Софiя i Париж

Роман "Софія", книга сьома

РОЗДІЛ ХІV

Літо настало раптово. Власне, настало воно іще у травні, оголосивши усім, що розпочинається сезон коротких рукавів і розчинених вікон. Червень додав до спекотних днів іще й занадто теплі ночі, земля не встигала охолоджуватися за короткі години, поки сонце ховалося за обрієм. Початок липня приморозків також не обіцяв.
Останніми роками Тернопіль чомусь втратив свій статус міста, розміщеного в зоні помірного клімату – тепер тут усього було без міри: взимку – холоду, влітку – спеки.
Чи то вже й тут Африка? З раннього ранку небо наливалося загрозливою блакиттю і лютим золотом, а ближче до обіду асфальт уже просто шкварчав і плавився. Дерева завмирали, мов балерини в поклоні, безсило звісивши розжарене і запорошене листя, яке мало рятувало від усепроникного сонця, теплом якого земля щедро ділилася й уночі, посилаючи в оселі, що відчайдушно намагалися вхопити роззявленими пащами балконів хоч струмочок свіжого повітря, задушливі випари м;якого, мов шоколад, асфальту і пожовклої, висушеної трави. Навіть озеро, блакитне плесо якого колись щедро ділилося з містом свіжістю і прохолодою, тепер, прогріте аж до дна, не мало сили опиратися зміні клімату. Бідолашні риби ото-от мали б зваритися живцем у майже окропі, яким наповнювалася штучно створена заглибина у землі, покликана служити їм домівкою.
Північна душа Софії просила снігу й холоду, а тіло відмовлялося від будь-яких активних дій і кроків навіть у межах крихітної, заповненої гарячим вітром, що гуляв від балкона до вікна, квартири. Сахара. Африка, Африка, та й годі! Чомусь снувалося із дитячих спогадів: “Не ходіть, малята, в Африку гуляти!”
Павлик, як і щороку, подався у супроводі татка до бабусі у Крим. А Софія, знемагаючи від спеки, напівлежала у своєму кутку на дивані, який діти жартома називали “маминим кабінетом”, бо за браком місця стола у хаті не було, і писала на коліні, звикнувши до такого способу писання іще з часів дисертаційної гонитви, наче інакше й бути не могло, закінчувала розділ про історію акушерства, вичитувала, вилизувала, і чекала дзвінка з Києва.
Максим зателефонував якось надвечір. Дзвінок пролунав очікувано і цілком неждано, як буває завжди:
- Ну то як, Софіє Андріївно, не забули, що на вас чекає лікування? Зібрали речі? То нехай лежать напоготові, десь у серпні, як домовлялися, приїду по вас.
Софія зрозуміла цей шпигунський шифр так – приїхати може будь-коли, тому приготувала валізу і далі вилежувалася собі на канапі, обклавшись книжками. Як легко було готуватися до подорожі з Максимом у напрямку до царя Бориса! Жодного порівняння з мандрами на курси, коли навантажилася, немов віслюк, усім, що могло придатися. Тепер брала тільки найнеобхідніше, щоб доїхати до Парижа не голою. Навіть свідомо залишила вдома відносно нові речі і прихопила лахи, які більше придалися б до викидання на смітник. Ой, хитра ти, дівчино Софіє, знаєш, учена, що уздрівши цю вицвілу футболку, Борис негайно побіжить до найближчого бутика і купить десяток нових щонайфірмовіших, бо не личить принцесі ходити у дранті. Отож, валіза виглядала акуратною, не сказати б дистрофічною.
Максим приїхав несподівано, над ранок. Дав Софії годину, щоб зібратися, помок трохи у ванні, оглянувши здивовано-переляканими очима тридцятилітньої давності плитку, горбаті труби з десятьма шарами фарби і цятками іржі, що прозирали таки крізь оці жалюгідні спроби підновити те, що вже пора викинути, крани, що загрожували відвалитися від кожного доторку. Давненько не траплялося йому бувати в таких антикварних закладах гігієни. А Софія тим хоч і стидалася, та належала до основної маси своїх співвітчизників і сусідів, які останній ремонт робили ще за царя Гороха, тобто за комуністів – нинішні ножиці між платнею і цінами геть позбавляли середнього мешканця багатоповерхівок можливості замінити стару, комуністичну, плитку сучасною. Дешевше було обклеїти стіни доларовими папірцями. Нічого, Максим свій, він у курсі, зрозуміє.
Максим зрозумів. Відмовився прилягти відпочити. Випив міцної кави.
- Ну, в дорогу!
Мама перехрестила їх услід.
- Чула, Наталочко, що мама сказала: нікому ні слова! Поїхала відпочивати на море!
Максим виніс валізу на подвір;я, дозволивши Софії згадати давні добрі часи, коли вона не тягала власноруч валіз.
“Вольво”! Улюблена Борисова і Софіїна машина. Софія не стрималася, погладила запорошені, та все одно блискучі дверцята.
Максим правильно зрозумів закоханий Софіїн погляд.
- Хороша машина, Софіє Андріївно, класна! І чиста, без жучків. Наші перевірили. Впадло базар фільтрувати, ой, вибачте, набридло над кожним словом думати, наче я їм Джеймс Бонд якийсь або Штирліц! Тим хлопцям за роботу хоч бабки платили…
Машина ластівкою пролетіла двісті кілометрів до кордону. На польському кордоні стояли хвилин двадцять, Максим швидко залагодив справу, і вони обминули довгу чергу автомобілів і автобусів, кожен з яких “загоряв” тут вже довгенько.
Як не поспішали, та до Кракова дісталися вже по обіді.
- Максиме, давай зупинимося тут. Так хочу знову побувати на Вавелі!
- Знову?
- Вперше ми тут були з татом багато років тому, давно-давно.
- Мабуть, не вийде, Софіє Андріївно, нас чекають.
- Але ж ти вже проїхав тисячу кілометрів, Максиме, не спав уночі, стомлений, мусиш відпочити, виспатися.
- З відпочинком – це десь далі, в Німеччині, мабуть. Якби ви чули, Софіє Андріївно, голос Бориса Аркадійовича… Він просив поспішати. Розумієте, просив!
Справді, якщо вже Борис просив…
- Гаразд, їдьмо далі, - Софія з жалем обвела поглядом вежі Вавеля, що височіли на пагорбі. – На зворотному шляху заїдемо, гаразд?
Максим якось дивно поглянув на Софію. Мабуть, знав щось таке, чого не знала вона. Дорогою розпитував:
- А коли ви бували у Кракові? В ті часи, здається, важкувато було прорватися за “залізну завісу”?
- Польща, Максику, була не за залізною, а скоріш за пластмасовою завісою, прорватися було важко, але раз на рік пускали тих, хто мав близьких родичів. А в тата була у Польщі сестра. От ми й проїхали тоді всю країну, майже до німецького кордону. І на Вавелі побували. Татко показав мені “Крипту вєщув”, де поховані польські королі, Копернік, Адам Міцкевич. Видерлися сходами аж на дзвіницю, щоб онлянути дзвін Зигмунта. Я бігла собі, стрибаючи, мов молода коза, а тато чомусь задихався і відпочивав, винувати усміхаючись, йому незручно було признаватися у своїй слабкості. Якби я, дурненька, знала тоді, що значать оці зупинки, якби думала, що у тата хворе серце… Але він ніколи не признавався, що йому болить. Тому й помер так рано і раптово… - Софія зітхнула, згадавши останні татові дні у лікарні. Цей спогад болів навіть зараз, через десятки років.
Чоловіки, справжні чоловіки ніколи не признаються, що їм болить. І даремно. Та мабуть, на те ми, жінки, й існуємо на світі, щоб відчувати їхній біль серцем без слів і скарг. Згадалися слова тернопільського поета Левка Крупи: “Чоловіки не відчувають болю. Він за межею допуску у нас.”А от і неправда. Відчувають. Ще й як відчувають. Але не вміють скаржитися, голосити. Це у них за межею допуску. Вони мовчки несуть тягар, не перекладаючи його на слабші плечі. Але йдеться про справжніх, тільки справжніх, рідкісних, особливих чоловіків. Про тих, які, зірвавшись уночі, долають сотні кілометрів, не змигнувши оком, чиї руки так надійно лежать на кермі, спрямовуючи потужне авто стрілою асфальту, націленою у серце Франції, де чекає людина, яка також не вміє скаржитися. Борис просив. Він просив, чуєш, Софіє? Чоловік, який не сміє скаржитися, навчився просити. Тому часу на відпочинок витрачати не можна. Софія погладила Максимову важку руку. Він, мабуть, зрозумів, чому. Щоб не розчулюватися і не втрачати дорогих хвилин на емоції, що також за межею допуску, запитав, повернувшись до нейтрального:
- А що іще ви з татом бачили у Кракові?
- Ми довго ходили містом. А на центральній площі Кракова, уяви собі, Максиме, – пам;ятник Адамові Міцкевичу. І напис “Адамові Міцкевичу – народ”. Тато сказав тоді: “Країна, на центральній площі древньої столиці якої стоїть пам;ятник поету, благословенна Богом і має майбутнє”. Я довго думала, що ж це значить.
- І що це значить? Додумалися?
- А те, що на центральних площах наших столиць стояли тоді пам;ятники диктаторам, Максиме. От і роби висновки.
- Висновок простий, мудрий чоловік був ваш тато, Софіє Андріївно. А на чому ж ви проїхали всю Польщу? Поїздом? Автобусом?
