Кожному голову крутить свiй дур...

   Як радісно напивається джерельною водою втомлена спрагою людина, так місто сповнювалось благодаттю Сонця. Обличчя  кожного перехожого одразу гарнішало, коли його торкався промінь світила.
   Рідновір[1] Оріслав, крокуючи вулицею, не міг надивитися на ясні очі людей, на бездонне червневе небо, що, на превеликий жаль, було розіп`яте проводами. Середнього зросту, із стилізованою зачіскою на давньоруський манер та коротенькою бородою, він майже нічим не відрізнявся від натовпу, якщо не враховувати однієї особливості: легенької загадкової усмішки, що не сходила з обличчя Оріслава. Коли б якась пересічна людина звернула увагу на молодого чоловіка, то обов`язково б замислилася: про ще це він, гадюка, думає? Але нікому ні до кого не було діла, кожний мав свою голову, кожний мав свій дур і їхню безперервну взаємодію. Час від часу ця взаємодія доходила до радикальної межі і тоді проявлялась у формі цікавих суспільних явищ: флеш-мобів[2], рухів, революцій, виборів та іншої соціальної метушні.
   Наш герой, тим часом, усього лише йшов зареєструвати свою рідновірську громаду у міській адміністрації. Колись у місті була ще одна громада сповідувачів давньої слов`янської віри, яка хвалилася на всю Україну об`ємом хліба, що приносився у жертву Богам. З тих пір, як від неї залишилась лише одна хлібопекарня, прихильники язичництва майже не збиралися гуртом, а якщо й збиралися, то тільки на основні свята року. При чому, все частіше святкування зводилося до келиха пива та палких філософських спорів на п`яну голову. Оріслав, зібравши коло себе найбільш адекватних людей, здійснив спробу відродити рідновір`я у місті, але виявилось, що без офіційної реєстрації вони не мають права ставити святилища ніде, окрім своїх квартир, але й при цьому «щоб сусідам не заважало».
   Втім, неприємні моменти залишились у минулому, план дій був зіставлений та почав виконуватися. Як це не дивно, у вихідний день міськадміністрація працювала, тож Оріслав вирішив не затягувати з бюрократичним процесом і зробити все за раз.
   У доброму гуморі він сів у маршрутку, що вже зранку намотувала кола свого безкінечного шляху. Усі місця давно зайняті, у проході натовп, хтось з перебільшеною квапливістю згадує правила пристойності, хтось їх заперечує… Оріславу приносило задоволення споглядати за людьми: у кожному обличчі він намагався віднайти щось особливе, індивідуальне; гадав, про що вони думають та які турботи мають…
   Після чергової зупинки трапився такий випадок, що, напевно, надовго вкарбувався у пам`ять любителів поїздити на маршрутках. У поєдинку за вільне місце зійшлися юнак років дев`ятнадцяти та дама похилого віку з сіренькою сумочкою на плечі. Виграв, звісно ж, перший, мабуть, завдяки своїй спритності та молодості. Втім, не пройшло й десяти секунд, як чиясь важка долонь впала на юнакове плече.
-   Вставай, покидьок, – пролунав басовитий голос, що цілком відповідав долоні. – Чи не вчили тебе жінок поважати?
-  А ти хто такий, дядя? – з сумішшю здивованості та нахабства підняв очі молодий чоловік.
-   Я воїн Святої Церкви Звільнювачів Місць! Мої брати борються за те, щоб такі соціальні елементи, як ти, були чемними та порядними!
Усі пасажири, що знаходилися поруч, у тому числі і юнак, сприйняли це як розіграш, а хтось навіть зробив спробу зааплодувати. Але тут міцні пальці до болі стиснули низ горла неввічливого хлопця і різко підняли того догори. Юнак відлетів у натовп, шоковано виблискуючи очима:
-   Ти чьо?!
Він вже збирався кинутися на доблесного воїна з кулаками, але відчув, як у спину йому вперлося холодне лезо…
-   Вбивають! – огидним тонким голоском закричав він на весь салон маршрутки.
Водій, що заговорився по телефону, крик не розчув і прийняв його за «Зупиніть!», тож пригальмував маршрутку, хоча ніхто виходити не збирався. Воїн, тим часом, розсипаючись у вибаченнях, провів громадяночку до вільного місця. Та сіла з тремтячими руками та підборіддям. Пасажири ж усі разом якось замовкли, приголомшені ситуацією, лише іноді пробігав тихий шепіт… Оріслав покачав головою, посміхнувся своєму віддзеркаленню у вікні і повернувся до своїх спостережень.

