Виктор Меркушев... о творчестве и о счастье

Кілька слів про творчість і про щастя
 
«Toй, хто нічого не чує, нічого не знає, і нічого не робить, належить до величезної родини байбаків, які ніколи й ні для чого не були потрібними».
       «Байбаки». Франсиско Гойя

Якщо довго й уважно роззирати яку-небудь річ, то завше можна віднайти в ній щось таке, що змусить по-новому глянути на неї. Слід лишень забути про функціональне призначення речі, відволіктися від типового, і перед нами певною мірою постане потаємна коренева сутність предмета, якщо і не безпосередньо «річ у собі», то хоча б одна з граней її зворотного боку, що не помітна зі звичайних точок зору. Застосовуючи це правило, розмірковуючи про живопис, про творчість, варто забути про всі ті високі слова, що вже мовлені, і про всі ті забобони, які загалом не висловлені, та залишаються з кожним із нас, якщо декому хоч би й одного разу довелося про це думати. Прислухаймося до шурхоту, вдивімося в слід вислизаючих почуттів і вражень, і якщо й не сягнемо таїни творчості, то хоча б на крок наблизимося до розуміння того, що в ній так приваблює, кличе й манить, відбираючи час і сили, а іноді й власне життя.

Творчість, яка присутня в будь-якій діяльності, дозволяє пережити стан, де відсутні плин  часу і вплив зовнішнього світу, у якому відступають повсякденні турботи, не думається про майбутнє і не пам’ятається минуле – нескаламучений стан чистого спостереження вирви, яка дивує будь-кого, хто побачив її, своєю величчю і неспостижністю. Хто зазирнув у неї, втрачає свободу, не в тому змісті, що воля його підкоряється зовнішнім обставинам, а в тому, що віднині перебуває сповна під владою цілком неосвідомленої, неусвідомленої необхідності.

Можливо, це і є той заповітний «магічний кристал», роззираючи який завважуєш, що все довкіл сповнене якимсь незвичайним змістом і значенням: хай то трава, що росте, чи тополиний пух, що летить, вечірні тіні, що ковзають, чи кучові хмари, що пливуть.
Я завжди відчував, що такий ось погляд дає дещо суттєвіше, аніж просто більш глибоке  проникнення в зміст речей. Щось залишається в остачі, і це «дещо» можна було б назвати щастям, якби під цим словом не малося на увазі цілком визначене уявлення, що однозначно утвердилося в суспільній свідомості.

Скільки разів доводилося чути, що нещасливі всі по-різному, а щасливі – однаково. Та будь-яке знання має суб’єктивний характер, навіть якщо йде мова, здавалося б, про самовидні речі. Кожен бере на віру лише те, що якось співмірне з його досвідом і світоглядом.

Мій досвід підказує мені, що людина, яка має цілковиту свободу байдужого вибору, не може бути щасливою, а щастя якимось чином пов’язано саме з обмеженнями і самообмеженнями, які скеровують наші почуття і відчуття не шляхом імовірної реалізації бажань, а в бік їх упередження – вірогідної лінії, яка цілковито знаходиться в межах нашої уяви.

Щастя, яке здобувається в творчості, чудове своєю справжністю, відзначене сталістю і повнотою відчуттів і ніколи не отруєне каламутними імпульсами чуттєвості, а радість схожа на рівне м’яке світло, яке освітлює не так обличчя, як душу.

Працюючи над етюдом, так чи інакше вступаєш в діалог з усім, що тебе оточує. Світ довкола не просто живий – він вітає тебе! Зорові образи, які закарбовуються в пам’яті, дивують своєю довершеністю, враження від речей і предметів майже завжди вільне від випадковостей, вони постають перевтіленими в своїй урочистій величі і блиску. В захваті і з трепетом спостерігаєш, як ведуть танок тіні на лісовій галявині, як  виграють сонячні зайчики на стінах, заповнюючи все приміщення радісним іскрометним сяєвом, милуєшся вигадливим і загадковим візерунком гілля, що  переплітається, нависає над головою і поглинається в’язкою блакиттю неба.

Спостерігаючи, як люди мучаться від вигаданих проблем, скніють на самоті, обурюються з політиків, одержимі ненавистю до «ближніх», розумієш, що творче життя – один з можливих шляхів до щастя, доступного тією мірою, якою бажаєш його спізнати.

http://www.proza.ru/avtor/differ56