Софiя. Джоконда. Бульвар Клiшi

Не залишай мене, мудросте…

Книга восьма

РОЗДІЛ І

- Добрий день, Борисе Аркадійовичу! Ну, нарешті! Ми вас так довго тут чекали!

Моноліт Багров, крицевий Борис, мармуровий обеліск Генріх Ваймер лише трохи здригнувся. Не обличчям, ні плечима, ні. Здригнувся внутрішньо. Цей трем не можна було ані побачити, ані сприйняти датчиком жодного вимірювального приладу. Його могла тільки відчути, і тільки душа небайдужої до нього жінки. Софія відчула.
Генріх Ваймер не знав російської, приємний жіночий голос не міг належати жодній з його знайомих, тому він так само, як хвилю раніше, безтямно-зацікавлено блукав очима по лику всесвітньознаного шедевру. Лише пальці, переплетені до хрусту, поблідли іще більше. Та це бачила тільки Мона Ліза.
Крицевий Борис лиш трохи здвигнув плечима – нормальна реакція на звертання, навіть якщо воно незнайомою мовою.
Обернувся, рефлекторно сховавши Софію позад себе, Максим.
Софії попливло перед очима. Вона! Східна красуня! Шахерезада! Жінка з цвинтаря! Але чомусь без родимки над верхньою губою…
- Борисе Аркадійовичу, не прикидайтеся, що ви мене не впізнали. Не треба. Інакше ця дамочка поруч з Максом додому не доїде. Ви ж не маленька дитина. І знаєте, що я вже також давно не маленька дівчинка. Вас важко упізнати, правда, але не неможливо.
За спиною жінки без родимки воздвиглись, мов пам;ятники нерукотворні, два амбали з мороженими дебільними рилами, саме ті, що супроводжували Бориса в Тернополі, у день презентації Софіїної книжки. Тепер вони були у білих сорочках і легких куртках. Куртки звично стовбурчилися під лівою пахвою, але, мабуть, лише за звичкою. В музей не можна було пронести зброю, при вході стояв металошукач, як в аеропорту. Та й охоронців, і в формі, і без, біля Джоконди стовбичило, мабуть, з добрий десяток. Слід віддати належне французькій поліції – стільки кучерявих, досконало складених красенів у формі, до того ж з приязними, усміхненими обличчями, так, мабуть, їм за статутом належить при звертанні до громадян, що розібрали на камінці Бастилію, Софії на рідній землі бачити не доводилося. Троє з них, почувши російську мову, наблизилися. Досвідченим оком оцінили красу жінок і ціну годинників у чоловіків, що стали центром загальної уваги, відвернувши погляди від Джоконди, зробили стійку, бо десь у голові всі отримані дані, підсумувавшись, викинули назву файла – “російська мафія”, але цілком приязно і коректно запитали:
- Мадам? Месьє? Проблем?
Борис, нарешті, ожив. Його внутрішній комп;ютер спрацював швидко. Він усміхнувся хлопцям у формі, помахав рукою, сказав німецькою, потім французькою, що все, мовляв, гаразд, не варто турбуватися, зустрілися старі друзі. На них звернули увагу. І люди довкола, і поліція, охорона. Прикидатися далі нерукотворним пам;ятником із німецьким паспортом ставало небезпечним. Хто знає, що може відкопати усміхнена кучерява французька поліція, перевіряючи їхні паспорти і звіряючи зі своїми базами даних. Доведеться упізнати…
- Ну що ж, Галино, доброго дня. Якщо, звичайно, цей день можна вважати добрим. Вичислила, значить. Навіщо? – в голосі Багрова, в знайомому, упізнаваному, єдиному, що залишилося від колишнього Бориса, було стільки металу, теж знайомого, упізнаваного, настільки упізнаваного, що заморожені амбали рефлекторно стали струнко і почали їсти очима незнайоме й неупізнаване з обличчя начальство, та й сама Галина прогнала з тонких вуст нахабну іронічну усмішку, виструнчилась і трохи похилила голову. Згадала, мабуть, спинним мозком призабуту за останні місяці дисципліну.
- Навіщо, Борисе? Ти знаєш, чудово знаєш!
- Брат допоміг?
- Ні, сама. Євген мовчав, як не просила. Але я і сама дещо можу. Твоя школа! Все дуже просто. Все, що відбувається на нашій грішній землі, залишає по собі слід. Ти вчив мене відшукувати ці сліди. Сам учив. А я – здібна учениця. Знаючи твою логіку, неважко прорахувати твої кроки. От ти й зекономив на квитках, Борисе!
- Гаразд, чого ти хочеш? І відійдемо від картини, люди прийшли дивитися на Джоконду, а не на нас із тобою.
Вся ця розмова, далека за змістом від приязних почуттів, відбувалася на тлі дипломатично-вишуканих посмішок, одягнутих, мов рукавички, на обличчя людей, готових загризти одне одного. Ці усмішки, професійні, вивчені кожним м;язом, не вперше використані для камуфляжу справжніх почуттів, видавалися такими щирими і природними, що ввели в оману навіть кучерявих хлопців у голубих сорочках французької поліції. Вони поступово втратили інтерес до парочки, яка, либонь давно не бачилася, хоч і позирали ще скоса з підозрою на тупо-заморожені рила, котрим належало за виразом фейсів не живописом насолоджуватися, а зніматися у продовженні фільму про Термінатора.
Максим, відчувши, що його голос у цьому дуеті поки що зайвий, що Борис відводить йому іншу роль, на яку раніше він і зазіхати не смів, обняв Софія за плечі своєю величезною лапою. Зробив це вчасно, бо вона тремтіла внутрішньо так, що це вже ставало очевидним для сторонніх.
Заспокойся, серденько, - прошепотів згори кудись у волосся Софії Максим, - заспокойся, все буде гаразд.
Софія навіть не встигла здивуватись, звідкіля у Максима таке нове за змістом і формою поводження, така підкреслена увага до неї і інтимно-лагідний тон. Не встигла і не мала сили, бо вся її внутрішня енергія була спрямована зараз на те, щоб зрозуміти і пережити сюрреалістичну ситуацію, що розгорталася перед ликом Високого Відродження, й ублагати Бога, щоб вивів їх усіх живими з цього безглуздя і страхіття.
Годі, Галино. Ходімо.
Борис пройшов вузькими сходами першим, амбали хотіли кинутися за ним, але жінка без родимки зупинила їх поглядом, наче собак-бультер;єрів, мовляв, нікуди він там не подінеться.
Вони пройшли в сусідній зал, у закуточок з якимись натюрмортами, які нікого після Джоконди не цікавили. Софію не тримали ноги, вона сіла на диванчик і втупилася у пера якогось рябчика, чи не рябчика, оточеного рум;яними персиками, прозорими гронами винограду, соковитими яблуками. Як дико, як недоречно виглядали тут, між картинами, два амбали, що стали біля входу в приміщення, тимчасово пристосоване для перемовин покійного лідера української мафії з його… навіть важко сказати ким! Якими неймовірно далекими від цього світу, світу музею, краси, рябчиків, персиків і винограду, загадкових усмішок на портретах, чудових краєвидів виглядали професійно тупі морди охоронців Бориса, які тепер стали зовсім не охоронцями, а, скоріш, ворогами. Вони ж працюють на тих, хто їм платить. Впізнали колишнього боса, ні? Ані м;яз на пиці не здригнувся, ані слова не вирвалося, мовляв, привіт, босе, не зле виглядаєте, як на небіжчика, а ми ж бо вас поховали, квіточки на могилку справно носимо, жовтенькі, як ви любите! Чи муштра така сувора чи справді – не люди? Але ж Маким не такий! Софія вчепилася у Максимів біцепс, що тремтів під пальцями професійною готовністю діяти. Але поки що не надходило наказу.
Здавалося, Борис був давно готовий внутрішньо до такої зустрічі, чи так досконало володів собою. Його обличчя, вродливе обличчя Генріха Ваймера, випромінювало спокій і певність. Спокій, певність, самовладання і готовність перехопити лідерство у ситуації такого форс-мажору, що урівнював її із землетрусом.
- То чого ти хочеш, Галино?
- Того, чого хотіла завжди. І коли ти був з Альбіною, і після її смерті, і коли завів собі оцю… дворняжку… Ти чудово знаєш, чого!
Максим міцніше обійняв Софію за плечі, погладив, мовляв, спокійно, не варто втручатися. Тільки бабської сварки нам тут у Луврі бракувало! Уявив собі, як Галина із Софією тягають одна одну за коси по старовинному паркету. І японців з фотоапаратами довкола. Ледве стримав смішок. А Софії сміятися зовсім не хотілось. Вона кусала губи, щоб не вихопитися зі словом. Спасибі за дворняжку, панночко! А ви у нас тоді хто? На болонку чи пуделя не тягнете, пухнастості брак, за екстер;єром хіба на таксу! І ніжки, якщо придивитися, кривуваті і куценькі!
Ноги Галини, мабуть, не були кривими, просто Софія хотіла їх такими бачити, та й під світлим брючним костюмом вгадати їх форму видавалося складним. Кипіння образи в душі шукало виходу. Так і хотілося видряпати на вродливому личку східної красуні родимку. Глибоку, червону, щоб навіки запам;ятала. Мона Ліза із сусіднього залу посміхалася, немов під;юджуючи – правильно, саме так і треба за дворняжку, якби не рама і не мій поважний вік, я б іще не так її розмалювала, цю нахабу, що там Да Вінчі!
Вередині кипіло. Та в присутності Бориса Софія втрачала здатність приймати самостійні рішення, її наче паралізувало. Вдивлялася у шоколадні, майже чорні тепер очі і читала у них наказ – дивися на мене і роби, як я! Ні, не час, не можна дряпатися, кусатися і взагалі показувати, що її, Софію, в якийсь спосіб обходять слова чорнявки. Треба мовчати. Мовчати й удавати, що єдиний Софіїн клопіт – Максим. Це їхня гра – Бориса і Шахерезади! Вона, Софія, в ній зайва, вона нічого не знає про них і не тямить в їхніх стосунках, мабуть, тривалих і непростих. Ця Галина не зовсім чужа і не тільки підлегла, якщо дозволяє собі у такому тоні розмовляти з Босом, хай навіть і покійним. Вона має на це право. Яке?
- Ця дворняжка, як ти висловлюєшся, Галино, зовсім не моя. Вони приїхали разом з Максимом побачити Париж, зустрітися зі мною, ми ж давні друзі, мені самому нудно, самотньо, а у них любов, помилуйся сама, бачиш, пригортаються, мов голуб;ята, на очах у публіки. І тобі до цього немає діла.
Наче на доказ цих слів Максим обняв Софію іще міцніше. Та вона не знайшла у собі сил пригорнутися до його плеча на очах у Бориса. Не знайшла, та й годі. Розуміла, що зараз їхні шляхи розійдуться, розлетяться у напрямках, невідомих ані Моні, ані Лізі, ані геніальному Леонардо, і не хотіла, щоб Борис запам;ятав її голову на Максимовому плечі. Надто болітиме йому колись, потім, цей спогад. Навіть якщо для конспірації. Навіть для підтримання ним же самим вигаданої легенди. Навіть для чужих очей. Досить вже й Максимової правиці на її плечі.
- Справді, голуб;ята. І ти це так спокійно пережив? Ми з Євгеном чудово пам;ятаємо цю твою… історію кохання… Скоріш, історію божевілля. Я знаю тебе, Багров, ти не з тих, що спокійно віддають своє.
