Про к шку та нше. О кошке и другое

Цей текст присвячується моему чоловікові, який проглянувши дві сторінки Поваляєвої спитав;"Що це?". А потім:" Чому ти не пишеш книжки? Адже, якщо це друкують...".
Рідна мова у мене російська. Моя любов до української спирається мабуть на улюблену Лесю Українку - безумовно письменніцю та поетесу світового, чи навіть планетарного рівня та ще дещо меньш важливе і не таке грунтовне, на кшталт молодого Тичини чи деяких творів Вінниченка. Доречі, Шевченка Тараса Григоровича Я ненавиджу. Від щирого серця та із самого дитинства.
Чому ж саме українська, адже думаю, відчуваю, живу Я російською?
Гадаю,що на хвилі невгамовного, русоненавидницького, безупинного націоналізму мене, як не надрукують, то хоча б помітять, серед богатьох безіменних графоманів що вештаються серед часопростору цього святого міста, омріяного легендами, - мого улюбленого Києва - матери городов русских. Ні за що не перекладу це речення, адже його переклад - це образа мого дитинства, святої пам"яті, історичної правди.
Творчість - це найвища, рафінована градація тунеядства. Набридло дивитися фільми, чому б не почати їх знімати. Я не можу сидячи голодна, в брудній захаращеній хаті розмірковувати про банер CITIZEN. Не вірте, що митець має бути голодним. Потреба у творчості, зазвичай виникае у людини на тлі такого вже комфорту та затишку! Саме тод, коли вона вже не знає, чого хотіти. Під час запеклої боротьби з буденністю хвилює їжа, грошї, білизна, яку треба прати, посуд, ліки, голодні діти, якщо є. Нажаль наша психіка влаштована саме так. Важко щось змінити, чи виправити, коли ти ні в чому не впевнений.
Бїльш за все мені зараз хочеться наштиркатися по саме не можу чи навіть зробити собі перердозування., та гроші можуть знадобитися на ліки, тож мені, як вам мабуть зрозуміло не до цього.
Кожна людина - безмежно самотня і нікому не зрозуміла. Ми ховаємось від цього відчуття у якихось компаніях, групах за інтересами, інтернетних угрупованнях, на рок концертах, у нічних клубах,у ліжку з коханими. У нас є друзі, родичі, однодумці, якими ми хизуємось. Та поміж усього цього безладдя немає жодної істоти, яка б нас дійсно розуміла.
Єдиний хто нас розуміє це Господь, але саме про це ніхто ніколи не каже. А якщо навіть і скаже, пошепки - то на нього подивляться, як на психа.
Мене звуть Анна. ACIDkitten в деяких інтернет акунтах, SmallHorse - в інших, Аня - для мами, Анька - для друзів.
Як ви вже зрозуміли у мене є чоловік. Більш за все в житті він любить свіже повітря. Він весь час зайнятий завзятою боротьбою з пилом. Коли він удома всі вікна відчинені.
Від своїх батьків, спасиб їм, що виховали такого гарного сина, він приніс вентилятор.
Більш за все в житті...
Так, більш за все в житті Я ненавиджу вітер. Від нього повністю руйнується відчуття комфорту в моєму маленькому затишному мірку. Коли повітря рухається - для мене це, щось на кшталт армагедону. Волосся лізе до рота та очей. Я нестерпно мерзну, шкіра вкривається гусячими горбиками, хочеться поголити голову, а життя здаеться ірреально ***овим.
Взагалі неможливо зрозуміти, як ми могли опинитись разом.
Дві зовсім не схожі людини. Між якими немає просто таки нічого спільного. Навіть маленької однакової думки, схожого відчуття, випадкового слова.
Едине що робить нас схожими - це ноги.
Саме так. У нас однакова форма ніг. Коли Я вперше це побачіла, т одразу ж почала шукати чи не має у нас спільних предків. Але спільних родичів не знайшлося. Стопа з виступаючою біля п"ятки кісточкою, трошки скрюченим мізинцем, на якому завжди мазоль, приплюснутим вказівним пальцем, чомусь звернутим набік великим. Ми лежали на балконі палили та плювали у стелю. Чи скорійше в балконну огорожу.
Аж раптом Я подивилася перед собою і побачила чотири абсолютно однакові ноги. Дві трохи більшого розміру.
Парадокс. Незрозуміле тосування генетичних спіралей у просторі. Випадковий результат всесвітньої спрямованості до ентропії.
Мій чоловік ненавидить наркотики, тютюнопаління, розхристаність та пусті балачки. Мабуть саме тому він вирішив одружитися зі мною. Лише так він міг знайти постійний виток для дратування та невдоволеності, постійного апонента для боротьби і в решті решт зробити себе остаточно нещасним. Правду кажуть:-"Хочеш клопоту - купи свиню".
Мабуть, колись він мене покине і саме в ту мить зрозуміє - шо таке щастя і нащо він живе.
Ви можете вирішити, що це саме Я хочу спаплюжити його життя. Аж ні.
