Сни примар

... Ніч... тиша, від якої аж звеніло у вухах порушувалася лише тихим зітханням теплого вітру... вітер грався з листям дерев, травою,напівпрозорими шторами на вікнах старовинного замку.. крізь розкрите вікно вітер зазирнув у просторну темну залу та так и залишився там роздивлятися картини, що висіли на стінах... вітру не заважала темрява, він уважно вдивлявся в обличчя на старовинних портретах... чоловіки та жінки у дивному вбранні давніх часів дивилися крізь час - хто пихато та зарозуміло,а хто байдуже... місяць вкрив підлогу сріблястою ковдрою свого сяйва і вітер подумав, що непогано було б дмухнути сильніше, щоб пил з картин затанцював в місячних променях маленьким зоряним дощем... він майже зробив це,але його увагу привернула одна з картин,на яку впав світ місяця. На ній був зображений чоловік у лицарському вбранні- кремезний, з різкими рисами обличчя.. і здавалося б він нічим не відрізнявся від інших зображень, як би не живий блиск розумних каріх очей.раптом зображення зартемтіло,поплило і із нічого у повітрі зіткалася напівпрозора постать.. це був він,чоловік з картини.. вітер розгублено завмер - йому ще николи не доводилося бачити такого дива.. лицар повільно ступив на підлогу  - рухався він як і належало примарі абсолютно нечутно. вітер затаївся,йому стало цікаво, щож буде далі.. лицар трохи постояв у темряві а потім ступив у коло місячного сяйва.. його постать почала втрачати прозорість примари і коли він зробив кілька кроків до вікна вітер почув звук його кроків...до вікна підійшла вже справжня людина, але... але вона не мала тіні - це єдине, що відрізняло іі від звичайних людей... лицар трохи постояв біля вікна, зазираючи у небо та потім різко відійшов.. "Моя королева, Ви як завжди зартимуєтесь" - всміхуючись, тихо сказав він... вітер відмітив, що голос у лицаря був м"який та виразний,в ньму було чути смуток та ніжність... якийсь час лицар повільно ходив по кімнаті,а потім сів у велике крісло біля якого стояла табличка "НЕ САДИТСЯ,МУЗЕЙНЫЙ ЭКСПОНАТ". Вітер зрозумів, що лицар на когось чекав, і від цієї думки йому стало ще цікавіще. де який час нічого не відбувалося і вітру здалося, що навіть час зупинився теж когось очікуючи.. та ось на підвіконні місячне сяйво стало якимось непрозорим і з цієї непрозорості з"явилася жіноча постать.. вона сходила на підлогу немов би по сходам і вітер підлетів поближче, щоб роздивитися її... лицар теж підвівся і скорою ходою пішов до неї... з кожним кроком жінка ставала все реальнішою і реальнішою,але як і лицар десь загубила свою тінь...вітер нечутно зупинився поруч з нею, видвляючись в обличчя.. вона не була красивою в класичному розумінні цоьго слова, вона була скоріш привабливою -  довге золотаве волосся, великі темні очі та чуттєві губи.. вдягнуна вона була на думку вітра трохи відверто - коротка туніка скоріш підкреслювала, ніж ховала іі жіночі принади... вітер всміхнувся - "а  пан лицар знав на шо чекати" і лагідно торкнувся її волосся...жінка стала на підлогу в той самий час як лицар з повагою опустився на одне коліно..
-Моя Королева! - лицар дивився на неї з неприхованим захопленням
-Алексе,милий,не треба!  -жінка посміхаючись торкнулася його плеча. - яка я королева???
-Моя!!! - невловимим рухом лицар піднявся і схопив її на руки. вона засміялася і її смїх пролунав під стелею срібним дзвоником
-я скучив за тобою,Таїс... -він обережно поставив її на підлогу не випускаючи з обіймів.. -дуже скучив...
Жінка мовчки дивилася на нього ... поряд з ним вона здавалася маленькою і тендітною..
-я теж  скучила - ледь чутно промовила вона та ніжно торкнулася долонею його щоки... вони завмерли у довгому поцілунку, а вітер сором"язливо хотів вилетіти геть, але таки затримався на підвіконні- йому ще ніколи не було так цікаво...закохані щось шепотіли одне одному, та вітер не став підлітати ближче - вони мали право побути наодинці...до нього долітали уривки фраз і від тієї ніжності, що в них була вітер робився лагіднішим та теплішим..