- Саме тому можеш бути абсолютно спокійна щодо Максима, Софії і мене. Свого я не віддам, ти знаєш. Але минув рік… Часи змінюються, змінюються й люди. І почуття також. Божевілля, навіть у складних випадках, минає. Вважай, що цю жінку я подарував Максимові за вірну службу. Вона мене більше не цікавить! А тому не цікавить і тебе. Нехай собі їдуть, куди їм заманеться. Вони, здається, збиралися у весільну подорож замками Луари. Чм не так, Максиме?
Максим ствердно кивнув.
- Що ж, у весільну, так у весільну, - процідила, не особливо довіряючи отриманій, але не перевіреній за власними каналами інформації, Галина. –  Нехай собі подорожують. Але ти залишишся зі мною!
- Це ти залишишся зі мною! – холодним спокійним голосом, в якому читалася навіть певна перевага, наче це він відшукав, мов голку в сіні, перевернувши догори дном усю Європу, цю Галину-Шахерезаду, повернув собі право наказувати Борис. – Ти залишишся зі мною! І поїдеш зі мною туди, куди я скажу. І житимеш зі мною там, де я живу. Не тому, що так хочеться тобі, а тому, що це моя воля. Мені справді самотньо самому. Мені потрібна жінка. Така жінка, як ти, Галино.
Софія захоплювалася ним. Це не людина, принаймні, не людина в її розумінні, з притаманними людині почуттями, які гальмують швидкість реакцій і блокують калькулятор обчислення варіантів життя, смерті, вибору і виходу з безвиході. Це справді кам;яне серце і крем;яна воля. Не голова – комп;ютер. На прийняття рішення – хвилина! І якого геніального рішення! Рішення, яке наперед, на багато років їхнього спільного з Галиною життя, визначить лінію дозволеного в її поведінці. Це тільки він, геніальний Багров, так може! Виходить, наче він сам викрадає цю Шахерезаду, не рахуючись з її бажаннями! Тим паче, що бажання ті, як зрозуміло з розмови, йому давно і добре відомі. Їй не вдалося нав;язати Борисові свою волю, як не старалась! Не той мужик!
Софії аж зашкряботіло на душі – як легко він проміняв її на іншу у неї ж на очах!
А може, цієї миті він рятував їй життя?
- Гаразд, Галино, не продовжуватимемо сцену зустрічі і розлуки, мов у поганому театрі. Те, що триває довго, втрачає драматизм. Я тільки скажу кілька слів на прощання Максимові.
Він зробив кілька кроків убік від дебільних амбалів, які тупо рвонулися за ним.
- Стояти! Льолік! Я сказав стояти! Забули, кому служите? Ця пані вам більше не наказує. Вона більше нікому не наказує. Відтепер вона тільки виконує накази. Але тільки мої. Галино, ти знаєш, моя дружина – це жриця храму абсолютного послуху! Кому-кому, а тобі це добре відомо! І не сподівайся, що може бути інакше.
За кілька хвилин, за кілька кроків Борис переродився до невпізнання! Таким Софія його бачила ще тоді, в Тернополі, між “шістками”, потім у Києві. Він керував, роздавав накази, він  п р а в и в! Так, цар Борис, Генріх, Анрі IV! Царська постава, жести, голос! Он який він насправді, там, у своєму світі, де багато грошей, багато влади, багато крові! З нею він таким ніколи не був. І тепер вже ніколи не буде. Не вдалося йому втекти зі свого світу, не вдалося... Світ ловив його і упіймав…
Ступила крок йому назустріч, так само міцно тримаючи руку Максима, бо ж тепер вони, начебто, пара, закохана пара. І побачила в шоколадних, таких солодко-гірких, таких до болю рідних очах, що лишилися від Бориса колишнього, Бориса в білому крокодило-лімузині, чи іще давнішого, в Пітері, тоді ще Ленінграді, під новорічною ялинкою, побачила в очах, які були так близько, що аж недосяжно, вологі зародки сліз. Борис, на хвилю звільнившись від нагляду, спиною продовжував грати володаря, та обличчям прощався. Він навіть дозволив вустам затремтіти. Не дозволив тільки сказати зайвого. Всього кілька слів. Найважливіших. Життєво необхідних.
- Максиме, Софіє, тікайте. Бери “Вольво”, і щоб через дві години вас не було в місті, зрозумів? В музеї ви у безпеці, але поза ним… Ти знаєш цих дебілів, сам знайшов, сам вчив. Дві години, рівно дві години, що залишилися до закриття, я водитиму їх залами, там, де найбільше охорони. Цей час – ваш. Ви повинні встигнути. Будь обережним, Максиме, невідомо, скільки їх у Парижі. І бережи її… - голос Бориса, крицевого, крижаного, монолітно-мармурового, не затремтів – він тільки дав невелику тріщинку, зовсім невелику. Зовсім невелику. Крихітну. Цілком достатню, щоб колись цей моноліт розколовся навпіл.
- А як же ти… ви, Борисе Аркадійовичу? – замість “прощавай” видусила через силу Софія.
- Зі мною все буде гаразд. Ну, щасливо! Ми ще зустрінемося, Софіє! – одними губами витворив у повітрі Борис. – І швидше, Максиме, швидше, прошу тебе! – і голосно, на публіку: – Бажаю вам щастя. І приємної подорожі замками Луари!
Борис відвернувся, наче від чужих, розправив плечі, немов струснувши з них невидимий зорові вантаж. Усміхнувся Галині особливою усмішкою, якої навчився, мабуть, у Мони Лізи. Софія не бралася навіть передбачати, що він вкладав у той білосніжно-діамантово-крицевий усміх, скоріш подібний на зблиск шаблі.
- От і все, Галино. Не личить йти, не попрощавшись. Нехай вони продовжують свою передвесільну подорож. А ми продовжимо нашу екскурсію.
Максим з Софія чемно попрощалися під пильними поглядами трьох чорнявих хлопців у формі, як личить вихованим і законослухняним людям, які й так привернули до себе увагу всієї охорони музею, і пішли собі, любенько взявшись за ручки і туркочучи, як належить закоханим молодятам у “передвесільній” подорожі.
Хлопці у голубих сорочках, які здалеку все ж спостерігали за цілком французькою за змістом, принаймні позірно, ситуацією, з полегкістю зітхнули: мабуть, дружина застала чоловіка з коханкою, таке тут бува щодня, справа не кримінальна. А що кохання трішки дивне, утрьох, – ну, на те він і Париж!
Шахерезада зробила своїм дебілам знак “Фас! За ними!”, але Борис одразу взяв владу в свої руки:
- Стояти! Куди? Ти погано мене зрозуміла, дівчинко? Тепер керую я! Ці двоє бачили мене, і тепер нікуди не відійдуть ні на крок! Максим поїде додому. І не дай вам Бог, якщо в нього по дорозі хоч колесо спустить! Я не жартую! Ще один крок – і опинитеся в поліції!
 Зала з напівусміхненою жінкою, що бачила на своєму віку, мабуть, і не таке, була останньою, далі ще тільки закуток з рябчиками і сходи униз, до експозиції шедеврів культури Африки. Африканські маски чомусь не вабили після пережитого, а щоб вийти до виходу, потрібно було знову пройти крізь оті довгі зали-анфілади. Софія відчула, що їй бракує сил. Якби Максим не підтримував під руку, вона просто впала б посеред цієї нескінченної анфілади, настільки м;якими і неслухняними зробилися ноги.
- Максиме, мені погано!
Їй справді стало так кепсько, що тільки м;який диванчик поруч і зграйка ввічливих японців, яка звільнила його, побачивши, як побіліла чомусь пані у білому, врятували зал з картинами Рафаеля на стінах від картини непритомної жінки на підлозі.
- Нічого не треба, Максиме, не хвилюйся, зараз минеться, просто все так несподівано…
Максим знову обняв її, зашепотів на вухо:
- Потрібно йти, Софіє Андріївно, у нас часу – в обріз, ці Льолік і Болік кінчені дебіли, відморозки, Їм когось замочити, як два пальці… я їх сам шукав для всіляких таких справ…
- І знайшов… Знайшов, на свою голову…
- На нашу голову…
Повз них пройшли церемоніальним маршем Борис і Шахерезада, яку Анрі IV вів під руку, мов королеву Марго, а позаду – почт у складі двох відморожених плечей без облич і заморожених облич без очей. Борис ледве приховав стурбований вираз, помітивши абсолютну блідість завжди рум;яного обличчя Софії, а Галина задоволено усміхнулася, зазначивши, що молодята часу не марнують, щойно вирвалися з-під Босової опіки – і вже пригортаються, начхавши на пристойність і японців поруч, просто навпроти “Мадонни у гроті”. А що з неї візьмеш – дворняжка! З ким – їй байдуже!
Софія потроху зібрала думки докупи. Все ж вийшло якнайкраще! Борис відпустив її. Саме цього вона хотіла! Все сталося без її участі. Не довелося виголошувати старанно приготованої доповіді про патріотизм і переважання суспільного над особистим. Доповіді всуціль фальшивої, але переконливої для будь-кого, хто не є Борисом Багровим.
Ні, все таки на краще. Тепер він не буде самотнім, матиме поруч достойну його величі жінку, готову стати жрицею храму абсолютного послуху, а вона, Софія, до ролі жриці не готова, піде далі власною стежкою, житиме тим життям, яке призначила їй доля. Доля, яку вона сама собі обрала. Доля, сумнівною волею якої Софія заступає у власних очах власне безголів;я. Доля, яка так наполегливо й ненастанно відбирає у неї чоловіків, з якими сама ж зводить, так наполегливо прагне бачити її самотньою, що із цим просто безглуздо боротися!
- Хто вона, ця Галина? Звідки узялася? Це ж ота жінка на цвинтарі! Жінка з родимкою над верхньою губою, Максиме, пам;ятаєш? – спромоглася, нарешті, на слово, бо саме це пекло їй тепер найсильніше.
- Все потім, Софіє Андріївно, зараз – тікаймо з міста, невідомо, кого вона ще приволокла із собою і які установки “на добро” дала. А в нас команда – ого-го! Сам тренував, знаю. Борис Аркадійович ще з годину-дві поводить їх по музею, він обіцяв, дві години у нас є, боятися нічого, в музеї вони кіпеж підіймати не будуть, тут їх пов;яжуть, як зюзіків, он, які орли на кожному кроці! Це Льолікам не вдома, м;язами не пограєш! Не купиш, не злякаєш, не Київ. Покладуть мордою до паркету, от тобі й права людини, от тобі й Інтерпол!
Вони майже бігцем, ні, швидким кроком, дуже швидким, побігли залами, не помічаючи вже ні шедеврів, ні самих залів, проскочили ескалатором донизу, помчали на підземну стоянку.
Поруч з їхнім “Вольво” стояв джип з київськими номерами.
- Оце в;їхали, - аж присвиснув Максим. – По самі помідори…
- Куди в;їхали, Максе? – не зрозуміла Софія.
- Зараз побачимо, куди.
Максим зазирнув у затемнені вікна джипа. Заглядав, прислухався, навіть ногою по колесу для когось постукав.
- Дивно. Нікого. Якщо вони тільки втрьох – це добре, я боявся, що вона за нами ще когось пустить,  – зітхнув з полегкістю. – Але баба є баба, не дотумкала. Головне – забрати речі і виїхати з готелю. А далі вони нас не знайдуть, це їм не вдома, можливості не ті. І Бос не дозволить.
- Може, проколемо колесо, Максиме? Поки мінятимуть, трохи часу піде…
- Ага, піде. Хвилин п;ять. Льолікам це хвилина роботи. Не смішіть. Надивилися ви бандитських фільмів, Софіє Андріївно, - поглянув на неї з докором і зітхнув чомусь Максим, сідаючи за кермо “Вольво”.

