ч. 2-Чорторий

 
   Потяг прибув до Києва за графіком.
Брат Віктор з сином Володимиром зустрічали свого улюбленця лицаря і пластуна, бізнесмена Василя, як найдорожчу людину у світі, так схожого на їх батька і діда, який дуже рано відлетів від них, але встиг всіх поставити на крило.
     Не дивлячись на те, що вони розлетілись на різні боки світу, у знаменні дати сім’ї,  вони завжди, за традицією, у  родові свята збирались за сімейним столом.
У цьому була головна риса батьків, які виховали в них головне, - як що рід буде разом піклуватись один за одним, любити один одного, то ні які негаразди не зламають жодного і всі вистоять, як Дідух, який тисячі років стояв та стоятиме у кожній українській душі. Повага до Дідуха, - це не тільки їх сімейне або родове ставлення до вічної традиції, для них це національна свідомість розуміння Вічності свого народу. Вони дуже пишались своїм прізвищем і долею бо вважали це Божою нагородою, за те що вони такі є на світі.

Поїзд зупинився на першому пероні.
Василь подивився у вікно.
Майже поруч з вікном стояли старший брат Віктор з сином Володькою, вони про щось жартували і чекали його виходу, вітаючи руками, -  вказували до швидшого виходу з вагону.
Василь звернув увагу, що іншому люду на пероні чомусь було сумно і не до жартів.

- Мабуть знов на Україні щось сталося, - подумав він перевіряючи за звичкою документи, та речі у сумці . В ній знаходились інструменти його безпеки.
Ноутбук лежав спокійнісінько на своєму місці. Все було гаразд. Можна виходити. 
У Василя промайнула думка,
- Завжди приїжджав до Києва з музикою, а тут чомусь забули включити гучномовці.
Мабуть щось сталося. Жаль, що не прослухав з приймача останніх вістей.
Мабуть вийшовши у відставку почав втрачати вишкіл.
Прийдеться вислуховувати зустрічаючих. Я за вікном відчуваю якийсь негаразд.
Який він? ... Позитивний? ... Чи тільки негативний? ...

Василь стукнув кулаком у  щоковину дверей виходу з вагону, ніби дякуючи за спокійний шлях та прожиту ніч./це була сімейна обереговатрадиція вдячності /. 
Він підбіг до зустрічаючих.
Брати обнялись.
- Віка, поздоровляю тебе з Днем народження,  з твоїм Ювілеєм.
Дивлюсь на тебе, а тобі ніби тридцять. Я на п”ять років молодший за тебе, а виглядаю на багато старшим – промовив Василь, випускаючи з обійм  Ювіляра.

- Васьок, тобі з дитинства, завжди хотілось бути старшим.
До речі,  я тобі докажу, що ти старше за мене і наш Вовчик старше за нас.

      Діти завжди старше своїх батьків? – спитав здивовано Василь.
     Оця малеча, мій хрещеник старшина над нами.
      Віка, ти що з глузду з’їхав? ... Чи отак у день 55 річчя перегріваються мізки у
       нормальної людини? ... Племінничку? – що ти на це скажеш? ...

- Я з батьком згоден. Мені його ідея до вподоби.

- Варто мені було на кілько місяців з вами розлучитись, як у родині пройшов переверт.
Хто був ні ким, - стає усім!...
Я їду до дому на Свято, а мої рідні гарячого смальцю заливають за халяви.
Хлопці! ... – Що в Світі коїться?... Розкажіть мені дурню.
Може я чогось не второпав? ...

- Василю не репетуй. Пішли до машини і там все з’ясуємо. ...
Василь зупинив свій погляд на пустому від таблички місці, яка споконвічно існувала у спеціальних дверей з написом; -  тільки для Депутатів і Героїв СРСР.
- Невже табличку зняли до музею?
 А може мої брати і сестри України вірять, що  без неї краще буде жити.
Знову на одні й ті ж граблі наступаємо. ... Чому ми так швидко дуріємо?
Чому у нас свого розуму не вистачає? ...
Через кілько тижнів на цьому місті буде висіти така прибамбасина,
- що нам за все життя її не збагнути та не скинути. ...
Віка, ну чому ми такі дурні. Чому ми тягнемось за московськими дурнями, а не за розумним людом? ...
Хоч  Москві розумних багато. ...

- Дядько – батько,  у нас сьогодні День Ювілею, а не твоїх вражень.
Слухай, що тобі кажуть старші люди і йди до машини, - підчепив його племінник і хрещений син Володя. ...

- Віка, ти послухай, що мені цей горщечник каже.
Вовчик, я можу і не втриматись. Все має межу.

