Обличчя з старо фотограф

Мені не вистачає тебе. Я дивлюсь на наше фото і мені жахливо не вистачає тебе. Пам'ятаю, як ти допомагав мені розвішувати ті самі фото тоді, коли я тільки переїхала від батьків. Твоєю ідеєю було розвісити фотографії над моїм робочім столом тільки близьких людей та мої малюнки. І це все з твоїх слів було заради того, щоб коли натхнення залишатиме мене під час роботи, я дивилась на близьких і таким чином не здавалась і йшла далі. Гарна ідея була. Пам'ятаю як ти і допомагав мені кожного разу знімати фотографії людей, які зраджували, робили неймовірно боляче, підставляли...Кожного разу, коли мені потрібна порада чи просто хочеться з кимсь помовчати, я дзвоню тобі. Ти єдиний справжній друг, з яким я можу просидіти вечір мовчки і піти з почуттям ніби це була найкраща розмова в світі.
  Зараз над столом немає жодної фотографії тих людей, які були колись друзями для нас обох. Та й взагалі фото змінювались, як на мене досить часто. Тому я вирішила залишити лише кілька найдорожчих. Всього декілька фото з людьми, усе інше краєвиди, просто вдалі, смішні. Там є декілька фото з моїм молодшим братиком, який ще тільки починає шукати своє місце в цьому світі. Авжеж є там і найважливіші люди, яким я завдячую своїм життям взагалі, батьки. Та дві фотографії з тобою.
  Не повіриш, але передивляючись старі фото, я знайшла той день, коли ми вперше познайомились. Той, з якого все почалось. Так саме з першого вересня в першому класі. Один з найважливіших днів в нашому житті. Так смішно на неї дивитись. Перед нами йде класний керівник з квітами, а позаду неї ми вдвох. Нас тоді парою поставили. Я з двома не великими косичками, висока (по меншій мірі набагато вища за тебе), в окулярах і тримаю в руках табличку з надписом „1-Б”. А ти поруч. Такий ще маленький, риженький і дуже сором'язливий. Так смішно, я така велика, а ти поруч маленький і з величезним букетом квітів. А букетик та між іншим мій був. Ти був такий малий, що навіть твій ранець було видно. Пам'ятаю, що класний керівник ще запитала, хто ж буде до школи носить той портфель. Так починалась наша дружба. Далі багато чого було, але мені подобається саме ця фотографія і ще одна на якій ми вже дорослі. Ти вищий за мене і тримаєш на руках мене, а не букет квітів. Моє вісімнадцятиріччя...Ці дві фото поруч, стільки всього було з того часу як їх зробили. 
  Зараз нам обом складно. Ти не хочеш робити мені боляче, а я не хочу ставити тебе в складне становище. Коли ти взагалі перестав спілкуватись зі мною, я вирішила це назавжди, але фото не знімала, бо сама в усьому винна. Але згодом ти перестав уникати мене, а я в свою чергу трохи загасила свої почуття до тебе. Ми, на щастя, знову потихеньку повертаємо наше спілкування і нашу дружбу. Саме тому я розумію, що вона важлива для нас обох.
  В мене не багато друзів. І взагалі для того, щоб стати другом потрібен не один рік спілкування, потрібно пройти чимало перешкод разом і постійно ділитись своїми перемогами. Тому є знайомі, однокласники, одногрупники, товариші, але друзів можна перерахувати на пальцях однієї руки. Ти – неймовірний друг. Дванадцять років спілкування, постійної підтримки, а іноді й прочуханів, доказали мені, що справжня дружба крім того, що існує, так може і все перебороти, з усім справитись і ніколи не залишає просто так.