РОЗДІЛ II

Вони влетіли до готелю з виразом такого поспіху, що спокійний, вимуштруваний і врівноважений у будь-яких ситуаціях портьє кинув з рук газету і визирнув на вулицю, відшукуючи очима поліцію чи принаймні собак, які гналися за пожильцями цієї респектабельно-фешенебельної оселі.
Софія не дозволила серцю стиснутися почуттям безповоротності втрати і розчулитися виглядом розореного гнізда, останнього прихистку їхнього з Борисом кохання. Гніздо не повинно виглядати розореним, ні, там мав панувати ідеальний порядок, але жодна жіноча річ не мала дати поживи підозрам Галини. Потрібно забрати все, зазирнути у кожну шпарку, під ліжка і канапи, щоб жодна шпилька не зрадила їхнього спільного тут перебування. Наостанок Софія навіть випустила у повітря тугий струмінь “Фаренгейту”, щоб перебити дух своїх парфумів.
От і все. От і кінець історії кохання.
Тут би й розплакатися. Та ні, подумаю про це завтра, радила Скарлет. Подумаю про це завтра, вирішила Софія. Якщо пустити цей біль у душу зараз – килим заллє кров;ю. Не можна.
Коли минула хвиля гарячкового збирання речей, розрахунку за готель, бо, на щастя, завбачливий Борис зареєстрував їх з Максимом в одному номері, і “Вольво” залишило вулицю Сент-Оноре, Максим, прямуючи на максимально допустимій у місті швидкості кудись у напрямку до скляних дзеркальних хмарочосів, з;їхав на узбіччя дороги і зупинився.
- Стоп, а куди ми летимо, як з пером у с…? Вибачте, Софіє Андріївно. Нам що, горить отак бігом їхати з Парижа?
- Але ж Борис наказав тікати!
- Наказав. Але давайте спочатку подумаємо, а потім вже будемо тиснути на газ. Хто Галці потрібен? Бос. Вона його отримала? Так. А на нас їй начхати! Тим більше, якщо ми тепер – “солодка парочка”! Твікс, блін! Куди на ніч пертися? Не один готель в Парижі, переночуємо, а зранку помаленьку й рушимо! Ви он на себе подивіться! Руки трусяться, губи тремтять, зараз заплачете! Вам тепер до ліжка і таблетки пити, а не летіти по трасі. Ще на них десь натрапимо, дорога ж одна. І мені нерви заспокоїти не зашкодить. Все, заметано, шукаємо готель! На шикарний я, звичайно, не потягну, і так віддав тільки що за ці босові апартаменти бабла неміряно, але щось на картці залишилося, на наш вік вистачить!
Софія дивилася на цей носик картопелькою, на коротку, за модою, стрижку, і зрозуміла раптом, що їй байдуже. Не дуже вірилося у те, що залізобетонному Максимові потрібен відпочинок і заспокійливі пігулки, у нього нервів, здається, взагалі немає, але їй начхати. Принаймні на цю ніч їй абсолютно байдуже, де вона ночуватиме, хоч під мостом через Сену, хоч на баржі, яких на тій же Сені нелічено, хоч в машині, хоч в готелі. Почувалася бездомною, нещасною, покинутою, зрадженою й упослідженою, мов якась брудна й нечесана болонка, яку пані й паненята, набавившись, викинули з хати на самостійне виживання.
Ще місяць тому вона спокійно жила собі без усяких Борисів і Максимів, сильна і вільна жінка, сама все вирішувала, і раптом якихось трьох тижнів вистачило, щоб знову втягнути її у цю липку приставучу теплу масу, замішану на лінощах, радощах і рослинному існуванні, на зазиранні в руку всемогутнього Боса – дай, на очікуванні, що хтось усе за тебе вирішить. І от за годину, раптово, без попередження, її з цього раю висмикнуто, викорчувано, вирвано. Треба перевести подих. Добре, що поруч Максимове м;яке плече. Для пом;якшення ситуації.
А Максим уже побачив вивіску готелю. І от уже машина на закритій стоянці, і він несе їхні валізи по вузькому, вистеленому синім килимом коридору до номера, абсолютно мікроскопічного, якщо судити з віддалі до наступних дверей.
Цілком сучасний готель! До номера навіть немає ключа – на дверях набираєш код, написаний на перепустці у готель. І всього одне, правда, широке, ліжко.
- Максиме, що це значить? – суворо глянула Софія.
- На більше грошей нема! – хитро зиркнув Максим. – Але до ночі ще далеко. Давайте пообідаємо і проведемо вечір разом. Ми ж тепер молодята, сам Бос благословив. А Боса треба слухатися! Де ми ще не побували, щоб потім не шкодувати?
- Максиме, чи до того мені зараз… - спробувала розпочати Софія жалібну пісню Сольвейг, та Максим перебив:
- Софіє Андріївно, кваситися будемо завтра. Сьогодні ми на війні, а у війни свої закони. Є легенда, по ній і працюємо. Повторюю: де ми ще не побували? Хтозна, коли знову побачимо Париж!
І Софія вирішила послухатися і перенести соплі на завтра. Максим цілком правий: сьогодні вони ще в Парижі, і невідомо, чи повторить колись цю сторінку в її біографії Господь.
- Де ми ще не побували? На Монмартрі, Максиме. Саме збиралися завтра… - Софія прикусила губу. Вона ще не звикла до раптової зміни, що сталася так несподівано, зруйнувавши й водночас звільнивши. – І ще раз хочу піти до Нотр-Даму. Гаразд?
Сховавши “Вольво” у гаражі, щоб не світити київськими номерами по місту, вони по-робітничо-селянському, на метро, подалися в Сіте, до Нотр-Даму.
Саме розпочалася вечірня служба.
До її початку Софія встигла написати ще одне прохання янголові-охоронцю. Тримала в таємниці. Головне, нікому не проговоритися, бо не збудеться. Не збудеться ж, мабуть, тепер і Борисове бажання, яке вона крадькома підгледіла на кольоровому папірці – “Повернутися!” Може, тому й не збудеться, що підгледіла, запекло у серці болем-каяттям?
 Саме з оцим відчуттям болю-каяття помолилася і Нашій, і Їхній, Паризькій, Пані, молилася довго, аж поки не відчула, що полегшало, відступило. Відтак, з легким уже по молитві серцем, пройшлася, уважно обдивляючись на прощання начебто знайомі вже закутки собору. Темні увечері вітражі, які так чарували блакиттю і світилися сонцем тоді, коли вони були тут з Борисом, коли все навколо сяяло його коханням. Зараз, увечері, собор виглядав не так святково, скоріш таємничо, загадково, але затишно й молитовно.
Іще раз пройтися, торкнутися долонями одвічних стін. Капели вздовж нефів. Баптистерій, сповідальня. Різьблені дерев;яні хори. І враз – тонка фігура на скромному невисокому постаменті. Напис, роки життя: 1413 –1432. Дев;ятнадцять. І ім;я – Жанна Д;Арк. Торкнулася сірого каменю. Дівчина з Орлеана. Орлеанська Діва.
Чому її образ був таким близьким по духу Софії? Вона ніколи не намагалася якось особливо вивчати життя Святої Жанни. Знала про неї те, що знали всі. Та велич і трагедію цього образу чомусь тримала у серці близько й рідно. Велич войовничої амазонки, окриленої вірою у вищу мету і піднесеної вірою народу у власну богообраність. Трагедію зрадженої у своїй вірі простої дівчини з Орлеана. Трагедію, що знеслася до неба димом і спустилася з неба довічною славою. Скромне поховання у серці Франції – Нотр-Дамі, де ховали тільки святих, навіть не королів. Позолочений пам;ятник на площі Пірамід, неподалік від оселі тих, за кого боролася, кого кохала, і від кого зазнала удару, зради і вогнища. Позолочений. Їй, простій дівчині з Орлеана, позолочений. Тим, кого кохала, тим, хто зрадив, позолочених не ставили – тільки бронзові, зелені нині від часу й сліз.
Дівчино з Орлеана, помолися за мене, я втратила сьогодні… Ні, не коханого, мабуть. Не коханого. Людину, яку поважала понад усіх. Людину, яка повернула мені віру у власну обраність людьми. Людину, сила духу якої давала мені силу жити після усіх вогненних випробовувань зрадами, розчаруваннями, зневірою. Сьогодні він урятував мені життя. А я зрадила його. Не тепер, не сьогодні. І не тілом. Зрадила із самого початку, ще там, у білому крокодило-лімузині, не сказавши твердо й рішуче ні. Зрадила тим, що він, єдиний серед чоловіків, на кого дивилася знизу вгору, так і не пізнав її справжню – Софію, ладну нести у грозову ніч вогник свічки з Гори на Житній торг крутим узвозом, ладну на все, щоб урятувати коханого, ладну на вогнище задля його життя.
З ним вона такою не була. І не тільки тому, що не любила. Він не дозволив би їй цього. Він ніколи не дозволяв їй зрадити у собі жінку. Він не прийняв би її жертву. Він ладен був стати на вогнище сам, щоб тільки не зайнявся бодай краєчок її білої сукні. 
Бо він чоловік суть. Мужчина. Господар. Владар.
Врятуй його, Діво з Орлеана. Врятуй його, Матінко Божа. Не залишай його самотнім на його добровільному хресті, Наша Пані!
Служба тривала недовго. Люди почали виходити. Охоронець ввічливо показав їй на вихід. Мабуть, зачинятимуть. А я ж не поставила іще свічку Божій Матері, схаменулася Софія! Момент, попросила жестом охоронця. Він чемно зачекав, поки жінка у білій сукні засвітить свічку, перехреститься якось незвично, з правого плеча на ліве, по-їхньому. Нічом не висловив подиву, звик, що тут буває безліч людей різних рас і вір. Знову чемно показав, що мадам пора виходити. Софія оглянула ще раз майже темний собор, де не було вже ані душі, і лише слабкі вогники свічок освітлювали темні від глибини століть і світлі від святості обличчя. Вийшла разом з Максимом, що чекав біля дверей. Важкі двері вже зачинили, і Максимові довелося прикластися плечима, щоб прочинити їх.
Вже на площі, що “з;їла” одинадцять сходинок собору, Софії спало на думку:
- Послухай, Максиме, ми ж виходили останніми? Значить моя свічка, запалена останньою, останньою і догорить, правда? Значить, у темному соборі уночі горітиме, світитиме Жанні і Святій Діві одна моя свічка, так?
- Ну то й що, Софіє Андріївно?
- Нічого, Максимку, нічого… Просто я подумала… Я загадала…
Максим звик до не зовсім звичайних бажань Босової пані. Звик і до того, що вони завжди уважно вислуховувалися і без заперечень виконувалися, бо хто ж їх, тих поетів, знає, що у них у голові? Дувні вони люди. Бос не раз повторював, що поети на прямому зв;язку із космосом, то нехай собі задумує, загадує, хай молиться і ставить свічки, її прохання Наша Пані, мабуть, почує краще, ніж його, Максимове, невміле бурмотіння. А Босові зараз допоможе тільки вона, та Пані, що на небі. Цього разу Максимові плечі його не захистять.
Максим зітхнув, стенув плечима, і запитав найбезтурботнішим із голосів:
- Ну, куди тепер?
- На Монмартр! – в тон йому найбезтурботнішим із можливих варіантів власного голосу відповіла Софія. Втім, після молитви їй і справді полегшало. Вона наче переклала обов;язок боротися і супроводжувати в думках Бориса у його нелегкій подорожі на тих, хто справді може допомогти – святу Жанну і Матір Божу – їм згори видніше, та й у їхній всевишній волі вкласти у серце, владне й несхитне, думки і почуття, що перешкодять Борисові смертному занапастити безсмертні душі. Чужі і свою.
- На Монмартр? – не чув її розмови із собою Максим. – А як туди їхати?
- Як? Язик до Києва доведе! І до Монмартра також!