- Ображаєш, Максимку, машиною. Я – дівчинка, яку з дитинства возили на машині. Бачив би ти мого батька, Максе…
- Угу, тепер ясно… - пробурмотів Максим, не відриваючи погляду від дороги.
- Що тобі ясно?
- Серйозний мужик був ваш старий… Ну, батько, значить. Тому вам так подобається Бос, - зробив Максим філософський висновок, яким пишався б сам Зигмунт Фройд.
Машина легко летіла зручними польськими дорогами. Лишалися позаду Катовіце, Ополє, Вроцлав. Польсько-німецький кордон. Останній з кордонів, який можна назвати цим словом у розумінні людини, звичної до вервечки машин, суворих митників, які нишпорять усюди із заклопотаними обличчями і прикордонників, перед якими так і хочеться стати струнко. Німці струнко не ставили. Один з типових представників арійської раси, блондин з голубими очима, зазирнув до авта, глянув у паспорт Софії, на фотографію, потім в обличчя, переконався, що вона не арабський терорист, і повернув документ, щось пробурмотівши німецькою, мабуть, побажав щасливої дороги.
- Максиме, ти мусиш відпочити, шукай готель, ще заснеш за кермом! – наполягла Софія, щойно вони перетнули кордон, бо залізобетонний Максим і справді ледве тримався на ногах. Після чергового “Не варто гаяти часу, Софіє Андріївно” використала заборонений прийом:
- А якщо ти заснеш за кермом і ми вріжемося в один з отих бетонних стовбів, що тоді? Гадаєш, Борис Аркадійович похвалить, якщо ти привезеш йому мій холодний, та ще й спотворений труп?
Софія скорчила таку жахливу міну, мальовничо зобразивши оте холодне й спотворене, що Максим справді злякався і погодився зупинитися, хоч і не без скрипу.
- Гаразд, Софіє Андріївно, перетнемо кордон – і у першому готелі, що трапиться, заночуємо. Але рано-вранці в дорогу, гаразд?
Софія не почувалася надто стомленою, у дорозі дозволяла собі то повалятися на задньому сидінні, насолоджуючись улюбленою музикою – в машині залишилися Борисові касети, то погуляти лісочком, аж поки водій не починав виявляти ознаки нетерплячки:
- Цигель-цигель, Софіє Андріївно, ай-лю-лю! – підганяв її словами з незабутньої комедії.
Вона й сама знала, що “ай-лю-лю!”, пора. Та що ближче вони під;їжджали до мети, то більше запитань виникало у Софії.
- Максиме, ти бачив Бориса Аркадійовича після… ну, після всього?
- Бачив. Він, до речі, просив попередити, щоб ви… ну, підготувалися морально, чи що… Борис Аркадійович тепер не дуже схожий на себе колишнього, зовсім інше обличчя, розумієте? Дуже симпатичне, як на мій смак, і виглядає молодшим, схуд.
Софія пробувала собі уявити, і не могла. Приїдемо – побачимо, сподіваюся, ці швейцарці чи австрійці, як їх там, беруть з людей гроші не за спотворення облич. Потрібно буде звикати… А навіщо? 
Улюблена Скарлет з улюбленої книжки навчила Софію улюбленого – подумаю про це завтра. Отак із завтра на завтра перекладала вона цю думку, аж поки перекладати не залишилося часу. Завтра настане завтра. Вже зовсім скоро доведеться вирішувати. Вибирати. Вибирати, де залишатися – там, у комфортній, зручній бездіяльності поруч з Борисом чи як там тепер його звуть, чи  вдома, в тісній квартирі, у щоденній турботі про шматок хліба і майбутнє дітей.
Перетнувши кордон, знайшли невеличкий готель. Під час вечері в кишені Максима запищав телефон.
- Це, мабуть, він, Софіє Андріївно, більше нікому. Хочете поговорити?
Теплий голос виринув наче з іншого життя. З іншого, зовсім іншого, докорінно іншого життя виринули спогади - м;який, волохатий, пещений, лагідний, грізний відмідь-грізлі… Як давно її ніхто не обіймав… Вона вже й забула, що жінка… Він обійняв її важкими лапами свого глибокого густого голосу. Обійняв цілком відчутно, без зусиль простягнувши їх через два кордони. Вона знову відчула себе його власністю. Дорогою, любленою, пещеною власністю. І зрозуміла, що їй тепер не хочеться чомусь опиратися цьому відчуттю. Чорний хвостик горностая на білому тлі давніх спогадів затріпотів антеною, вловлюючи хвилі, що линули здалеку, перетворюючи їх на звуки:
- Ми чекаємо тебе, Софіє.
- Хто – ми?
- Я і Париж.

Невтомний Максим, повернувшись у часи безвідмовного служіння босу, розбудив Софію рано. Хоч машина і була обладнана кондиціонером, тому спека дошкуляла менше, ранкова свіжість усе ж сприяла більш бадьорому просуванню до мети.
- Увечері будемо в Парижі! – весело оголосив Максим. – Німеччина – один суцільний автобан, головне – триматися правильного шляху. Якщо не зіб;ємося з дороги, не дамо гаку, побачите Боса ще при сонечку!
Справді, один суцільний автобан, жодного разу вони не проїздили через місто, навіть маленькі містечка і села веселими зграйками червоної гонти купчилися собі оддалік від основної траси.
Німеччина. Дойчлянд. А чи так тут усе, як звикли вважати?
Коли ранкове сонце освітило чисто виметену і причесану країну, де кожна травинка знає своє місце і нахиляється не за напрямком вітру, а куди звеліли, уважне око українського мандрівника спершу прискіпливо контролювало повноважність загальноприйнятої думки про уславлений німецький порядок, а відтак просто милувалося достиглістю зеленаво-жовтих полів, свіжою фарбою будиночків, пофарбованих, либонь, на честь нашого приїзду десь учора-позавчора, тупуватою могуттю кругло-квадратових замків-фортець на вершечках кругло-невисоких гір і стрімко-шпичастим злетом у блакить неба хрестів, якими впиралися у простір поважні кірхи.
Мабуть, дороги Німеччини, на думку німців, перебували у катастрофічному стані, бо часто, значно частіше ніж у Польщі, не кажучи вже про рідну неньку Україну, то тут, то там траплялися групи робітників у помаранчових комбінезонах і шоломах, які робили їх подібними на космонавтів. Космонавти-робітники підрізали кущі, поновлювали розмітку траси, підфарбовували, прибирали, вилизували асфальт, супроводжувані кількома машинами з вималюваними яскравими лампочками стрілками, котрі вказували напрям об;їзду. У сяйві ранкового сонця лампочки, хоч би й як світили, не ставали більш помітними, але спритні дії робітників і повільний рух потужних дорожних машин надавав особливої поважності цій роботі і вивищував в очах гостей країну, яка так уважно й пильно ставиться до праці, із сукупності і ненастанності якої й складається в остаточному сенсі отой шанований світом німецький “ordnung”. Порядок. Бездоганний германський порядок.
Німеччину проскочили, як і обіцяв Максим, швидко. На черзі – Бельгія.
- А де кордон, Максиме?
- Так кордонів тут майже немає. Дивіться уважно, отам праворуч отака голубенька табличка, от воно й Бельгія.
Десь ближче до вечора під передні колеса “Вольво” ліг асфальт Бельгії. На межі двох держав – справді маленька блакитна табличка з написом. Дивно. В Тернопіль звідки не в;їдеш – назва міста, мов кінь – ТЕРНОПІЛЬ, на всілякий кшталт і всіляким шрифтом. А тут – ціла держава, хай і не дуже велика, а назва – маленькими літерами. Що ж, мабуть, не у величині літер щастя. Зате одразу помітно різницю – автобан, такий же ошатний, як у німців, яскраво освітлений низкою ліхтарів, що, немов сіамські близнюки-пігопаги, зрослися спинами, вишикувалися посередині траси між двома смугами руху, і спогорда позирають з висоти свого жираф;ячого зросту на череду могутніх ТІРів, двоповерхових автобусів, вертких малолітражок і поважних швидкісних “мерседесів”, “опелів”, “фольксвагенів”, “рено”, “пежо” і безлічі інших авт, про марки яких не дозволяло Софії судити власне невігластво, а консультанта Павлика поруч цього разу не було.
Позаду – жовті, рожеві, білі чисто вифарбувані будиночки під ошатними покрівлями з вишнево-коричневої гонти. Але видно їх лише здалеку – автобани обминають міста і селища, а високі паркани-звуковловлювачі оберігають їхніх мешканців від цілодобового шуму галасливого сусіда – дороги. Дбають про свій пролетаріат кляті буржуї!
За якихось дві сотні кілометрів – скільки там тієї Бельгії! – сіамські близнюки-ліхтарі роз;єднуються і позирають на шосе вже з двох боків, закохано переморгуючись через шість смуг автобану вечірньої та нічної пори. Це вже Франція. Якось буденно, непомітно. Оркестри не грали, гармати не стріляли, митники кишень не обшукували – а от вже й країна мушкетерів.
Шосе мало не від самого кордону супроводжувала, наче вена артерію, надшвидкісна залізниця. Софія довгенько намагалася встежити за потягом чи й сфотографувати його, тримаючи напоготові фотоапарат, але за секунду, якої вистачало, щоб довга сіра труба, в якій око не вирізняло окремих вагонів, промчала, ледь чутно свиснувши, повз авто, яке, скажемо, також не стояло на місці, не  встигала натиснути кнопку увічнювача миті.
Знайомі назви міст – Суасон, Комп;єн, Сенліс, Шантільї… Звідки Софія їх знала? З книжок, звичайно – цими дорогами їздили мушкетери.
