Собачий Рай

На русском языке: http://proza.ru/2008/09/22/147
_________________

Кожного разу, коли я дивлюся на світлину свого мопса Вільки, пригадую мамині слова:
- Не плач, маленька, Віллі зараз у собачому Раю. Йому добре й затишно. А ще в нього, напевне, є гарна подруга. Вона незабаром народить йому багато-багато маленьких мопсиків. Віриш мені?
- Звісно, я тобі вірю, мамо! Та й Віллі мені сьогодні приснився. Я гостювала в нього в собачому Раю.
Розповісти вам про те який він, собачий Рай?
Так ось, слухайте.
Коли я вчора заснула, то у своєму сні опинилася на міській вулиці. Невеликі двоповерхові будинки з дерев'яними вікнами прикрашали різнокольорові таблички з написами: Муся, Джек, Ліза, Бобик… Мені найбільше сподобалася та, на якій писало Муся. Вона була білосніжно-молочного кольору, а навколо імені м’яко лежала світло-зелена облямівка з польовими квіточками. Дуже гарно! Та й кожна буква була так старанно написана, що я забула про все на світі. Аж поки…
- Привіт, Оленко, - лизнув мою руку Вілька.
- Віллі?! – не повірила я.
- Гав, - щасливо закружляв біля мене мій мопс.
А я стояла й здивовано дивилася на друга, який радісно стрибав.
- Віллі, ти ж пішов з життя. Тиждень тому...
- Це я пішов Оленко з вашого людського світу. Але ж зі мною все добре! Я живу тепер у своєму собачому світі.
Вілька лагідно лизнув мою руку. Він наче намагався мене заспокоїти. А я ніяк не могла второпати, що відбувається.
- Як так? Не розумію. Це сон? Так, Віллі? Ти мені снишся?
- Смішна ти, Оленко. Звісно, що я не міг повернутися до тебе у світ людей. Тому й запросив до себе. Щоб ти побачила, як я живу, щоб перестала плакати. Адже мама тобі казала про те, що існує собачий Рай?
- Казала...
- Тоді чому твоя подушка ночами мокра?
- А звідки ти все знаєш? – запитала я, не вірячи, що це не сон.
- Бо я тепер не залежу від свого тіла. Ти ж знаєш, що у всіх живих істот є душа...
- Знаю.
- От і в нас, собак, теж є душа. Після того, як ми проживемо з вами, людьми, своє собаче життя, йдемо у свою країну - собачий Рай.
- Але це ж все казки, Віллі! Немає собачого Раю! Це дорослі вигадали навмисне, щоб ми, діти, не плакали.
- А ти зараз, Оленко, де? – розсміявся мій мопс. А потім узяв за руку й повів вулицями міста.
- Тут Ліза мешкає, сусідська коллі. Пам’ятаєш її?
- Пам’ятаю, - із захопленням я поглянула на домівку Лізи. – А це хто? – запитала, дивлячись на маленьких цуценят.
- Це її дітки, Оленко. Вона нещодавно мамою стала. Рухливі такі, все прагнуть у мене тапки поцупити.
- А це? Це ж Полкан! Так, Віллі?
- Так, Оленко. Це Полкан. Старий добрий дядько Полкан. Як я його боявся! Бр-р-р… - пригадуючи, Вілька аж затремтів. – Скільки разів я втікав від цього велета! А в цьому світі ми товаришуємо. Полкан частенько до нас на чай заходить.
- Куди на чай? – не зрозуміла я.
- Ну ти Оленко й даєш, - почав дивуватися моєму нерозумінню мопс. – Я ж тут свій будинок маю. А ти як думала?
І Віллі так гордо випнув вперед груди, що я не стрималася і розсміялася.
– А ще в мене є подруга, але поки ще зважую: одружуватися з нею чи ні?
- Ну ти, Віллі... – я з докором глянула на друга. – Нічого собі думки!
- А що? Я ж наречений хоч куди! Гавкаю дзвінко, за характером не капризний, лагідний. Так, спати люблю, але це така справа. Зате я не примхливий і домашній. Ось так от! – гордо підняв ніс Вілька.
