Два П тери

В одному парку жив собі лебідь на ймення Чорний Пітер. І був цей лебідь чорний, немов вугілля. Такий чорний, що вночі його не можна було вгледіти серед навколишньої пітьми. Лише по блиску очей можна було зрозуміти, що поруч знаходиться якась істота. Чорний Пітер був не такий, як усі лебеді. Крім рідкісного чорного кольору (бо ж ви знаєте, що більшість лебедів мають білий колір), він мав ще й дуже цікаву вдачу. Був він один такий чорний, тому й не шукав собі друзів. Жив одинаком і не шукав собі пару. Коли повесні всі лебеді починали шлюбні ігри й парувалися одне з одним, він залишався сам і навіть не робив спроб залицятися до інших лебедів жіночої статі. Люди казали, що він неспроможний на кохання. А ви ж, певно, чули яке кохання буває в лебедів – одне й на все життя. Якщо лебеді закохалися одне в одного, вони вже ніколи не розлучаться – навіть, якщо від цього залежить їхнє життя. Наприклад, коли в одного лебедя поранене крило і він не може летіти на південь (бо лебеді, як і багато інших птахів, відлітають на південь восени – водоймища, де вони живуть, замерзають, вони більше не можуть там плавати й харчуватися, тому можуть загинути), то він ніколи не залишить свою подругу одну. Ось такого лебединого кохання не було в Чорного Пітера. Чорний колір його здається додавав йому ще більшої похмурості. Навіть діти запитували в батьків: «Тато, мамо, а чому Чорний Пітер такий сумний? Чому він завжди один?». На що батьки відповідали: «Розумієте, дітки, Чорний Пітер ще просто не зустрів єдине у його житті кохання. Коли він зустрінеться з нею, то буде дуже веселий, ось побачите». Може і справді Чорний Пітер чекав на оте справжнє кохання, але поки він байдуже ставився до всіх лебедів жіночої статі. Гордовито пропливав повз них, а ті не зводили з нього очей. Але даремно сподівалися вони бодай на якусь увагу з боку Чорного Пітера. Він був незворушний, мов скеля. Так і чорнів він одинокою плямою на синьому тлі озерця в парку.


Неподалік від парку, де жив Чорний Пітер, стояв невеличкий будиночок. Жив там юнак, якого звали Пітер Шмідт. Був він невисокий на зріст, але з широким плечима і сильними руками. Окрім сили, ці руки були ще і вправні: могли змайструвати все, що завгодно. Діти любили Пітера, бо той часто майстрував їм якісь чудернацькі іграшки або вистругував з дерева свисток чи меч. Зовнішність у Пітера була не дуже привітна: чорне волосся і тусклі сірі очі – це поєднання не дуже подобалося дівчатам. До того ж він мав похмуру вдачу та був небалакучий: рідко з нього можна було витягти кілька слів. Ніколи не казав він комплементів, які так люблять жінки. Жодного разу його не бачили з дівчиною. Злі язики казали, що він ненавидить жінок, але більшість людей гадала, що він просто ще не зустрів ту єдину, яка його зрозуміє і покохає. Так склалося, що Пітер Шмідт часто приходив до маленького озерця в парку. Він любив стояти там на самоті й підгодовувати качок та лебедів крихтами хліба. Коли він уперше побачив Чорного Пітера, то відразу відчув, що між ними існує якийсь зв’язок. Той, як і він був завжди самотній і гордовитий. Не від усіх Чорний Пітер приймав хлібні крихти – іноді люди півдня приманювали його, улещували та кликали, але він не підпливав до них. Але до Пітера Шмідта чорний лебідь відразу ж відчув довіру, бо першого ж дня підплив до нього дуже близько та взяв хліб майже з рук. Можливо він прийняв його за свого, бо обидва вони були похмурі та чорні. А може відчув ту самотність, яка виходила з Пітера? Так чи інакше, але з того часу в парку з’явилося два Чорних Пітера – лебідь і людина. Пітера Шмідта тепер всі називали Чорний Пітер. Він не ображався, бо теж з першої хвилини відчув, що той лебідь чимось йому близький. Відтепер він кожного дня приходив до озера в парку і проводив багато годин біля Чорного Пітера, годуючи його хлібними крихтами і про щось з ним розмовляючи. Знову ж таки деякі люди казали, що Пітер Шмідт схибнувся – отак розмовляти з лебедем, неначе з людиною. Але більшість відвідувачів парку зрозуміли це так: нарешті двоє друзів зустріли один одного. Тепер, думали вони, ця парочка буде не такою сумною. І дійсно, тепер Пітер Шмідт почав частіше посміхатися і в очах його з’явився якийсь мрійливий погляд. Про що він мріяв? Про це ми дізнаємося трохи згодом, а зараз давайте поглянемо в інший куточок цього парку.


