Флорид Буляков Любишь, не любишь 4

Сад. Квітуча яблуня, під нею – ліжко, на якому сидить насуплений молодий Григорій.

ГРИГОРІЙ. Васьо-о-нушко, та годі тобі, га? Виходь!
ВАСЬОНА (з-під постелі). Як же ж, вийшла! Зара!
ГРИГОРІЙ. Та нема сили довше терпіти! Виходь!
ВАСЬОНА. А лякати не будеш знов?
ГРИГОРІЙ. Та хіба ж я тебе лякав?
ВАСЬОНА. Таж роздягнувся!
ГРИГОРІЙ. Першої шлюбної ночі що належиться?
ВАСЬОНА. Гроші рахувати!
ГРИГОРІЙ. Порахували! А далі?.. (Не дочекавшись відгуку.) Чого мовчиш? Тремтиш зі страху? Виходь, не бійся, я вбрався!
ВАСЬОНА. Ич, вже й убратися встиг! Жених!
ГРИГОРІЙ. Знов зі своїми кпинами? Що я тобі, матрьошка – «раздягнися, вдягнися, раздягнися, вдягнися…» Виходь одразу ж, до справи візьмемося!
ВАСЬОНА. Не вийду! Тут хороше, ветерець!
ГРИГОРІЙ (нахилившись). А дитя тобі хто, вітерець надме?
ВАСЬОНА. Нічого, надме кому слід, коли на теє час прийде.
ГРИГОРІЙ. А, хай тебе, дзигу!.. Як хочеш!.. Моя справа запропонувати, твоя… Десь-но  у мене тут… (Встає, йде в куток, де обладнана невеличка столярна майстерня, починає довбати вулик: їх в лісових краях роблять з суцільного шматка дерева, так і називають – довбанками; потім вішають на дерева, де оселяється рій диких бджіл).
ВАСЬОНА (вилізає). Ти що це робиш?
ГРИГОРІЙ. Довбаю.
ВАСЬОНА. Ти що, цілісінький місяць сидітимеш і… довбатимеш?
ГРИГОРІЙ. Сидітиму й довбатиму. А що?
ВАСЬОНА. Та так, нічого… Тільки ж місяць - медовий…
ГРИГОРІЙ. Таж і я про це. Візьмемося до меду, бджілок. Їх у мене двадцять сімей. Маю мрію дивакувату, Василисо, хочу медом гірським, лісовим сина зустріти, коли народиться.
ВАСЬОНА. Таж ти не сина довбаєш, а колоду!
ГРИГОРІЙ. Стривай-но! Дай-но дорозповідаю! Надовбаємо, і дитя надовбаємо! А стріну я його зі своїм медом. Ось налаштую житло і переселю новий рій у щонайвіддаленіші урочища. Там такі липняки, там тонни нектару. Приймаєш мрію? Га?
ВАСЬОНА. Гришо, ось ти спитав, що належиться шлюбної ночі…
ГРИГОРІЙ. Ну.
ВАСЬОНА. Слід же казати одне одному про інші солодощі…
ГРИГОРІЙ. Про які ще?
ВАСЬОНА. Про кохання.
ГРИГОРІЙ. Тьху, спало їй на гадку!
ВАСЬОНА. Еге ж, Гришенько, про кохання. Ти жодного разу не сказав мені про це, ти божився, що скажеш це нашої першої ночі, а навзамін сидиш, довбаєш…
ГРИГОРІЙ. Та скажу.
ВАСЬОНА. Зараз кажи!
ГРИГОРІЙ. Встигнеться! Попереду - ціла вічність! Натомишся слухати!
ВАСЬОНА. Плювати мені на вічність! Я зараз хочу почути – кохаєш? Чи не кохаєш? Га? Гришо! Скажи!
ГРИГОРІЙ. Прийде час – скажу!
ВАСЬОНА. Хіба ж подружня ніч – не час? Таж найсвятіше цієї ночі, та й у житті - кохання! (Лягає на ліжко, змовкає.)
Чутно музику, сповнену ліричними порухами до мрії, надії, любові та вічності. Цей лейтмотив щоразу виникатиме перед завершенням сцени молодих й переноситиме дію в теперішній час.
ВАСЬОНА. (несподівано зіскочила). Дитя, дитя! Наче дитя вітер принесе! (З розмаху падає назад.)
Григорій працює. Відтак, ніби знехотя, йде до ліжка, починає стягувати сорочку.

Музика триває, поступово стихаючи. Старі довго не наважуються порухом чи словом перервати її плин.