-як ти мені подобаєшься!!!!!! Не перестану тобі це повторювати та освічуватися у коханні, бо на інше ти не заслуговуєшь, моє прекрасне голуб"ятко. Ніжне не мов пір"їнка, яка лоскоче моє обличчя та тікає від мене при першому диханні вітру. А я біжу за нею,біжу та не можу наздогнати.- у голосі лицаря було чутно смуток.. -Хіба можливо наздогнати вітер та утримати його у своїх руках?
-Алекс,ми обоє вітер...-жінка звільнилася з обіймів і легко закружляла по кімнаті.. дивлячись на її граціозні рухи вітер зрозумів що вона танцює... раптом вона зупинилася  - на жаль...тільки вітер.. сон,... примари..... - гіркота в її словах здивувала вітер, бо він щиро вважав, що бути вітром не найгірша доля..
-Таїс, не треба..
-так.. вибач.. мабуть я дуже вибаглива - не кожній примарі випадає такий шанс, як нам....
-ти королева - лицар посміхнувся - тому інакше і бути не може...
-так, королева - жінка -прирмара сумно дивилася у вікно  - ні,Александер, це ти король, за правом народження... а я як була гетерою, так і залишилася - на цей раз її сміх був не таким сумним - я просто жінка, яка не боїться кохати того, кого вона сама обере.... так було і так буде...
-у кожному житті, мила.. за це я тебе й кохаю... - Александр пригорнув її до себе - у кожному житті...
-чому так? адже в кожному житті в тебе є вибір - я не едина жінка в тому, реальному світі - Таіс уважно дивилася йому у очі
-примари логічно повинні бути разом - Алекс ніжно посміхнувся-от так, моя Королева...
-тільки в снах, милий - тихо відповіла Таїс - тільки в снах...
-Люба, за такі сни і життя не жалко - Алекс торкнувся губами її чола - я к би в мене був вибір, я б все одно обрав би таку долю.. хай без того спокою ні в житті, ні після нього, але з можливісттю бачитися хоч в цих снах...
Дівчина мовчики дивилась у вікно.... вітер, який причаївся поруч, тихенько зітхнув - йому стало сумно... ці двоє кохали одне одного, але були приречені на довічну самотність... чому сталося саме так вітер не знав.. та мабуть і не хотів знати...  він тихенько закружляв навколо закоханих,плутаючи золотаве волося дівчини з русим волоссям лицаря...  мимоволі вони засміялися и напруга, якак майже бриніла у повітрі розсипалася, перетворюючись на відлуння сміху....  вітер задовільнено всміхнувся и злетив під саму стелю, звідтіля поринув униз и пролетівши через всю залу вилитів у вікно... він кружляв по квітучому саду вбираючи в себе аромати,збирав ніжні пелюстки троянд і тримав их у повітрі... якщо можна так сказати - він був трішечки щасливий...
 почало розвиднюватись - зі сходу небо наливалося рожевим сяйвом і вітер повернувся до того самого вікна... вони були ше там  - Таїс сиділа в кріслі, а Алекс поруч, просто долу,спираючись на її коліна...побачивши їхні щасливі обличчя  вітер зрозумів, що він був правий, залишивши  их на одинці... але усьому свій час....
вітер увірвався у залу, и закружляв під стелею - повітря наповнилось ароматами нічного саду и трояндовими пелюстками, які наче дивний дощ посипалися на закоханих...
Алекс, схопившись на ноги закружляв кохану у цьому дивному  дощі...
зупинившись вони де який час стояли мовчки, стискаючи  обійми..
-Милий... нам час... -Таїс сумно посміхнулась..
-знаю, моя дівчинко, знаю... я не хочу знов тебе відпускати.. - Алекс дивився на неї ніжно і сумно
вони підійшли до вінка і вітер побачив,що з кожним кроком до світла вони стають все прозорішими і прозорішими... зупинившись біля вікна вони мовчи дивилися одна не одного...
- я кохаю тебе - майже водночас пролунали два голоси и тіні злилися у поцілунку... вітер проинув до них здіймаючи у повітря пелюстки-але... там вже нікого не було...
він розгублено зупинився, обернувся и вислизув у вікно ... перши проміні сонця зазирнули у вікно - і нікого не побачили, крім опадаючих на пілогу трояндових пелюсток....
а вітер летів назустріч сонцю,уносячи з собою сни примар....