- Це вже Париж, Максиме? – розкрила рота Софія трохи розчаровано, правда, бо Париж починався як звичайне собі сучасне місто, не особливо відрізняючись, кажімо, від Києва. Жодної карети, жодного Д;Артаньяна верхи, жодного гвардійця кардинала, який наздоганяв би. Мабуть, підвіски королеви сьогодні не вкрали. Може, хоч якийсь Монте-Крісто проїде, озиралася Софія, марно ризикуючи скрутити собі в;язи. І це Париж?
- Париж, Софіє Андріївно. Але ще трохи не той.
- А де нас чекає Борис Аркадійович?
- В самому центрі міста, неподалік від Тріумфальної Арки.
Максимові вже доводилося бувати тут з Босом, тому він більш-менш орієнтувався у місті, але кілька разів усе ж довелося спитати дорогу.
Ближче до центру Софія почала упізнавати знайомі з фільмів та телепередач типово паризькі будинки – з високими опуклими дахами, під якими ховалися мезоніни – квартири для художників і поетів, вікна яких надавали місту притаманного тільки йому шарму.
І ось попереду – знайомий силует Тріумфальної Арки.
- Максиме, ми їдемо Єлисейськими полями?
- Так, це – центральна вулиця міста, паризький Хрещатик.
Від Тріумфальної Арки однією з вулиць, що відходять від площі Зірки, знаменитої Етуаль, машина звернула праворуч, потім ще кілька разів праворуч і ліворуч, аж Софія втратила орієнтацію. Зупинилися.
- Приїхали, Софіє Андріївно.
Аж тепер Софія злякалася. Запанікувала.
- Максиме, стривай. Зачекай, я повинна трохи заспокоїтися, настроїтися. Скажи, який він зараз? Як його звуть? А то гарно ж буде виглядати, якщо я кинуся з вигуками – привіт, Борисе!
- Його звуть Генріх Ваймер. А до обличчя мусите звикнути. І без емоцій, добре? На нас не повинні звертати увагу.
Софії не вперше було зупинятися в хороших готелях, Борис привчив. І, знаючи любов Софії до старовини, обрав готель, витриманий у стилі якогось із Людовіків, її ерудиція не сягала так глибоко, аби їх розрізняти.
У невеликому холлі сиділо кілька чоловіків, жоден з яких не видався Софії знайомим. І жодного лисого! Один з них, з профілем В;ячеслава Тихонова і вольовим квадратним підборіддям римського гладіатора, сховав обличчя за розгорнутою газетою. Його руки чомусь тремтіли. Руки! Ці довгі пальці, до болю знайомі Софії, бгали газетну сторінку так нервово, зовсім не схоже на колишнього, спокійного, мов айсберг, Бориса.
Мабуть, сцену зустрічі тут, біля стійки реєстратора, влаштовувати не потрібно. А може й варто, вони ж приїхали до Бориса, разом обідатимуть, разом гулятимуть, однаково усі дізнаються. Не удавати ж незнайомих? Що робити? Софія забула, що тепер їй нічого не потрібно вирішувати самій, епоха автономного плавання життям закінчилася – замість неї про все подумав і подбав мудрий, хоч і зовсім не схожий зовні на себе колишнього, Борис. Він  опанував собою, згорнув газету, підвівся, підійшов, радісно посміхаючись, сказав кілька слів німецькою. Софія простягнула руку і спромоглася тільки на єдине: “О, Генріх!”, благословляючи мить, коли спитала Максима, як же звуть тепер нашого “доктора Зорге”.
Виглядало, що друзі зустрілися після недовгої розлуки.
Аж у Борисовому номері вони дозволили собі дати волю емоціям. І на великий подив Софії Борис виявився більш емоційним, ніж вона, якій за суттю жіночою належало плакати, вигукувати слова, горнути до серця втраченого і дивом воскреслого коханого. Борис цілував її волосся, очі, руки, запитував, як вона, як діти, як здоров;я, як зір, просив пробачення, обіцяв що всі неприємності тепер позаду… Усе це швидко, хапливо, сподіваючись на відповідь у такому ж тоні. А у неї чомусь не виходило. Хто він, цей чоловік, що горне її до грудей? Це нове обличчя – правильне, дуже гарне, з упізнаваною фотографічною схожістю на відомого кіноактора було їй чужим. Мусила звикнути, що віднині кохатиме ці рівні брови, прямий ніс, вузькі губи, підборіддя, яке додало сталі в образ  найсталевішого зі сталевих Штирліца. Замість рідної вже лисини над чолом пробувало не те що рости, а й кучерявитися сиве волосся.
Ніхто не зміг би впізнати в цьому чоловікові Бориса, ніхто. Залишився тільки зріст. І руки. Навіть талія, колись монументальна, кругла, чи то завдяки дієті, вправам і тренуванню, чи внаслідок інших причин, всохла і підтягнула живіт майже до юнацької стрункості.
Софія аж провела рукою по власній – ой, доведеться попрацювати…
Вона виявилася неготовою до зустрічі з новим Борисом. І ніяк не виходило відпрацьоване в уяві завмирання в обіймах і розіп;яття на хресті коханих рук.
Максим, усвідомлюючи власну непотрібність у ситуації не те дво-, а п;ятизначній, намагався скоріш зникнути, піти в свій номер. Та мудрий Борис, розсудивши, що утрьох їм буде легше розв;язати бодай одне з багатьох потаємних значень, попросив його залишитися:
- Куди ж ти, друже? Стільки не бачилися…
Голос Бориса, колишній, густий і владний, залишився таким же вабливим, як і тоді, на зорі їхніх стосунків, коли Багров обплітав Софію павутинням ніжних слів по телефону. Софія відмітила це великим плюсом десь у куточку мозку, де невидимі терези зважували подібності і відмінності теперішнього Бориса від колишнього.
- Я замовив вечерю в номер. Ви стомилися з дороги. Тому довго розмовляти не будемо. Перші дні, якщо ти захочеш, ми проведемо у різних кімнатах, гаразд? Я цілком розумію, ти мусиш звикнути… А зараз душ, Софіє? Все, що потрібно, готове…
О, цей неперевершений у власній турботливості Борис! Софія переконалася, що він подбав про все: і про улюблений гель для душу, пам;ятає, що вона не користується милом, з Німеччини привіз, це точно, не може бути, щоб французи тримали у свому готелі німецьку “Нівею” з мигдалевим маслом, і про парфуми на столику біля дзеркала. І про вечірню сукню з дуже відкритими плечима. Тільки він так уміє, тільки він…
Софія спробувала уявити, слухаючи, як збігає струмочками по тілу тепла вода, як він прожив цей рік, ні, більше, майже півтора… Один. В чужій країні. У новому, гарному, зручному будинку. Звичайно, гарному й зручному, ще б пак! З безліччю грошей і часу, але один. Готувальники-замітальники-охоронці не до рахунку. Один. Під чужим іменем. З чужим обличчям. Ні поговорити рідною мовою, ні розповісти на кухні, за кухлем пива, про наболіле. Без улюбленої СПРАВИ. Отієї клятої на словах сто разів, та все одно улюбленої. Чоловіки не можуть без цього. А ті, що можуть – не чоловіки.
Як йому, мабуть, було важко!
Він чекав її. Господи, спасибі, що у цьому світі хтось іще здатен чекати мене отак – з улюбленими дрібничками, з гелем для душу замість мила.
Ледве стримавши сльози, вибігла в кімнату босоніж, просто в халаті, з мокрим волоссям:
- Борисе!

Максим тихо вислизнув, наче його тут ніколи й не було.
Згодом Софія так і не змогла ні зрозуміти, ні пробачити собі цей порив, цей чисто жіночий порух – пожаліти… Але жаліти – тільки російською мовою означає ще й любити. Ні французькою, ані німецькою, ані українською воно такого значення не має.
Що штовхнуло її в обійми Бориса зараз, у цю переломну хвилю? Вічна нелюбленість чи недолюбленість? Не страх самотності і не самотність, цей павук іще не обплів душі, а навіть якби й спробував, Софія мала проти нього зброю. Ні, не самотність, тільки спрага любові, віддавати те, чим повна душа, тільки бажання бути комусь потрібною… Вдячність за те, що потрібна комусь. І жіночий порух – пожаліти…
Так легко було б виплутатися зараз із цих стосунків – не можу звикнути до твого нового образу, от і все. Але тепер пізно. Все вже відбулося – й обличчя у духм;яному волоссі на грудях, і густий запах дорогого пещеного ведмедя, і важкість його тіла, і легкість пальців… І шепотіння, туркотіння голубине над вухом, яке заколисувало-гіпнотизувало-закохувало сильніше, як профіль римського гладіатора і пестощі східного еміра:
- Жодна жінка не любила мене так, як ти. Пробач за все, що сталося. Я не думав, що ця звістка може так подіяти, не попередив, пробач… Я не міг, ти розумієш, все було у такій таємниці… Мабуть, саме це і переконало усіх, що все, що сталося – правда. У нас був маленький прокол, не все відбулося чисто, тому наші… “друзі”… довго перевіряли, чи все гаразд. Мені здається, що вже заспокоїлися.
- Ти певен?
- Про всяк випадок слід бути обережними.Звичайно, тут, у Франції, вони мене не дістануть.
- А в Німеччині?
- Там також. Мій будинок – справжній маленький замок. Ти любиш усе старовинне, тобі сподобається.