- Хлопці, дайте хоч сьогодні мені спокій. Швидше пішли до машини та поїхали за традицією до наших місць.
 
Весела трійця пішла до машини.

- Василь, швидше сідай в машину, а там розберемось.
А ти, юначе, не заводь пластуна.
Бо нам обом дістанеться на горіхи. ...

Біля „ВОЛГИ” стояв чорнявий молодик, - водій машини.
- Що, Руслане упрів чекаючи нас?

- Та ні Вікторе Васильовичу, я слухаю приймач.

- І як там справи у Москві?..

- Без змін.
ГКЧП – каже, що Горбачов важко хворий.

- А що кажуть „ ГОЛОСИ з-за БУГРА”?

- Вони кажуть, що все схоже на заколот.

- Руслан,  сідай за кермо і поїхали за  планом....

- Брате, про який заколот у Москві ви зараз белькотали.
Ви що, - так не вдало мене розігруєте?... – спитав Василь.
- Вася ти приїхав до дому у свій рідний Київ і що тобі до сьогоднішньої Москви.
Хай вони там усі переказяться. Руслан включи приймач і хай Василь Васильович послухає новини. ...

Василь сів на переднє сидіння поруч з водієм і розпочав ловити радіо хвилі.
Машина вирушила до майдану Перемоги, повернула на Повітрофлотське шосе, виїхала на вулицю Артема і погнала до Московського мосту.
Василь переслухав інформації на різних мовах, перейшов на російську Свободу і виключив приймач.
- Друзі мої, я знав що світ столичних політиків складається з недолугих людей, але щоб настільки вони були нікчемними ... у мене не має слів!...
Михайлу Сергійовичу Горбачову за станом здоров’я найближчі 20 років ніщо не загрожує, і ніхто у таку мить його не звалить і не завалить.
Бо його система здатна його захистити і завалити усіх недоумків з ГКЧП разом з їх нащадками.
Ця зграйка недоумків та алкашів підписали собі вирок і він буде швидким та не зворотнім.
Через кілька днів ми це побачимо, але відчувати будемо набагато довше, дай Боже, щоб не сторіччями.
Все! ... Я цю маячню більше чути не бажаю.
Паскуди не могли тиждень почекати.
Віка, вони нам марнують Свято, твій Ювілей!...

- Василю, ти подивись на нас і не переймайся.
- У Києві все тихо і спокійно. Тільки міліції на вулицях стало трохи більше.
Дивись який гарний сонячний день, які красиві хмари у небі, скільки красивих жінок і людей  йдуть вулицями і їм на те ГКЧП тричі чхати.

- Вікторе, у тому-то річ, - з-за таких обставин ми всі можемо втратити все і знов починати з початку. Але це розмова не сьогодення. Мені гірко що це сталося.
Хоч я з своїми хлопцями очікував інше, - тобто, - сценарій – навпаки.
Але бачу Горбачова випередила владна, бандитська корупція.

„Волга” проскочила Московський міст і звернула до берегу Десьонки на ЧОРТОРИЙ.
Вони під’їхали до свого улюбленого місця, де кожний рік у цей день збираються за любої погоди, щоб у чоловічому колі поспілкуватись на природі, звірити себе у часі свого буття.
У далекі юнацькі роки їх батько Василь Миколайович Дідух, на станції прокату човнів, що знаходилась на набережній Дніпра, брав на прокат човен і вони плили Десьонкою до Чорторию і за залізничним мостом,  після відпочинку, рибалки, нічниці, - на другий день,тягли човен на другий бік Чорторию до Дніпра і спускались за  течією вниз до станції прокату човнів.

Тут вони навчились плавати, ловити рибу, черепах, вужів.
Тут вони вчились любити тепло Землі, красу України і розуміти щастя родинного спілкування.

Руслан зупинив машину, всі вийшли з неї.

- Ось тут і поснідаємо, помудруємо і поїдемо далі – запропонував Ювіляр.
 
- Віка, як все швидко міняється.
Які великі дерева повиростали.
Я це місце тільки пізнаю за місцем знаходження нашого вогнища, яке тоді у перший раз, так довго вибирав наш батько.
Перший раз ми тут були у 1951році і ось сьогодні 40 років, як ми відвідуємо  це вогнище. Так що цім деревам не менше 40 років.
Якими могутніми вони стали, та й ми не такі вже малі діти.

- Руслане відчиняй багажник та разом з Вовчиком накривай на стіл.
Володя підготуй вогнище та вугілля і заряджай  шашлики.
А ми відкоркуємо пиво, - запропонував Віктор . Василь, у багажнику стоїть  ящик з напоями, бери скільки душа забажає. Тільки пусті пляшки став на своє місце під дерево. Ти пам’ятаєш, як батько наставляв нас не забруднювати матінку природу.

