Чорторий-ч. 6- Втрата -

В Т Р А Т А

25 вересня о 12 годині  –  Дідухи, Бодаєви,  приймали на Десні  нову оселю.  ... 
     Село було розташоване  вздовж  ріки.
Двір знаходився по середині вулиці площею до одного гектара.
Великий двоповерховий з мансардою дім охоплений фруктовими  молодими  деревами та кущами роз та квітів. Посередині між домом та берегом ріки стояв старий, товстий, не високий і розлогий дуб. Від нього до берега йшов пологий спуск до Десни десь біля пів сотні метрів. Від огорожі і до самого берега йшла об лаштована бетонними плитами алея і засаджена дикими грушами. Алея впиралась у будинок, виходила з центра двору через ворота і калитку.  Огорожа з усіх боків була глуха, висока з профільного пластику. З обох боків огорожі стояли гаражі, господарський блок, та приміщення під майстерню. Поруч з дубом стояла альтанка.
Не далеко від неї було об лаштоване місце під вогнище.
     Схвильована група з трьох молодих людей будівельників розкривала ворота і вітала господарів новітньої оселі. Вони були у святковому настрої з квітами і маленьким кошеням у руках. Всі привітались перезнайомились. У приїжджих  здивуванню не було меж. Віктор Васильович взяв ключі у виконавця Сергія та повів всіх до центральних   дверей.
     Віктор звернувся до усіх присутніх;
- Друзі усе робимо за моїм сценарієм.
Іра, поперед тебе йде Лесик. Дайте онуку кицю! Він її запускає у дім першою. Дуня, Володя, Руслан ви все знімаєте на відео та фото. За Лесиком з хлібом і сіллю входить Іра стає у центрі холу за ними входимо Ми. Іра тримає хліб з сіллю у руках лицем на нас. Ми входимо у двері йдемо до них, цілуємо хліб, відламуємо кусень, макаємо у сіль, тричі  хрестимось і з’їдаємо. Після цього розглядаємо, знайомимось з домом. Потім п’ємо по келиху шампанського і йдемо до Дуба вклонитись йому та кладемо хліб з сіллю йому на коріння. Ми тричі вклоняємось йому і просимо, потайки, у нього щоб він нас прийняв під свою опіку. Після цього йдемо до альтанки сідаємо за стіл і я підписую Акти прийому нашої загородної оселі.
-             І так! … Я починаю.
Віктор Васильович відкрив двері, повністю розгорнув на дві сторони. Лесик швидко влетів випустив котика і миттєво побіг на другий поверх.
Всі зааплодували.
Все йшло за сценарієм.
Віктор Васильович, будівельники Сергій та Денис, архітектор та дизайнер  Валерій супроводжували господарів пояснювали свою роботу. …
… В альтанці стояли на окремому столику;келихи з шампанським, цукерки, вода.
Всі підійшли до столу.
Віктор Васильович запросив Сергія присісти поруч з ним.
- Шановні родичі, друзі?
Чи є у Вас до нас з Сергієм претензії? …
Ні! Ні! Ні! – пролунало на весь берег Десни.
Дякую Всім.
Я підписую Акт прийму.
- Слава Героям! Слава! Слава! – пролунали слова у повітрі від жінок.
Всі взяли келихи у руки.
Віктор Васильович взяв слово.
- Дозвольте сказати слова вдячності за відмінну, чесну працю Сергію, Валерію, Денису та їх команді. Хлопці ми Вам дякуємо за добротну працю!
Я особисто висловлюю щиру подяку Руслану за його величезну працю та збереження нашого сюрпризу. Дякую Руслане тобі!
  Прошу підняти келихи за шановних виконавців цього проекту.
Будівельники подякували за прийом і пішли до своєї машини.
Їх супроводжував Віктор Васильович,  Василь Васильович та Володя який ніс ящик горілки з перцем.
- Хлопці це від нашої команди, на спогад, -  до вашої команди презент.
Сказав Василь Васильович.
- Ми ще не раз заїдемо до Вас. За нами контроль за наглядом будинку та врахування зауважень замовника на 2 роки.