Софія не продовжувала розмову. Надто стомилася з дороги, щоб просто зараз різко відмовлятися від усього, що намріяв для них обох Борис. А він умів розставляти пастки, умів розкладати приманки, умів переконувати здобич покласти голову до пастки з власної волі. І часу для складання планів у нього було аж задосить.
Провела пальцем по лінії брів, носа…
- Послухай, Борисе, а ти тепер – хлопець хоч куди! Тобі в кіно зніматися, правда-правда, я не жартую!
- Подобається? – з якоюсь непритаманною йому досі несміливою полегкістю вимовив Борис.
- Угу! – вдарила його по кінчику носа Софія. – А оце звідки взялося? – торкнула пальцем волосся, не вельми, чесно кажучи, густе, але цілком пристойне як на відполіровану кулю для більярду, яку нагадував череп Багрова “до того”.
- Передові технології, крихітко, багато знатимеш – швидко постарієш!
- А я й так багато знаю! – закопилила губу Софія.
- Мені відомо, пані учена, ви у нас тепер кандидат медичних наук!
- Знущатимешся – висмикаю! – загрозливо вчепилася Софія у благеньке волоссячко, яке радикально змінювало імідж колишнього Боса.
- Не зачіпай, заради всього святого! По-перше, шкода грошей і часу, а по-друге, всі одразу здогадаються, що ти не німкеня, німецькі жінки не висмикують чоловікам волосся, тим паче таке дороге!
- А я маю стати німкенею?
- Чом би й ні? Фрау Ваймер! Звучить цілком пристойно, як на мене.
Софія промовчала. Не час, не місце. Борис упіймав це мовчання, записав, мов радар, вловив усі його відтінки. Нічого, все тільки починається. З ним не так легко гратися в дитячі ігри. Він завжди перемагає, завжди досягає бажаного. Є стільки способів і методів! Софія ніколи не була йому достойною суперницею, вона завжди програвала. Один Бог знає, скільки зусиль, нервів і грошей коштував йому цей план. На карту поставлено все – його життя, спокій і майбутнє також. І не примхи цієї маленької жінки ставитимуть під загрозу те, що він задумав. Вона чемно виконає свою роль. Він знає, як цього досягти. Вона одна, а їх – двоє, навіть троє: він, Борис Багров, з його незрівнянною здатністю впливати на людей, німець Генріх Ваймер, власник невеликого замку-фортеці, і Париж, місто, яке ледь чутно шумить за вікном, місто вічне і дивовижне, воно йому допоможе.
У вікно спальні раз у раз зазирав якийсь промінь, так, наче фари автомобіля розтинали темряву.
- Борисе, що це?
- Ходімо, покажу! – Борис підвів Софію до вікна. – Це прожектор-маяк Ейфелевої вежі.
- І він крутиться отак всю ніч?
Ну, звичайно, мав би відповісти будь-хто інший. Борис Багров, ні, Генріх Ваймер, порадившись і підключивши до команди земляка-Мефістофеля, сказали дуетом:
- Ні, це увімкнули  на моє замовлення спеціально до твого приїзду!
І Софія повірила.
РОЗДІЛ ХV

Довкола пахло ведмедем. Особливим, стерильно чистим, купаним, либонь, у пральній машині, сушеним під феном, кропленим “Фаренгейтом”, парфумами шпигунів і президентів. Цей знайомий здавна запах оповив Софію ніжністю і прохолодою східних лінощів, отих, що повивають одалісок у гаремі. Таке давно забуте відчуття… Востаннє так було в Каїрі і там, в “Аль Амірі”, на Червоному морі. І ще – в Пітері, коли вона застудилася. І ще – завжди, коли поруч був Борис…
Про все це Софія встигла подумати іще не прокидаючись. Розплющувати очі було ліньки. Та й навіщо? Вона і так відчувала погляд Бориса, його дихання на своєму обличчі. Досвід життя у темряві навчив аналізувати найтонші звуки і відчуття, складати їх у картини, цілком реальні, наче бачені оком.
- Борисе, не дивися так на мене! – пошепки промуркотіла, не завдаючи собі праці підняти вії.
- А звідки ти знаєш, що я дивлюся? І що дивлюся саме так? – з рожевої прозорості ранку дихнуло м;ятою, ведмедик уже встиг вичистити хутро і все інше, що там буває у ведмедів.
- Не забувай, що розмовляєш із жінкою, яка понад місяць не бачила світла. Я за цей час навчилася бачити, не розплющуючи очей.
- Не згадуй про це, Сонечко, забудь… Це так страшно.
- Було страшно, правда. Але кожен досвід має свій позитивний бік…  - Софія простягнула руки. – Ходи до мене, мій лисий ведмедику…
- Сонечко, я вже не…
Софія розплющила очі і відсмикнула руку. На неї дивилися знайомі шоколадні очі з чужого, класично-гарного, але чужого обличчя. Дуже гарного, але абсолютно чужого. Із сивуватим кущиком м;якого волосся там, де царювала дзеркальна чистота Борисового високого чола.
Краще б вона не розплющувала очей! Це був хтось інший, хто розмовляв Борисовим голосом і пахнув його парфумами. Відсахнулася, не дуже дбаючи про вираз обличчя. Вираз, мабуть, не дуже сподобався Борисові, чи то пак, Генріхові. Ні, “не сподобався” – не те слово. Вразив. Виявляється, цей мармуровий обеліск має вразливі місця. І одне з них – цілком жіноче – його обличчя! Він також відсахнувся, сховав обличчя руками. Але не заплакав, як мала б це зробити жінка. Навіть тон його голосу не змінив забарвлення. Сильний мужик цей Багров!
- Вибач, мала, я повинен був тебе попередити. Знаєш, після того, як зняли бинти, я довго не міг до себе звикнути. Тому я розумію, що це непросто. Я повинен був сказати тобі: “Мала, приготуйся…”
- … зараз ти побачиш найкрасивішого з чоловіків Німеччини моєї вікової категорії!
Софія подряпала кігтиками ведмедеве плече.
- Гюльчетай, покажи личко!
- Слухай, дівчино, ти нестерпна! Негайно облиш свої огидні штучки, вмивайся і побігли!
- Ой-ой-ой, чого так поспішати? Бо Париж зачинять?
- Гірше, кохана. Бо мені урветься терпець!

За сніданком вимита, акуратно зачесана і вишукано чемна пані, в яку перетворилася Софія, отримавши в процесі уривання терпцю ведмідя-грізлі добрячого ляпанця по місцю, де спина втрачає свою благородну назву, поводилася як належить німкені. Принаймні, як вона собі це уявляла. Уявляла, як виявилося, погано, бо Борис, власне, Генріх, стримувався, кусаючи губи, поки міг, а потім, не витримавши, пирхнув у кулак і прошепотів крізь сміх:
- Софіє, облиш кривлятися, я тебе благаю!
- Що ви маєте на увазі, Генріху? Вам не подобається ваша фрау Веймар? Хіба я не поводжуся, як належить дружині… цього… як його… німецького бурмера… бартера… бюргера? – рівно тримаючи спину, мов ковтнула кілка, ледь схилила голову майбутня німкеня і повела очима, спершу глянувши на свого “німця”, а потім на Максима, якого “вишукані” манери “фрау” розсмішили до кольок.
- Майне лібе фрау, по-перше, Веймар – місто, а моє прізвище – Ваймер, по-друге, вам би в цирку виступати, клоуном, по-третє, ви насипали вже чотири ложки цукру до кави. То має бути кава чи сироп?
Софія в пориві “витонченості” й справді видурювалася як могла: закочувала очі, відставляла мізинчик, округлювала рота і постійно питала Бориса, чи то так має чинити справжня німкеня. Борис спершу сміявся, а потім і собі почав удавати отакого бюргера їй до пари, наприндившись і надувши щоки.
У невеликому залі готельного ресторану окрім них за столиками, снідаючи, сиділо іще три-чотири пари. Софія уявила, щоб у подібний спосіб дозволив собі поводитися хтось у ресторані “Тернопіль” або “Галичина”в рідному місті! Засміяли б і гості, і офіціанти. Може, й від зауважень не стрималися. А пальцем біля скроні крутили б точно, хто явно-людно, хто подумки. А тут, у центрі Парижа, ніхто не зважав на милі забавки солідної пари. Ну, мають люди гарний настрій, то й нехай собі!
Нарешті не витримав Максим:
- Послухайте, маленькі дітки, вам що, спрайту налити?
- Спрайту? Навіщо? – не зрозумів Борис.
Софія засміялася:
- Це у нас таку рекламу крутять: “Будь собою! Пий спрайт!”
- Будь собою? Це доречно.
- А я не хочу! Не хочу бути собою! – закапризувала нараз Софія. – Набулася вдома: то я серйозна докторка, то сувора вчителька, то велика українська поетеса, то авторка й виконавиця. “Софіє Андріївно, те, Софіє Андріївно, се!” То в очі шанобливо заглядають, то скарги пишуть, то автографи беруть, то просто кров п;ють відрами. Як я стомилася від цього, Борисе! Ти не уявляєш, скільки роботи переробила, скільки паперів перепсувала, скільки ночей не доспала. І посміхалася раз на місяць, не частіше! А тут я – не я! Хочу сміятися, кривлятися, виробляти казна-що! Можу я собі це дозволити в Парижі чи ні? Я приїхала відпочивати, у мене чудовий настрій, і я вас усіх люблю!

- Я вас усіх люблю! – так і хотілося говорити Софії кожному, хто жив у цьому місті-музеї, місті-скарбниці, місті-пам;ятнику.