- Вітя, батько наставляв, щоб не насилувати Природу і тільки пестили.
Я пам’ятаю, як він мені сказав, - Природа, яка кожну мить народжує життя, залишається вічно цнотливою і вона повинна у свідомості людини бути стрижнем розуміння збереження краси, любові, цнотливості - зауважив Василь.

- Василь Васильович, вибачте мене але я чогось не розумію.
Щось у цих словах не сходиться? ...

- Руслане, скільки тобі років?... Мабуть 21. А  у нашого батька Вічність! Мабуть тому у нього завжди все сходилось.
Не розумієш ти тому, що вуса у тебе гарні, але ще дуже малі.
Ти на мене не ображайся. Ось коли твої вуса виростуть до розмірів вусів нашого батька і коли вони посивіють, може раніш щось збагнеш.
Зараз роздягайся та разом з нами пірнай у наше казкове дитинство, у його теплі води... і ... потім до столу. ...

Віктор Васильович  першим вийшов з води і витяг з багажника кожному по рушнику.

- Дякую  Віка за сьогоднішній день. Ти до нього підготувався на всі сто!...

- Вася , бери нижче!
Я підготувався на всі 60, адже у житті це буває  тільки раз....
Хлопці  хутчіше  обтирайтеся, переодягайтеся та сідайте до столу.
Шашлики  готові. Руслане, підкинь у вогнище хмизу, зелених гілок.
Хай димок відгонить комах. Та сідай до столу. Для тебе є солодка вода.

Василь заліз в машину, включив приймач.
Двоє коментаторів, - чоловік і жінка коментували події московського заколоту. Нарешті він зловив музичну програму.
Грала народна музика.
Віктор запросив усіх до столу.
- Хлопці! ... Друзі, мої рідненькі, - піднімемо  келих за наших батьків.
Хай там з Височини неосяжного простору Вони дивляться на нас і бачать, що ми їх Любимо і Пам’ятаємо. Ми сумуємо, що їх з нами нема у сьогоденні, нам їх завжди буде не вистачати, але ми неймовірно щасливі  у тім що Вони у нас були найпрекраснішими друзями, найщирішими, талановитими людьми.
Вони  поставили нас на крила і не тільки нас а багатьох людей навчили вільно літати. Вічна їм пам’ять!!! ...
Всі встали і пом’янули Василя Васильовича та Орину Данилівну Дідух.
 
Василь налив чарчину горілки, підійшов до вогнища і виплеснув її в нього.
Сполох вогню піднявся високо в гору. Всі перехрестились дивлячись в небо.
Руслан дивився на могутні м’язи, спортивну постать оголеного Василя і звернув увагу на шрами з правого боку його спини.

- Василь Васильович, у вас шрами на спині від куль? ...

- Ні Руслане, - це від дурості, самовпевненості та молодості.
Це зі мною сталося в перший і сподіваюсь останній раз.
Військовий розвідник з бойовими шрамами, це професійна ганьба і провал операції. Тільки завдяки цим шрамам я зрозумів; - що таке амуніція її підготовка для пластуна і як треба себе поводити на території  супротивника.
В ту мить мої Ангели – обереги - мабуть сиділи у мене на плечах.
А те що шрами знаходяться з правої сторони, то те тому, що всі ми в батька – є „ліваки” або шульги.
Ліва нога, це моя найпотужніша козацька зброя, а права помічник і вона тримає моє тіло і допомагає працювати, атакувати коли у іншої зброї вичерпався ресурс. Розвідник, пластун в операціях працює тільки на інтуїції і досвіді розробленої операції у підготовчий період.
Мене чудом захистила права нога, вона розгорнула моє тіло вліво, і я до вибуху міни в мить став боком. В мене не було і сотої долі на життя.
Тільки тому, що я був шульга осколки подряпали спину не дістали  ребер.
У ту мить я не відчував ні болю, ні поранень. Зажило, як на собаці.
О така – то буває козацька доля у пластунів.
Не той козак у кого багато ран, а той хто доживає до славетної старості і свідомо злітає у Вічність без них.
Як що ти належиш до роду Мамаїв, - то повинен мріяти стати лицарем, а не героєм. Руслане, герої потрібні Владі, а лицарі народу.
Ти повинен зрозуміти; -Влада, - це ніхто та ніщо, народ це Все.
Козак, а тим більше пластун – це лицар якій служить  народу, - в іншому випадку для пластуна життя не має сенсу.
Шановний Руслане, це моя відповідь тобі і моя особиста думка на яку я маю право.  Зараз, - шановні козаки, пропаную підняти келих за  наше найвеличніше дитинство. За дитинство всіх козацьких душ Славетної  Землі!
      За лицарів, які у наступні  дні і роки завжди будуть потрібні Україні !!!.