Я не доклала до цьго жодних зусиль. Навіть пальцем не торкнулася.
Вся справа в тому, що Я зовсім не вмію брехати.
Відомо, що для чоловіка, якщо він дійсно справжній чоловік, головним у стосунках із жінкою є боротьба. Саме тому, коли мені хоч трохи подобається якийсь хлопець - він одразу ж тікає. Максим не сподобався мені з самого початку...
Ще у нас є кішка, яка ніколи не муркотить, два рази кидалася мені в обличчя, через що у мене поганий зір і весь час випадає у вікно, через що у неї трохи крива ліва задня лапа. Кішка абсолютно чорна, абсолютно дика та неймовірно схожа на живу цитату з Чистякова. Тобто дуже багато часу вона проводить сидячи на вікні за яким завжди йде дощ чи падає сніг.
А доктор ніяк до мене не доїде...

 …Лікар доїхав. Мама померла. (Дякувати Богові до того. І тепер моя провина очевидна лише для мене).
Я лишилася сама. З усіма своїми проблемами, страхіттями та передчуттями. Грошей не стало зовсім. Але наркотики чомусь нікуди не зникли. Правду кажуть: «Свиня завжди грязюку знайде». Не можу згадати де це вичітала, та це й неважливо.
Зрозуміло, що люди мають колись помирати. На те є свій час. Ніхто не зобов’я заний весь час вирішувати мої проблеми. Порсатися у всіх цих нескінчених рефлексіях, загублених мріях і покинутих справах. Шукати мені роботу, думати про те як і чому я буду жити, що буде зі мною надалі і чому все саме так.
Там де вона зараз їй безумовно краще. Я вірю в це. В церкві про це молилася. Щоб Господь позбавив її хоча б моїх проблем.
Хата так само захаращена, жодне з питань що стояли переді мною тоді – не вирішена, що буде зі мною надалі – продовжує бути відкритим запитанням.
Все своє життя я свідомо боялася її смерті. Добре пам’ятаю, мені було років шість чи п’ять і я з якогось фільму дізналася, що МАМА може померти. Це був цілковитий шок від якого важко було оговтатися і ми разом вирішили, що помремо в один день. Якщо мене щось непокоїло – ми разом завжди знаходили прийнятне рішення.
Але мені якось було зрозуміло, що цього недосить. І тому я чомусь вирішила, що буду бити себе бетонною трубою по голові поки не помру. Коли що. Тоді я остаточно заспокоїлась.
Більше мене це не турбувало і я могла знову жити щасливо.
Я зовсім не боялася смерті бо там темно, тихо і немає зовсім нічого страшного.( Це мабуть схоже на той час, коли ти хочеш заснути та не можеш. Тоді потрібно уявити собі що навкруги темно–темно і зовсім нічого не має. Ти одразу ж заснеш. Просто від нудьги).
От життя без мама я боялася. Понад усе.
Потому мені спало на думку, що про спосіб треба ще поміркувати.
Я досить таки довго розмірковувала на цю тему, дізналася про особливості різних видів самознищення. Так наприклад, якщо людина труїться у газовій камері, то в неї з рота очей, носа та вух тече кров, якщо вішаеться – вивалюється язик, про те як люди топляться і все таке інше. Цілком очевидно що все це не дуже приємно і наврядче мені підійде. Врешті решт я зупинилася на польоті з високо-поверхового будинку. Хтось сказав мені, що я помру ще в той час, як буду летіти від розриву серця і це мене повністю вдовольнило. Та навіть у випадку помилки цей «шмяк» буде дуже коротким, а сильний проте короткочасний біль цілком можливо пережити. Ти маєш лише зробити один крок у безодню. Крок робити зовсім не больно. А потім від тебе вже нічого не залежить…
Все своє осознане життя я прожила із впевненістю, що так і зроблю. Бо як людина може пережити біль, спричинений смертю найріднішої, найліпшої, найдорожчої людини на Землі? Тільки так. І це цілком нормально.
Проте в нашому суспільстві вважається інакше. Людина - соціальна тварина і в решті решт з течією часу я звикла до думки, що маю таку ваду, відхилення. Тай досі не розумію повністю, чому вважається саме так.
Коли мені було сім років в мене померла бабуся. Як це не соромно, я точно пам’ятаю, що абсолютно нічого не відчула. Я навіть звідкісь знала, що вона помре саме зараз і дідусь також. Вони були дуже гарні люди і я їх любила, але я знала, що вони помруть саме зараз
і мене це зовсім не лякало. Просто так мало статися. І все. Цього було досить для моєї дитячої уяви, але зараз мене дивує, звідки я могла це знати та ще й так напевно?
Після цього мені ще досить довго снилися страхіття. В деяких з них маму кусав павук і вона помирала саме через це, в інших з нею траплялося щось іще. Зміст завжди був однаковим. І я нічого не могла вдіяти.
Це мучило мене декілька років. Але мама пояснила мені, що такі сни, це гарна прикмета яка говорить про її довге і щасливе життя.