Цей закоханий погляд ловив Борис і схвально посміхався сам до себе – молодець, правильно вибрав місце зістрічі. Не Дрезден, не Кельн, не Барселона навіть, бо були й такі думки – тільки Париж, всесвітньовідоме місто кохання й закоханих! Він знав слабке місце Софії – вона понад усе любила ходити з відкритим ротом по музеях і слухати усілякі цікавини. На відміну від інших жінок, її мало хвилювали крамниці, там з її обличчя зникав вираз дитинного захвату і з;являвся інший – нудьги, лоб посередині перекреслювала зморшка важкої задуми, коли з;являлася необхідність вибору. І чим більше варіантів надавав асортимент товару, тим глибшою ставала зморшка. Від цих мук Борис позбавляв її у власний спосіб – купував сам те, що подобається йому, і Софія завжди чемно дякувала, вона цілком довіряла його смакам. До того ж, річ, придбана Борисом, окрім утилітарних властивостей, мала ще й іншу – це ставало подарунком.
А в музеях усі захоплені погляди і вигуки мають належати йому, недарма ж Борис Багров уже третій тиждень штудіює путівники й буклети, недарма заздалегідь обійшов усі пам;ятки з досвідченим гідом. Він знає, чим уразити свою інтелектуалку – ерудицією, інформацією з емоціями!
На стоянці авто Борис підійшов до своєї колишньої машини з виразом такої ностальгічної туги в очах, що Софії аж запекло біля серця. Їй навіть здалося, що “Вольво” відповіло на дотик руки до капоту лагідним нечутним іржанням і стріпнуло невидимою гривою. Не дивно, адже навіть у неї, жінки, що з дитинства терпіти не могла машин, ця викликала якесь особливе, тепле почуття.
- Дозволь, Максиме, за кермо я сяду сам. Краще знаю місто.
Та причина була не тільки в тому. Борис любив “Вольво”. Любив цю машину, як жодну іншу. А машин в його житті було багато, і дорогих, і шикарних, на вибір. Інші йому подобалися. А цю – любив. До того ж, вона була шматочком його колишнього життя, життя, яке скінчилося і стало йому недоступним, хоч скільки заплати.
Вбрана за туристичним варіантом – білі шорти, майка і кепулька на голові – Софія вмостилася біля Бориса. Усі сто тридцять вісім задоволень: ванна зранку, смачний сніданок, зручні кросівки, кондиціонер в машині і Борис поруч. А навколо – суцільна казка – Париж!
За кілька хвилин вони були вже біля Тріумфальної арки.
- Борисе, зупинися, оглянемо! – спробувала покерувати Софія.
- Ні, Сонечко, сиди сумирно, слухайся старших! Кожну казку слід розпочинати з початку. Париж розпочав свою тисячолітню історії з острівця Сіте, отуди ми й поїдемо.
З;ясувалося, що найбільша проблема в Парижі – припаркувати авто. В межах Сіте про це й мріяти не випадало. Там паркувати вільно було тільки поліцейські машини біля префектури, чи як там називалося у французів місце, де сидить головний поліціянт. Залишивши “Вольво” десь неподалік від мерії, мандрівники попрямували через міст, який чомусь називався Новим, хоч мав літ чотириста, на острівець, який, немов корабель, плив собі Сеною і був серцем Парижа. Звідси усе починалося! Звідси й герб Парижа і його девіз: “Його гойдає, але він не тоне!”
На тому боці їх зустрічала зовсім не весела будівля, з одного боку прикрашена невеликою прямокутною башточкою, де так і вгадувалися вартові у прорізах вузьких стрілчастих вікон, з іншого наче цілувалися дві круглі пузаті, зовсім якісь німецькі, вежі, прикрашені вгорі конусоподібним дахом зі шпилем.
- Похмура будівля, Борисе, правда? Гарна, але похмура.
- Ще б пак, Сонечко, тюрма – вона тюрма і є, хоч їй уже років сімсот щонайменше. Консьєржері!
- О, тепер я знаю, від якого слова походить “консьєрж”! Це, мабуть, наглядач! В тюрмі ж були наглядачі! А тепер так називають тих, хто наглядає за порядком в будинках!
- Зовсім навпаки, серденько. “Консьерж” – в перекладі – “королівський сановник”, а тюрма отримала свою назву від цього слова. Власне, тюрмою ця сувора будівля стала лише у XVI столітті, спершу ж, зведена у часи Філіпа Красивого, десь на початку XIV, була звичайним замком, добре укріпленим, як і всі замки тих войовничих часів.
- Консьєрж… Ну-ну, то в мене, виявляється, охороняє під;їзд королівський сановник? Не знав. Вік живи, вік учись! – пробурмотів собі під ніс Максим.
- Ну що, завітаємо? – запропонував свої послуги гід.
- Отак одразу, з першого дня – в тюрму? Якось не дуже хочеться, - насупився Максим.
- І мені також, - підтримала його Софія. – Давай іншим разом. Розпочнемо з якогось більш оптимістичного місця. Бо для мене Консьєржері – це найперш часи французької революції і великої крові. Це ж тут була ув;язнена Марія–Антуанетта?
- Так і видно шанувальницю Дюма! Вірно, Софієчко, саме звідси королеву-мученицю на звичайному возі повезли на місце страти, де дев;ять місяців тому був страчений Людовік XVI, її чоловік.
- На звичайному возі? Бідолашна Марія-Антуанетта! – зойкнула Софія, наче основна трагедія полягала саме у тому возі!
- Не переживай так, Софіє, перед смертю вона мала приємність згадати найкращі хвилини свого життя – гільйотина стояла на площі навпроти будинку, де “австріячка” частенько зустрічалася зі своїми коханцями!
- Як? У неї були коханці? – майже обурено вигукнула Софія. – Дюма про це нічого не писав!
- От бачиш, уже й не так шкода! А далі – Палац Правосуддя, поруч – церква, Сент-Шапель, обов;язково підемо, суцільне скляне диво з вітражів, у сонячну погоду, як сьогодні, – просто казка. Але зараз – Нотр-Дам.
Цей собор, описаний славетним Віктором Гюго, знятий у фільмах, знайомий кожному, і кожен має власне уявлення про те, як виглядає Собор Паризької Божої Матері. Власне, Нотр-Дам – це Наша Дама, Наша Пані. Так шанобливо-лагідно звернулися парижани до своєї покровительки. На площі перед собором танцювала циганка Есмеральда зі своєю кізонькою, а ці кам;яні химери високо угорі охороняли її святий притулок.
Світлий, майже білий, лише трохи притрушений сірістю пережитого, собор височів над площею, наче виростаючи безпосередньо з неї. Софії для повноти враження бракувало у Нотр Дам двох речей, доконче необхідних – шпилів на баштах, що виглядали наче зрізаними, і сходів, якими відвідувачі урочисто мають здиратися до храму, усвідомлюючи власну нікчемність.
Шпилів ніколи й не було, про це Софія читала, але ж сходи, сходи, одинадцять сходинок, де вони!
- Борисе, я щось не розумію, тут мають бути сходинки, рівно одинадцять! Куди поділися мої сходи?
- Були твої сходи, щойно були, о найерудованіша з мудрих, - усміхнувся Борис трохи іронічно, як завжди, коли Софія, наприндившись, демонструвала шматочки поверхових відомостей, яких нахапалася то там, то сям, з художньої, зазвичай, літератури. Ці уривки виглядали такими куцими й незначними порівняно з океаном знань, який містив його лисий колись череп. – Щойно бачив, якихось років чотириста-п;ятсот тому. Сходи “з;їло” місто, грунт острова, культурні нашарування. Кожен король, кожен мер міста мостив майдан, вирівнював і прикрашав. Рівень площі поступово підіймався, от сходів і не стало.
Борис сіяв навсебіч іскри блискучої поінформованості – Софія з Максимом дізналися, що собор було закладено в часи короля Людовіка VII, а перший камінь заклав сам папа Олександр ІІІ, який спеціально приїхав на церемонію, що за задумом Моріса де Сюллі, тогочасного єпископа Парижа, церква мала вмістити усіх мешканців міста, яких тоді, у 1163 році, було близько десяти тисяч, та поки збудували, минуло понад сто років і населення міста зросло у багато разів. Але й зараз розміри будівлі вражають – висота склепіння – майже дванадцятиповерховий будинок, тридцять п;ять метрів! Як можна було спорудити таку велич без сучасної техніки, без підйомних кранів, без машин, Софія не могла собі уявити.
Всередині собору було далеко до православних храмів пишнотою і розкішшю. Дуже скромно. Сіро. Велично. Може, так і має бути, щоб думки линули до Бога, а не  до кількості дорогоцінних каменів в окладі ікони. Та цей гладенько тесаний і відполірований безліччю рук, які його торкалися в молитві, сірий камінь прикрашав собор своєю справжністю, одвічністю не гірше за срібло і золото.
Дорогоцінними каменями вигравали вітражі величезних вікон-розеток. На такій висоті було важко розрізнити, що ці кольорові пелюстки – не просто скельця, а картини, портрети і фігури святих.
- Поглянь, Софіє, в центрі вітража – фігура Мадонни з немовлям, вітраж ХІІІ століття.
- Спасибі за інформацію, Борисе, але я, на жаль, не можу роздивитися такі деталі, бачу просто кольорову пляму, яка виграє у сонячному світлі.
- Вибач,  - стиснув Борис руку Софії, – я не подумав, що ти не бачиш… Не звик іще. Чому ти не носиш окуляри?
- Окуляри не допоможуть. Вони ж просто допомагають заломлювати промені, концентрувати їх на сітківці, а не замінюють самих колбочок і паличок, якщо ти пам;ятаєш, що це таке.