Руслан побіг до машини, витягнув пляшку солодкої води, налив собі  склянку і разом з усіма звів келихи у коло.

- Друзі, ми повинні все що нам приготували наші жінки з’їсти.
      Таким був їх наказ.- зауважив Ювіляр.

Володя розлив горілку у склянки.

- Шановне Коло, давайте вдаримо по третій!...
- Піднімемо келихи за це Святе язичеське  місце наших пращурів, де з давніх давен на цих місцях у цьому Водограї разом з Волхвами і Князями збирався пра український люд і славив Ордана і Славуту, - Дніпро і його сестру Десну.
За наших славетних прадідів!... За наш добрий народ! ... За наш життєдайний ВОДОГРАЙ , який князьки перетворили на Чорторий! ...
За те щоб наш народ ніколи не зраджували князі антихристи та їх прибічники.
За те, щоб при нашому житті вдалося українцям поставити все на свої місця.
У нас є розум, сила і воля.
Годі скиглити та озиратись, ми в своїй хаті, у нас повинна бути своя Воля і Доля! ...
Шануймося! – бо ми цього варті! ...
      Слава Україні! ...
 
 Коло відгукнулось словами,
- Лицарям Слава! ...

- Вікторе, наш  Вовчик непомітно виріс з штанців.
Він  дуже швидко примножить твій хліб. Ти диви, як чудово шпарить за столом.

З за кущів вийшов здоровенний пес і гучно гавкнув ніби підтримав промову Володимира.
Коло майже одним ковтком випило келихи та розсміялися на витівку пса.
Віктор кинув псу кілько шматків шашлику. Пес полащився біля ніг Віктора і тільки після цього підібрав їжу.
 
-    Віка, він що твій знайомий?
-    Так! ... – це я його подарував охоронцям дебаркадеру 2 роки тому, подарував разом з човником яким іноді користуюсь і прихожу сюди спинінгувати.

Боцман! – до мене!...

Пес підійшов до Віктора.
- Де Сільва?...
Боцман подивився у бік дебаркадеру і тричі гавкнув.

- Там його подруга з першим покотом. Ця сімейка, гроза Чорторию аж до Десни.  Вони тут повноправні господарі. Ганяють чужинців та бомжів.
Міліціонери беруть їх з собою на нічне чергування.
З рук та з землі, на диво, у чужинців їжу не підбирають. Їх цьому ніхто не вчив. Одним словом, генетика працює.

- Ти диви який розумник! ...

- Не те слово. ... Як стемніє хлопці на дебаркадері „забивають козла” і кожну годину дають йому команду; - Боцман, вперед! ... І що ти думаєш. ... Оці гектари він оббігає і коли не гаразд, прибігає до охорони бере у зуби ковіньку і без жодного звуку тягне до місця порушень. На його  рахунку розкрито кілько тяжких злочинів.

- О це так Боцман! ...
      Знаєш Вікторе, я б з ним у ночі не бажав зустрітись на крутій доріжці.
      В ньому десь під 80 кг. і немає сала, одні м’язи.
      Тільки морда кумедна, в ньому гуляють крові не тільки вівчарки.

- Так! – хоч і не дворянин, але розуму мабуть набрався у них.
Собаки як люди, мабуть тому вони з нами здружилися на завжди.

Василь взяв шмат сиру і протягнув його Боцману.
Віктор сказав псу,
- Боцман бери! ... Боцман підхопив з руки Василя сир язиком і ковтнув його.

Віктор взяв зі столу великий шмат хліба.
- А тепер Боцман заїж м’ясо та сир хлібом.

- Віка, та він його не буде їсти.

- Вася, пес який перебирає харчами, - це не пес а хатня лялька. ...

Боцман з насолодою з’їв хліб і вдячно дивився на  Віктора.
 
- Боцман, вперед!
- Вперед Боцман! ...

Пес піднявся, струхнув з себе пил і побіг до дебаркадеру.

- Знаєте друзі, як що ми щось з речей забудемо, - то він все підбере і занесе до кімнати охорони. Його ніхто не вчив збирати скляні пляшки, але він збирає їх по всій окрузі і несе в дім. Охоронники складають пляшки та потім здають і їм  хватає грошей не тільки на пиво...
- А вчені, до сьогодення, однобоко розповідають нам про Павловські слини.
Горе-вчені ніяк не можуть домовитись, що у собаки, тварини був, є і буде розум. Тварина і Людина еволюціонують та розвиваються у своїх природних можливостях. Щоб мені не казали так звані фахівці, я впевнений; - розум тварини не набагато відрізняється від багатьох людей. Людині не треба бути собакою, а собаці людиною. Треба навчитись співіснувати у цьому чудовому світі. Нам, щоб вижити у сучасних обставинах треба багато чому навчитись у тваринному світі у матінки Природи. Тварини не брати наші менші, вони нам рівня. Тільки наша пихатість, відсутність культури дозволяє зверху дивитись на них. Людству треба мінятись та домовлятись. Треба міняти свідомість планети інакше буде біда. ...
 