Не Ви, а ми повинні Вам дякувати. Ми завдяки Віктору Васильовичу вистояли у самі важки для нас часи. Ми поїхали. Нас чекає команда. Гарний мікроавтобус рванув до траси.
Василь закрив ворота.
- О це так сюрприз!
О це так здивував!
 Хресник, Володя, як ти міг цього не знати?...
-     Просто, - відповів Вова.
      Ти і батько пара чобіт і обидва на одну ногу, - таємниць. З вас кліщами не витягнеш
       нічого якщо ви задумаєте щось.
- А от Руслан молодець! Наша людина. – сказав Василь.
Хлопці, свято продовжується! Пішли у дім. – запросив Віктор Васильович.
Євдокія, Руслан, Тимур Тимофійович , діти пішли до Десни. Дружини порались на кухні. Брати були на горищі тобто у мансарді та розмірковували як її краще облаштувати  для онуків та дітей.
-     Віка, сказати тобі що ти мене здивував, це майже нічого не сказати. У мене позитивний шок. А якого ти хлопця разом з Назаром виховав?... Я тебе запевняю через місяць він буде працювати у мене на гарній посаді. Я відчуваю в ньому щось своє.
Володька, Руслан, Льоля у мене стануть керівниками по напрямкам. Робота у всіх буде дуже цікава та прибуткова. Я думаю тебе і Тимура залучити до деяких проектів.
З річки повернувся Тимур Тимофійович і піднявся до мансарди.
-    Василь, бізнесмени з нас ніякі, а от працювати на гарному контракті ми згодні. Я у грудні йду на пенсію. Мені набридло  займатись боротьбою з розкраданням технічних розробок підприємства та приниженням персонального штату.
Василь спохватився;
- Хлопці послухайте мою пораду, - знімайте гроші з книжок та вкладайте у нерухомість.
Йде неймовірна інфляція.
- Василь, ми з Вікою всі свої заощадження витратили ще весною на нерухомість.
- От такої, а кажете що не бізнесмени.

- Ми не великі бізнесмени, але голову маємо на плечах. Ми законним шляхом придбали кооперативні квартири на Русанівці у свою власність. Зробили ремонт, придбали пристойні меблі. Тепер здаємо у найм. Квітка веде розрахунки, Руслан збирає гроші.
Для наших сімей хватає, щоб гідно жити. У нашій власності  пристойні однокімнатні квартири на перших та дев’ятих  поверхах. Багато людей їде на постійне проживання у Ізраїль, США, Німеччину. Ці хати кооперативні і їх дуже легко придбати.
У той же час до Києва з провінції приїздить багато молодих бізнесменів. Це молоді люди та молоді сім’ї. Вони не ризикують грошима і тому знімають наші однокімнатні квартири . Батьки Квітки після смерті залишили нам квартиру на Печерських пагорбах. Квітка та Руслан і зараз там прописані.
На Русанівці я за дуже пристойну суму купив нашу квартиру. Ми з сім’єю переїхали на лівий берег, а свою трикімнатну у 1985р. почали здавати у найом за дуже пристойні гроші. Як би там не було, ми з голоду не помремо і за кордон не утечемо.
-     Тимур, Вікторе? … Я жив у Москві і майже нічого не знав. Вибачте мене за мою
       допитливість.
- Василь, не треба вибачатись. Усе у нас йде нормально. Ми робимо свою справу, а ти
      свою. Ми будемо допомагати  тобі, а ти нам.
- Друзі Ви знаєте що державні інститути запросили мене до співпраці. Як тільки щось
      обладнається мене позбавляться, бо я ягода не з їх городу. Я з радістю відійду від їх
      справ. У мене великий бізнес та багато друзів яких я не маю права покинути.
      Я дав згоду на співпрацю тільки заради одного, щоб познайомитись з новою елітою
      яка розпочне народжуватись в новітній Україні. Мені моя посада дає змогу їх знати
– без знання політиків, керівників держави не можливо розвивати і прогнозувати
 той бізнес яким займаюсь я.