Борис зітхнув у пориві співчуття і обняв Софію за плечі, наче тяжкохвору. Та вона зовсім не хотіла здаватися йому хоч трішки не такою, як була.
- Ну знаєш, Борисоньку, не перебільшуй! Теж мені біда – палички, колбочки! Я бачу Париж! Я бачу Нотр-Дам! Усю цю велич і красу навколо я бачу, можу бачити! І тебе, і Максима. Бог повернув мені зір, повернув здатність втішатися світом. Хіба я маю право нарікати, що не розрізняю дрібних деталей? Ну, Мадонни на вітражі не бачу, але ж ти розповів мені, і я знаю, що вона є! І ще я знаю, що вона є там, на небі, і вона ублагала свого сина спершу зберегти життя тобі, а потім повернути мені світло. Хіба можна не дякувати за це?
Так випало, що всю цю запальну промову Софія виголосила просто перед фігурою Богородиці, Нашої Пані, перед якою горіли десятки свічок.
- Бориску, це, мабуть, не дарма, що саме тут, на цьому місці… Послухай, пам;ятаєш, коли я телефонувала тобі востаннє перед твоєю… ну, твоїм зникненням, я саме ішла з церкви. І я обіцяла Божій Матері, що приведу тебе, атеїста, переконаного безбожника, до її вівтаря. Здається, я виконала обіцянку. Як ти гадаєш, те, що сталося з нами, варте свічки на знак подяки?
Свічками у храмі ніхто не торгував. Просто біля фігур святих стояли столики з рядами чогось схожого на круглі маленькі тарілочки, заповнені воском. Поруч – ящики, куди слід було кидати гроші. І все. Хочеш – плати, хочеш – ні.
Максим і Борис хотіли забрати всі свічки. Максим вже почав лічити франки. Софія прошепотіла:
- Борисе, спокійно, не треба російського розмаху, ти ж німець за паспортом.
Борис засвітив свічки і невміло схилив коліна перед статуєю Божої Матері, спершу скоса глянувши, як це роблять інші чоловіки. Намагався бути схожим на європейця, та перехрестився усе ж по-нашому. Й знітився:
- Софіє, якось так вийшло, що я не знаю жодної молитви…
- Повторюй за мною: “Богородице Діво, радуйся…”
Навіть Максим, наслідуючи боса, хрестився, невлад, правда.
В глибині лівого нефа поблизу вівтаря стояла ще одна фігура Божої Матері. Перед нею лежали різнокольорові стоси паперових листочків.
- Що це, Борисе? Що ці люди на них пишуть?
- Це звернення до Нашої Пані. І до свого янгола-хоронителя. На одному боці – молитва, а на чистому люди пишуть своє найбільше бажання. І воно обов;язково збувається.
- А чому листочки  різного кольору?
- Бо на різних мовах: англійською – жовті, китайською – червоні…
- А українською?
- Немає. Ні українською, ні російською.
- Давай напишемо?
- Давай.
Софія узялася писати. Виявилося, що сформулювати основне своє бажання важко. Сиділа, думала… Зате Борис написав дуже швидко, всього одне слово. Софії страшенно кортіло підглянути, що ж там, на тому листочку. Та Борис тримав так, щоб вона не бачила. Боїться? Соромиться? Це для нього незвично. Змінилося не лише обличчя, не лише прізвище. За ці довгі місяці Багров змінився внутрішньо: щось у ньому зникло, щось з;явилося. Софія не встигла розібрати до ладу, що саме, але він став людянішим, це точно.
- Борисе, давай, я кину! – листочки кидали до скляного ящика біля ніг Божої Матері.
- Та нехай Максим!
- Ні, я сама, Максим і помолитися не вміє. А без молитви Божа Мати не прийме твого бажання.
Софія шепотіла слова молитви і водночас грішила – підглянула-таки, що ж написав Борис на листочку, про що просив свого янгола. Те одне слово було: “Повернутися!”

Нотр-Дам нескоро відпустив їх: окрім усіх таємних і заповітних закутків собору, в які Софія стромляла цікавого і жадібного до вражень носа, були ще й химери на третьому ярусі, вимережаному тонкими колонами, капітелі яких перепліталися між собою, утворюючи арки. Тут переховував свою Есмеральду Квазимодо. Химери – дивовижні створіння із пташиними дзьобами, жаб;ячими очима, з крилами летючих мишей, з лапами левів, з хвостами драконів, поєднаними у різних комбінаціях, чигали усюди – на стовпчиках, за колонами, просто за виступом стіни. Софія тільки й робила, що сахалася то від однієї потвори, то від іншої, а Максим, щоб посилити враження, доповнював мовчазні страхіття звуковими – гарчав, шипів, посвистував.
- Максе, не лякай мене, і так страшно! – жартома товкла його Софія кулачками по широкій спині.
- Зверніть увагу, я роблю це абсолютно “без-возд-мезд-но, то єсть даром!”, - гугнявим голосом сови з мультика про Вінні Пуха доповнював свої послуги. 
Демони, страшні, мов смертні гріхи, дивилися униз, на місто, на людей, зовсім маленьких і смішних у своєму поспіху, дивилися із сумом і навіть з іронією. Ще б пак – у них позаду і попереду майже вічність, а в кожного із цих пігмеїв – тільки мить. Правда, в руках цих крихітних смішних і вразливих істот влада створити інших, таких же, або ще й страшніших, химер чи знищити, скинути їх додолу – спробуй перешкодь нерухомими кам;яними кігтями, лапами і крилами.
Крокуючи униз кам;яними сходами, Софія не дуже й раділа, що так наполягала на відвідуванні усіх закутків величезної будови. Ніженьки, яким іще ходити і ходити, навіть у зручних кросівках почали тихо нагадувати, що їм пора дати спочинок.
- Ні, не дамся! – мужньо сказала вона сама собі і витримала ще й Палац Правосуддя, Сент-Шапель, Консьєржері.
Намилувавшись досхочу полум;яними готичними арками й склепіннями, дорогоцінними вітражами і похмурими камерами, де проводили свої останні дні короновані, титуловані і звичайні, але такі ж смертні, як і ті, що в короні, в;язні, бо гільйотина рівняла однаково швидко й жорстоко і тих, і інших, вкорочуючи на голову, Софія відповіла на питання Бориса, чи не хоче вона прогулятися бульваром Сен-Жермен, таким активним заперечливим жестом, що Максим одразу почав шукати поглядом машину.
Увечері була прогулянка Єлисейськими полями, отими самими, де не росте пшениця, зате безліч розкішних і дуже дорогих магазинів. З усього їх різноманіття Софію цікавили більш за все парфуми. І чого-чого, а цього товару тут було неміряно-нелічено. Вона узялася спершу чесно винюхувати усі  по черзі пляшечки, з яких слід було порскнути парфумом на смужечку паперу,  потім, удома, переконатися, що саме цей запах вам найбільше подобається і личить, і лише тоді купувати.
Уздрівши біля полиці з парфумами жінку з очима дитини, яку пустили до вітрини з цукерками, а поруч двох панів, на одному з яких було написано “Зроблено в СРСР”, а інший виглядав аборигеном, продавщиці зметикували, що покупець приплив серйозний, і літали довкруж з маленькими пробними пляшечками, послугами і порадами. Отут Софія й дозволила Борисові потрусити гаманцем.
Відмітила краєм ока той факт, що красивий фірмовий пакет, в який поклали їхні покупки і подарунки від магазину – крихітні пробні спрей-трубочки парфумів і малесенькі тюбики крему під очі від Діора, – Борис узяв сам і сам поніс, хоч раніше це було абсолютним обов;язком Максима. Максимко простував собі з порожніми руками, посвистуючи, наче так і мало бути – хай пан господар носять.
Під час прогулянки Борис, він же Генріх, Анрі на французький лад, виступав у ролі гіда і доброго тата, розповідав про Париж, розпитував при Софіїні справи, але уникав розмов на особисті теми, про плани на майбутнє. Софія готувалася до цих розмов, мала вже шпаргалки для відповідей чи не на кожне питання, як на іспиті, але білетів поки що не пропонували, іспит відкладався.
Борис поки що пропонував лекції і практичні заняття. Лекції читав сам, знову й знову вражаючи ерудицією. Софія дізналася, що ця чудова вулиця, яка виблискує шикарними вітринами, була закладена архітектором Ленотром як широкий проспект “Гран-Кур”, місце прогулянок і зустрічей парижан, у 1667 році, з 1709-го отримала свою сучасну назву.
- Борисе, уявляєш, колись цією вулицею прогулювалися розкішні дами у довгих сукнях під ручку з кавалерами в циліндрах, а ще раніше – їздили карети з гербами… Мадам, месье…
- А що ж їм, цим мадамам і месьям, залишалося робити? – скептично зауважив Максим. – Вдома ні телефона, ні телевізора – нудьга смертельна. До обіду поспиш, потім встанеш, кава, туди-сюди покрутився – скучище! А тут яка не яка розвага. Когось зустрів, ля-ля-фа-фа, побазарив, домовився в картишки перекинутися – вже день до вечора. А ще б яку дівчонку зняти… Ну, як їх, даму… з ліліями…
- З камеліями, Максику, з камеліями… - солоденько підправила Софія. – Ми теж “Дюму” читали, і отця, і сина.