      А зараз шановне товариство, давайте „полірнемо” наш гарний сніданок пивом та будемо збиратись. Пийте пиво, переодягайтесь і готуйтесь до від’їзду!
 - закінчив розмову Віктор Васильович.

Руслан залив водою вогнище.

Віктор Васильович у господарському куточку вогнища, біля гори хмизу та паляниць у пусту коробку поскладав пляшки. Володя зібрав сміття та відніс у кущі до контейнеру. Брати постояли біля вогнища, поки Руслан з Володею розвернули Волгу.
На дебаркадер вийшло двоє чоловіків, - це були старий капітан і його помічник - боцман.
Віктор махнув їм рукою і показав у бік коробки з під пустих пляшок.
Помічник пішов містком на берег. Брати сіли в машину і рушили далі за встановленою традицією.

- Вікторе, чого ти ні кого з них не запросив до столу? ...

- Василю у нас на це є свої підстави.
24 серпня у командира дебаркадера 80 років і ми обов’язково будемо у нього.
Цей дебаркадер його рідний дім і він після смерті дружини живе на ньому біля 20 років.
- Його сім’я, діти, онуки, брати, сестри не можуть його повернути до дому не за які обставини. Капітан, Макар Іванович Слободянюк родом з Передмістної  Слобідки і наш дальній родич. Він працював на Ленкузні, з Слобідки пішов на війну.
Все життя працював і воював на річному флоті. З пароплавів пішов на пенсію. Друзі йому на 60 річчя відремонтували і подарували дебаркадер.
У нього здійснилась його мрія мати свою власну оселю на воді і бути незалежним хазяїном на воді. Вони з нашим батьком товаришували на Слобідці з дитячих років.  Готуйся 24, тобто через 5 днів тут святкувати його Ювілей разом з нами.
Макар Іванович буде радий. Народу буде багато. Святкування буде проходити кілько днів, - це його традиція. У нього 4 кімнатна квартира у будинку поруч з Іл”їнською церквою. В ній мешкають його син з дружиною та онуками.
Що до столу, - я хлопцям до їх обіду залишив у коробці пляшки з пивом, горілкою, закускою на честь мого Ювілею.
Брате у нас з Макаром Івановичем свій клуб та свій Статут.

- Вікторе, тепер мені зрозуміло, чому так збереглося наше вогнище і чому воно так раціонально обладнане.

- Вася, раніше дебаркадер стояв у десяти метрах від вогнища.
Він разом з нашим батьком вибрав це місце, але міліцейське начальство пару років тому, чомусь примусило його посунутись вниз і обіцяють посунути далі.
Він не сперечався, бо дуже високе падло дало наказ.

- Віка, поживемо – побачимо! ... Нема такої сили, яка б переборола козацьку душу! ...
Що до мене, то не народився в світі той дурень генерал, якому би я з моєю командою не скрутили  роги та не кинули би мордою в його багнюку.
Макара Івановича я беру під свою опіку. Батьків друг, - це наш  друг і батько.
Я його беру під  опіку.
Зараз нам треба пережити сьогоденний Чорторий.
Відсвяткуємо твій Ювілей і почнемо відроджувати Водограй в Україні.
Аналізуючи обставини подій сьогодення, я вас запевняю; -  для СРСР, для України Чорторий тільки починається.
Події будуть розгортатися швидко, не більше тижня, наслідки будуть дуже болючими на десятки років.
Афганістан, Чорнобиль і Чорторий сьогодення, - це наслідки одного ланцюга подій.
СРСР – може впасти, як колос на глиняних  ногах.
У СРСР знекровлений народний ресурс довіри до влади.
Радянська влада зараз програє у латентній світовій інформаційній війні своїм супротивникам. Цю владу однопартійних однодумців народ не підтримає і швидше за все вона впаде за місяці.
Мої висновки; - швидше за все СРСР – розпадеться. 
Племіннику, як ти думаєш? – Вова, я у тому напрямку мислю чи ні. ...

- Твої б слова дядечко, -  та Богові у вуха!... – відповів Вовчик.

Волга зупинилась на майданчику біля Лісного кладовища.
Кожний на свій смак закупив квітів і машина рушила до могили батьків.