***
   У міськадміністрації рідновіра прийняли неохоче. Відчувався той дух лінощів, який оволодіває людьми посеред спекотних літніх годин. Відганяючи комах, молодий, але допитливий інспектор занотовував слова Оріслава.
-  …для славлення Богів і проведення святкових обрядів згідно з рідновірською традицією…
Тут інспектор з інтересом підняв мутні очі та встромив погляду у обличчя «клієнта», як він про себе називав усіх, хто до нього приходив.
-   Ви що там голі будете бігати?
-   З чого ви так вирішили? – з не меншим подивом запитав Оріслав у відповідь.
-   Ну, ви ж ці…язичники. Я у фільмі навіть бачив, як ви там Йвана Купалу святкуєте…
-   Шановний, давайте не будемо відходити від теми, - втомлено запропонував Оріслав.
«Ага! Ніяковіє, нехристь клятий!» - подумав інспектор, що забув «Отченаш» класі у п`ятому, але спорити не став.
   Побігати Оріслав довелося не більше, ніж через двадцять хвилин, причому одягненим, по коридорах міськадміністрації. Бюрократична машина вправно працювала, витягуючи сили та терпіння людей, які за доброї волі йшли до її пащі. Спочатку рідно вір зацікавлено читав вигадливі назви кабінетів, наприклад, «Комісія нагляду за нетрадиційними конфесіями» чи «Міське управління культовими спорудами», але скоро вони просто злилися у нескінченний потік дверей, монотонних голосів, односкладних питань та стукотіння печаток.
    Виснажений морально та внутрішньо знесилений, вийшов Оріслав з прожерливої будівлі вже десь о другій годині дня. Часу вистачало якраз на те, щоб пообідати у якомусь кафе, насититися енергією та поїхати до парку, де була запланована перша зустріч вже офіційно зареєстрованої рідновірської громади.

***
   Парк у місті був один, але великий. Кожний мешканець вважав своїм обов`язком хоча б раз на тиждень відвідати його. Причому, відвідувачів можна було поділити на дві категорії: денні (в основному, батьки з дітьми, дідусі та бабусі) йшли до парку подихати свіжим повітрям, насолодитися ковтком чистої природи посеред забрудненого міста; нічні (майже абсолютну більшість серед них складали закохані парочки, бомжі та «гопніки») – їх привертала романтика, пошук гострих вражень, а когось – і нажива. Рідновіри, вочевидь, відносилися до першої категорії, хоча не боялися ходити слабо освітленими стежками і вночі.
   У час збору, втім, всі ці стежки були ще залиті сонячним світлом і у його ласках ніжилася зелена трава. Тут, посеред парку, її не дуже відчутно торкалися отруйні випари цивілізації і вона майже зберегла природний насичений колір.
   Оріслав підійшов до місця, де мало розташовуватись капище[3] коли вже зібралася половина громади. Поздоровкавшись з кількома товаришами, він розговорився з одним зі своїх найближчих соратників – Велевоєм. Не встиг Оріслав описати свої пригоди у міській адміністрації, як до них підійшов незнайомий хлопець: чорняве волосся, трошки прижмурені блакитні очі… Тисячі таких очей доводиться бачити щодня на вулиці, тому, мабуть, Оріславу й здалося знайомим це обличчя.
-   О, так, ледве не забув, - підхопився Велевой, якому було вже за сорок. – До нас сього хлопець цей підійшов і сказав, що хоче вступити до громади.
-   Мене звуть Дмитро, - ввічливо простягнув руку юнак.
-   Оріслав. Дуже приємно. Ви рідновір?
-   Так! – з жаром заговорив хлопець. – Я повернувся до дідівської віри ще два роки тому і яке ж щастя було дізнатися, що я не один такий! Я вважаю, що разом ми можемо відродити язичництво і побудувати єдину нову Русь! Адже й час нам у поміч – Світанок Сварожий і все таке…
Оріслав спокійно слухав хлопця, що трохи забувся у потоці мрій. У той же час, боковим зором, він відмітив, що Велевой почав іронічно посміхатися у вуса, тож вирішив перевірити знання юнака.
-  Скажіть, Дмитро, а як ви вважаєте – мені просто цікаво почути вашу думку – чи є Трипілля колискою праукраїнської цивілізації? – з поважним видом запитав Оріслав.
-   Трипілля… - Дмитро кумедно зморщив чоло. – Це десь в Африці?
-   Ні, це Середня Наддніпрянщина, - непохитно виправив його Оріслав.
-   А… Ну, теж близько, - знизав плечима юнак.
Після ще декількох запитань, Оріслав відвів Велевоя убік. Гордовитий сорокарічний жрець трусився від беззвучного сміху.
-   Може, щось з нього й вийде, - роздумливо мовив Оріслав. – Ти за нього візьмись, Велевоє.
Той зробив округлі очі.
-   Я його не витримаю!
-   Своїх двох діточок витримав, а цього переростка не зможеш?
-   Так вони хоч не говорили, що Вій – це іпостась Перуна! – Велевой знову затрусився від сміху.
-   Це просто передача по телебаченню така була[4] - сумно посміхнувся Оріслав. – Там це і говорилося…
-  От «Тель-Авідєніє» кляте! – Велевой раптом посерйознішав. – Добре, беру хлопця. Подивимось, яких ще передач він наслухався…