Вона цілком погоджувалася з Максимом, справді, нудненько було жити у світі без телевізорів і телефонів. Зате по телефону не покажеш всьому Парижу нової сукні чи капелюшка. А тут – одяглася, зачіску льочками викрутила, капелюшок начепила, стрічечки зав;язала бантиком, в карету… ні, ну її, карету, ніхто ж личенька не побачить, у відкритий екіпаж, мов квіточка, - і почесала, і почесала по Парижу, по полям оцим Єлисейським, герцогиня… ну, скажемо, д;Єлізе! А довкола мужчинки, мужчинки, мужчинки – всі так і зиркають, так і зиркають, і всі гарні, всі кучеряві, всі граф;я чи маркізья, і всі, уявіть собі, французи! А вона  сидить така красіва, оченьки закотила і нікого буцим впритул не поміча – політес, виховання, значить! Софія уявила себе в такій сукні і в капелюшку, постріляла очима задля тренування.
- Софіє, пий спрайт! – стиха зауважив Борис.
Софія знала за собою цей грішок – варто їй було розмріятися, чкурнути до свого, вимріяного світу, всі її переживання, начебто таємні, яскраво відбивалися на обличчі. Але те, чого ніхто не помічав удома, тут, посеред однієї з найбільш людних вулиць світу, виглядало вкрай недоречним. Тим більше, що стріляти очима жінці такого поважного віку вже й не випадало, тут дочці от-от заміж, а вона про капелюшки розмріялася.
- Що, Бориску, люди зглядаються? – зніяковіла уявна герцогиня д;Єлізе.
- Та людям якось байдуже. Тут і без тебе є на що зглядатися. Але так ми не потрапимо на вечерю.
- Не треба мені вечері. Ходімо краще до Тріумфальної Арки.
Пробігши підземним переходом, вони вийшли до справді тріумфальної споруди. Борис розсипав цифри й терміни, прізвища й події, Софія сприймала інформацію, пропускала повз вуха дати і вбирала красу й велич, Максим відверто нудьгував, не розуміючи, чого б ото заледве руками не вимацувати ті пілони, барельєфи, вичитувати прізвища міст, під якими французька армія здобула перемоги.
- Поглянь, Борисе – Смоленськ, Красноє… Красноє – це де? А Москва? Москви немає? А це що? Прізвища наче…
- Генерали армії Наполеона. Ті, що підкреслені, загинули на полі бою.
Софія, мов невтомний полководець, спрямувала свою невеличку армію на штурм вузьких сходів, які вели нагору, на оглядову площадку. Максим стиха бурчав:
- Щоб я ото за свої власні франки дерся сходами? Не могли ліфт зробити?
- Ну, не знав Шальгрен тоді, що ти приїдеш до Парижа, а то б обов;язково передбачив тут ліфт! – заспокоїла Максима Софія, водночас давши на розум Борисові, що його наука не минула марно, от вона вже запам;ятала й прізвище архітектора, який заклав у 1806-му ці здоровенні ворота, під якими проходили маршем війська переможної армії, повертаючись з походів. Після 1812-го Наполеонові, може, не надто й хотілося б арки. – Максимчику, будь чемний, давай ручку.
Максим узагалі змінився. Відчувалося, що він більше не охоронець. Звичайно, за професійною звичкою, якої вже, мабуть, і не викоріниш, він озирав пильним оком довколишній люд, але скоріш підсвідомо. Раніше йому б і на гадку не спало бурчати, хоч би куди Софія тягнула Бориса! Крокував би собі мовчки. А тепер – капризує.
- Ой, Софіє Андріївно, вам тільки подай усіляку старовину. Чого пертися так високо?
- Побачимо місто з висоти, Максиме, - терпляче тягла його за руку догори Софія, хоч сходи і п;ятдесят метрів угору в ієрархії її задоволень посідали останнє місце.
- Та вже бачили! Мені вже від тих соборів, кольорових вікон і стель арками в очах темно! Щойно ж одними сходами дерлися… -
- То було вдень, Максиме, а це – вечірній Париж! – майже вмовляла Софія височенного і здоровенного мужика, який раптом надумав побавитися у хлопчика. Максим удавано пихтів, хоч йому, здоровому бикові, ці сходи – мов слону дробина. Борис також не виявляв ообливих ознак віку. Що то значить –  здоровий спосіб життя, вправи, тренажери. Задишка змусила спинитися Софію. Старієш, матінко. І судинки даються взнаки…
Борис з подивом обсервував “солодку парочку”, яка отак любісінько балакала, взявшись за ручки, у нього на очах і думав, що ж змінилося між ними у час його відсутності.
- Та-ак, це щось новеньке у ваших стосунках, - звів густі, чорні, без натяку на сивину, брови, Борис. – Щось я не пригадую, щоб ти носилася з ним як з писаною торбою раніше.
- У наших стосунках новенького багато, Анрі, - по-новому, щоб підкреслити межу між старим і новим, звернулася до Бориса Софія. – Максим практично витягнув мене з того світу. Оцими своїми лапами! - Софія ледве обхопила обіруч товстенний біцепс. – Водив, носив, у прямому розумінні на руках носив, одягав, годував з ложечки. Він допоміг мені багато що пережити. І вижити. Тому стосунки, сам розумієш, змінилися. Чого він тільки, бідолашний, від мене не зазнав! Пам;ятаєш, Максимку, як я тоді репетувала по телефону: “Ти не повинен жити, не маєш права жити, якщо його немає!” Прости мені, Господи!
- Було, було…  - поклав свою величезну лапу на тонку Софіїну долоню Максим. – А що ж я мав, по телефону пояснювати чи телеграму дати, так, мовляв, і сяк, будуть по телику показувати – не вірте, дурня, брехня і провокація?
- Я про це не подумав, Софіє. Не міг передбачити. Навіть на думку не спало, що ти можеш так… відреагувати…
- Мені теж не спало на думку, що так реагувати не варто, що це може бути просто дурня, брехня і провокація. Але так вже вийшло. Просто ви, чоловіки, мабуть, інакше влаштовані, у вас все від голови, а в жінок – від серця. Ви ж у нас у серці, мужики…
Вони дивилися униз, на розкіш Єлисейських полів, що сяяла золотом вогнів під ногами і тікала кудись далеко-далеко, скільки бачить око.
- Отам далі – Лувр, Пляс де ля Конкорд, Площа Згоди по-нашому…
- Площа Згоди. Конкорд. Згода. “Конкордія” – “співчуття” латиною. Гарно. Послухай, Борисе, а тобі не шкода тих двох хлопців, які згоріли в машині? Ти про них часом згадуєш? – без переходу, думаючи про своє, запитала Софія і знову без переходу повернулася від видовища палаючого лімузину на екрані телевізора до Єлисейських полів під ногами: – А ми побачимо Лувр?
Борис пропустив перші запитання, хоч і блиснув очима. Відповів одразу на друге, про Лувр:
- Обов;язково. Бути в Римі і не бачити Папи Римського? Підемо в неділю. В останню неділю місяця вхід безкоштовний.
- Так, ми тепер належимо до незаможних верств трудящих, то мусимо економити!
Борис не засміявся, як завжди. Продовжував пояснювати, наче йому платили за екскурсію:
- Колись цей майдан називався Площею Зірки, Пляс Етуаль, справді, згори видно, що вулиці розходяться, мов промені від центру, а тепер називають Площею Шарля де Голля.
- А я бачила генерала де Голля! – похвалилася Софія.
- По телевізору? – скептично посміхнувся Борис.
- Ні, живого, отак, як тебе. Коли ми з татом були в Кракові, на Вавелі, генерал перебував там з візитом, відвідував Вавель, Крипту Вєщув, польський пантеон. Я навіть його вінок з триколірною стрічкою на гробі Пілсудського бачила, от! – Софія ледве стрималася, щоб не показати язика на підтвердження власної вищості, – хоч у чомусь переплюнула Бориса ІІ! – Максиме, ти мені обіцяв на зворотньому шляху затриматися у Кракові!
- На зворотньому шляху? – запитально подивився на Софія Борис.
- Борисе Аркадійовичу, я нічого не говорив, самі розбирайтеся, це ваші справи, я до них не втручаюся! – ухилився від якиїсь їх обом відомої відповіді Максим.
Софія з підозрою глянула на обох.
- Ви про що тут переморгуєтеся, хлопці? У мене квиток в один бік? Так, Борисе?
- Ні, просто у Максима обмаль часу, правда, Максиме?
І Максим чи не вперше в житті не повівся на Босові штучки.
- А чого це обмаль? Часу вистачає! Побуду, скільки треба! Раз на сто років вирвався не в справах, а відпочити, місто побачити.
- І ти поїдеш з нами подорожувати замками Луари? Місяць, два? А може, ми потребуємо усамітнення у такій подорожі? – Борис одверто давав зрозуміти колишньому охоронцеві, що он тобі Біг, а он – поріг. Привіз – красненько дякую, а тепер дуй назад. І нічого отут за ручки триматися!Ач, чого навчився!
Ой, чи не ревнощі вкусили за вразливе місце невразливого царя? Софія ловила зміни не лише у зовнішності, але й у внутрішній, так би мовити, структурі Бориса. Він став іншим, не таким, як був у Києві, Тернополі, навіть в Єгипті чи Пітері. Зникла орлина постава голови, погас погляд, яким він наказував, карав чи милував. Він тут не вдома. Він тут навіть не Борис Багров. Більше того, Борис Багров – цілком офіційний і повноправний покійник і лежить собі з повним правом і з усіма документами під чорним мармуром на Байковому, весь у жовтих трояндах. А Генріх Веймар чи Ваймер, як там правильно в його паспорті, – тут не особлива цяця. Німець, турист, нічим не кращий за інших. Ну, має такі-сякі гроші, але ж у Парижі таких багато, і заможніших також. Кого цим здивуєш? А щодо влади – то він тут зовсім ніхто. До того ж, мусить триматися якомога далі від влади тутешньої, від поліції зокрема, бо, не приведи Боже, виникне підозра, що паспорт чужий і личко не своє, і ще багато цікавого може вилізти нагору, такого, про що й Софія не здогадувалася, не те що тутешня поліція. Тоді на Генріха Ваймера чекає така хмара неприємностей, що мало не здасться. І не відкрутишся, не відкупишся, не Київ!