В іншому кутку парку людей не так багато. Водоймища тут немає, але є алея з подвійним рядом лавочок, на яких розташувалися молоді мами з колясками, бабусі з в’язанням і студенти з книжками. Є серед цих студентів одна дівчина, яка приходить в цей парк досить часто. Звуть її Ліза Херц і вона вже два роки вивчає німецьку мову та літературу в університеті. Найбільше їй подобаються твори видатного німецького поета Генріха Гейне, особливо його вірш про дівчину з золотим волоссям – Лорелей, яка магічною силою свого співу веде молодого човняра до загибелі. Волосся у Лізи Херц має саме такий золотавий колір, який оспівав Гейне, може тому Лізі здається, що вони з Лорелей чимось схожі. До того ж це помітили багато її знайомих, тому її часто називають Лорелей. Схильність до ліричної поезії  та меланхолія зовсім не допомагають подобатися хлопцям. У той час, коли всі її подруги йшли на танці зі своїми кавалерами, Ліза брала книжку та прямувала до парку. Але не завжди вона весь час читала. Іноді вона любила просто сидіти з книжкою на колінах і про щось (або про когось) мріяти. Можливо вона мріяла про молодого і красивого човняра, який припливе на її спів. Але це були лише мрії, а поки вона була завжди самотньою і нікому не потрібною. І справді, кому цікаво слухати вірші Генріха Гейне і відчувати незбагнену журбу, яку вони викликають?


Але повернемося до лебедя Чорного Пітера, який незмінно чорніє на синьому тлі озерця. Тепер воно вже не таке синє – прийшла осінь, і на воді плаває багато опалого жовтого кленового листя. Усі лебеді з молодими лебедятами збираються відлітати в теплі краї. Усі, крім Чорного Пітера. Чому ж він змінив своїй звичці (зазвичай він першим відлітав на південь – це й зрозуміло, бо ж у нього немає цілого виводку лебедят, яких ще треба навчити літати)? І чому він тепер не маячить на середині озерця, де завжди любив триматися осторонь від усіх? Може з ним щось сталося? Може він захворів? І де це другий Пітер, Пітер Шмідт, його товариш?
Аж ось на воді з’являється якесь чудернацьке створіння. З першого погляду люди не можуть зрозуміти, що це таке. Але потім, придивившись, вони здивовано скрикують. Оце так чудасія! По озерцю пливуть два лебеді – чорний і білий. Чорний лебідь – то вже знайомий нам Чорний Пітер. Але в той же час це вже не той Чорний Пітер, до якого ми звикли. Він зовсім не похмурий, хоча чорний колір його не змінився. Він постійно дивиться на білого лебедя, кружляє навколо нього і курликає такі ніжні звуки, що всім ясно – нарешті Чорний Пітер зустрів своє кохання. Але подивимося на об’єкт його пристрасті. Це велетенський білий лебідь – за розмірами він набагато більше Чорного Пітера. А придивившись уважніше ви помітите, що цей лебідь взагалі не лебідь, а вміло змайстрований катамаран у вигляді лебедя. Верхи на катамарані сидить Пітер Шмідт. Так, це він змайстрував цього незвичайного лебедя. Усі літо він просидів у майстерні і нарешті зробив це творіння зі старого велосипеду, невеличкого човна, фанери та дерева. Але настільки майстерно він зробив усі деталі, так по-справжньому розмалював свій виріб, що спочатку вам здається, що це і справді дуже великий лебідь.
Першого ж дня, коли Пітер Шмідт спустив свого лебедя (або лебідку, як він сам називає свій катамаран), Чорний Пітер відразу ж підплив до нього. Спочатку він трохи не зрозумів, чому ця «лебідка» не відповідає на його поклик, але потім він звик до цього характеру білої лебідки і почав залицятися до неї серйозно. Люди на березі дуже здивувалися. Чутка про незвичайну парочку швидко облетіла весь парк. Не залишилася байдужою до цієї цікавинки і студентка Ліза Херц. Серед інших цікавих облич на березі можна було побачити і її. Через декілька днів усі звикли до незвичайної пари – Чорного Пітера і білої лебідки-катамарана, але Ліза продовжувала сидіти біля озера. Вона знайшла собі невеличку лавочку на березі й кожного дня приходила сюди з книжкою. Але очі її були не в книжці. Вона спостерігала за білою лебідкою. А можливо за тим, хто нею керував.