Віктор Васильович звернувся до Руслана,
- Руслане, ти їдь до могили свого діда, постав і полий квіти, поки ми тут будемо сидіти. 

  Ми до тебе підійдемо.
Володимир, обійняв батька і дядька став посередині і вони пішли до могили.
 
Трійця перехрестилась і поставила квіти у вази. Віктор поставив свічки у при способу, щоб вітер  не задув.
Трійця сіла біля столу.
Віктор витяг з бокової кишені штанів плоску, металеву мисливську флягу з коньяком,  три срібних чарки та маленьку плітку шоколаду і поклав все на стіл.

- Давайте пом’янемо рідних.
 Тато, матуся , хай Вам Земля буде пухом! ...
      Ми з Вами! ...
      Вічна Вам Пам’ять і наш земний уклін.

Всі перехрестились, випили.

- Як нам жаль, що Ви не дожили до сьогодення. Ви так чекали цього часу, змін яку прийшли і прийдуть на нашу землю, щоб разом з нами порадуватись здійсненню ваших мрій, які майже повністю настали. Дякуємо  Вам,  Ви нас створили такими якими ми є !... сказав слово Василь.
Віктор наповнив чарки і всі перехрестившись випили.

- Вікторе, нам треба поливати квіти?...
- Ні! Вчора з ранку були наші жінки. Вимили камінь, полили і поставили квіти. Подивись їх квіти зовсім свіжі. Тут, у цьому ряду лежать Слобожани і всюди повний лад.

Володимир запросив батька налити третю чарку.

- Шановні  батьки, тато і мій хрещений батько і дядя. Ви подарували все, про що можливо мріяти. Я пишаюсь, що в мене були і виховували мене дідусь та бабуня, мені іноді заздрять, що в мене такі батьки і родичі,  я гордий тим, що мені є до кого тягнутись і сподіваюсь, - що прийде час і я досягну Ваших вершин.  Ви будете пишатись мною, як я пишаюсь Вами завдяки дідусю і бабусі. Вічна їм пам’ять!...

- Любо! ... Любо! ... Молодець! ...вигукнули брати і спустошили чарки. ...

Трійця пішли до Руслана.
Він  впорався і чекав.
-     Вова візьми цей букет і постав його дідові Руслана.

- Віка, які плани на наступні дні? – спитав Василь.

- Ми  у відпусці. Я подав заяву і звільняюсь з роботи у зв’язку з виходом на творчу працю, бо підписав кілько контрактів. Мене запросили експертом, консультантом, викладачем до престижної  організації і я з їх умовами погодився.
До роботи приступлю десь у жовтні. А зараз відсвяткуємо Ювілей і всі разом 27 серпня з’їздимо на тиждень до Криму. Путівки я замовив.

- Віка, ти що не бачиш що коїться у Москві? ...
      Який  Крим? ...
- Вася, я розумію, що сьогодні понеділок і мабуть комусь важкий день, але не для нас. У мене сьогодні Ювілей і мені чхати на Горбачова і все його політбюро.
Ти ж нам сам тільки що сказав, що все швидко закінчиться та стане на круги своя.

- Віка, я казав що заколот захлинеться, а от що все стане на круги своя, то це вже зась. Цього не станеться ніколи. Буде погано, або дуже погано.
Насуваються дуже важки часи, я це тобі кажу,  як фахівець. Держава може луснути навічно.

- Василь, я тебе ціную як фахівця, але не все так погано.
У України є Декларація про Незалежність, вона прийнята Верховною Радою у червні цього року. У випадку негативних подій Україна вийде з складу СРСР от і все.