Софія боляче відчула, що значить залишитися в команді за старшого. Максим, широкий в плечах, сильний тілом, спритний, коли справа стосувалася розв;язання проблеми за допомогою сили, виявився, скажемо, зовсім не таким спритним навіть у дрібницях. Вони опинилися у чужому місті без мови! Софія вперше над цим замислилася. З поліглотом Багровим, який усе завжди знав, а чого не знав, заввиграшки розпитував англійською, німецькою і навіть французькою, якої хтозна-коли й навчився, їм не доводилося блукати, розшукувати. Тепер Софії довелося роль лідера взяти на себе. Виявилося, що її скромної англійської цілком вистачає.
Швидко розпитавши, як дістатися до Монмартру, вони подалися на площу Шатле, до станції метро.
Випірнувши з метро, вузькою вуличкою, що всуціль складалася з магазинів для туристів, подалися угору, до Сакре-Кер, собору Святого Серця, білого, круглого і гарного, мов пісня. Оглянули у повній тиші. Ніхто не розповів, коли, хто, навіщо збудував цю церкву. Цих пояснень дуже бракувало. Вони не відчували більше себе потрібними Парижу. Він просто показував їм себе, та не ділився таємницями. Глянули з гори на нічний Париж. Пішли далі, на Пляс Тертре, невеличкий майдан, де художники малюють і продають свої картини. Ледве відчепилися від художниці, яка прилипла до Софії, мабуть, пропонуючи намалювати портрет, і безперестанку повторювала: “Беліссіма! Беліссіма!”
Було вже темно і майже порожньо. Софія вчепилася за Максима, дякуючи Богові, що він такий великий і сильний, і сам вигляд відіб;є у будь-кого охоту спілкуватися без їх на те волі.
- Послухай, Максиме, а тут неподалік Пляс Пігаль. Це кудись униз, отією, здається, вуличкою, - показала Софія Максимові карту, якою їх забезпечила усміхнена дівчина, випроводжаючи з готелю.
- Пігаль? Ця знаменита вулиця з повіями? Треба обов;язково піти, а то братва мене не зрозуміє. Бути в Парижі і не бачити… Ну, все, мовчу, мовчу, Софіє Андріївно!
А Софія Андріївна і сама була не від того, цікавість так і під;юджувала!
Вони довго кружляли вузенькими вуличками кудись униз і униз, щохвилі розпитуючи пізніх перехожих, здебільшого чоловіків. Чоловіки радо підказували, підморгували, заохочуюче позираючи на Максима і запитально на Софію. Дорогою їм траплялися будинки, сходи, вулички, що випірнули, здавалося, просто з часів усіх Людовіків разом і анітрохи не змінилися за століття, що минули. Вивіска однієї із забігайлівок, наприклад, зображала мушкетера напідпитку, і Софія не мала жодного сумніву, що ці задерикуваті хлопці зі шпагами, може, навіть і славетна четвірка, увічнена Дюма-татом, бували саме тут, і частенько.
 Нарешті вийшли на бульвар, не схожий на решту вулиць, які вони бачили дотепер. З обох боків сяяли вогнями секс-шопи, фасад одного з будинків, зовсім чорний уночі, усміхався знайомою назвою “Сексодром”, крутився червоними крилами млинок всесвітньознаного кабаре “Мулен-Руж”, запрошували досередини цілком пристойно вбрані дівчата, зовсім не схожі на звичний стереотип повій.
У крамницях спродували сувеніри – потішні фігурки парочок у різних позах і добре знайомий з кінофільмів, які нині показують навіть у дитячий час, арсенал одягу і начиння, необхідний сексуально заклопотаному людові для “особливих утіх” – шкіряні паси, ланцюги, кайданки, чомусь куценькі білі халатики, либонь для тих, хто в дитинстві не догрався у лікаря і хворого, червоні та чорні туфлі на товстій платформі на височенних гострих тонких підборах. Чомусь оті капці припали шаром густого пилу, мабуть, особливого ажіотажу навколо подібної продукції в Парижі не спостерігалося. З моди вийшли. Або господар просто мало школив свій персонал.
До вітрини одного із секс-шопів Максим так і прикипів.
- Софіє Андріївно, а це я куплю! Обов;язково куплю! Подивіться, який клас! Ну, просто торч свинячий!
Софія подивилася. Звичайнісінький стілець, зовсім не схожий на свинячий торч, був обтягнутий хутром і мав посередині виріз, як її рідне гінекологічне крісло. І знаходився у тому вирізі невідь для чого отакий собі млинок із гумових язиків! Максим швидше за Софію “в;їхав”, навіщо цей агрегат вигаданий, виготовлений і запатентований.
- Куплю, Софіє Андріївно! Напрокат даватиму! Бабок наварю!
- Давай, купуй, відкриємо заклад відповідний, я квитки продаватиму, а ти ручку млинка крутитимеш. Заживемо, бабок наваримо! – розвеселилася нарешті і Софія.
З цікавості Софія зазирнула таки в один заклад, рясно обвішаний фотографіями дівчат в усіляких позах, дівчат досить гарних і навіть дуже гарних. Дівоньки еротично-гімнастично вигиналися до знимки і щиро виставляли напоказ усе, що матір;ю-природою від сторонніх поглядів зазвичай приховане. Проте з міркувань збереження бодай якоїсь міри цноти муніципалітет, чи інший заклад, покликаний пильнувати належного рівня громадської моралі, звелів заклеїти чорними квадратиками від цікавого ока аморальних громадян найцікавіше – оту малоцнотливу дірочку у центрі мішені для стріл хтивого Амура, задля поціляння в яку і збирався на Пляс Пігаль вечорами розмаїтий розбещений і не дуже різнокольоровий люд.
Розмірковуючи на теми громадської моралі та аморальності, Софія необачно залишила Максима позаду і ледь не втрапила в тенета, налаштовані для таких необачних. Уздрівши самотню і чимось заклопотану мадам, до неї одразу кинулася скромно розмальована пані середніх літ, в надії, що та заклопотаність має сексуальне підгрунтя. Тільки подивіться, помилуйтеся, показувала вона фото дівчаток і заохочувально підморгувала потенційній клієнтці. Софія, яку те, що діялося довкола, щиро звеселило, взялася пояснювати, що вигляд жіночих геніталій її зовсім не цікавить, це для неї не відпочинок, а скоріш робота, і клопіт її, принаймні сьогодні, аж ніяк не забарвлений статевим голодом у рожеві тони.
- Пані, я за фахом – гінеколог, - пояснила англійською, - я усі ці штуки можу бачити щодня. І без чорних квадратиків. I can see it every day! It isn’t interesting for me!  Мене таке зовсім не цікавить. It’s my job! Це моя робота! І не я за це плачу, а мої пацієнтки платять мені. Зрозуміли?
- Оу, мадам доктьор? Гінекольог? – з наголосом на останньому складі, сміючись, проговорила господиня закладу, яка, здавалося, розуміла усі мови світу. Не дивно, зважаючи на фах. – О, тре б;єн! Но-но, тоді це не для мадам, для мадам у нас є – о!
Інтернаціональний промовистий жест одразу показав, якої довжини, товщини і працездатності “о!” вони мають у своєму закладі до послуг заклопотаної мадам, хай вона навіть тричі “гінекольог” з наголосом на останній склад. І тут настав зоряний момент для Софії – а в мене і в самої є таке “о!”. І не просто “о!”, а “ого-го-го!” Не в кожному кіно побачиш! Вона відгорнула завісу і торжествуючим жестом взяла під руку Максима, який швидко зрозумів, про що йдеться, усміхнувся, показавши надщерблений на роботі передній зуб, і зігнув вільну руку в лікті, напруживши упівсили біцепс і розкішні м;язи грудей атланта. Тихе “О-о-о!” вихопилося із прив;ялих вуст француженки.
Софія вже не випускала руки Максима аж до самого метро – найбруднішої, мабуть, зі станцій Парижа. Тримала його теплу долоню чи товстенний біцепс, охопити який бракувало пальців, і думала, що мужик поруч таки потрібен, як не для душі, то для ліжка, як не для ліжка, то бодай для того, щоб інші баби заздрили і дурних послуг не пропонували. Хай п;є, хай б;є, але ж є!
Як це там у кіно Штирліц із Шелленбергом про ад;ютантів розмірковували? Яка від них користь? Якщо екстер;єр хороший, то інші мисливці заздритимуть! Ну, з інтелектом Максим трішки, звичайно, підгуляв, але з екстер;єром у нього усе зер гут, гер гауптштурмфюрер! Інші мисливці, особливо ті, що у спідницях, не те що заздритимуть, а просто “обзавидуются”, як кажуть друзі-росіяни.
Від метро до готелю було далеченько, і, стомлено пересуваючи ноги, Софія почала розмірковувати вголос, повертаючись знову до подій дня, від яких трохи відволіклася:
- Максиме, скажи мені все ж таки до пуття, хто вона, ця жінка?
- Галина? Молодша сестра Добриніна, ви його знаєте, керував службою безпеки Боса, а тепер керує фірмою. Вона у нього працювала заступником. Юридичний закінчила, до речі. Починала слідчим у міліції. Тому з клепкою у неї все нормально. Закохана в Бориса Аркадійовича ледве не з дитинства.
- Скільки їй років?
- Тридцять шість, як мені.
- І чому ж він не розділив її почуття? Молода, закохана, красуня рідкісна. Фігура, все при ній. Тільки де ж її родимка над губою?
- Софіє Андріївно, ви як маленька дитина. Зразу видно, не з наших. От Галина на такі штучки б не повелася. Це ж трюк, відомий і старий, як світ, в усіх підручниках описаний. Для того, щоб сховатися, потрібно просто причепити якусь яскраву деталь – ніс із горбочком, бородавку на лобі, перуку руду, вуса, родимку… Потім відчепив – і прикмета тю-тю. Ви ж мені що сказали тоді? Жінка з родимкою. І жодних інших ознак. Ви ж на інші просто уваги не звернули. От я родимку й шукав!
- Гаразд, Максиме, хай їй грець, тій родимці! Я в юридичному не вчилася, підручників отих не читала, у мене своїх вистачало. І пізно тепер після бою кулаками махати. Мене інше цікавить. Хіба Борис Аркадійович ніколи не зважав на таке глибоке почуття?
- Знали б ви, Софіє Андріївно, скільки таких дамочок з глибокими почуттями до його грошей вішалося йому на шию! І чорнявих, і білявих, з родимками і без… І до Альбіни Миколаївни, і під час, а що вже після! Просто валом валили, спасу від них не було! І всі з почуттями. Якби хоч одна сказала “Ні!”, він би бігцем за нею побіг! А може й не побіг, хто його знає, Боса, він такий…
- Як ти гадаєш, де вони зараз?
- Хто їх знає!
- Хто його знає, хто його знає! Хто ж краще його знає, ніж ти? Послухай, годі сидіти, мов страус, із головою в піску, давай твій мобільний, зараз дізнаємося. Набери номер готелю на Сент-Оноре.
Софія сказала кілька англійських слів у слухавку. Вислухала відповідь.
- От все й зрозуміло. Вибув. Розрахувався і поїхав. О шістнадцятій сорок п;ять. Разом з ним була жінка і двоє чоловіків.
- Тоді все нормально. Повіз до себе.
- Ти знаєш, де він живе в Німеччині?
- Не знаю.
- Навіть ти?
- Ніхто не знає.
- Тепер ті двоє знатимуть.
- Не думаю, Софіє Андріївно, не думаю, що він їм це дозволить.
- Повтори, Максиме… Як це, не дозволить?
- Мовчки. Я Боса знаю краще, ніж ви. Він і сам, без мене, дещо може. Мужик. А Льолік і Болік – тупорилі ідіоти, сила є, розуму ніякого, Галина їх тому і взяла.
- Послухай, Максиме, я щось тебе починаю погано розуміти. Чому взяла? Що це він і без тебе може? На що ти натякаєш?
- А он наш готельчик, Софіє Андріївно, от ми і прийшли. Зараз відпочинете. Ніжки, мабуть, болять?