До речі, мій бізнес великий. Мої кошти знаходяться не тільки у Швейцарії, але й США, Англії, Німеччині, Австрії та інших банках, але тільки не у офшорних зонах.
Мій бізнес прозорий і легальний. Я з нього не піду. Тому моя співпраця з державою тимчасова. Я відкликаний з резерву і з військової пенсії. Але це для мене борг перед Києвом.  Ми з Вами ще так по працюємо, що наші  нащадки будуть пишатись нами.
Віка, Тимур повірте мені Я дуже бажаю допомогти державотворенню, але я прагматик і бачу зараз з тих обставин де я знаходжусь, що через 20 років нашого буття у нашій державі гідного ладу не буде. Ці 20 років будуть справжнім ЧОРТОРИЄМ. Я собі поставив за мету не допустити РУЇНИ, - вона вже у нашій історії була.
Знизу Ірина прокричала;
- Хлопці, усі зібрались біля столу. Спускайтесь обідати.
Ми летимо відповів Віктор Васильович. …

… У дверях пролунав дзвінок.
Віктор Васильович підійшов до дверей.
- Шановні сусіди, заходьте до нас. Наші двері завжди для Вас відчинені.
Запросив Віктор до хати своїх далеких родичів.
Це були подружжя, пенсіонери; - Григорій Петрович та Галина Іванівна Стріха. Галина Іванівна була сільською вчителькою, а Петрович все працьовите життя був начальником земельного снаряду розчищення русел Дніпра і Десни та видобутку піску для будівельної промисловості.
Гості вітались з усіма.
- Вікторе, ми майже з усіма знайомі але тільки за фотографіями. – зауважила Галина Іванівна.
- Вітусь, тепер я зрозумів чому ти такий величезний будинок збудував. Дивлюсь я на Вас і бачу яка Ви гарна й велика родина. З новосіллям ! З святом Вас!.
- Дякуємо! Сідайте до столу.
Галина Іванівна передала Ірині Миколаївні Хліб – Сіль та букет червоних роз.
- Вікторе, усі твої суди та односельчани просили мене передати тобі велику вдячність та низький уклін за те, що ти у кожну оселю провів телефон. Без тебе ми б цього ніколи не вирішили. Яку ти велику справу зробив для нас пенсіонерів. Ми вже усім родичам передзвонили. Діти, онуки, друзі, родичі кожний день телефонують. У нас з’явилось інше дихання. Яку радість ти приніс у наші оселі. Завдяки таким як ти у селах  будуть робочі  місця, прийде газ, дороги, медицина. Село ніколи не загине. Без села не може бути Самостійної Держави. Селам потрібні такі, як твоя родина.   
- Григорій Петровичу, я повністю погоджуюсь з Вами. Вірю і нашого села і селах України буде велике майбуття.  Років через десять, двадцять на цій землі будуть стояти сотні будівель. Через кілько місяців газ буде у всіх хатах села. Нова дорога вже є. Я чув, що у наступному році збудують новий стаціонарний причал. Катер буде літати на крилах. Менше ніж за час він доставить кожного до Києва на Подільський причал. – відповів Віктор.
- Вітя, мій дорогий, твоїми вустами мед пити.
Я владі ніколи не вірив і зараз не вірю. Коли вони сьогодні кажуть про любов до народу, то завтра чекай, що тебе ошукають. Я вірю у свої сили та сили сусіда. Все інше балачки пройдисвітів.
Діти, друзі мої, - не може бути соціалізму з людяним обличчям, - це все маячня. Від нього тхне грабіжництвом, хабарами, корупцією, кріпосництвом  рабством і демагогією. Таких як я на селах не багато, як не багато таких Дубів, що стоїть у Вашому дворі.
Все застілля слухало і розуміло Григорія Петровича і бачили у ньому віддзеркалення Дуба. Вони були дуже схожими, це тішило їх души.
- Гриша годі тобі проповіді читати адже ми у гостях.
- Галя, ми прийшли  на Свято! Ми прийшли до своїх родичів. Свято, - це спілкування з ближніми за духом та кров’ю, а не напої та їжа. Друзі хіба це не так? …
- Так! Підтримав стіл.