«А й правда, - подумала я. – Він у мене дійсно наречений видний. Стоп! А що це за думки такі? Це ж все мені сниться!»
- Все ж таки ти в мене така смішна, Оленко, - усміхнувся Віллі і, потягнувши за руку, додав: - Це не сон. Ти в собачій країні, у нашому Раю.
Ви знаєте, а там дійсно було чому дивуватися. Ніде ні гавкоту, ні виску. Місто жило своїм звичним спокійним життям. Дахи усіх собачих будинків прикрашали флюгери у вигляді кісточки. Симпатично, мені сподобалося.
Особливо добре те, що в них все безкоштовно. Немає голодних і недоглянутих собак. Всі, навіть колись бездомні песики, мають свої будинки. На кожній вулиці є продуктовий магазин. Чого там тільки немає! У мене навіть слинки потекли, коли я побачила, скільки там смачних тістечок і який вибір морозива!
Ми з Вількою набрали цілу коробку смаколиків і пішли до нього додому.
- Привіт, коханий, - відчинила нам двері болонка.
Я мало не випустила коробку з рук.
- Привіт, Лапочка, - лизнув подружку в ніс Вілька.
– Я не сам, - кивнув на мене, - це Оленка. Я раніше мешкав у їхньому будинку.
- Лапочка, - сором’язливо простягнула лапку болонка.
Я збентежилася. «Неймовірно! А я не вірила, що в собак є Рай!»
- Тепер будеш знати, - прочитав мої думки мопс і підштовхнув у дім. – Не стій у дверях, проходь.
Знаєте, я навіть й не здогадувалася, що мій Віллі такий модник. У нас удома він цілими днями або спав у мене на ліжку, або просто нічого не робив. А тут! Пастельні стіни були прикрашені підбіркою Вількіних світлин. Ось він у кепочці, тут – у комбінезончику, а там – у рибальському костюмі. Бачачи моє збентеження, мій пес пояснив:
- Так, Оленко, я люблю рибалити. Просто у світі людей ніхто не запитує в собак, чого насправді вони хочуть. Навіть мешкаючи в хороших умовах, ми всього лиш забавка для своїх двоногих товаришів. Ви гуляєте з нами тоді, коли вам зручно, а не тоді, коли в нас є настрій чи бажання. У туалет ми повинні терпіти... - і, сумно повернувши мордочку в бік, Вілька змінив тему розмови.
- Поглянь ось сюди, - показав він на полиці з книгами. – Це все собачі романи мого батька.
- Твого тата? – витягнулося моє лице.
- Так, Оленко, мого тата. Він у мене письменник. Це батько описав призначення собаки й людини, їх життєві шляхи й місце в тому, земному, і наступному - духовному - світах. Це його книги тут у кожній домівці. На них виховуються наші, собачі діти,  у них знаходять відповіді на свої запитання дорослі собаки.
- Ні-чо-го собі!
- А ти думала, Оленко! – підморгнув мопс.
- До столу. Прошу вас до столу, - пролунав лагідний голос Лапочки.
- Ми вже йдемо, кохана, - ніжно доторкнувшись носом до шиї подружки, відповів Вілька.
Ми ще довго пригадували різні смішні історії нашого з Вількою життя. Лапочка була здивована тим, що її коханий настільки емоційний. Адже коли прийшов час прощатися, у Вільки на віях заблищали сльози. Але він сказав, що це дощ, хоча тоді на вулиці яскраво світило сонце. Все стало зрозуміло, коли мопс, лизнувши мене на прощання в щоку, сказав:
- Дякую тобі, Оленко, за все. Я тебе дуже люблю. Якщо вдасться, то я знову запрошу тебе до себе в гості.
- Я з радістю Віллі, - тільки й встигла поцілувати друга в мордочку.
Все швидко почало танути, і я знову опинилася у своєму ліжечку.
Ось такий дивовижний сон я побачила цієї ночі. Але ж знаю, що все це було насправді і я гостювала у Вільки. «Правда, маленький? – підморгнула я, дивлячись на його світлину. – Я знаю, що ти зараз щасливий. І це головне!»