Чорторий-ч. 7- Епiлог -

Е П і Л О Г

    Після серпневих та вересневих подій 1991року пройшло майже 20 років.
Сталося не як гадалося.
!9 серпня після традиції Дідухів - приїзду до вогнища на Чорториї Десьонці, після вшанування і покладання квітів на могили батьків, брата та його дружини Ірини  - Василь Васильович зібрав на Десні,  за стіл, усіх родичів та тих, хто був найдорожчими для Дідухів, Бодаєвих.
    Руслан Бодаєв став його зятем та найпершим заступником після загибелі у автокатастрофі його батьків Тимура Тимофійовича та Квітки Георгіївни. Через рік їх загибелі наймолодша донька Орина народила двійню; - хлопчика та дівчинку. Всі одноголосно на честь Русланових батьків охрестили їх Тимуром та Квіткою.
    Євдокія з своїм чоловіком Романом не приїхали. Вони через пів року після смерті Віктора загинули у авіакатастрофі над Тихим океаном. Ні літака, не тіл не знайшли.
Діти і онуки Євдокії та Романа майже кожний рік на літо прилітають на Десну.
Старший син співпрацює з Володимиром та Русланом. З Василем вийшло так, як казав його брат Віктор.
Дійсно, пройшов рік і Василь Васильович отримав звання генерал – майора і був витурений у резерв. Після цього майже 20 років влада його не турбувала ні за яких питань. Він був, один з не багатьох генералів, які вважали, що стратегічну ядерну зброю треба передати Росії або знищити, але тактичну ядерну зброю треба залишити у збройних військах України.
Ці офіцери, сини Українського народу різних національностей, були впевнені; - зрада на найвищому щаблі Влади, мабуть за великі привілеї та обіцянки, або неймовірні кошти, зробила усе! – щоб Україна не мала тактичної ядерної зброї. Щоб Україною керували міжнародні сили, як циган вкраденим конем.
      Василь Васильович Дідух сидів на лавці у берега Десни і палив сигару.
Біля його ніг на відстані двох метрів лежали, та охороняли дві чорні вівчарки; Бой та Гера з третього покоління вівчарок які народились у його псарні.
Ці розумні вівчарки не підпускали до нього ні кого з його дозволу. Василь Васильович дозволяв собакам познайомитись з гостями понюхати ноги гостя. Вони ніколи не піднімали галасу, слідкували за кожним, але жодного не лякали. Вони були дуже розумними і справжніми друзями.
     Справи Василя були потужними.
Бізнес та статки його ніколи не хвилювали. Тільки серед його підлеглих було більше сотні доларових міліонерів і ніхто не бажав виходити з його команди. Він цім пишався.
      На його рахунках у світових банках знаходилось більше 500 мільйонів доларів, але гроші та прибутки його не тішили.
      Він себе картав за одне, на світанку Незалежності України йому не вдалося комп’ютеризувати владу України. Влада розросталася, як ракова пухлина на тілі народу України.
На початку Незалежності України він впровадив програму фірми «СФЕРА» її технологію в одній з високих державних установ. Це була програма керування подіями на усіх щаблях, від центру до села. Замість 600 людей у ній працювало біля 50 і у них було багато вільного часу.
      Корупція та влада швидко відчули загрозу свого майбуття. Почали лунати постріли найманців у тіло Василя. Його залякували. Мабуть тому він не був поранений.
Його лякали. Влада відмовила йому у його проектах та програмах.
Зараз у тій організації, де за його технологією працювало 50 людей, - працює більше 1200 неосвічених дурнів, холуїв.
    Вся влада перетворилась у хробаків, - це хробаки які пожирають тіло народу України.
     Василь Дідух майже рік розмірковував над проектом, як скинути на 70 відсотків можновладців усіх рівнів Держави.
Для нього було головним; - щоб усе пройшло тихесенько та легесенько.
Він не вірив у Президентів, Прем’єрів, Верховну Раду та їх місцевих холуїв.
Для нього вони були гидота. З більшістю з них він був знайомим і їх вважав негідниками.
Він вірив у народ України, а не у їх національне, етнічне походження.
Народ України для нього є політична, а не етнічна нація. У політичний нації він бачив та відчував єдність землі, кордонів, праці на користь кожного в Україні.
     Чорні вівчарки разом з Василем Васильовичем Дідухом дивились на Захід Сонця за Десною, за чорториєм. Кожний по своєму його бачив.
Василь Васильович у цю мить звернувся до собак;
- Я іду у свій останній бій. Бой і Гера підтримайте мене! …
Десь там, над Києвом вирував ЧОРТОРИЙ. Василь був вище, та над ним.
Це тішило його авторську душу.

Київ.
16 06. 2009.
Олександр Васильович Мухін.
ГУРТ « ЗЕРНА»
 


Рецензии