Индиго Ди Причина и следствие

Причина і наслідок

Я втекла. Знову. Вирвалася зі щільного кола оточення пильних моїх домашніх, від публіки різної масті на сайті, від самої себе. Дикарка. Заспокоюю своє внутрішнє «Я» тим, що це все ж наслідок. Причина значно гірша.

Сорок хвилин обіду, як ніколи, – страшенно мало, аби еще раз перечитати ту першу редакцію, перекреслену тобою з відчуття постати нижче власного, вже піднятого на неабияку висоту, рівня. Розумію, що відкопала, нарешті, цю щілину в замку, через яку бачу тебе ані в першому, ані в другому визнаному усіма варіантах, а де ти цілковито голий душею своєю. Можеш казати мені все, що завгодно. Я вже вловила цей запах самотності. Вже віднайшла цю кровоточинку. Природою своєю жіночою вже хочеться обійняти, сховати.  Нікому ніколи ні словом, ні натяком. І чародіяти над тобою, владарювати своєю особливою, ніким до краю не спізнаною силою.

Три рядочки зізнання здійняли у моїх синів, що здорослішали і безпардонно курирують всю мою писанину, почуття неймовірного жаху! Старший докірливо зітхав, а молодший сипав круглим і сухим горохом слів на мою голову:

- Мамо! Ну, що ти, насправді? Як дитина. Адже це смішно, це не солідно в твоєму віці! Видали! Не зволікай, видали сама, інакше я це видалю…

Ось і знову я не відповідаю своєму віку. Як і двадцять років тому. Жахіття. Час жодним чином не бажає крокувати разом зі мною. В 19 років я була божевільно вродливою бабусею, зараз – добротно складена мізками з дорідним тілом дівчинка. Різниця в дистанції між учора й нині вже нездоланна. І все вже визначено заздалегідь. Навіщо було так добросовісно вивчати всі ці патофізіологічні процеси тоді? Аби добре знати, на якій відстані від фінішу я сьогодні. Часу цілковито не вистачає. І якщо я не скажу цього зараз, мене просто роздере на шматки з власного відчаю.

Понад усе зараз я не хочу, аби ти шкодував мене. Так само зобов’язливо, як ти відповідаєш на мої коментарі, на догоду обивательським звичаям, з граничною ввічливістю, тримаючи дистанцію. А ти такий потрібний мені. Такий, яким є насправді. Коли 27 квітня 1989 року я прийшла до тями в реанімації лікарні невідкладної допомоги, причиною істерики був не той жахливий біль у зсудомленому дефібрилятором тілі, не здусений вуглекислотою мозок, а найстрашніше і неспостижне запитання: «За що?». Рафаїлич, уже тоді цілком сивий, тримав своїми залізними обценьками моє тіло, що розривалося, і проказував скоромовкою: «Самим богом мічена. Люди на цьому рекламу роблять. Ти зрозумієш потім, років за двадцять…».

Рідний мій дідуган, Коби ж він нині знав, що я зрозуміла через це двадцятиліття, тицьнувшись носом в цю магічну дату у тебе на mail.ru. Та чи можу я сказати тобі те, про що думаю? Чи маю право?
 
Жінки не можуть зі мною спілкуватися тривалий час взагалі. Образ «задушевної подруги», перебравши незліченну кількість кандидаток, якимсь незрозумілим чином оселився в Тусі моїй, яка хоч і старша за меня роками, закріпила за собою роль молодшої сестри. Парадокс – це звичний мій стан.

Чоловіки ж, навпаки, в достатку присутні, приживлюються, приростають до мене. З першого спогаду дитинства, коли злетіла з поверху на клумбу з космеями разом з подушками, що сушилися на підвіконні. Дід Богдан притискав мене до землі, аби не змістилися неіснуючі переломи, а я верещала несамовито від страху. І смаглява фігурка Алі, який сидів навчіпочки переді мною і шепотів мені якісь найкращі в той момент слова. Він так і зостався в моєму житті. Понад тридцять літ. Я пережила під його невщухним наглядом  усі свої перехідні стани. І різниця у віці якихось півтора року робила його невимовно дорослим в моїх очах і тоді, і залишає таким сьогодні. Але це ціла історія. І я розповім тобі її згодом. А тепер, коли я вилилась в слова і притримала свій схарапуджений шал, я хочу просто пірнути знову до тебе в блог. І жити там своїм окремішнім від усіх життям, сприймаючи все це як своє власне, єдиноосібно мені подароване диво.