Осінь досягла вже свого піку й усі птахи потяглися у вирій. Цілими табунами відлітали птахи, серед них були і лебеді. Вже скоро маленьке озерце вкриється кригою, і Чорний Пітер з білою лебідкою не зможуть як раніше намотувати круги навколо нього.
Ліза Херц сиділа, як завжди з книжкою, і дивилася на Чорного Пітера та білу лебідку-катамаран. На вустах в неї грала посмішка. Книжка улюбленого Гейне була відкрита на вірші «Лорелей». І раптом вона заспівала. У тій пісні було стільки ніжності, самотності і нерозділеного кохання, що вона враз привернула до себе увагу Пітера Шмідта. Він вже давно помітив цю золотокосу дівчину на березі, але вона завжди читала книжку і, здається, повністю поринула в читання . Але зараз вона співала так чудово і лагідно, і при цьому дивилася в його бік. Не хвильку не вагаючись, Пітер скерував човна в напрямку Лізи.


Тепер на хвилях маленького озерця гойдалося четверо створінь: Пітер, Ліза, Чорний Пітер і біла лебідка-катамаран. Люди знову стали приходити на берег, щоб подивитися на них. Їм здавалося, що вони ще ніколи не бачили більш щасливої пари. Як завжди, злі язики єхидно посміхалися й казали, що невідомо ще яка з цих пар більш щаслива, але на то вони і злі язики, щоб молоти всілякі дурниці.
Зима вже була не за горами, і Пітер з Лізою серйозно задумалися про те, як бути з Чорним Пітером і лебідкою-катамараном. Бо ж і перший і друга мали покинути озеро, коли воно замерзне. На щастя ця пригода стала відомою цілому місту, завдяки місцевій газеті. У ній вийшла стаття під назвою «Зима загрожує рідкісному чорному австралійському лебедеві». Про це дізнався директор місцевого зоопарку, який пообіцяв допомогти Чорному Пітеру, надавши йому тимчасовий притулок у зоопарку. Пітер Шмідт наполіг, щоб лебідка-катамаран теж зимувала в зоопарку разом із Чорним Пітером. Спочатку директор заперечував, але після того, як учені-працівники зоопарку провели спостереження та повідомили йому, що це справжня лебедяча закоханість, перший в історії випадок, коли лебідь закохався у неживий предмет, то він погодився взяти й катамаран. Але якщо б ви бачили цю білу лебідку-катамаран, ви б ніколи не назвали її неживим предметом. Усе, що було зроблене вправними руками Пітера Шмідта оживало. Може тому Чорний Пітер і закохався в його лебідку?

Київ 2006-11-09