Чорторий-ч3-Сiмейне свято-

 С І М Е Й Н Е   С В Я Т О

     Віктор жив на лівобережжі, у чотирьох кімнатній квартирі на 10 поверсі, з чудовим краєвидом на київські, дніпровські схили.
З вікон своєї оселі  завжди насолоджувався фантастичною панорамою міста.
Він пишався приналежністю до цього краєвиду, який тільки йому у його мандрах віртуальних світів розкривав дивовижну красу у кожну мить його життя.
У кожну пору року, у кожну мить краєвид був різним і казковим, заворожував його свідомість. Віктор молив Бога, щоб перед його вікнами якийсь архітектор не поставив хмарочос і не вкрав у нього таку красу. Він так прикипів до цього дарунку долі, що іноді щипав себе, щоб впевнитись у реальну дійсність а не казковий сон.
Коли він з балкону дивився на замулене піском місце старого цвинтарю Микільської  слобідки до нього приходили думки;
- мабуть мої пращури, прах яких знаходиться у цій землі поселили мене сюди, щоб я у якійсь спосіб оберігав їх покій і молив Бога на цьому місці збудувати Храм, щоб він об’єднав християн усіх конфесій України від розбрату  та негараздів. ...

Віктор милувався краєвидом і відчував у собі потужну силу до творчості, але з виходом на творчу працю, - не міг зосередитись на головному напрямку своєї діяльності.
Сьогодні 19 серпня йому вдарило 60 років з дня народження, а він вважав, що майже нічого важливого не зробив, хоч це було не так.
Коли йому було тридцять він сприймав  людей свого віку, - дідусями і бабусями. Тепер йому вдарило 60 років, а він відчуває себе тридцятирічним.
Це була якась вікова чудасія.

- Цікаво, а яким мене бачать Вовчик і Руслан? .... Може так, як я думав у їх роки, а може інакше? ... Сьогодні за столом обов’язково спитаю у них про це.
Може своєю відповіддю вони підкажуть щось таке, що мене наштовхне до нового напрямку дій. ...

Ліфт зупинився.
Двері квартири були розкритими. Гурт зайшов у квартиру. Жінки знаходились у вітальні і дивились останні новини з Москви.
Вони в мить підхопились і напали на красуня Василя.

- Василю, як ти міг?  У такий Святковий день привезти такі паскудні новини?...
Ми так тебе чекали, а ти нам все зводиш нанівець.

- Дівчата, тихо. Не накидайте на мене всякої дурості. Я вам привіз гарну погоду, сонце, радощі, -  а ви мене звинувачуєте ні за що.

Василь привітався і розцілував жінок.

- А де діти? ...
- Вася, не хвилюйся!... Через кілько годин зберуться всі.... – відповіла не менш красива Дружина Віктора, Ірина Миколаївна. Краса якої заворожувала кожного, хто її бачив.

- Тоді мої любі, дозвольте відкоркувати шампанське і давайте вип’ємо за приїзд, за нашу любов, за те що ми є ! ...

- Василю невже ми вам замало дали на ваші чоловічі забаганки? – спитала його дружина Катерина.
- Та ні! ... Нам всього було вдосталь. Давайте  просто вип’ємо і не нападайте на нас.
Ми піднімаємо келих за Вас!...

- Вася у наші роки вже не нападають, а тільки захищаються, – відпарувала його дружина Катя.

- Та ви що? Ви ж такі молоденькі, гарненькі.
П’ємо! -За вас наші  дорогоцінні дівчатка!...

Всі зімкнули келихи, випили, розцілувалися.

- Хлопці у нас є приємна новина.
У Київ прилетіла Ваша старша сестра Дуня і скоро завітає до нас у гості,
 - повідомила  дружина Віктора.

- Євдокія Василівна, як завжди у своєму репертуарі. – прокоментував Василь.
- У державі заколот, а вона не замислюючись над наслідками їде з закордону до нас у пекло.