***
   Святкування офіційної реєстрації громади пройшло у теплій атмосфері та доброму настрої. Під час обряду славлення Дмитро стояв у сторонці та, напружуючи голову, намагався згадати щось про Богів, до яких зверталися рідновіри. Опісля ж Велевой по дорозі додому прочитав юнакові длинючу філософську лекцію, що нічим не поступалася університетсько-професорським.
   Оріслав, узгодивши питання будівництва капища із соратниками, теж пішов собі додому з блукаючою на обличчі посмішкою.
   Бульвар, що обрамляв парк по периметру танув і тонув у променях сідаючого Сонця. Вздовж яскравих магазинів та кіосків, вздовж рядів нібито урочисто вбраних дерев хаотичними струменями йшли люди: йшли молоді парочки, весело посміхаючись та невгамовно базікаючи; йшли парочки трохи доросліше з колясками та немовлятами – вже народженими та ще ні; йшли старики, під затьмареними очима згадуючи своє життя; проносилися компанії дітлахів, захоплених якоюсь своєю грою… І всі були щасливі – кожен по-своєму, але всі в цілому. «І де ж ваша криза? – думав Оріслав. – Це просто жива утопія, а не вбога держава! Народ стомився від слів. Народ стомився від політики. Народ радіє собі і живе. У кожного своє щастя і свій дур, що крутить голову день і ніч, тиждень за тижнем. Адже так жити цікавіше! Народ переймається буденними клопотами – і сам в цьому його життя й секрет безсмертя… І, може, причина вічного лиха з неконтрольованим керівництвом…»
   Перервавши роздуми, увагу рідновіра привернув один будиночок із забитими вікнами, потрощеними стінами та дахом. Понад надійно закритими дверми – вивіска: «Магазин м`яса». На стінах красуються надписи: «Це вам за вбивство!», «Їсти м`ясо – це зло!» і зовсім незрозуміле: «Тварини – теж люди!». Подейкували, що чотири роки тому тут похазяювало екстремістське угруповання «Товариство Радикальних Вегетаріанців». Може, брешуть, може, й ні…