- Вітусь, Василь я з вашим батьком та мамою неймовірно дружив. У Києві, я тільки зупинявся на вашій квартирі на Андріївському узвозі і ночував у  кабінеті батька. Тому перед усе, давайте пом’янемо ваших батьків.
Світла їм пам’ять!..
Усі підняли келихи і перехрестились.  - Царствіє їм небесне! …   
- Моя неоціненна дорожнеча,  вибачте мене на слові. Я скучив за спілкуванням у своїй сільській німоті. Я гордий, пишаюсь, що ви стали моїми сусідами.
Слово узяв Тимур Тимофійович.
- У зв’язку з розгортанням подій і завершенням будівництва ми Бодаєви прийняли рішення; - Ми не їдемо у Крим, а будемо відпочивати та облаштовуватись на нашій Десні. Ми починаємо заселятись!
- Молодці! – закричало застілля.
 Усі вітали Бодаєвих.
Слово взяла Євдокія Василівна.
Володя приладнав на триногу відео апарат, настроїв на застілля та Євдокію.
- Прошу мене не перебивати.
Вона випила маленький ковток води, перехопила дух і встала з стільця. У неї з очей впала сльоза.
- Мої дорогенькі, у мене зараз покотилась сльоза, - це від щастя. Не знаю за що, але Бог нагородив мене нею. Мої сльози,  - це сльози радості та любові. Я гадки не мала, - що зі мною, з моєю душею таке може статися. Сталося Боже провидіння. Я іноді  бажаю себе ущипнути, щоб відчути, що це не марево. Я народилась у 1928 році, - це були страшні роки не для мене, а для наших батьків, рідні і усього народу України. Потім був Голодомор і були страждання і було кохання. Але я страждань не знала, бо у мене була мати, яка весь мій тягар несла на собі. Була Світова війна, і знову сльози втрат. Була на нашому шляху буття Німеччина, Канада, США, знову Німеччина і Канада. Нас підтримувала Віра, Надія, Любов. Я не знала страждань. Мабуть Бог мене оберігав від лиха. Мати і мій  вітчим піднімали мене до небес. Вони завжди мені казали ти народилась в Україні у Холодному Яру ти народилась у Святому місці і ти тільки в Україні відчуєш своє щастя. У це було важко повірити ще місяць назад. Мої батьки лягли у Канадську землю . … Там народились мої діти онуки, там їх батьківщина. …
Вони мріють побувати у Холодному Яру, в Україні щоб вклонитись нашому славетному Дубу. Сьогодні я стояла перед Дубом у нашому дворі і відчула, що я повернулась на Батьківщину. Я завтра, через Польщу, Німеччину  Ви будете проводжати мене до дому. Цей буремний тиждень і Бог нагородили такими великими подіями; - де у мирний спосіб Україна стала НЕЗАЛЕЖНОЮ. … Це сталося так буденно, тихо, - що не віриться. Мрія наших батьків, нашого народу здійснилася. Я розумію, як буде важко Україні підніматись з колін, але через 20 – 30 років, це буде велика держава. Я сподіваюсь наступного року привезти усю свою родину і більшу частину свого вільного життя, скільки дасть Бог  прожити у Києві.
Підніміть келихи!
Хай вони будуть не поминальними, а келихами щастя та здійснення мрій наших батьків та усіх українців які не дожили до цих Історичних Подій!
Я піднімаю келих за Віру, Надію! Любов!
Слава Україні!...
- …Героям Слава! – відгукнулось застілля. …

Час промайнув швидко.
Новосілля завершилось.
Задоволені господарі та гості збирались до міста. …

     3 вересня 1991р. у Дідухів народилась онучка. З визначенням строку її народження помилилися усі, окрім самої онучки. На сімейній раді у будинку на Десні Віктор Васильович спитав у онука; - Лесик? – як би ти бажав назвати свою сестричку? …
Той не замислюючись випалив; - Надя! …
- А чому? … - спитав батько Володя.
- У нашому садку Надя краще за всіх. Я з нею дружу…
Дід поцілував онука.
- Вустами дитини «глаголить» Істина! Онуку будемо хрестити Надією.!!!
