Вiдчуття

Побач незвичне в буденному – побачиш істину.
Байдуже, що це істина тільки для тебе…
Життя... Спіральний хід подій, переживання, емоції, сподівання, пори року. Усе йде своїм ходом, потроху відкладається на стінках чаші життя. Кожен грає свою роль, надіється, переживає, почасту забуваючи про те, що все це десь було, і нове це тільки старий забутий досвід. Тільки далекі голоси, глибоко в свідомості, нашіптують правильний вибір. А коли трапляється помилка – голоси мовчать.
Душа не вмирає. Вона може стати черствою, пустою, лиш померти не може. Хто вірить, бодай у якусь світлу мету, знає – душа людини не може народившись, так просто померти.
Люди живуть з певною метою, бо цей світ так влаштований, що нічого і нікого не трапляється, і не буває просто так.
Що за краса навколо!.. І світ такий прекрасний і великий, що в ньому не жаль і втопитися. Байдуже, скільки тобі років, і чого жадаєш ти від життя, варто лише відкрити душу і вона сама знайде, те що треба їй, і чого бракувало тобі... Дехто не може збагнути цього усе своє життя... І раптом, несподівано для себе, бачить незвичне у буденних, здавалося б, речах. І не варто шукати тут жодної логіки. Тут її немає. Бо все виключно духовне і чуттєве не є предметом логіки, якогось визначеного алгоритму. Це результат чистої спонтанності, почуттів і переживань, розум лише осмислює красу, а відчуває душа.
Я дивлюсь на жовтень... Дев'ятнадцятий у моєму житті... а ніби бачу його вперше. Ніби все життя чекав моменту, щоб відчути подих теплого вітру, що вже скоро з ніжного коханця жаркого літа, перетвориться на буркотливого старигана, який ганятиме по землі зморшкувате листя, що його колись він так ніжно пестив.
Усе в цьому житті шукає свого ідеалу. Ось соковиті плоди, такі пружні й прекрасні, як витвір старого майстра, який все життя вдосконалював свою майстерність, і лиш на схилі літ сотворив, нарешті, довгоочікуваний шедевр.
Можна все життя проблукати в пошуках досконалості, так і не відшукавши її...
І небо… Небо таке блакитне і чисте, у тебе над головою... Небо осені... Здається воно дивиться на тебе, прямісінько в душу, пробирає її своїм холодним і байдужим поглядом. Вічне небо. Я помру, а воно отак дивитиметься на мене вже в іншому тілі, і вже моя душа буде отим далеким голосом, що тихо шептатиме, про щось давно пережите і втрачене, про щось, знову повернене.