РОЗДІЛ III

Більше Софія не видусила з Максима ані слова. Він лепетав ні про що, про стомлені ніжки, про вечерю, про те, що зголоднів, мов вовк, і готовий з;їсти навіть її саму, клацнувши на доказ зубами біля сонної артерії, а по суті не сказав більше нічого, так і залишивши її самостійно додумувати отриману інформацію. Думки в голову приходили одна страшніша за іншу. Трохи втішало одне – Німеччина не та країна, де проходять оті штуки, до яких звикли боси нашої рідної неньки. Це в нас когось побито, убито, згвалтовано, викрадено – і ніхто нічого не знає, не чув, не бачив, не знайшов. Там, слава Богу, є закони, є поліція, є якийсь порядок. Борис там начебто у безпеці. Цікаво, чи в безпеці два заморожених Льоліки? І сама відважна Галина в безпеці, ні? Чимдалі, тим більше Софія починала сумніватися, що ці титанічні зусилля жінки з родимкою щодо відшукування коханого і такого грубого, з погрозами і дебільними рилами за спиною, нав;язування себе в якості дружини – правильний крок. Треба зовсім не знати Багрова чи збожеволіти від любові і розлуки, щоб сподіватися на подружнє щастя у випадку, коли обручка має вигляд петлі на шию. Не на того натрапила, криміналістка ти наша.
Упродовж скромної вечері у готельному ресторанчику, як не намагалася Софія розкрутити тему Бориса і Галини, як не намагалася наштовхнути Максима на аналіз можливого в цій добре знайомій йому компанії, він виявився куленепробивним до межі абсолюту. Бач, вишколив Бос! Мовчить, мов риба об лід! Лише компліменти, усмішки, ніжний потиск рук. Офранцузився, геть офранцузився Максик з отими мушкетерами! Конспіратор, блін!
- Максе, розслабся, за нами вже ніхто ж не стежить, не мусово вдавати молодят, - намагалася повернути його до звичайного нейтрального стану охоронця Софія, та наштовхнулася на погляд, який змусив замислитися. Та-а-ак, дівчино, ти, здається, влипла! Поглядом такої температури легко розплавити будь-який чорний квадратик на забороненому для високоморального ока місці, хай він навіть з титано-вольфрамового сплаву!
Максим натиснув кнопки на дверях готельного номера, і Софія раптом зрозуміла, що опинилася з ним сам на сам в кімнаті, де всього одне ліжко, з ним, молодим, повним сили й енергії. Енергії і звичайної, життєвої, і сексуальної зокрема! З ним, чоловіком у розквіті сил, який вже якщонайменш три тижні постить і щойно надивився знимок дівчат в усіляких позах на Пляс Пігаль, куди вона його сама й потягла, дурепа! З ним, Максимом, який бачив її, Софію в усілякому вигляді і в усіляких позах, який носив її на руках, і руки ті не завжди мали нейтральну температуру.
Але між ними завжди були табу – спершу Борис, потім – її хвороба, згодом – знову Борис. Сьогодні жодних табу немає. Є тільки він, його уривчасте дихання за спиною, і вона з відчуттям тугого біцепса в пальцях і раптового нестримного бажання цього молодого, сильного, шаленого, мабуть, в коханні тіла! Вдихни і полічи до сотні, дівчино!
Востаннє вона переживала щось подібне ще тоді, у Києві, з Орестом.
Як давно її не пригортав молодий і сильний, спраглий чоловік, який не зі спогадів знає, що таке ерекція!
Софія, намагаючись дати раду своїм думкам, а більше тілу, яке чомусь відмовлялося коритися розумові, підійшла до невеличкого вікна, що виходило на Сену, прочинила його. Від річки потягло прохолодою і запахом води. Над містом невтомно креслив кола прожектор-маяк на Тур Ейфель, вежі Ейфеля, його було видно й тут, але здалеку.
Скинула босоніжки, з насолодою відчула стомленими босими ногами м;який килим.
- Софіє Андріївно, я в душ першим, гаразд?
Нехай. Вона зачекає, попрощається з містом, яке стало навдивовижу рідним за цей час. Мабуть, в одному з попередніх життів вона жила в Парижі. Десь отам, поблизу Лувру. Місто мушкетерів. Місто кохання. Місто радісних і сумних спогадів. Воно повернуло їй Бориса. Воно відібрало в неї Бориса. Відчула, що назавжди.
Більше він не стоятиме на її шляху. Не диктуватиме своєї царської волі. Більше не відніме в неї Ореста. Чи Максима?
Максим. Від латинського максимус – найбільший. Він і справді найбільший – і зростом, і плечима. Він добрий. І не такий вже дурний, якими прийнято вважати накачаних хлопців.
Засміялася сама із себе – нормальними категоріями почала мислити – не такий вже й дурний! Великий плюс на тлі Борисового інтелекту!
А добрий! Куди вже добріший! Перед тим, як задушити, мабуть, пробачення просить і питає, як вам буде зручніше. Ні, це не жарти. Всього іншого вона не знає, але ж факт, що вони з Борисом і оцей Добринін придумали і продумали до дрібниці операцію зникнення Багрова, доконаний факт! Операцію, в якій убито двоє людей. І не просто випадково, спонтанно убито, а спершу ретельно підготовано. Не може бути, щоб міліція не проводила слідства. Мабуть, і міліція, і ота інша, конкуруюча, фірма, перевіряли, шукали, досліджували. Але ж нічого не знайшли, визнали покійного Багровим! А вона, дурепа, тішилася, що Борис залишився живим, що йому більше нічого не загрожує!
Як усе перемішано у світі і у неї в голові! Борис переступив заповідь “Не убий!”, а вона прикидається, що нічого про це не знає. Він готовий переступити заповідь іще раз – а вона просить Бога тільки, щоб він залишився живий, а до життя трьох інших людей, хай злих, дурних, жорстоких, підступних, але ж людей, їй байдуже. 
Що за світ такий, в якому допустимо отримати право на життя ціною життя іншого?
Що за світ, в якому жінка ладна “не помітити” в чоловікові поруч убивцю?
Що ж вона за жінка, християнка, людина, якщо дозволяє собі жити у злагоді із цим світом?
Борис, цар одного із світів, зі своїми законами, зі своєю справедливістю, в якій мало спільного зі справедливістю всезагальною.
Але якщо Борис – голова, то Максим – руки.
Ні, годі про це. Максим – охоронець, це його основна функція. Тричі він затуляв Бориса власним тілом. А сьогодні – її. Не Бориса, її, Софію. Рефлекторно, не думаючи, став між нею і Льоліками, аж потім збагнувши, що у них не може бути зброї.
Максим. Максимус. Найбільший. Цікаво, а у нього… все… найбільше… Ну, пропорційне зростові? Облиш, Софіє, як не сором! Доросла жінка, викладач! Краще подумай, що відбудеться за хвилю, коли він вийде з душової і ляже поруч тебе на широке, але одне-єдине у кімнаті ліжко? Як боронитимешся?
Максим, мабуть, прочитав її думки.
Він вийшов з душової кабінки, пластмасової, схожої на мильницю, вкритий крапельками води на недбало витертому тілі. Лише рушник, зав;язаний збоку, прикривав те, що зазвичай прикривають плавки.
Софія бачила його на пляжі багато разів. Не сподівалася відкрити нічого нового для себе в анатомії м;язової системи тіла довершеної чоловічої краси. Та вперше це досконале чоловіче тіло було не просто поруч з нею, а для неї! Як кажуть в Одесі, це дві великих різниці!
Якби ще не оті картинки на Пляс Пігаль!
І якби не тривога за Бориса, що смоктала серце десь глибоко…
- Софіє Андріївно, - не витримав Максим, - що там у вікні показують?
- Сену, Максику, Сену і вежу Ейфеля. Востаннє мені показують, от і й дивлюся.
- А чоловічий стриптиз вам давно показували? Крутіше, ніж на тому Пляц… Пляц Пігаль чи що?
Максим по наївності своїй обрав, як йому здавалося, безпрограшний варіант, щоб покласти до ліжка Босову пані. Геть безпрограшний. І абсолютно, єдино правильний, щоб допомогти Софії вгамувати спалах тіла, який розгорівся в результаті поєднання усіх складових цього вечора. Немає кращої зброї проти чоловіка, як виставити його смішним!
- Максюля, лапочка моя, стриптиз? Давай, кицю, показуй, не соромся, ніколи не бачила чоловічого стриптизу!
Максима трішки збентежив її тон. Це аж ніяк не було схоже на жінку, що палає бажанням! Вона що, насміхається? А даремно. Нічого, він хоч і не Бос, але на двадцять років молодший. А це в їхній справі багато значить!
Граючи м;язами, повертався то одним боком, то іншим.
Софія плескала в долоні:
- Максику, сонце, ти чудовий! Спинка, плечі, ніжки  – високий клас! По телевізору виступати не збираєшся? Ну, є такі спеціальні змагання, бачила колись. Теж отакі хлопці викаблучуються. Але ж ти обіцяв стриптиз, а я бачу поки що тільки гру м;язів!
Максима не треба було просити двічі. Рушник довкола стегон упав, і картина, що відкрилася, перевершила усі сподівання.
- Максиме… Ти справді Максимус! Куди там тим атлантам у Луврі…
- Вам справді подобається? – якось по-дитячому спитав Максим, косуючи поглядом униз, зовсім, як оті атланти. Він наче мусив поглядом пересвідчитись, чи все там у нього гаразд, не довіряючи відчуттю власного тіла.
- Питаєш! Не просто подобається, а вищий клас! – аж прицмокнула язиком Софія на знак жартівливого захоплення. Саме захоплення. І саме жартівливого. Чомусь нічого інтимного у цьому вигукові не утаємничилося.
Максим опинився зовсім близько, у крихітному номері взагалі все перебувало на відстані простягнутої руки. Але чомусь він справляв враження не чоловіка, охопленого жагою, а хлопчика, який чекає маминої похвали за те, що гарно почистив зуби.
І Софія зрозуміла, в чому справа. За роки їхніх стосунків у Максима виробився стійкий стереотип взаємин “старший – молодший”, “керівник – підлеглий”, “мама – син”. Він звик коритися наказам, чекав цих наказів. Немов дресирований собака-охоронець, він був налаштований захищати. Немов робот із закладеною програмою, не міг завдати шкоди свому господареві і господині, навіть у такий спосіб. Відчула себе у безпеці. Аж зітхнула з полегшенням. Їй не треба боятися його рук, він не зробить нічого, що вийде за межі її бажань, він запрограмований на захист.
Двометровий хлопчик уривчасто дихав зовсім поруч, зовсім не соромлячись власного голого тіла, розуміючи, що тіло – це його могутня зброя, зброя доглянута, вимита, в чудовому стані і здатна до дії. І Софія дозволила собі один раз зробите те, чого прагнуло її власне тіло: вона обережно поклала долоні на ці широченні плечі, провела ними униз по грудях, відчула, як хлопчик напружив м;язи. І це хлоп;яче бажання видатися могутнішим і красивішим знову погамувало в ній бажання плоті.
Порахувала пальцями опуклі квадратики прямих м;язів на животі. Жартома постукала кулачком. Твердо. Мов дерево. Сюди може коник копитом стукати, древні греки так тренували своїх воїнів, не проб;є. Дефанс! З французької – “оборона”, так, до речі, симптом захисного напруження м;язів у хірургії, так називається і цей район дзеркальних хмарочосів, куди вони утекли переховуватися від переслідувачів. Дефанс. Так називається її жіноча тактика на цю шалену ніч. А найкраща оборона, звісно – напад!
І вона продовжила напад. Скуйовдила світле кучеряве волоссячко, з якого потужно стримів у стелю не надто довгий, якраз у міру необхідного, та грубенький могутній український прутень. Пругкий, готовий до дії. Погладила його по ніжній, оксамитово-рожевій голівці, що від дотику налилася тугою вишневою кров;ю, – лапочка моя, який же ти гарний! Зважила в руках яєчка у волохатій торбинці. Від уміло-ніжного дотику пальців  вони затріпотіли і підтягнулися угору. Максим якось судомно зітхнув і насмілився покласти руки їй на плечі.
- Максиме – ти прекрасний! Хай поховаються усі греки! У всьому війську Олександра Македонського не було жодного, хто міг би стати поруч з тобою. Це тобі кажу я, а я знаю, що кажу! – І вже зовсім ніжно: – Ніколи не бачила таких гарних тілом чоловіків.
- Правда? – знову спитав хлопчик.
Софію вже тихо дратувала ця дитяча душа у чоловічому тілі.
Ну, нарешті він обережно спробував її обняти, підсвідомо чекаючи, що от-от дадуть по лапах. Вона не примусила лапи довго чекати.
- Максимчику, я в душ, - тихенько звільнилася. – Лягай спати.
Спробувала зняти сукню. А дзуськи! Ця підступна біла сукенка шнурувалася на спині за якоюсь підступною французькою модою. Гарно, але страшенно клопітно. Вранці, одягаючи її, Софія ще зауважила, що такі сукні можуть дозволити собі носити тільки жінки, що мають покоївок – зранку шнуруй, увечері знімай. Борис відповів, що вона – жінка, яка має покоївку. Поки що ці функції виконує він, але вдома… Вдома у неї є покоївка. Невже це було тільки цього ранку? Невже не минуло й доби? Ні, життя у неї – мов кіносценарій, не встигаєш за подіями!
- Максиме, допоможи! – підставила спину.
Максим допоміг розплести шнурівку. Але не поцілував у спинку між лопатками, як це завжди робив Борис. І Орест… Не вміє? Ой, ця молодь – вчи, вчи – і самі двійки! Цілувати жінку, яку роздягаєш, у спинку, має бути чоловічим рефлексом, вродженим, як смоктальний і рогівковий!
Чомусь іще більше заспокоїлася.
Почала шукати в сумці нічну сорочку. Це видавалося практично неможливим після панічної втечі, коли вони скидали у валізи все, що бачили, будь-як, аби швидше. Спершу Софія хотіла забрати тільки те, що привезла із собою, та Максим, краще обізнаний у таких штуках, майже насварився: “Забирайте все, всі жіночі шмотки, вони обов;язково прийдуть сюди, гарно ж буде виглядати Бос із вашою рожевою льолею! Він їм сказав, що ви приїхали зі мною! Тому в його номері не повинно бути жіночих речей. Забирайте все, щоб і сліду не лишилось, я перевірю!” Софії так і кортіло спитати, чи потрібно витирати відбитки пальців з клямки, але вираз обличчя Максима, серйозний, зосереджений, до жартів тоді не спонукав. Він своїх краще знає. Це було останнім завданням у його службі Борисові – піти, не залишивши жодного сліду.
Врешті, яке це має значення – сліди, підозри… Борис вже опанував собою. Він зажене їх під лавку одним поглядом, цих дресированих піт-булів, разом із їхньою східною царівною, вона у нього теж хвоста підібгає, не на того натрапила, зі зловтіхою розмірковувала Софія.
Послухай, Максе, ти не знаєш, у Бориса Аркадійовича є із собою зброя? Ну, пістолет якийсь абощо? – чомусь спитала абсолютно недоречно і без зв;язку із голим тілом охоронця.
Максим не зважив на потрібне відповісти, тільки знизав плечима. Чомусь цей рух плечима, а може, запитання, а може, байдужий тон, чимось пошкодив оксамитово-вишневій шапочці грибочка, що досі стримів гордо й високо, і враз почав на очах в;янути.
Софія знайшла улюблений гель для душу. Борис купив. Зітхнула так тяжко, наче флакон містив отруйну ртуть, а не запашний засіб для миття. Ні, не сьогодні. Це запах для Бориса. В музей флакончик, в музей…
До рук потрапила рожева льоля. Інша, з французьким лейбиком. Та, перша, в стрічечках і рюшечках, залишилася в Тернополі, у першому притулку їхньої рожевої ночі. Борис. Знову Борис… Всюди Борис, куди не поткнися, чого не торкнися.
Покопирсалася у сумці ще, знайшла свою нічну сорочку, ту, що привезла з дому. Рожеву льолю вона більше не одягне. В музей…
Хороша штука душ. Кажуть, змиває неспокій, проблеми, втому. І ще – дає можливість подумати, як провести останню ніч у Парижі в одному ліжку з чоловіком, досконалість тіла якого варта різця усієї компанії древніх греків разом узятих. Оглянула себе у дзеркалі на дверцятах кабінки. Гарна ти, дівчино, досі гарна. Грудьми висока, станом не груба. Не тонка, правда, але якраз така, як любив Борис. Ноги… Ніде ні волосинки. Так любив Борис… Хто тебе іще так любитиме?
Може, це остання ніч з мужчиною у твоєму житті, дівчино. А потім – в музей.
Адже тебе любив Борис.
Хто може після нього?

