сюди!
Чоловік глянув: з кущів вилазять двоє, із засідки ніби. Оглянувся ніде нікого. Що маєш робити? Кинувся тікати. Наздогнали, збили з ніг. Що було далі не пам'ятає. Сусіди натрапили, лежав серед дороги. Ледь живого притягли додому. Похворів, помучився трохи, та й помер, бідолаха. Лежить він тепер на горі, майже поряд, на бідному хутірському кладовищі...
Лишилась Наталка з двома дітьми, хлопчиком Юрою та дівчинкою Зіною. Перебивались з хліба на воду, працювала прибиральницею. Так після травми рішили, на «легкий хліб», як тоді називали. Ну й легкий, діти б ваші не діждались такого. Незчулася, як нове лихо підстерегло: «Давай, мати, сина в солдати, он який вимахав!» А тут клятий Афган... Через півроку – цинкова домовина. Лежить тепер Юра поряд з батьком. Уже й калина на могилі виросла і всохла вже...
Лишилась з Зіною. Походила, походила та після школи, робота – один базар кругом. Що за робота? Поїду, мамо, – каже, – он наші їдуть на заробітки аж до Італії. То й я поїду. Може щось, мамо...– та й заплакала. Благала Наталка, молила куди там: поїхала. Та вже три роки ні слуху, ні духу.
Стоїть Наталка, прислухається, чи до самої себе, чи до всього світу Божого. Аж раптом гуркіт. Бульдозер. Зупинився біля самої хати. І почалося! Копають, риють, гримлять вдень і вночі. Наче вчора почалося, а сьогодні – палац! Обнесли його огорожею собака не перескочить. Ворота високі, залізом ковані. Заїздить туди весь в наколках стрижений здоровило. «Чмур якийсь», – перехрестилась Наталка. А машина! Чорна, по обидва боки гадина намальована, ще й червоного язика висолопила. Довго звикала стара, до чудовиська такого. Ще й машина охорони за ним. Їдуть земля гуде. Розгуляються небу жарко. То ракети жбурляють, то ніби з гармати гупає собаки з хутора розбіглись. Отаке тобі нещастя коло хати. Чи думалось коли, чи гадалось. Зі світу зживуть, кляті. Та помітила якось стара: вивозять з двору щось і висипають у ярок. Вийшла глянути. О, лишенько! Попелу купу насипали, а в ньому вугілля! Так яскраво виблискує. А ще пляшки, багато пляшок, гості часто наїздили. Шматки хліба. Не було щастя, так нещастя помогло: й Наталці лишиться щось. Правда, собаки з-за паркана гарчать, гавкають, аж давляться зі злості. Щодня гребеться Наталка на смітнику, наче курка. То попіл крізь решето сіє, вугілля відсіває, то хліб для своїх курочок вибирає: не пропадать же добру. Підійшли якось охоронці, подивились та й пішли собі геть, хай собі лазить стара, кому від того шкода. Так минув рік, а може два. Усім добре, і тим, що в палаці, і тим, хто на смітнику порпається. Та якось вийшла Наталка й почала попіл сіяти. Сіє собі та й сіє. Раптом оглянулась – поряд два волоцюги, стоять, дивляться. Дивились, дивились та й самі до смітника. «І звідки їх лиха година принесла на мою голову?» А вони вже пляшки вибирають. «Та я, коли б знала, ще вдосвіта б підвелась. Хоч і носити їх далеко, аж на станцію, та все ж свіжа копійка...» А тут і хазяїн. Ворота розчинились і проковтнули машину. Охорона, аж четверо, біля воріт крутиться. Побачили волоцюг, підходять: – Геть звідси! – визвірився, один, мабуть, старший. – І щоб духу вашого!..
Волоцюги злякано підвели очі. Один в ошматті, що було колись військовим кітелем, на голові дірявий кашкет, без козирка ще й завеликий трохи. Другий – кудлатий, у парику ніби, в плащі, що колись «болоньєю» звався, але весь в латках. Обидва стоять, трусяться. – Командир! – скиглить перший. – Та ми хіба що, ми нічого. Пляшечки ось пропадають. Похмелитися... душа горить... Ну, що вам?
Той, що в болоньї, сіпнувся, пустив очі під лоба й по-звірячому завив: – Ю-у-яй! – впав на купу попелу й почав гребти руками й ногами. Знялася ціла хмара. Варта трохи відступила, дивиться.
– Та облиш їх, Жека! Хай їм чорт! Здохне отут, а нам возись потім.
– А бос що скаже? – огризнувся Жека.
– А що? Так і скажем. Чорти припадочні.