- Віктор, вихід України з складу СРСР не така вже велика річ, а от якою ціною, з якими кадрами, з якими ресурсами, проектами? ... Невже я щось проґавив? ... Невже київські, українські  комуністи мають більший досвід, міжнародний, світовий авторитет ніж московські, радянські?... Зрозумій, як що Горбачов з своєю партією у 19 млн. членів партії КПРС дозволив статися заколоту у СРСР, то у нашому українському домі за таких обставин стануть не передбачувані події, гірше ніж Чорнобиль.
      На Україну прийде час справжнього ЧОРТОРИЮ на десятки років. Повір мені як
     стратегу і аналітику з розвитку державних подій, - через тиждень, місяць або рік
      ЧОРТОРИЙ не стане ВОДОГРАЄМ.
      За Чорториєм завжди йде Руїна.
      Віка, давай як вчили нас батьки, бути завжди відповідальними і не творити в душах
      Чорторий.
      Я бажаю нашій Україні тільки добра і незалежності, але цей шлях  повинен бути
      дуже обережним та розрахованим. Це треба творити кілько років, а не місяців.
      У нас немає самостійних банків, фінансових державних інститутів, самостійної
      економіки, промисловості, збройних сил та інститутів їх підтримки, у нас нема
      інститутів, законів, конституції і головне інституцій незалежної самодостатньої
      Влади.
      Україна своїм сучасним бюджетом не витримає рас ходів на Армію та конверсію
      ядерної стратегічної зброї. Розходи на силові структури розчавлять Україну,
      інфляція неминуче відкине розвиток України років на двадцять.
      Злидні прийдуть до більшості населення. Промисловість впаде.
       У  нас нема конкурентно спроможної продукції світового рівня.
      Світовому ринку у нас обмаль пропозицій.
      Ресурси України обов’язково будуть розкрадатись.
      Закордонні товари низької якості завалять наш ринок.
      Ми впадемо на рівень розвитку країн третього світу на дуже довгий строк.   
      Очікування на найкраще, - швидко впаде.
       Сценарій ПЕРЕБУДОВИ СРСР, - я можу стверджувати; - впав на завжди.
      Холодну Війну ми програли.
 Україна може стане незалежною. Я стверджую, у таких обставинах, до Влади прийдуть біси та їх супутники, - корупція.      Після розпаду СРСР на національні князівства прийдуть компартійні князьки, на пів диктатори, створять держави, - де їх народ на довго стане для них бидлом. ...

Брати витягли з кишень, у кого скільки було, монет і поклали їх на гранітний бордюр могил.      
Це був дарунок бомжам, жебракам, щоб вони не грабували квіти та не займались вандалізмом.
Брати йшли до Руслана.
- Віка, де ти знайшов такого гарного водія і хлопця схожого на алана
- Ні, він по батьковій, дідівський лінії  походить від чеченців, а за матір’ю вони українці і кияни у багатьох поколіннях. Руслан, як і його діди християнин більше сотні років. Прадіди Руслана у ХІХ віці приїхали в Київ на Печерськ разом з Шамілем.
- Під час від’їзду Шаміля пращур Руслана з за хвороби залишився у Києві.
Виходила його українська, київська дівчина. Вони покохались, одружились і укоренили свій рід на Печерських пагорбах. Пращур був відмінним ковалем і майстром зброярем тому завод „АРСЕНАЛ” прийняв його до своїх лав.
До сьогодення на „АРСЕНАЛІ” його родичі працюють на різних посадах.
Більше півтора сторіччя чеченська християнська гілка буйно квітне в Україні. Наші родичі, які працювали на заводі завжди з ними дружили і жили душа у душу.  З батьком Руслана, Назаром я давно товаришую. Він завзятий рибалка. Одного дня він попросив мене влаштувати після армійської служби Руслана водієм.
Чого козак, або джигіт вартий без коня? ...
От я його взяв до себе водієм. Гарний хлопець і водій від природи.
Руслан в армії був водієм у генерала, гарно знає і дуже любить техніку.
Освоїв пара план, стрибає з парашутом, любить все що рухається з великою швидкістю, - мабуть у ньому течуть крові і гени кавказького орла.
 
- А де він вчиться?...
- У КПІ і майже на відмінно.

- Брате, те що у чеченців бувають Руслани я знаю, а от фамілія Бодаєв – не чув. Його прадід був запального характеру, заводчани його прозвали „бодай”, тобто людина, яка як бик наскакує на іншого без приводу, або бодається. Коли видавали робітникам паспорти йому дали прізвище Бодаєв,  хоч він і належав до роду, тейпу   Шаміля.

- Де він живе?
- Перед Русанівським мостом.

- Василю, чому він тебе так цікавить?...
Я хрещений батько Руслана.

- А чого ж ти мовчав, - що він  наш родич.

- А чому я повинен голосити, що я його хрестив на русанівській квартирі з партійним квитком у кишені. Руслан мій хрещений син, він товаришує з Вовчиком. Я його люблю не менше ніж свого сина. Знаєш для мене його род це диво. Наша потужна материнська українська генетика у їх чоловічих статях за 150 років не змогли асимілювати чоловіків. Вони стали християнами  і те що вони самотужки вчать свою прадідівську мову, спілкуються на ній між собою, знають свою історію, пишаються родовим корінням і не відмовляються від своєї приналежності до чеченського коріння. Такими родичами я пишаюсь і для багатьох українців вони могли би бути прикладом.

- Віка, ти йдеш на творчу працю.  Мені жаль такого хлопця залишати в твоїй конторі.
Я  планую відкрити у Києві офіс моєї компанії і мені потрібні професійні кадри, ядро людей які розуміють один одного без слів.
      Я буду будувати офіс, а не орендувати, чи купувати. Мені важливе  твоє ставлення і
      відповіді на мої питання. Мені потрібні моральні люди, а професіоналом він стане
      дуже швидко.