Максим чекав її у ліжку. Розчаровано глянув на довгу, до землі, василькового кольору шовкову сорочку, яка трималася на плечах двома довгими смугами мережива.
- Жіночого стриптизу не буде, Максику. Давай спатоньки.
Софія керувала так впевнено, бо абсолютно вірила у послух. Згадалося чиєсь давно почуте, та багато разів на практиці випробуване: “Якщо берешся наказувати хижакові, мусиш були абсолютно впевнена у собі. Найменша непевність – і розірве на клапті!” Максим – з вигляду хижак, але в душі – домашній, травоїдний. Йому можна наказувати. Він слухатиметься, Софія відчувала.
Та-ак, добряче ж вона його затуркала! Так звик коритися, що лежить поруч і боїться торкнутися.
А може, це остання ніч в її житті з мужчиною?
Нарешті Максим обізвався:
- Софіє Андріївно, а у вас хтось є?
- Максе, ти що, з дуба впав? Ти знаєш про мене все, і це також. Знаєш, що Борис Аркадійович був, є і буде один, і більше немає нікого.
- Тепер немає. Але ж був! Той високий блондин з Лондона. Ну, якого Льолік і Болік додому відправили, щоб не псував Босові пейзаж. Тоді, в Тернополі, пам;ятаєте? Як вони його тоді не замочили – сам не знаю. Бос команду віддавав таким голосом…
- Значить, не ту команду давав. Іще бракувало через такі дрібниці влаштовувати “мокрі” справи. Даремно Бос зробив з мухи слона. Кому він заважав, отой колишній студент?
- Дрібниці? Нічого собі дрібниці! Слони з мухи! Я той вечір по гроб жизні не забуду, я Боса таким злющим рідко бачив. Ні знаю, чим ви його тоді так допекли, та когось іншого на вашому місці він би на клапті роздер, ви вже мені повірте!
- Мене роздерти не так легко, Максиме. Ти в цьому, здається, переконався?
- Ага. Чим ви його тільки тримаєте? От вопрос!
- Максиме, воно тобі треба? Це наші справи. Чим тримаю, тим і тримаю. – Софія чомусь подумала, що даремно вжила теперішній час, краще було б сказати “тримала”. – Спи. У мене зовсім немає сил на балачки. Набігалися сьогодні, ноги аж гудуть!
- Давайте, я вам зроблю масаж! Я вмію.
- Максе, то стриптиз, то масаж… Не забагато еротики для одного вечора, хай навіть і в Парижі?
- Ну що ви, чесне слово! Яка еротика? Нормальний масаж, розслаблюючий, я вчився, і практика – ого-го! І тільки ноги. От побачите, одразу мине і втома, і біль, і заснете спокійно.
- Ну, гаразд, - відкинула ковдру Софія. – Тільки обережно своїми лапами, не покаліч! Он які ручиська здоровенні!
Максимові здоровенні ручиська виявилися дуже ніжними. Він справді умів робити масаж, знаходив якісь точки на пальцях, ступнях, десь біля коліна, від натискання на які втома минала, хотілося негайно встати і бігти вулицями Парижа далі й далі.
- Тепер поверніться на животик! Трішки спинку…
Максим тренувався, мабуть, на своїх качках у спортзалі, тому навіть упівсили, легенько, він усе одно трохи передавав куті меду.
- Максюля, - зітхала солодко Софія, - серденько, легше!
Волошкова сорочка мандрувала все вище й вище.
- Ой, Софіє Андріївно, а у вас на попі пляма! Точно така, як у Горбачова на лобі!
- Можна подумати, що ніколи не бачив! Пляма то й пляма. Й  нехай собі. Хто яким місцем думає, в того там і пляма! – тихенько муркнула Софія в подушку.
- Ну, тоді треба було б навпаки!
- Про політику – ні слова. Я сплю, Максе.
- Тоді я ще спинку. Я легенько, можна?
Софія знову муркнула, чи хрюкнула щось в подушку, мов маленьке рожеве поросятко, яке миють перед тим, як засмажити, і попливла тихенько у блаженстві тілесних розкошів.
- А тепер – на спинку.
Софія знову хрюкнула. Дозволила себе перевернути, мов маленьке поросятко на пательні. І аж тепер збагнула, що василькового шовку на ній більше немає. І куди подівся, вона не знає. От тобі й Максик, наївний, простенький, переляканий, готовий служити і підкорятися її наказам. Запрограмований на захист і охорону.
Максим навис над нею двома метрами і майже сотнею кілограмів чудово накачаних м;язів. Винувато якось усміхнувся, показавши трохи надщербленого зуба. Куточок рота ледь викривив давній шрам. Груди здіймалися частим диханням вже навіть не тамованого бажання.
- Максе, у тебе що, грошей на стоматолога бракує? – вибила його зі стереотипу Софія.
Чудово розуміла, що брикатися, не даватися – даремна витрата часу. Він легко розіпне її своїми ніжними лев;ячими лапами на тонкому готельному простирадлі і ніжно трахне. Тим паче, що з кожною хвилиною все більше і більше розуміла, що єдине, чого вона насправді прагне, прагне тілом, єством жіночим, а не розумом, – це відчути в собі цю оксамитово-шовкову ніжну твердь. І знала, що не дозволить цього, навіть якщо її розірвуть на клапті ніжні лев;ячі лапи.
- Що, Максику, гарно? Милуйся, дозволяю. Тут немає нічого такого, чого б ти досі не бачив. Бос не раз показував, правда? Він любив похвалитися своїм майном, наш Бос. Але це не твоє. Це належить Борисові Аркадійовичу Багрову, нині Генріхові Ваймеру. І не говори, будь ласка, що його немає. Ти чудово знаєш, що він отут, між нами.
Ім;я Боса подіяло. Гора м;язів, від якої струменіло гарячим тугим теплом, перестала нависати над нею і чемно лягла поруч, притиснувши до стегна вишневий оксамит.
Софія шукала ковдру. Максим м;яко заборонив:
- Не треба. І так тепло. Ну, подивитися ж мені можна?
- Максе, коли повернешся до Києва, вишикуєш собі шеренгу молодих, довгоногих, тонких у стані, різних кольорів та відтінків шкіри за розміром бюсту, і дивися, скільки хочеш, милуйся, торкайся, до ліжка клади, вони тільки зрадіють, з цим у тебе проблем немає!
- Немає. І є. Я зрозуміти хочу… Думаєте, в Бориса Аркадійовича мало було таких, різних кольрів і з різними розмірами? І всі – на одну ніч. Он і Галина… Чому він…
- Чому він обрав мене? Я сама не знаю, Максиме. Вперше ми зустрілися дуже давно, понад десять років тому. І я його не розуміла ні тоді, ні тепер. Одне знаю напевно: розмір бюсту в цьому жодної ролі не грає.
- А мені здається, що грає… - Максим наблизив долоню, аж Софія відчула тепло, і одразу забрав.
- Ми то зустрічалися, то розлучалися. Але чомусь я думаю, що ця наша зустріч – остання. Ми не побачимося з ним більше, Максику…
Софія притиснулася щокою до плеча Максима і тихо схлипнула:
- Як ти гадаєш, де він тепер?
- Летить по якомусь автобану додому. Тисне під дві сотні, він так любить. Ніч, дороги вільні. А то вже й приїхав. Скільки там тієї Франції і Бельгії для джипа! Не думайте ви про нього, в нього все буде нормально.
- Але ж тебе немає поруч, Максе. Як він без тебе?
- Нічого, і без мене не пропаде. Ви не знаєте, який Бос крутий мужик.
Софія відчула під пальцями на плечі Максима шрам від рани, останньої, минулого року. Поцілувала.
- Не болить, Максику?
- Часом, на погану погоду. А можна ще раз?
- Що можна? – не зрозуміла Софія.
- Поцілувати, – якось засоромлено промовив Максим. – Якби знав, що буде так приємно, дав би себе продірявити ще де-небудь, отут, отут, – показав нижче.
- Ненормальний, таке вигадав!
- Хто знає… Робота така.
- Ну, не прибідняйся, тепер у тебе в самого є Борис.
- Він не з тих, хто собою закриє.
- Максику, лапочка, не треба, - знову відчула нестримний приплив ніжності до цього величезного хлопчика Софія. – Ну, що у вас за життя таке, що тільки й думай, як би хто не пристрелив?
- Великі гроші – великий ризик. Інакше не дуже дозволиш собі по Парижах кататися.
- Не треба, Максику, ти ж такий молодий, такий гарний, досить уже… - відшукала на золотисто-засмаглому тілі ще один шрам. Співчуття, що межувало з ніжністю, заполонило до краю.
Софія раптом зрозуміла, що це вже найсправжнісінькі обійми, після яких тільки – фул контакт, як у карате. І завмерла, відчуваючи, як тремтить Максимове тіло.
- Ну, чому ви зупинилися, Софіє Андріївно? Я ж молодий і гарний! Бос на двадцять років старший за вас. Він уже, мабуть, не дуже… ну, з цим… - і він одверто показав на вишневу шапочку грибочка, що вперто не втрачав нефритової твердості.
- Максиме, вам усім, молодим, здоровим, красивим, двометровим, до нього далеко, повір мені. Потенція в чоловіка не тут, - вона постукала по вишневій шапочці. Шапочка ображено заплакала, пустивши прозору тягучу сльозинку. – Не плач, маленький, - пожаліла Софія грибочок і пробігла пальцями по твердій, ледь горбистій ніжці.
- А де ж потенція? – спитав Максим, стрепенувшись від цього дотику.
- Отут і тут, - Софія постукала його по голові і по опуклому грудному м;язу в проекції серця. – Якщо там усе гаразд, чоловік ніколи не буде імпотентом. Звичайно, як знайде собі жінку, котра підходить йому, мов ключик до замочка. Власне, навпаки, мов замочок до ключика! – хитро посміхнулася і підморгнула Софія. – Зрозумів?
- Зрозумів. Але ж теж багато вмію… І багато можу…
- Максюша, моя лапочка, давай не будемо складати іспити на право… Я вже така стара й досвідчена, хлопчику! Я стільки знаю!
- Не кажіть так ніколи. Вам нізащо не даси більше тридцяти! Ну, тридцяти двох!
- Дякую, Максе, і не давай, я не візьму. В двадцять я була молодою і дурною. В тридцять – не набагато розумнішою. Зараз уже трошки більше тямлю в житті, в чоловіках. І мені добре так, у цьому тілі, у цьому віці! Я не хочу здаватися молодшою. Борис любив мене такою, як я є. А тепер, мабуть, більше ніхто не любитиме.
- А я? Давайте, спробуємо!
Софія сиділа у ліжку, геть голісінька, звабно погойдувала грудьми і читала лекцію про секс і імпотенцію єдиному слухачеві. Власне, двом. Один лежав, інший стояв струнко, мов наочна ілюстрація. З біса спокуслива, до речі, ілюстрація.
- Максику, і пробувати не хочу, всі твої приколи я знаю наперед, сто разів по телевізору бачила. Спершу він їй нашвидкуруч обслинить губи, потім шию, потім груди, потім почне стрибати, як ненормальний, то він на ній, то вона на ньому. І все кіно. Ні, ще стогнатимуть дуетом, вона – наче в пологах, а він – наче має геморой.
Максим і направду розгубився.
- А хіба це можна робити інакше?
- Поїдеш до Боса, спитаєш. Ну, досить, вимикай світло, пора спати. Бачиш, он уже й маяк на вежі не горить, світає.
- Ні, Софіє Андріївно, ви мені скажіть, чим же ви з Босом займалися, чого і в кіно не показують? – в голосі Максима тремтіло вже навіть не бажання, а таке прагнення розгадати таємницю століття, що сон його не брав і брати не думав.
- Спи, Максе, - відвернулася Софія і спробувала заплющити очі, хоч знала, що він не відчепиться. Ще б пак, загадка сфінкса! – Спи, я стомилася і більше нічого не скажу.
- Ні, послухайте, так нечесно, ви мені хоч трохи натякніть, хоч… Ну, як же так, я постійно був з вами, в сусідній кімнаті спав і майже ніколи не чув ні криків особливих, ні… Ну, знаєте, як буває, коли люди трахаються… Ой, вибачте…
- Ні, не вибачайся, ти цілком правий. Це так буває, коли трахаються. А коли кохаються – це зовсім інакше.
- А чим відрізняється? Ну, скажіть же, не мучте!
- Я й показати можу, Максюшо, але не маю сьогодні настрою, і спати дуже хочеться. А скажу… Скажу одне. Колись в давнину, коли люди ще не трахалися, а кохалися, в гарем до султана брали жінок не тільки гарних, але й умілих.
- Що це значить, умілих? Я думав, брали тільки тих, як їх, ну, целок, значить, - не знайшов іншого слова загалом вишуканий сьогодні у мові як ніколи Максим.
- Ти мав на увазі незайманих дівчат, Максику? Такі теж були потрібні. Та на те й гарем, щоб забезпечити султанові різноманіття. А в кіно такого не показують? Уважніше дивись. От тільки основного ти там все одно не побачиш. Ця культура втрачена, і втрачена, боюсь, навіки. Так от, щоб стати улюбленою дружиною, жінка складала іспит. Ну все, я сплю!
- Як це сплю? – мов поранений слон, заревів Максим. – дійти до найцікавішого – і сплю?
- Ой, що мені з тобою робити! Лягай на спину!
Максим з готовністю простягнув свої два метри тіла в очікуванні демонстрації.
- Ну й гарний ти, хлопчиську, очей не відірвеш! Женився б, чи що? Такий мужик марно пропадає! Такий генетичний матеріал! – пробурчала Софія, влаштовуючись поруч із ним у позі вчительки султанського гарему. – Добре, слухай далі. Так от перший етап іспиту – викликати у мужчини ерекцію. Зваж, не у гіперсексуального хлопчиська після місячного стримування, а у мужчини немолодого, пересиченого, з правом вибору на кожну ніч іншої, якого нічим уже в цьому грішному світі не здивуєш. Ну, як це робиться, ще туди-сюди у фільмах показують. Грубо, халявно, тупо, але на третій сорт прийнятно. Виглядає це приблизно отак, - Софія затріпотіла пальчиками по тілу і без того готового на подвиги Максима. – Тут пальчиками, тут нігтиками, тут – губами, тут – язиком. Запам;ятав? Не переплутай, чудо в пір;ї! Тут важливо усе – і послідовність, і сила подразника, і тривалість. Навчиш потім свою жінку. Але все – довго, ніжно, з любов;ю!
- А другий… етап? - ледве дихаючи від збудження, обережно, щоб не злякати, прошепотів Максим.
- Ой, лишенько мені з тобою, ти відчепишся колись? Ранок надворі, спати хочеться, а йому казки розповідай! Я тобі Шахерезада, чи що? Ну, гаразд, тільки лежи тихенько, не заважай. Другий етап іспиту був основним. От у цьому й полягала таємниця! Але май на увазі, ти не султан, тому пояснюю тільки теоретично, зрозумів? Дивись. Жінка сідала отак, –  Софія показала усім відому позу вершниці, - брала оце, - вона узяла двома пальцями, суто задля демонстрації, оте, що дійшло до стану найнесамовитішої з ерекцій, - ой, бідолашненький мій, не пощастило тобі сьогодні, не пощастило, нічого, лапочка, я тебе потім пожалію, - і продовжувала: – Брала оце, вставляла сюди. Ти хоч знаєш куди, горенько моє?
- Т-та ніби знаю, - аж затнувся Максим і уривчасто видихнув. – А що потім?
- А потім їй ставили на голову запалену свічку і кандидатка в одаліски сиділа, не ворухнувшись, аж поки султан не починав стогнати, кричати, вигукувати, ну, коротше, як в кіно.
- Як? Без жодного руху?
- Звичайно. Якщо свічка падала, або гасла до того, як султан… ну, ти розумієш, її в гарем не брали.
- Блі-ін! І як же це все… ну, як воно…
- А про це все, ну як воно, тобто як це практично відбувається, спитай у Бориса. Та існував ще й третій етап…
- Який? – заревів Максим диким голосом пораненого слона, аж хтось зовсім по-радянському постукав у стіну.
- А про це – завтра, хлопчику. Я сплю.
Софія відвернулася, спробувала заплющити очі, та Максим під боком вовтузився так неспокійно, так глибоко й ображено зітхав, що вона вже була не рада цій ночі голого тіла, яка потребувала якогось завершення, хай навіть не такого, на яке сподівався атлант.
- Максиме, дай, будь ласка, серветку.
Він пробував щось буркнути, але Софія підвищила тон:
- Я сказала, дай! Бач, не слухатися! Отак краще! Повернися до мене. Ляж на спину. Не бійся, я лікар, боляче не буде.
І звернулася до нещасного створіння, яке чи не всю ніч марно простояло на варті за командою “струнко”:
- Іди сюди, моє маленьке, я тебе трішки полікую, бо ще захворієш. Господар у тебе бяка, не любить крихітку, підіймає на кого треба і не треба. А ти зовсім і не крихітка, ти у мене зовсім великий хлопчик… Тобі б господиню, постійну, гарну, мудру, щоб любила тебе, грибочку, доглядала, щоб уміла з тобою поводитися…
Отак розмовляючи, мов із кимось живим і окремим від господаря, вона зробила кілька рухів пальцями і ледве встигла вхопити в серветку потужний густий струмінь. Максим стримано застогнав, судомно вчепившись пальцями в Софіїне стегно. Коли до нього повернувся дар мови, цнотливо притулив губи до її плеча і прошепотів:
- Отепер я зрозумів Бориса Аркадійовича. От у чому ваша таємниця! Ви не жінка, ви…
- Сама знаю. А таємниця зовсім в іншому!
Випереджуючи запитання, чмокнула без особливої ніжності, нейтрально, як сестра брата, у щоку:
- Спи, лишенько моє, тобі ще за кермом весь день сидіти! І сонце от-от зійде!