 Варта постояла ще трохи, не знаючи до пуття, як бути, а потім плюнула й пішла. Той, що в кітелі, розмазуючи сльози, белькоче: – Досить тобі. Їх немає, пішли вже. Його товариш підвівся й, дико озираючись, погрозив кулаком кудись у ярок.
Наталка з переляку кинула відро та решето й заховалася у двір. Волоцюги лишили пляшки та драну торбину й поплелись геть. Майже не спала Наталка. Цілу ніч то Чмур, то охорона, або волоцюги ввижались. Підхопилась раненько та до смітника. А обірванці вже там. Пляшки підібрали, сидять курять. – Не бійся, мамашо, – каже той, що в кашкеті. – Ми все не загребем. От назбираєм пляшечок на квиток мені, до брата їхати, в Пітері він, лікуватись буду. А все інше вам. Дай вам Бог.
«То нехай уже. Бідні люди. Може воно й справді так...»
Тут під'їхала варта. Волоцюги скоса зиркають, бояться, мало не втекли геть. З гуркотом розчинились ворота, блискуча машина вискочила й понеслась. Варта за нею. – Бач, шниряють, гади. Покурити спокійно не дадуть, – мовив той, що в кітелі. Посиділи ще трохи, гріючись на сонці, а потім: – Мамашо, пляшок щось мало. Визбирала, стара. Не кажи, вдосвіта визбирала. Що тут, й зо три десятки не набереться. Та всі брудні якісь. Віднесу, мабуть, їх вам до двору, а як назбираєм ще трохи, то під'їдем возочком та й заберем. Згода?
Що тут казати? Запереч тільки, а він знову в припадок. А воно й хлопці, як виявилось, добрі. Й пляшки віднесли, й вугілля, аж двоє відер. Дай їм Бог здоров'я...
Так минув тиждень, а може й два. Хлопці гребуться в смітті, яке прибавлялось щодня після нічних гульок. Наталка сіє попіл: вугілля в палаці не жаліли. Радіє стара, взимку прокурити буде чим. А натопиш піч, та залізеш на неї, то вже й злазити не хочеться.
...Й цього дня хлопці, знай, гребуться. Наталка своїм ділом займається. Гримнули ворота, вискочила машина й стала. Вийшов сам, почухав потилицю, позіхнув, хотів уже сідати, та раптом пропищав телефон. Говорив довго. Про що, погано чути, гидкі слова тільки й долітають. Охорона під'їхала. Той невдоволено відмахнувся, їдьте, мовляв. Ті й поїхали.
Хлопці випростались, переглянулись. Мить вони вже біля машини. Постріл, короткий, глухий якийсь: ту-с-с! Чмур випустив телефона, присів спочатку на коліна, потім повалився набік. Шофер, що було вискочив з машини, улігся поряд. Це робота другого обірванця. – Тікаєм!
– А контрольний?
– Готовий. Не вперше, – заспокоїв той, що в кашкеті. Обоє, зриваючи з себе лахміття, кинулись до лісу...
– Господи! Хто вас породив, отаких!?.. – заголосила Наталка.

                ПІДРАХУНОК

Вже й сонце піднялось, аж ген-ген, над обрієм. Припікає. А ми все ще стоїмо: автобуси один за одним та все мимо й мимо...
Натовп на зупинці порідшав, не витримав хтось, додому подався, хай їй грець такій поїздці. Аж ось ще один гуркоче, завертає. Юрба захвилювалась. Чекаємо. Зупинився. На дверях – здоровань з цигаркою в зубах: – Куди преш! – горланить. – Двері розламаєш.
Не те, що сісти, стати гаразд ніде. Одначе упхались. Їдемо. Я трохи оговтався, думки знову заснували біля вчорашнього. Навіть голос управдомші вчувся, лагідний такий: «Чи не змогли б ви, Гавриле Петровичу, допомогти нам грошенятами?» Про квартплату натякає. «В мене тільки на хліб та ліки й вистачає...» – відказав. «А ви тим, що від ліків лишиться, скільки зможете».
А що ж там лишається? Малувато, біс його матері. То хіба ще норму переглянути? Раніше, колись, у колгоспі, все норми переглядали. Балансували по вазі, по компонентах та калорійності. Для худоби їла щоб менше, а молока щоб більше. Але мене не доїти, то й зовсім урізати можна. От, приміром, хоч той же хліб. Чого поїдати аж на п'ятдесят копійок в день? А ящо урізати до тридцяти? Це вже он скільки в місяць економії! Сало, взагалі, виключити слід. Для чого нам сало, що я бюргер німецький якийсь, щоб салом бавитись? Це ще п'ятірка в місяць. Ого! Це вже капітал! А за одним і від м'яса. Від нього, правда, я вже давно відмовився, як і від сала, між іншим. Коли ще торішній бюджет балансував. Та воно й для здоров'я краще. Ось ота от розмова в супермаркеті для самих крутих. Забрів якось туди від нічого робити. – Ти знаєш, Лідо, – одна така собі молодичка, – із моїм іменини його видихаєм. Душ двісті довелося покликати. Всі такі, що не обійдеш, і не об'їдеш.