Батько підкинув сина до неба, поцілував у чоло. Всі погодились з його вибором, цілували та обнімали.
- Друзі після, після приїзду Льолі до дому на узвіз, я теж приїду до Льолі з Вовчиком.
Ви люди дорослі розберетесь без нас. А їй перший місяць повинна бути допомога.
- Мама та ми  впораємось з Лесиком та Надійкою!
Усі порозумілись.
…  Вже другий тиждень Віктор і Назар насолоджувались рибалкою, природою Десни її Баб’їм  Літом. Вони дослідили усі  затоки Десни від гирла аж до Остра. Ганяли своїм рибальським скутером по воді і завжди були з уловом. Їх спінінги та блешні відпрацьовували їх насолоду. …
…Після обіду Ірина Миколаївна з Лесиком, Руслан з мамою Квіткою вирішили зїздити до Києва за господарськими закупками. Вони Віктора Васильовича та Тімура Тимофійовича залишили до наступного ранку.
Був четвер, - чоловіки, за звичаєм, кожний четвер приймали сауну.
Тимур, на диво, був майстром цієї справи.
Після від’їзду дружин вони почали готувати парну. …
Чоловіки майже дві години парились.
Після цієї процедури Вони зайшли до зали розтопили камін.
Поставили кілько пляшок гарного пива, і з допомогою солонини насолоджувались красивим вечірнім днем.
Віктор Васильович включив приймач. З нього лунала джазова музика. Це був радіо вечір присвячений американському джазовому саксофоністу Джері  Маліга /е/ ну. Його творчість захоплювала Віктора з молодих років.
- Тимуре, дійсно настали нові часи. Хіба ми у наші роки молодості могли думати, що колись з нашого радіо будемо чути таку вишикувану музичну програму?...
- Віктор, Євдокія і Василь праві. Життя тільки починається!...
- – звернувся Тимур.
-    Василь на мою думку розгорнув дивовижну справу, а не бізнес. Бізнес це похідне. Ми повинні йому допомогти. Його проекти, це сила. Вони мене захоплюють. Він не розуміє, а може дуже розуміє. Що всі недоумки будуть його використовувати, а потім спишуть як непотріб. Тільки його вишкіл дасть йому вистояти та їх перебороти. Зараз шваль почне боротись за владу. Переможуть не найкращі. Він для них не зручний, бо фахівець. Такі як він повинні у такий час ставати лідерами нації. Він її Лицар. Вони це бачать. Повір мені дуже швидко вони позбавляться його у своїх держаних системах. Тільки ми можемо йому допомогти. Нам треба з ним частіше спілкуватись кожний день і кожну хвилину. Ми повинні йому допомогти бо зрада Верхівку вирує. Він гарно знає СРСР, Росію у нього російський вишкіл. Він Україну знає як територію, чи область. У нього в Україні окрім нас немає нікого.
Нам як ніколи треба триматись один одного. Іде державне будівництво. У України нема крім нього фахівців. Вони незабаром  його з’їдять. Тільки тримаючись разом ми вистоїмо і збережемо нашу гідність. Ми повинні знайти ту нішу, освоювати її, яку визначив Василь. Вона варта нашої співпраці.
-  Тимуре, після Нового 1992р. багато чого створиться   само собою.
   Тимуре повір мені, зараз розпочнеться років на двадцять РУЇНА. Ми впадемо.   
   Наскільки я не знаю. Мабуть років на 25.
Тимур звернувся до Віктора.
- Гаразд. Друже годі балачок. Наш холодильник забитий рибою. Давай завтра віддамо її сусідам і відпочинемо трохи від рибалки. Завтра у вечорі усі зберуться у домі щоб з нами провести вихідні. Давай завтра після сніданку готуватись до їх зустрічі.
- Згоден. – відповів Віктор.
Тимур, давай придбаємо пару собак. Я у них не розуміюсь. Мені до вподоби чомусь чорні вівчарки, але я згоден і на звичайні.
- Вікторе я сьогодні зателефоную і у неділю у нас будуть два чорних песика.
      Ми  їх  виховувати будемо разом. Я на цій справі розуміюсь.