РОЗДІЛ IV

Потихеньку виринаючи зі сну, Софія не одразу згадала, як докорінно змінилося її життя і плани на майбутнє з учорашнього вечора.
Незвичною здалася подушка – під щокою оксамитово-м;яко шовковилося чоловіче плече, зовсім гладеньке, без сліду звичної волохатості. І пахло не «Фаренгейтом».  Підвела голову. Максим. Виплила з пам;яті нічна вистава зі стриптизом. Лекція. Все зрозуміло. От вам і ніч в одному ліжку з атлантом. І звичайно ж, його рука там, де належить бути руці чоловіка, який провів ніч в одному ліжку з…
Максим не спав. Він прокинувся одразу ж, як вона розплющила очі.
- Ну що, Максику, поїхали?
Мабуть, не цих слів очікував атлант. Плече, що звично й без напруження підтримувало небо, принаймні, над нею, Софією, і Борисом Аркадійовичем, здригнулося.
- А як же… іспити?
- Іспити потім. Спершу уроки. Нам час їхати.
При світлі сонця з Максимом було легше розмовляти, ніж уночі. 
Роки Борисової муштри не минули даремно. Напередовсім у Максима спрацьовував «основний інстинкт» – захищати. І не зазіхати на власність господаря. Тому він навіть зітхнув з полегшенням, згадавши, що окрім доволі збудливої розмови і серії тремтливо-пестливих доторків, що розігнали кров і відігнали важкі спогади про зустріч перед ликом Джоконди, між ними вночі не відбулося нічого, чим Бос мав би бути незадоволений.
Проте ця ніч зблизила їх більше, ніж роки попереднього спілкування.  Віддаль інтимної дружби – от як називалося нині те, що поєднувало, власне, цілком незалежних відтепер одне від одного людей.
Поєднували іще й спогади. Один з них, про оту саму зустріч, про жінку без родимки над верхньою губою, їм доведеться нести лише удвох, не утаємничуючи в цю історію інших. Вони й одне одного намагалися берегти від гострого болю у зовсім іще свіжому отворі від кулі, котра забрала першу скрипку в їхньому тріо. Не говорили. Тільки коли хтось не стримувався і глибоко зітхав, думаючи про своє, інший розуміюче зітхав і собі. Софія тоді клала руку Максимові на плече, а Максим промовляв без усякого зв;язку із попереднім текстом:
- Та нічого з ним не трапиться, Софіє Андріївно, не хвилюйтеся, він мужик залізний.
Залізний… Вони, мужики, усі такі. Чи такими себе вважають. А насправді – такі ж вразливі і до стріл, і до куль, і до слів… Одного такого залізного Софії колись привезли в хірургію. Усього заліза йому вистачило тільки на те, щоб останнім зусиллям стиснути її руку і видихнути чи то «Прощай», чи то «Пробач». Шматочок скельця від його розбитих окулярів і досі гостро коле серце, хоч роки оточили колючі куточки  щільною захисною капсулою.
Інший залізний згорів в автомобілі. Розкішному, як усе, що біля нього. Потім виявилося, що не згорів. Залізні, вони не горять. Особливо ті, що зроблені зі сплаву заліза із золотом. Чомусь вірилося, що й цього разу лихого з ним не трапиться. І не хотілося словами викликати вовка з лісу. Чомусь пригадався Толстой, розділ з роману про пологи княгині Болконської. Тоді всі в будинку удавали, що не знають про муки жінки, котра народжує, і нічого про це не говорили, це, начебто, мало полегшити її страждання. Так і вони з Максимом не говорили про Бориса Аркадійовича, хоч і думали про нього повсякчас.
Борис – залізний. Він витримає, з ним нічого лихого не трапиться. Наче молитву чи радше закляття промовляла подумки Софія. А поза тим посміхалася і теревенила з Максимом зовсім про інше.
Максим. Єдиний уламок дорогого залізно-золотого світу, екскурсію до якого вона знову так раптово і, можливо, назавжди, перервала. Золота в Максимові, якщо визначати у процентах, зовсім не висока концентрація, зовсім трохи десь у ділянці серця, в інших органах обмаль, та воно й до кращого – золото важке, і не таке стійке до ударів, подряпин, поранень і всього іншого, чого доводиться зазнати на нелегкому і не завжди довгому віку людини його фаху.
Софія скоса глянула на Макса. Його руки майже нерухомо лежали на кермі, невловимим рухом спрямовуючи потужну машину по стрілі автобану. Профіль трохи псував носик картопелькою. Йому б цього простонародного носа трішки облагородити – і Сталлоне, за всіма параметрами Сталлоне. Як завжди в дорозі, Максим щось жував, аби не заснути. Щелепи активно рухалися, і від цього ставав більш помітним шрам у куточку рота, але то було на іншій, невидимій Софії половині обличчя. Мов на зворотному боці Місяця, чомусь подумалося. Там, на зворотному боці Місяці, далеко-далеко, жив іще один чоловік, зроблений зі сплаву нікелю, вольфраму, срібла й платини. Назустріч з легким посвистом майнуло біле «Ауді». Білий кінь, що ніс їх тоді до Києва, до такого реального і такого здуру короткого щастя. «Ауді». Німеччина, їх тут багато. І марка не нова, тепер, мабуть, марно відшукувати за кермом строгий класичний профіль її платинового денді, у них, у Лондоні, лікарі-кардіохірурги на таких не їздять. І все ж, як там йому?

Як тобі в холодній чужині,
незабутній мій печальний друже?
Чи на ностальгію занедужав
і співають тихо уві сні
солов;ї далекої країни,
де у щастя не повірив ти?
Як тобі тепер? Сягнув мети?
Твої очі, так знайомо сірі,
убирають синь чужих небес.
Руки на кермі і стріли автобанів.
Друже мій, віддавна некоханий,
чом на рапт у пам;яті воскрес?
І намарилося боляче мені:
як тобі в холодній чужині?