– Ого! І скільки ж вам воно вийшло?
– А я там знаю. Та не в цьому діло. Ми ж на Канари зібрались, відпочити б перед дорогою, а він зі своїми іменинами. Треба ж йому по заріз. Хоч ти стріляй! А дарували –  одні зелені. По кілька сот кожен. Здуріти можна! Іродові душі!
Почув отаке, аж дух перехопило.
– Возиш вас, возиш, а платити дулі. Дармоїди!- голос водія. Про нашого брата, про пенсіонера, сучий син.
«То що там у мене ще лишилось? Ага, телевізор. Дивитись туди нічого, непотріб один. Продати б його... Але хто його купить? Старий, як і я, чого там. Ото хіба книги. Та й вони, кому вони тепер потрібні? На базарі їх он скільки! Ніхто й не гляне. Так що й книги відпадають. Ото хіба гімнастерка? Край їй, бідній, вийшов».
... Любувався на неї Гаврило в день Перемоги, особливо. Минуле згадував. Випрасувана, з білим комірцем, висить вона в шафі, орденом сяє. Під Бєлгородом діло було. Скільки з дивізіону нас лишилось тоді? Здається, двоє. Двоє нас лишилось. Командир дивізії сам начепив мені «бойовика» на груди: – Що можу! Що можу! – сказав сумно. А після Дніпра все лазарети, лазарети... Так і висить вона в шафі. Кому це тепер потрібно? Хіба що на продаж? Дзуськи! Нехай краще висить. Їсти не просить...
– Вилазь! Приїхали! – гукнув шофер у розчинені двері. – Розминайтесь. Ать-два! Гопайте! – сміється.
Я підхопив свою торбу, разом з усіма вийшов на дорогу. Вдалині, обіч шляху, зеленів, так званий, «дачний масив». Там і моя шестисоткова надія.

                АНХЕН ТА КВІТИ

– Анхен! Ми вже їдем!
Анхен, струнке, наче билинка, дівча, повернуло біленьку з голубим бантиком голівку.
– Мамо! – підняла букетик жовтих квітів. Мати переступила бордюр, що відгороджував АЗС від пустиря, щедро усіяного золотавими голівками кульбаби, піймала дівчинку на руки.
– Швидше! Ми їдемо! – гукнув чоловік, відчиняючи дверці автомобіля.
– Внучка? – запитав німецькою мовою власник «Жигулів». Він щойно залив пальне й тепер спостерігав цю сцену.
– Так, так! – весело киває чоловік.
– У мене також внучка, Аня. Анхен по-вашому.
– Пауль Фішер, – назвався незнайомець, знімаючи окуляри.
– Федосов.
Чоловіки потисли руки. – Гість з Німеччини, – всміхається Пауль. – Залили пального й тепер знову в путь. Та, бачте, Анхен не затягнеш у машину, квіти сподобались.
– Ви за запрошенням? – цікавиться Федосов.
– Ні. Ми за власним бажанням.
– Розумію. І далеко мандруєте?
– Ви одначе добре володієте німецькою, – похвалив Фішер. – А я от по-вашому нічогісінько.
 Жінка наблизилась до чоловіків, тримаючи доньку на руках: – Грета!
– Анхен! – повела оченятами дівчинка.
– Ах ти ж пустунка! – свариться Пауль.
– Ах, так. Ми майже у цілі. Грета, як це називається? Марефа?
– Ну, тату, – сміється жінка. – Ти хоч кого запутаєш. Ма--ре-фа! – мовила, розтягуючи по складах.
– Мерефа! – уточнив Федосов. – То якраз моя батьківщина. Маєте там знайомих?
– Ні. Зовсім ні, – похитав головою Пауль. – Тут інше, тут зовсім інше, – пильно поглянув Федосову в очі. – Там поліг мій батько.
 Це прозвучало досить несподівано. Всі замовкли. Навіть маленька Анхен і та притихла. – Ви знаєте де це? – перервав мовчанку Федосов.