- Василю не в пекло, а на Свято до брата і рідні, - заперечила Ірина.
      Євдокія твоя старша, рідна сестра по батькові.
       Хіба вона може бути винною що у вас єдиний батько.
      Ніхто в цьому не винний. Треба нам пишатись, що вона у нас є.
      Вона така щаслива, вона нас обожнює, а ми слобожани, провінціали не відповідаємо
       взаємністю. Батько все життя страждав, чомусь комплексував замість того щоб
       пишатися нею.   
     Василь Васильович нікого не зраджував. Так сталося. Ще до знайомства з вашою
     мамою у нього була перша любов і від неї народилась Дуня. ...
    Ваша мати ніколи й гадки не мала виставляти батькові рахунок, як і мама Євдокії.
    Після того, як мати Дуні завагітніла вона побоялась нашкодити його кар’єрі і нічого
     йому не кажучи втекла з Києва на Черкащину народити дитину у 1928році та   
    вчителювати у  школі свого села. Вона дала своїй дитині прізвище батька Дідух,
     а не своє. А те що німці забрали їх у Німеччину то хіба це їх провина?...
     Ні! ... Не вони зрадили Батьківщину! ...    
    Це сталінська  зграя зрадила і не захистила їх!...
    І тому шановна рідня, Дідухи любіть свою сестру, тітку, як любить вона нас.
     Брати, ви ж наші лицарі.
     Тому коли вона у нас в хаті,   у нас завжди повинно бути Свято!...
   Що буде з Горбачовим та його покидьками нам байдуже!...       
   Треба вдарити лихом об землю і жити на повні груди. 
    Викиньте ваші партійні квитки і живить для себе, для своєї рідні, для своїх близьких.
    Ви ж високочолі! ...  Життя тільки  розпочинається....

- Іра, вибач мене дурня! ...
Ну дурень. Щось не те вилетіло з вуст. Чорторий з бісами наплутав. Каюсь.
Я завіряю, що я перед Євдокією вибачусь раз і назавжди.


- О це так день!
Треба було чекати стільки років, щоб настав чорторий і ми почали очищатись,
- зауважив Володимир.

- Любий сину, не блюзнірству й. Важливо, що ці дні прийшли і ми їх дочекалися у повній свідомості та здравії  духу, - як казав  дід Василь –  підбив риску Віктор.


- Гаразд!
Розбігаймося у справах. Я пішов  голитись. Скоро гості в хату, а ще не готовий до прийому. – сказав Віктор.

- Ми теж з Василем йдемо готуватись. – сказала Катерина.
Зараз прилетить Орина.
Вася кидай сигару!  У нас обмаль часу, пішли - гукнула дружина Василя.

- Катя, не підколюй мене.
Я у чудовому настрої. – відповів Василь і пішов до дверей.

Віктор сидів у ванній та насолоджувався сьогоденням.
Чхати йому було на цей заколот з десятого поверху.
Він для України та українців з таких подій не бачив втрат, бо розумів за таких обставин Україна має змогу придбати на багато більше.
Майже всі свої збереження він витратив на придбання цієї квартири, будинку на Десні та їх облаштування.
Батькова квартира залишилась за сином на Андріївському узвозі, яку він також облаштував і зробив ремонт. Сину і невістці Льолі, онукам вистачить на багато років. На книжці у них з Іриною залишилось кілько тисяч рублів і ті він планував витратити на очікуване народження другої дитини у молодят.
Віктор дивувався організаторським талантам Василя.
Його радувало те, що Василь встиг уладнати свої справи у Москві і тепер буде постійно жити з своє родиною, дружиною Катериною та молодшою 16 річною донькою Ориною в Києві, та ще й у одному будинку з ним.
Юля, старша донька Василя залишилась у Москві і це було правильно, адже це її батьківщина, вона там народилась, прожила  все своє життя, там її майбутній чоловік і її друзі. Хай пускає корні Дідухів у Москві.

У Василя було багато спільного з його єдиним сином Володимиром, - ніж у нього і це його радувало. Володимир органічно увійшов до справ Василя і у них було багато спільних задумів. Мабуть Василь залучить до свого бізнесу Вовку, як у гру. Бізнес  у них виросте до потужних розмірів. Віктор був впевнений, що якщо вони разом будуть просовувати свою справу то  зможуть стати магнатами.
Все залежало від дій Василя.
Василь і Володимир не впадуть не за яких обставин, а завдяки їм, - Дідухи мають можливість існувати на високому прожитковому рівні.
Крім того їх дружини, жінки були такою рушійною, розумною, працьовитою силою, що з ними їх подальше життя не може бути гіршим ніж було.
Дідухам з жінками, дружинами, берегинями завжди везло.
А хіба могло бути інакше? – розмірковував Віктор Васильович.