Замалим не перехрестилася – вірші! Звідки? Вже й забула з отими паризькими пригодами, що існують на світі короткі римовані рядочки, котрі вбирають і кристалізують біль. Тільки чому Орестові? Ій би зараз про Бориса думати, тільки про нього! Та про Бориса не писалося. Думалося, боліло, та не писалося.
- Софіє Андріївно, та не зітхайте ви так, вам не можна! – зиркнув скоса Максим і, знявши з керма руку, важко й тепло накрив нею Софіїну. – Нічого з вашим Борисом Аркадійовичем не буде, не з такого викручувався. Ну, сил немає дивитися, як ви себе мучите! Знав би, чим ця бодяга скінчиться, не летів би через усю Європу як дурень…
Софія почервоніла з одній їй знаного сорому. І зітхнула ще раз напоказ, вже на Босову адресу.
- Максику, нам обідати пора.
- Ще рано, щойно Кельн минули.
- Ні, Максику, не рано. Давай перепочинемо.
- Не треба, Софіє Андріївно, я ж залізний.
Максим і справді був залізним. Чи народився таким, чи мама з татом відлили його з невідомого науці сплаву, що не знає утоми, чи вишкіл у таємничій групі спецпризначення і нескінченні тренування загартували це досконале тіло і сталевий дух, чи просто до його джентльменського набору не входила здатність скаржитися і дозволяти себе жаліти.  Кілька годин сну над ранком, коли він склепив очі після нічної лекції, повернули достатньо сил, щоб керувати машиною так, ніби відпочивав принаймні добу. «Вольво» ластівочкою летіло спершу французькими, потім бельгійськими, нарешті німецькими дорогами. Софія стежила за тим, щоб Максим не забував вчасно зупинятися і хоч трохи відпочивав. Дотримуючись алгоритму, який сама собі виробила, щоб з максимальною ефективністю для справи і максимальною безпекою для себе тримати в покорі цього хижо-травоїдного ведмеде-кота, вона одягла залізні рукавиці, обтягнуті зовні оксамитом. Отак лагідно-твердо й правувала. 
Передбачаючи іще одну ночівлю в готелі, заздалегідь будувала їхні стосунки так, щоб легше було потім керувати процесом. Адже немає на світі чоловіка, який би стримався від спроби дізнатися, а що ж таке отой третій іспит!
Отож, німецький автобан, гладенький, мов стіл, розписаний-розграфлений, мов дошка для першокласників, розбитий через кожні сто кілометрів автозаправками, де водночас міг «заправитися» і водій, надав Софії можливість утвердитися в ролі керівної і спрямовуючої сили: штурмана авто, бо вираховувала по карті, де можна скоротити дорогу на кілька десятків кілометрів; дбайливої мами, яка пильнувала, щоб двометрова «дитина» вчасно поснідала, пообідала, після обіду прийняла душ, бо в комплекс послуг заправок входило й таке, і трішки поспала, розклавши сидіння в машині; ніжної подруги, котра не забувала похвалити його вправне «драйвування» і погладити по плеченяткові, дотримуючись при цьому тону суворої, та справедливо-неприступної вчительки.
Десь під Дрезденом Максим був уже абсолютно ручним і керованим на віддалі. Йому подобалося, що про нього чи не вперше в житті турбуються, і двометрова дитина намагалася не чинити нічого, що могло не сподобатися дбайливій мамі, ніжній подрузі і суворій, але справедливій вчительці.
Польський кордон вони проминули пізнього вечора.
Матеріал, з якого був зроблений Максим, мав величезний запас міцності, але Софії в дорозі зовсім не хотілося випробовувати долю і проводити досліди з опірності металів.
- Максику, в цьому готелі ми беремо два номери. Два, зрозумів?
- Зрозумів.
Він все зрозумів правильно, але не встигла Софія змити пил дороги під душем, у двері постукали.
Пляшка шампанського, цукерки, все як у великих.
- О, «Слівка в чеколяде», обожнюю! З тебе будуть люди, Максику, наука до лісу не веде! А шампанське залишимо. Тобі завтра знову за кермо, а у мене голова від бульок болить.
Максим спробував використати вчорашню зброю: розстебнув гудзичок легкої, майже прозорої літньої сорочки, пограв м;язами грудей:
- А третій іспит, Софіє Андріївно? – одразу, без підготовки, спробував узяти бика за роги.
Та бик делікатно вислизнув:
- Лапонька моя, Максику, тут тобі не Париж, це там хочеться кохатися від самого тільки повітря. Тут нормальне польське містечко, населене нормальним польським людом. Автобани закінчилися, починаються майже наші рідні дороги, тому іди-но, рідний, спатоньки, добре відпочинь, щоб я завтра почувалася в машині безпечно, а не як тореадор на кориді! Гаразд?
- Ні, Софіє Андріївно, ви мусите… Ви обіцяли… - спробував додати металу, з якого зроблене його тіло, в голос, Максим.
- Я? Тобі я нічого не мушу, серденько моє. І не пробуй на мене гарчати! Я, знаєш, за гороскопом левиця, так загарчу у відповідь… Сам Бос боявся. І весь мій мус – тільки перед ним, перед Борисом Аркадійовичем. Як ти думаєш, що він скаже, коли я розповім йому про ці два вечори?
- Ви не розкажете. А що розказувати? Нічого ж не було! В натурі не було! – обурився напівзлякано Максим. І вже іншим, прохально-лагідним, аж смішним трохи для нього, тоном: – Але скажіть, ну, хоч натякніть, що то за третій іспит?
- Гаразд, сказати скажу, - вирішила задовольнити бодай теоретично цікавість котико-ведмедя, щоб не доводити ведмежо-хиже начало цієї покірної, та небезпечної у ширині плечей своїх істоти до стадії невдоволеного гарчання, Софія. – Третій іспит – для чоловіка. Він вирішує, чи бути йому султаном. Але для того, щоб складати іспит, якщо ти пам;ятаєш зі студентських років, ти ж у нас два курси історичного все ж закінчив…
- Три, Софіє Андріївно, три!
- Три курси, учений ти мій… То повинен пам;ятати, що існує таке поняття – допуск до іспиту. Пригадай, скільки часу минуло, поки Борис Аркадійович отримав цей допуск? Скільки разів водив мене, красиву, до ресторану, скільки подарунків зробив, як гординю свою змирив, до якого мінімального мінімуму, пам;ятаєш?
- Угу! Що було, те було!
- Лише отримавши допуск, чоловік складає іспит на звання султана. І він вирішує…
- Як вирішує? Як він може сам вирішувати?
- Звичайно, не сам. За результатами іспиту жінка вирішує, султан він чи євнух! До речі, не вадило б Борисові Аркадійовичу обирати собі охорону серед євнухів!
Максим абсолютно серйозно заперечив, наче маючи практичний досвід:
- Не можна, Софіє Андріївно, вони товсті, неповороткі, реакція погана… Коротше, не катять вони в нашому ділі. Та й гарему в Боса не було, навіщо без гарему євнухи?
Софія надпила ковток шампану. Вино м;яко звеселило. Максим радо підлив іще, зберігаючи сухий закон для себе.
- Не старайся, Максимку, я хоч і п;ю, та ніколи не п;янію. І навіть якщо голова йде обертом, завжди пам;ятаю, де я і що роблю. І потім - п;яна жінка в ліжку – це вульгарно і неприпустимо! Власне, неприпустимо для кохання. Годиться хіба для… як там у вас це називається? Для трахання! Та й для чоловіка зайве. Хтось із древніх сказав, що вино посилює бажання, але зменшує можливість його реалізації, щось приблизно таке. І в цьому є абсолютна рація.
- Правда. Точно, є. От, пам;ятаю, колись по п;яні…
Максим аж почервонів, згадуючи.
- Що, Максюшо, набрався сорому по п;яні? Буває. І навіть з такими гігантами сексу, як ти.
- А ви справді думаєте, що я… Ну, нормальний мужик?
- Лапочка моя, ти – чудовий… як би це сформулювати делікатніше, щоб не перехвалити… Ти – чудовий матеріал, з якого продукують султанів, скажемо так. Ти прекрасно збудований, ти добрий, здатний подбати про іншого. В тобі є щось таке… І нарешті основне – ти хочеш вчитися!
- Хочу, дуже хочу! Я готовий до уроків, і до іспитів!
Максим розстебнув останні гудзики на сорочці. Ох, ці його плечі, ці груди, які так приємно відчувати щокою вранці! Софія ледве стрималася, щоб не провести долонею по цій звабній опуклості, не торкнутися пальчиком соска, що заздалегідь стверд, чекаючи цього бажаного доторку, з якого зазвичай усе й починається, і заліки, і іспити.
- Гаразд. Щоб ти не почувався розчарованим, розпочнемо теоретичну частину. Але тільки теоретичну, затямив? Урок перший. Ти тепер не охоронець більше, то припини… як там у вас кажуть… качатися!
Обличчя Максима витягнулося у такій нерозуміюче-безпорадній міні, що Софія аж засміялася.
- Софіє Андріївно, а вам що, накачані мужики не подобаються? Щось я такого не помітив. Баби, вони на раму западають…
Софія сховала усмішку і терпляче пояснила:
- Ні, Максюшо, мужики з відповідними параметрами мені, без сумніву, подобаються. В цьому плані я цілком стандартна, як ти кажеш, баба. Така ж, як усі. Просто я знаю трохи більше. Тому й пояснюю: щоб ти знав – чоловічі статеві гормони згоряють у сексі і у спорті. Перекладаю – великі фізичні навантаження знижують бажання до кохання і можливості ефективно ним займатися. Тобто з максимальною віддачею для себе і для партнерки. Зрозумів?
Максим задумався. На його загалом вродливому обличчі, яке трохи псував носик-бараболька і надщерблений зуб, і зовсім не псував шрамик у лівому куточку рота, відбилася робота думки – явище для Макса нетипове.
- Це правда, Софіє Андріївно. Я коли качався, то  баби були якось по барабану… Ні, точно, по барабану, навіть коли для Боса на ніч дівок приводив, деякі клеїлись, ну, западали на мене, значить, а мені – по фігу…
- Максе, ну що значить – «по фігу», «по барабану»! Ти ж тепер – сам бос, вчися розмовляти по-людськи, ти ж вмієш!
- Вибачте, розслабився…  А нащот… ну, того, що ви сказали… все в точку – хто по-серйозному качається, а ще таблетки п;є, гормони – то вже не мужик. І навіть коли перестає, зав;язує, значить, то все одно не мужик. Щось там псується всередині – і все, каюк.
- От бачиш. Це тобі урок перший. Урок другий – ніколи не пий і не пропонуй подрузі. Ані краплі.
Максим спробував забрати у Софії келих, в якому шампанського залишилося трішки на дні.
- Ні, моє сонечко, я ж тобі не подружка, а вчителька.
- А хіба вчительці можна… під час уроків?
- Під час таких – можна.
- А чому… ні краплі? Це ж класно – кирнув трохи, ну, небагато, не так, щоб напитися, розслабився – і вперед!
- Саме тому, що розслабився. А справжнє кохання – це робота, повинні працювати всі ерогенні зони, жодна не повинна бути заблокована. А алкоголь їх блокує. Зрозумів?
- Не дуже…
- Гаразд, пояснюю з точки зору науки. Пам;ятаєш, під час війни перед операцією у воєнно-польових умовах потерпілому давали випити склянку горілки, а ще краще – спирту.
- Ага, точно. Потім хоч ріж – нічого не відчуваєш. Бачив кіно – чуваку ногу ріжуть, він, правда, кричить, але нічого, живий.
- Алкоголь блокує передачу імпульсів з рецепторів шкіри в головний мозок. Відбувається своєрідна анестезія. А тепер подумай: надворі не війна, ноги-руки в тебе цілі, ти збираєшся зайнятися коханням, вибач на американський термін, з жінкою, яка тобі подобається, хочеш відчути сам і подарувати їй всю гамму найтонших еротичних барв – а рецептори заблоковані якимось пійлом! Як під наркозом чи після уколу новокаїну. Що ти зможеш відчути? Яку багатобарвність почуттів? Що відбудеться? Звичайна траханина, даруй за грубість!
- Точно. По п;яні нічого доброго не виходить. Потрахаєшся тупо, ледве-ледве скінчиш, потім згадати нічого!
- А є з ким, Максиме?
- Нє-а. Поки працював у Боса, ніколи було, так, часом відірвешся, щоб не застоювалося, коли вже дуже хочеться, а щоб по-справжньому… Робота така, сам собі не належиш.
- Але ж тепер ти вже не на службі у Бориса. Знайди собі достойну жінку.
- А я вже знайшов… - Максимова рука потяглася до плеча Софії.
Вона легенько постукала по носикові-картопельці:
- Моя ти лапочка! Нікого ти не знайшов. І сам чудово знаєш, що не знайшов. Не хочу тебе образити, але…
- Я знаю, ви зараз скажете, хто ти такий після Боса…
- Ну, щось подібне. Не ображайся, це ти сам сказав. І потім, мені набридло витирати соплі маленьким хлопчикам.
- Що? – підвищив голос Максим. На злодієві запалала ясним вогнем шапка. Така щира образа ятрить серце тільки у маленьких хлопчиків, хлопчики дорослі на таке органічно неспроможні. – Ви кого маєте на увазі? Які соплі?
- Заспокойся, серденько. Я маю на увазі свого другого чоловіка. Він ніяк не міг позбутися комплексу молодшого. Сам мучився, і мені діставалося. Так що стосунків «мама – син» мені вже досить. А ти саме цього й шукаєш. При всій своїй «накачаності» ти, Максимку, в душі – дитина. Тому тобі так добре зі мною. І тому я так щиро тебе люблю – як молодшого братика, як сина, як хлопчика.
- Ну, ви скажете! – Максим повів плечима. – Нічого собі хлопчик. Ви що, забули, скільки мені років?
- Максику, зайка, дорослість – вона не в роках і не в плечах. Вона зовсім в іншому. Підростеш – зрозумієш. Тому давай краще облишимо цю розмову, лягай спатоньки, давай щічку, мама поцілує тебе на добраніч. Іди до свого номера. І не забувай – Борис Аркадійович повернеться, обов;язково повернеться! – на всяк випадок закодувала услід широкі плечі.
 
Борис не повернувся. Не повернулися до Києва і Галина, і Льолік з Боліком. Спершу Софія чекала дзвінка, якоїсь звістки, кидалася до телефону. Потім перестала.