– Ні, ми більше нічого не знаємо, – відповіла жінка. – Вбитий влітку сорок третього. Їдемо поклонитися праху. Знаємо лише, що десь на в'їзді, коло ярка справа. Оце і все.
– Звертатися, самі розумієте, – мовив тихо Пауль, – спершись на відхилені дверці. – До того ж і мовою не володіємо.
 Федосов переступив з ноги на ногу. Помовчали. – Я давно збирався, та все якось... Тепер, зібрався хоч на старість.
– А мій батько, – озвався Федосов, – мій батько на Зеелівських висотах у квітні сорок п'ятого. Пропав без вісті. Я був там. Все могили, могили. А батькової... Де шукати її? Все та проклята війна.
– Так, – підтвердив Пауль, – проклята. Він зняв окуляри, протер хусточкою, надів знову. Федосов пильніше придивився до нього. Це був високий, сивий чоловік, років шестидесяти, у добротному сірому костюмі. На руках золотий годинник. Темно-синій «Мерседес». От тобі й потерпілі. А тут... – поглянув на мої пошарпані «Жигулі».
– Під тоталку попав. Старий уже був, близорукий до того ж. Аж сюди загнали. Служив у тилу. Конячиною відвозив померлих із госпіталю до загальної могили. Попав під обстріл і загинув. Похований у тій же могилі. Оце й усе, що ми знаємо.
 Анхен знову подалась на пустир до квітів. Пауль нахилився до салону, дістав цигарки: – Прошу.
– Дякую – відповів Федосов. Щось надто вже знайомою здалася ця історія. Дай Бог пам'яті.
 Сіренька шкапа, великий віз. За возом рудий, сутулий солдат, за ним ще один, ідуть, похнюпивши голови. Трупи возили через пустир, мимо їхніх воріт, до гайка, що на пригорку в кінці городу. Там була крива, глибока траншея, вирита ще в сорок першому. Туди вони й прямували. Якось Федосов зі своєю матірю стояли коло двору. – Кінд! – ступив до воріт той, що в окулярах. – Бітте, – простягнув руку. В руці маленький, майстерно вирізаний з дерева гномик. Федосов заховався за матір.
– Бери, – зітхнула мати. Солдат провів по його вихрах зашкарублою долонею, зітхнув. То може це й був Паулів батько?
 Гість легенько доторкнувся до плеча Федосова: – Вибачте. Ваша батьківщина, кажете? Чудово! Можливо, – німець ніяково посміхнувся, – ми домовимось, і ви наш гід. На пару годин.
– Будь ласка, лагідно посміхнулась жінка.
Відмовити? А заради чого? Вороги вони йому чи що? Люди їдуть з добрими намірами. Та й йому по дорозі.
– Дякуємо! Дякуємо! – радіють гості. Пауль сів до нього в «Жигулі». Грета з донькою в свою машину.
– Чудово тут у вас, – замріяно мовив гість, – і гарно так. Сумно тільки, – опустив голову. Далі їхали мовчки. Кожен думав про щось своє. Зупинились коло хати, тієї самої, свідка тих далеких подій.
Вибігла Аня: – Дідусь, дідусь приїхав!
З дверей виглядає стара мати. – Це Пауль, – пояснив Федосов. – Пам'ятаєш сорок третій рік? Рудого німця, що правив конячиною? Це його син.
Мати не мовила й слова, лиш сумно похитала головою.
... Йшли вкритим густим споришем вузеньким обніжком між городами. Діти побігли попереду. Ось і гайок. Гості притихли, ніби злякано, оглядаються навкруги. Зупинились. Нічого примітного не видно. Де тут могила? Німе запитання в очах. – Он там, – тихо мовив Федосов, вказуючи очима на зарослу осичиною та буряном, довгу з розмитими краями, впадину. Шумить осичина, вітер колише густий бурян. Гості підійшли ближче. На їх очах блищать сльози. Федосов оглянувся: обидві Ані збирають на полянці квіти. Весняний, теплий подих вітру, веселий щебіт пташок, десь далеко озвалась зозуля.
– Хоча б хреста тут поставити, – майже пошепки вихопилось у німця.
Грета підійшла до канави. Мить стояла, схиливши голову, потім опустилась на коліна, перехрестилась. Взяла грудочку землі, зав'язала в кульочок, поклала в сумочку. – На душі легше стало, – мовила, витираючи сльози.
 Чоловіки стояли мовчки. Підбігли діти. Грета взяла обох дівчаток за руки й повела стежкою. Чоловіки йшли слідом. – Ми тепер побратими, – мовив Фішер. – По нещастю...
Мати так і стояла коло воріт, вдивляючись кудись у далечінь.