- Вікторе, вилазь з ванної! ... Годі тобі лежати!... Пора переодягатись!...
- Іра, ти тільки не підганяй мене. Зараз виходжу.

- Віка, швидше збирайся!
Перший дзвінок пролунав у дверях.
 Віктор відкрив  двері.  Перед ним стояла з квітами і дарунком старша сестра Євдокія Василівна Дідух.

- Дуня, радість моя! ... Заходь, ...-   дай я тебе розцілую.
Для чого ці дарунки?... Для мене найкращий дарунок це твій приїзд.

- Віка, ти спочатку прийми квіти, а потім цілуй.
      Вони привітались і розцілувались.
Євдокія Василівна зайшла у вітальну кімнату.
- Іруся, яка ти чудова і гарненька!... Роки тебе не беруть!... Давай розцілуємось. ...

- Вікторе, відійди.... Дай я привітаюсь з нашою закордонною лялечкою.

Жінки обнялись і розцілувались.
Дуня витягла з сумочки маленький пакуночок.

- Це тобі з Парижу. Тут немає ніякої підробки.
Я, знаючи твій смак, особисто вибирала.

- Як щоб це й була підробка, то все одно, вона краще за наших оригіналів.

Гурт розсміявся і вони зайшли до кабінету.

- Дуня яким вітром тебе занесло до Києва?...  спитав Віктор.

- По – перше, - твій Ювілей. ...
По – друге я готую виставочний міжнародний проект.
Спочатку виставка пройде у Польщі, потім у Києві, Москві, Токіо.
Я прилетіла з Варшави.
Зупинилась в готелі на Печерських пагорбах.  Встигла зробити свої справи і тепер маю кілько днів побути з Вами, аж до 26 серпня, - як що приймете.

- Євдокія, як ти можеш таке казати? ...
Ми не відпустимо тебе від себе ні на мить, ні на місяць.

Брат і сестра вийшли у лоджію.

- Вікторе, як ти можеш жити у красі такого краєвиду у свій Ювілей.?...

- Люба моя, ну як може себе почувати у такий день найщасливіша людина у світі.
60 років промайнули майже як один день.
-
- Іра, Віка, - де мене,  з моєю сім’єю, не носило по Світах, а от такої краси не бачила ніде. Мабуть це сидить в мені від нашої ментальності, бачити київські схили з сльозами радощі і відчувати себе справжньою українкою тільки тут у колі рідні.
-
Дзвоник у дверях покликав Віктора. У відчинені двері входили кум Тимур Бодаєв з дружиною  Квіткою Георгіївною та їх сином Русланом.
Вусатий Тимур вручив квіти Ірині, розгладив вуса і розцілував усіх.
Віктор Васильович приймав квіти, вітання і бурчав на гостей.
- Для чого мені дарунки? ...
Кращий дарунок на Святі , - це гості.
Бодаєви, заходьте до кабінету.
До нас приїхала  сестра Євдокія.
Йдіть до неї у лоджію. Минув майже рік, як ви з нею не спілкувались.
Сімейство Бодайових пішло вітатись з Євдокією.

- Тимур, ти пам’ятаєш свою обіцянку у нашу останню зустріч.
- Так! В любу мить і годину ми готові тебе прийняти.

- Тоді  завтра зустрінемось у вас і полюбуємось краєвидом з ваших вікон.
Я якось зупинилась у готелі ТУРИСТ.
Гіршого готелю я тоді не бачила за все життя. Як би вони жили за цивілізованими стандартами, то любий, не лінивий турист, відшкодував би готель у свою власність за моральні збитки, від нападів шльондр, хамства адміністрації та персоналу.
Я втекла з готелю і навіть не встигла глянути у вікно.
Наскільки я зрозуміла ваш будинок десь поруч з готелем.