Друзі були задоволені вечором і  розійшлися по спальням.
Віктор у своїй спальні включив приймач. Лунала джазова музика. Він засинав під знамениті, відомі мелодії зірок світового джазу.
 Він засинав у звуках джазу і мріях про майбутнє України.

Ніхто і ніщо не перед віщувало трагічних подій.
      Тимур Тимофійович встав дуже пізно, було пів на десяту ранку.
       Він зайшов до кухні заварив густої кави з молоком. Випив чарку коняку, запалив цигарку, включив приймач, телевізор і слухав та дивився новини дня.
Він не бажав турбувати Віктора, але сподівався, що він скоро зайде до кухні.
У двір заїхали Ірина  і Квітка з Русланом. Тимур вийшов їх зустрічати.
-     Тимуре, а де Віктор? … Мабуть ще відпочиває. Він просив мене його не турбувати, бо бажає відіспатись.
-     А де Лесик? …
-     Льоля залишила його на кілько днів у себе.
-     Як твоя онука? …
-     Дуже спокійна дівчинка. Спить та їсть.
-     Хлопці розвантажуйте машину а я по бігу до Віктора.
Чоловіки витягли пакунки та понесли до кухні.
- Квітка, заварюй каву! Я побігла до Віктора. Годі йому спати!...
Ірина Миколаївна пішла по сходинках на другий поверх до спальні. ….
… Через мить пролунав душе роздираючий, жахливий крик; - Віка! Віка! Віка!
Чоловіки кинули  пакунки на підлогу кухні і рвонули до спальні.
Ірина Миколаївна ридала на грудях ніби сплячого чоловіка, - Віктор Васильовича Дідуха, лежачого з усмішкою на обличчі. Він був мертвий!...
В спальню вбігла Квітка.
-    Іра, ти ж лікар, - заспокойся.
     Ось краплі. Випий їх.
     Заспокойся!
     Віка вмер.
     Руслане дзвони до швидкої.
     Дзвони до міліції.
     Дзвони до Володі та Василю.
     Поки не турбуй Льолю, бо в неї згорить молоко. …
Тимур вивів усіх з спальні на перший поверх у гостинну.
До дому на крик вбігли сусіди; Григорій Петрович та Галина Іванівна.
Тимур з Григорієм Петровичем переодягли Віктора Васильовича. Григорій Іванович склав на грудях руки Віктора.
- Тимуре, дивись, - він ніби спить та усміхається.
Вітуся, родичу мій, не думав, не гадав, що ти злетиш раніше за мене. На все Воля Божа. Тимур поки приїде швидка і міліція я піду до батюшки. Хай Він разом з матушкою його відспівають. …
Руслан розібрався з дзеркалами, їх усі  виніс  на горище та поклав на стелю.
…Прийшов Батюшка з Матушкою усі зайшли до спальні. Ба чушка почав відспівувати Віктора Васильовича Дідуха. …
… Першим з міста прилетів Василь з дружиною.
Тимур все їм розповів. Вони піднялись до спальні до брата.
За Василем прилетів син Володя.
Через годину Батюшка з Матушкою закінчили християнський православний обряд.
Всі вийшли до зали і чекали анатомічну бригаду.
     Василь Васильович раз і до скону свого віку взяв події у свої руки. …
Євдокія Василівна разом з Романом Абел’євичем  ледве встигли прибути з- за кордону на кладовище та кинути три горстки землі у його могилу та відправити його у злет Вічності.

…Ховали Віктора Васильовича Дідуха на Лісовому кладовищі Києва, поруч з могилами Батька і Матері. Віктор помер у сні від відриву тромбу також виявилось що у нього було два інфаркти про які нічого не знала дружина.
Поминали у ресторані. На поминках було біля трьох сотень людей. …
     Євдокія взяла Ірину під руку і Вони разом з родиною поїхали до дому, до робочого кабінету Віктора.
Смерть Віктора була не очікуваною. Всі відчували, що український світ втратив велику людину, яка бажала підняти Україну з колін. Він не встиг розгорнути свій природний дар і талант державного творця.