Ранок для двох

Знову ранок на двох. Один ранок на двох чужих людей. Одне ліжко для двох незнайомців. Прохолодний ранок в одній кімнаті. Вони бачать одне одного вперше і мабуть в останнє. Але в них є цей ранок. Вона така ніжна і тендітна із м’якою оксамитовою шкірою. Іще молода і така беззахисна. У своїх снах ще бачить казкові країни і рожеві хмаринки. Він таких самодостатній і впевнений у собі з чорними очима і гарною посмішкою. Давно дорослий і зовсім не вірить у кохання. Босоніж до кухні щоб випити ранкову каву поки він спить. Він такий чужий і рідний. Думки про кохання гнати з голови це не можливо. Це не про неї. Це не для неї. Не в цьому житті. Уже було боляче і більше не хочу. Смішно, його сорочка така приємна до тіла і геть не хочеться її знімати. Не хочеться щоб цей ранок закінчився. Цей прохолодний ранок для двох. Він не хоче щоб бачила як він спостерігає за нею. Аромат кави як колись раніше, коли були рідними. Коли були одним цілим не дивлячись на відстань. Йому вже було боляче і більше він не хоче. Йому просто цікаво спостерігати за нею у ці короткі хвилини, за тою тендітністю, що вона ховає. Іще година і він піде лишивши ключі на столику біля двері. Вони вчора так вирішили, а здається вічність назад. Вони вже сумують одне за одним. Такі рідні чужі люди. Люди в яких є останній ранок для двох. Час не спинити. Він варить каву для двох доки вона у душі. Він хоче щоб вона посміхалась хоча б в цей чужий ранок. Вона стоїть у дверях очі червоні і заплакані. Хочеться пригорнути її, щоб захищати усе життя, але вирішили бути чужими у цьому житті. Серце шалено б’ється у грудях, в очах стоять сльози. Ні, так не можна. Не можна бути чужими і незнайомими. Вона підійшла, посміхнулась і обійняла його. Знову ранок на двох. Один ранок для двох рідних людей…