- Ні,  наш дім поруч з Русанівським мостом.
- А що до готелю, то він ще не один рік буде таким поганеньким, поки не змінить господаря. Зараз готель вотчина відставних функціонерів. Такі кадри ні на що крім руйнування не здатні. Тому такий сервіс і такий готель.
Зараз в Україні страшніше амбіційних, нахабних комсомольських, партійних, профспілкових  функціонерів різних рівнів не має іншої сили. Ця сила, розбещує, грабує все що не так лежить, стоїть, падає.
Вони руйнують все позитивне, що є в Україні, ніби відчувають якусь чуму або навмисно, як каже Віктор, - створюють чорторий на всі наші хати.
Комуністичний молох корупції набирає оберти.
Ти сьогодні бачила у телевізорі Московське ГКЧП, де Янаєв їх сучасний лідер є яскравим прикладом до моїх слів.
- Цей компартійний, комсомольський, профспілковий функціонер, ватажок, - з екрану телевізора несе нісенітницю заливши очі горілкою.
В нього тремтять руки від жаху і сп’янілості від влади.
Цей Янаєв та його поплічники кривдники і хижаки.
Але все це, збуджує тільки сум і заспокоює мене тим, бо швидко прийде новий час і їх  змиє, скине народ. Вони є біси і пожнуть бурю.

- Тимуре, твої слова  та до Бога! ... зауважила Євдокія.

Дзвін у дверях  тремтів гучно і довго.
В хату увійшла уся Дідухівська юрба на чолі з Іриною, Ориною та Василем.
 Чоловічий гурт вносив до кабінету велику кількість картонних ящиків у квітах.
Це був персональний комп’ютер з усіма причандалами та прибамбасами сучасності, який придбали  родичі, друзі, співробітники, - тоб – то всі, хто прийшов на Ювілей Віктора Васильовича.
Розставивши по кабінету ящики, всі вишукались у пів коло виставили поперед себе Макара Івановича / капітана дебаркадеру / з Адресом у руках.
Макар Іванович зачитав Адрес і вручив його Віктору.
Віктор пройшов по колу і розцілувався з кожним гостем.

Віктор спантеличений дарунком спитав у кола, -
- Друзі, хто Автор цього дива? ...
Першим обмовився Макар Іванович,

- Яблуко від яблука не далеко падають.

- Ірина, так це ти киця мудра таке створила.

Віктор підійшов до дружини розцілував і при підняв її на руки несучи до столу у вітальну кімнату.

- Друзі, за мною, - сідайте до столу.
 
Гості віталися з Євдокією  та сідали за стіл.

Місць було розраховано на понад 20 персон і їх вистачило всім.
Перше слово було надано Євдокії Василівні;

- Любі друзі, брати і сестри, я сьогодні дуже щаслива і пишаюсь, що мені надана Віктором честь першого слова.
Я хвилююсь, як ніколи. Тому моє Слово буде коротеньким.
Вікторе, ми пишаємось тобою і тим, що нас такими виховували наші батьки.
Тобі вдалося зібрати нас у міцну єдину родину, ми стали такими міцними, що ніякі негаразди нам не страшні.
Вікторе, ти не тільки зберіг батьківську спадщину але й примножив її.
То хай тебе супроводжують Многіє Літа, - здоров’я, вдача, творча наснага, Любов! ...Ми завжди будемо горді і щасливі у тім, що ти у нас Є!..
 Слава тобі наш Ювіляре! ...
Многіє Літа! ... Многіє Літа!... Многіє Літа! .
- Всі хором підхопили спів Євдокії, - Многіє Літа! ....

День і вечір по справжньому були Святковими для всіх.
Безліч дотепних, веселих, зворушених слів почув Віктор  на свою честь.
Любов рідних і друзів зачепили його серце на все життя і ніби вказувала йому той напрям дій, куди та як йти.
Василь, як обіцяв, - так і зробив. Він весь вечір сидів поруч з старшою сестрою Євдокією і прислуговував їй.
Василь після наданого слова витяг з кишені ключі від авто „ПЕЖО” і разом з документами подарував їх від своєї родини Віктору.
Стіл вигукнув тричі, - УРА! ...
Віктор  був неймовірно щасливим.
Тільки у цю мить він второпав, - що життя це Водограй.
Чорторий минеться, а Водограй на Землі буде вічним.
У цьому була проста філософія вічності Людини сьогодення.

Гості розійшлися десь у за світ.

Віктор у кабінеті розстелив постіль для капітана Макара Кіндратовича, щоб той зміг на свіжу голову поплисти своїм «АМУРОМ» до дебаркадеру.
Євдокія пішла на відпочинок до Василя.
На годиннику було пів на четверту ранку.
Віктор приліг щасливим і тверезим відсвяткувавши 60 років  свого буття з надією, що до нього прийде казковий або більш творчий час. ...