***
   Прийшовши додому, Оріслав на швидку руку приготував собі вечерю й сів за ноутбук печатати чергову статтю по роботі. Жив він один, багато подорожував і працював, тож часу на особисте життя майже не лишалося. Хоча обов`язок рідновіра спонукав його шукати собі гідну пару, результатів у цій справі поки що не було…
   Обірвавши добре поставлену думку, в «ICQ» Оріслава постукався хтось незнайомий. Подивившись інформацію гостя, рідновір посміхнувся: це була дівчина з ніком «Satan666». Майже одразу прийшло від неї перше повідомлення:
«Привіт! Не хочеш познайомитися?»
Подумавши, Оріслав відповів:
«Вибач, але я трошки зайнятий».
«Краще б ти не відмовлявся! Я сатаністка і вклоняюся Дияволу…»
«А я – язичник ;)».
У ході двоххвилинної розмови, «сатаністка» нарешті зрозуміла, що Оріслав не жартує… І тут послідкувала дуже цікава репліка:
«О, Господи Боже! Ви ще лишилися?! Ви приносите жертви та живете в лісах?!»
«Та ні, - остаточно відірвавшись від роботи, сміявся Оріслав. – Ми з тобою з одного міста, як я розумію. А жертви приносимо…»
Вже після він зрозумів, що забув вточнити, які саме жертви…
«О, Боже! о_0 Ну ви й мерзота! Я не хочу жити з вами в одному місті! Ні, я не хочу жити з вами у одному світі!»
«Ніхто й не примушує», - розсудливо написав Оріслав.
Добавивши ще декілька нецензурних слів, дівчина видалилася зі списку контактів рідновіра і більше ніколи в ньому не зустрічалася. Оріслав же, допечатавши статтю, ліг спати.
   Втім, особливо довго відпочити йому не дали. Сон вибухнув страшенним тріскотом та гуркотом. За вікном, скло в якому відчутно трусилося, наче рвалися снаряди, але цей шум перекривав надзвичайно гучний у нічній тиші дзвінок у двері. Спішно натягуючи штани, Оріслав мимоволі глянув на годинник: хвилинна стрілка застрягла на цифрі «1». Дзвінок набув якихось істеричних ноток – мабуть, сильніше надавили кнопку.
   Оріслав обережно відчинив двері, і за його плечі одразу ж ухопився старий дивакуватий сусід – Артем Іванович. Його очі спросоння скажено зиркали по боках, голос зривався, був глухим та наляканим:
-   Ти чуєш, сусіде?.. Чуєш?! Нас атакували… Це війна! Ми маємо врятувати Україну!
Артем Іванович чіплявся за лікоть Оріслава, намагався подивитися в очі. У цей час вони вже неслися по темних сходах униз, а вибухи злилися в єдину канонаду.
-   Це американці – я певен! Активна фаза плану Далеса[5] ніхто про неї не знав… А… А, може, це інопланетяни? Я ось чув…
Тут Оріслав відчинив двері під`їзду і сусіди вискочили надвір. Від ліхтаря одразу ж кинулися навпростець три хлопчачі тіні, кинувши у газон останню петарду. Рідновір фиркнув.
-  От падлюки! – вилаявся Артем Іванович. – Молодь зараз – гірше москаля! А це все через відсутність національної ідеї! Була б вона – все було б по-іншому.
-  Какая национальная идея?! Ты бандеровец клятый! – роздався з четвертого поверху хриплий крик Максима Петровича, переконаного 71-річного комуніста. – Вы же Советский Союз развалили, а теперь ещё и спать людям не даёте!
-  Та як же ми його розвалили, якщо він сам розвалювався… Ех, а все ж таки, непогане життя було, га! І старикам пошана, і ціни маленькі, і робота усім… І ніхто під вікнами у тебе петарди ці поганські не підривав!
Максим Петрович, впершись ліктями у підвіконня, мляво слухав «клятого» сусіда, піддакуючи:
- И за стенкой молодёжь всю ночь напролёт на стонала! Эх... Что за житьё было расчудесное! У меня до сих пор водка 1985-го в холодильнике лежит – на чёрный день берегу! – він невизначено помахав комусь чи кудись пальцем.
При згадці спиртного напою у Артема Івановича витягнулось обличчя:
-   Так чого ж ти, сусіде, мовчав! Отакі чорні дні тепер настали, що й гріх не випити!
-   И то правда! – погодився комуніст. – А ты поднимайся ко мне, чего там стоять, - вместе пить-то веселее! И времена былые заодно вспомним!
Зрадівши, Артем Іванович пошкутильгав назад до під`їзду, за ним поплентався приголомшений діалогом Оріслав. На четвертому поверсі він ввічливо відмовився від запрошення приєднатися до стариків і поспішив у свою квартиру. Піднімаючись, він встиг почути обережне запитання Максима Петровича:
-   Слушай, браток, а ты точно в этом…в УПА не служил?
-   Та як же я міг служити, якщо я в війну народився тільки?! – кидаючи слова, як кулемет, виправдовувався Артем Іванович.
Щиро сподіваючись на те, що старикам не прийде в голову під ранок заспівати радянських пісень, Оріслав повторно ліг спати.
   Цього разу його вже ніхто не потривожив, і зранку він, вмитий променями свіжого Сонця, поїхав до майбутнього капища. Рідновіри знову почали обряд славлення давніх Богів Природи на фоні димлячої фабрики неподалік від парку…


Примітки
1 – прихильник сучасної форми давнього слов`янського язичництва.
2 – це  заздалегідь спланована масова акція, у якій велика кількість людей раптово збирається у громадському місці, протягом декількох хвилин виконує заздалегідь оговорені дії, і потім швидко розходяться.
3 – язичницьке святилище під відкритим небом.
4 – у передачі «У пошуках Істини», що вийшла у ефір телеканалу СТБ 31.12.2008. дійсно говорилося, що Вій є іпостассю Перуна. Це неправда, адже наші предки вважали Вія володарем Потойбічного світу, одним з ликів Велеса, який, за міфами, є одвічним супротивником Перуна.
5 – легендарний план інформаційного геноциду та морального винищення слов`янських народів західними спецслужбами. Багато істориків вважає «план» міфом, але його зміст напрочуд збігається з сучасною ситуацією в Україні та Росії.


Кінець червня 7517 (2009) року