- Я буду  радий, як що Руслан почне у тебе ставати на крило. І щоб закінчити розмову про Бодаєвих, мій кум Назар – батько Руслана, дивлячись на сьогоденне життя у Чечні та їх діаспорі мені з сумом сказав, що народ у якого існує кровна помста, грабіжництво у значних масштабах, поширюється  рабство та викрадання  людей найближчим часом повинен чекати Божої страшної кари.
У народу є нафта, але  в їх душах  зникає  людяність.
Вони живуть у потойбічному жахливому світі  чорного середньовіччя і кари їхнім ватажкам не минути. Жаль дітей, стариків та жінок Чечні.

- Вікторе, я не думав, що у нас в Україні існують такі сім’ї.

- Брате, поки ти захищав державу за її кордонами багато чого змінилось у ній.
Тобі треба вчитись жити за законами цивільного суспільства.
Сучасним політикам плювати на нас, на відданість, на офіцерську честь, гідність, мораль. Вася, світ міняється дуже швидко і ти не маєш права відставати.

- Віка, світ від Різдва Христа не змінився ні на йоту. Людство не стало людянішим. Міняються керманичі, партії, конфесії, а люди народжуються у той же спосіб, - чи то в хаті, чи то у пологовому будинку.

Брати підійшли до могили діда та бабусі  Руслана. Вова поставив квіти у пластикову вазу. Віктор запалив свічку. Всі перехрестились.

- Руслане,  вези нас до дому, став машину у гаражі і приходь з батьками на Свято.
Зрозумів?...
 
- Ми будемо о 16. 00. – відповів Руслан.

Машина через Воскресенку везла ватагу до дому, на Лівобережну.
Все йшло за традицією чітко і бездоганно.

- Василю а чому ти нічого не розповідаєш про нашу розумницю Юлю? ...
 
- Вітя, через місяць вона вже не наша, а Дімки -  і буде носити фамілію Радченко, а не Дідух.

- Слава Богу! ... Давно пора було їм  прийняти таке рішення.
Оце для мене сьогодні найкращий дарунок, – сказав Віктор.

- Тату, ще не вечір і ти не забігай на перед. – зреагував Володимир.

- Синку, не лізь поперед батька у пекло – зауважив Василь.

- Головне Вітя, що я встиг владнати всі справи. Хату залишив на Юлю.
Владнав всі питання. Тепер я знов повноправний киянин. 
Свій, - новий центр, почну розбудовувати разом з вами у Києві.
Зустрівся з батьками Діми.
Гарні люди, - походять з нашого українського роду.
Москвичі у багатьох поколіннях, але нашого не цураються.
Діма у них наймолодший і улюбленець. Старший Радченко член кореспондент Академії Наук, - економіст фахівець з міжнародних, міждержавних економічних  питань. Сім’я, на диво, дружня та вихована.
Мене дуже гарно з Юлею приймали. Так що готуйтесь до Москви на весілля.

- Брате, за нами не заіржавіє. Хай швидше роблять онуків.

- Вікторе, наскільки я зрозумів, онуки будуть не за горами.

- От і добре.

Руслан підкотив авто до під’їзду будинку.
Трійця вийшла з машини.
- Майже 3 місяці не було мене в Києві. Лівобережна, майже не змінюється, - сказав Василь оглядаючи господарським оком подвір’я.

- Вася, не хвилюйся! ... Через десяток років будівельні  клани тут наведуть свій порядок. Ми оговтатись не встигнемо, як висотками-коробками все затикають до Дніпра. Дуже швидко вони замили наше родове Микільське кладовище і на кістках пращурів ці манкурти поставлять  свої химерні задуми. Але чи буде від цього користь? ... Це питання. У трьох сотнях метрів від нас у старій,  слобідський церкві Ахматова вінчалась з Гумільовим. Хто про це знає? – Одиниці.
Тому друзі я радий, що у мій день народження розпочався московський заколот – чорторий.
Він повинен статися, щоб розчистити острови, землю і воду від бруду і може не так швидко, поступово створити умови для Водограю в Україні, в її селах і містах, у славетному Києві.
Чорторий повинен стати важкою а може й тяжкою розплатою, очищенням за це бісівське правління антихристів у ХХ сторіччі. Зараз ми повинні бути готовими зробити понад усе;
- - щоб сьогоденний чорторий став початком кінця  бруду в Україні.
Треба з цієї миті відроджувати у душах ВОДОГРАЙ.
Хлопці годі балачок. Сідаймо у ліфт і їдьмо до наших господинь.