... Віктор проснувся від розмов Макара Івановича з Іриною на кухні, та ранкових новин які йшли по телевізору на кухні. Їх розмова була своєрідним коментарем  до подій чорторию у Москві.
Як на нього, то здавалося що події розгортаються позитивно.
Він схопився, накинув халат і тихенько вскочив у ванну кімнату. ...

... Віктор зайшов до кухні з ванни не мов новонароджене дитя.
- Вітуся, як тобі спалося, що снилося? ... пролунали слова від Макара Івановича.
Ці слова нагадали йому слова батька, якого йому так бракувало у ці дні.

- Дякувати Вам і Богу! ...
А от що до снів, на жаль не дочекався жодної картинки.
Мабуть «москальський заколот» перекрив усю свідомість. ...

- Віка, плюнь з десятого поверху на це чублення.
Василь учора вірно казав, що вся це химера закінчиться за кілько днів.
Я Василю вірю.
Він ще той пластун. Він у політичних справах мастак.
Весь пішов у Вашого батька.
Вікторе, я вже встиг розговітися і мені треба на капітанський місток, морські діти чекають батька.
- Снідай друже і проведи мене до мого АМУРА, - який чекає на ТОВРЯТВОДІ  у причалу слобідки.
Мені тут Ірина стільки наклала у кошик моїм на сніданок, що вистачить і на вечерю.
24 Серпня, я  Дідухів чекаю на дебаркадері.
Скільки мені залишилось? ... Хто зна?...
Тому зробіть мені ласку приходьте, я катер пришлю до причалу у 11. 00.

- Макаре Івановичу не хвилюйтесь. Ми з ранку  будемо у Вас цілий день.

- От і погодились.
Так діти, - у мене все є і нічого з собою не тягніть.
У капітана Макара було, є, буде і повинно бути Все!...
Чоловіки вийшли з дому.
Від будинку Віктора до причалу Київського Товариства Рятування на Воді, яке знаходилось у протоці було не більше 500 метрів.
Макар Іванович у своїй морський формі, вишколі, статі і віці перед перехожими визвав повагу. Люди милувались їм. Він це відчував, і задоволено підкручував вуса.
Капітан Макар, як істинний моряк у своєму житті не признавав ніякого транспорту, ніж річного або морського, ніякої оселі ніж корабель або дебаркадер.
Він завжди стверджував, що істинний моряк повинен народитися на кораблі або дебаркадері і впасти у Водограй на місці бойової Слави.
Він придбав собі «АМУРА» і гасав на ньому по Дніпру і всім прилеглим річкам, як йому заманеться не жалкуючи коштів на пальне.
Дніпро і весь моряцький люд його любили,    - від влади, - до швартового юнака на причалі. В нього ніколи не було негараздів.
Казали люди, що він з Петром Юхимовичем Шелестом випив не одне цеберко горілки на острові Київського водосховища, бо вони один одного поважали за Любов до Дніпра і України.
У капітана Макара зв’язків з поважними державниками та національно свідомими українцями  було багато, але він ніколи ними не користався.

- Ось ми вже й пришли.
Вікторе, завітай до моєї алюмінієвої чайки.
Давай вдаримо по чарчині на злет.
Та я полечу до своєї братії.

Вони зайшли у охайний катер «АМУР».
Випили по чарчині.
 
Віктор стояв на причалі і милувався своїм дядьком і хрещеним батьком, який вів свій «АМУР» до дебаркадеру.
Хлопці «ТОВРЯТВОДу»  проводжали його  поглядом, пишаючись тим, що на Дніпрі поки ще є господар і авторитет який у скрутну годину для кожного на річці стане на захист  від напасті.
Віктор потиснув руки хлопцям з вдячністю за їх ставлення до капітана Дніпра і пішов до дому.
 Він з дитинства ставився з великою повагою до пожежників і товрятводівців і ніяк не міг збагнути, - чому влада, держава не поважає ці інститути.
Чому влада їх не об’єднає у потужну єдину силову, громадянську структуру державної а потім міжнародної безпеки.
Боротьба з техногенними катастрофами неминуча і фахівці такого ґатунку їй потрібні, від цього виграли би усі.
Віктор був впевнений, що таку ідею треба обґрунтувати, об’єднати та нести до Людей.
Годі створювати Чорнобилі та Чорториї, пора перетворювати їх на Водограй і Обереги для всіх народів світу. ...