От що зникло в Борисові – отой стержень, на якому все в ньому трималося, – стержень влади! Він звик до неї, десятками років керуючи людьми. Звик, що де б не з;являвся, усі негайно ставали струнко і гризли очима начальство. А тут не гризуть. Просто служать, догоджають, ввічливо, чемно, але як звичайному грошовитому туристові, а зовсім не як особисто Борисові ІІ. Як усім! А він не звик бути як усі. Тут він може мати тільки те, що можна купити за гроші. Не більше. А цього йому було мало.
Він розумів, що ніяк не зможе змусити Софію залишитися з ним у Парижі чи поїхати до Німеччини. Тільки з її власної волі, в якості гості, туристки, і ніяк інакше. Тут немає зграї амбалів з тупими рилами в чорних одностроях. Ніхто не посадить силоміць в літак і не відправить безсловесною бандероллю до Лондона чи до Києва. Тут навіть вірний Максим зірвався з різьби і щойно майже відкритим текстом заявив, що робитиме те, що хоче, бо він йому більше не служить. Покійник ви, Борисе Аркадійовичу, покійник, отож “врізав дуба – спи спокійно!”
Десь усередині кипіло – але ж я тебе створив, ким би тим був без мене, без мого виховання, без моїх грошей, які я тобі заплатив за вірну службу, за участь у виставі і за мовчання! Ким би ти був? Одним з тупорилих амбалів у чорному?
Кипіло. Але назовні не вирвалося. Тут ти не маєш права на емоції, на з;ясування хто кому що винен і хто кому Вася. Бо тут ти нікому ніхто, Багров! Тебе тут взагалі немає! А умовному і напівлегальному Генріхові Ваймеру абсолютно законопослушний український громадянин Максим Петрович Довбенко нічого не винен. І перебуває він тут в особистих справах. І ніхто йому, а якийсь Ваймер і тим паче, не указ! І ми ще побачимо, хто кого повезе замками Луари!
Цими короткими поглядами, мов ударами шпаги, обмінялися двоє мужів з далекої козацької країни, озираючи згори центральну вулицю столиці країни мушкетерів.
Ні, “солодка парочко”, що б там між вами не виникло, ви ще не знаєте, хто такий Борис Багров. Чи Генріх Ваймер. Цей німецький хлопець теж чогось вартий. Не так просто буде вам перестати йому служити. Є інші прийоми і методи, окрім грубої сили і хлопців у чорних одностроях. Ця сила – всередині його самого. І ніщо не владне позбавити його цієї сили. Змінилося обличчя, змінилося ім;я, та сила, яка в кінцевому рахунку і визначає, хто вгорі, а хто плазує, залишилася з ним. Сила і розум.
- Гаразд, золоті мої, помилувалися Парижем, і досить на сьогодні, треба відпочити, повечеряти, врешті! Як ти, Максиме, нагуляв апетит? – голос царя Бориса, не втративши царських ноток, набув якогось особливого внутрішнього тепла і чару. Раніш він звертався так тільки до Софії і тільки, коли вони залишалися удвох. – Ходімо, друзі!
Обняв обох за плечі і потяг за собою униз, міцно вхопивши Софію за руку, щоб і думки не виникало, хто тут старший: вони удвох попереду, Максим на своєму звичному місці – на крок позаду.

- Послухайте, Босе, якщо там є хоч які-небудь сходи, я не полізу! Я краще почекаю отут на лавочці! – показав норов Максим під Ейфелевою вежею.
- Як завгодно! – коротко відповів Борис і придбав два квитки.
Софія ще вчора зауважила, що в ресторані, де вони вечеряли, Борис розрахувався за неї і за себе, підсунувши рахунок Максимові. А чом би й ні? Як ти тут в особистих справах – то й плати за себе сам.
Не дочекавшись умовлянь, Максим здивовано звів брови, заплатив у касу за квиток і подався слідом за ними до підйомника.
Це мережане металеве чудо на чотирьох опорах так весело і дзвінко вгвинтилося в небо Парижа, мов чудова іграшка, складена великою дитиною з елементів конструктора без усякої корисної мети. Справді, навіщо ця вежа стовбичить отут посеред міста? Це ж не палац, щоб жити, не церква, щоб молитися, не музей, не картинна галерея! Проте символ Парижа. Не Нотр-Дам, не Лувр, не Вандомська колона – саме вона, Тур Ейфель!
Над цим думав, мабуть, і Борис, поки вони підіймалися на другий ярус вежі.
- Знаєш, Софійко, коли її будували понад сто років тому, всі газети, мов змовилися, називали вежу потворою, монстром, що збезчестить Париж. Твій улюблений Гі де Мопассан, який ненавидів витвір Гюстава Ейфеля і називав башту “потворним скелетом”, знайшов цікавий спосіб ховатися від неї – він обідав у ресторані на самій вежі! Казав: “Це єдине місце в Парижі, де я її не бачу!” А потім нічого, звикли. Почали навіть уславляти – і живописно, і поетично. Кокто навіть назвав її “Королевою Парижа”.
- І скільки ж у цій гаргарі висоти? – спитав Максим, що підійшов-таки і наставив вуха, щоб не нудьгувати.
- Триста двадцять метрів. А ми зараз – на висоті ста п;ятнадцяти. Відкривається чудова панорама, милуйтеся.
Максим чемно розпочав процес замилуваного вдивляння у довкілля.
- Борисе, а Париж дивовижно рівне місто, - озвалася Софія.
- Так, тут усього кілька невеликих пагорбів, он там – Монпарнас, там – Монмартр, а так – рівнина. В таку погоду, як зараз, коли ясно й сонячно, можна бачити все місто й околиці, кілометрів сімдесят, мабуть.
- Цікаво, скільки ж вони бабок вгатили в будівництво? – озираючись навколо, щось прикидав подумки Максим.
- Багатенько, Максиме.
- А на фіга? Ой, вибачте, Софіє Андріївно, вирвалося. Навіщо? Франків не було куди подіти?
- Ну, знаєш, вони тут теж не зовсім пришелепкуваті. І навіть сто років назад бабки, як ти кажеш, уміли рахувати не гірше за нас із тобою. По-перше, гонор, французам кортіло переплюнути усі відомі на той час споруди – і піраміду, і Кельнський собор, і Вашінгтонський обеліск. Замахнулися одразу на триста метрів – найвища споруда світу. По-друге – Всесвітня виставка на честь сторіччя Великої французької революції. А французька революція, щоб ти знав, вважається початком сучасної історії, сучасного світу. По-третє – скільки ти заплатив за квиток? Тепер сядь унизу і полічи, скільки таких, як ти, віддало сьогодні по десять доларів за право оглянути місто згори і розповідати потім онукам, що побував на вежі Ейфеля. Тепер помнож отриману цифру на сто років.
- Бос, здаюсь. Конкретні бабульки їм ця залізна труба підіймає! Я б сам не відмовився.
- А тобі ніхто й не пропонує.
- І що, вона отак щодня без перерви працює стільки років?
- Була невеличка перерва. Під час війни, щойно німецькі війська окупували Париж, усі чотири ліфти раптово вийшли з ладу. З червня 1940-го і до 1944-го, поки в Парижі залишалися окупанти, вежа була зачинена. А німцям так хотілося побачити згори підкорений Париж! Викликали з Берліна кращих інженерів. Але й мої мудрі співвітчизники (Софія зробила великі очі – треба ж так, мої співвітчизники! Фашистюра чортів, примазався! Увійшов у роль!) виявилися безсилими налагодити роботу підйомників. Та щойно Париж було звільнено, старий механік спустився униз, усього півгодини покопирсався в механізмах – і ліфти запрацювали. І на честь звільнення саме вежа Ейфеля підняла над містом триколірний прапор Франції.
Чесно обійшовши всю платформу і оглянувши усе, що з такої висоти відкривалося, вони швидкісним ліфтом піднялися на третій, найвищий, рівень. Вже в ліфті, відчувши, як швидко летить униз земля, Софія згадала, що боїться висоти і притиснулася до Борисових грудей, одним оком все ж косуючи у вікно, за яким стрімко пролітали легкі мереживні сталеві конструкції, - за все заплачено, гріх щось пропустити, втратити якесь із вражень, навіть якщо дуже страшно.
- Бориску, а вона не впаде? Вітер же який – голову відриває!
Справді, голову відривало ще на другому ярусі, хоч день сьогодні ясний, безвітряний. Третій, закрита платформа, захищена від вітру, відкривав таку далеку далечінь, що здавалося, можна й Київ побачити, якщо придивитися.
- Борисе, а де Україна?
Борис показав на схід так одразу, наче мав при собі компас.
- Послухай, є на світі щось, чого ти не знаєш?
- Звичайно. Це ж дуже просто. Бачиш, написано, там – Стамбул, там – Нью-Йорк, там – Москва. Все для туристів, щоб кожен бачив, де його країна, в якому напрямку.
- Послухай, Борисе, а ми не впадемо? Тобі не здається, що вежа гойдається?
- А тобі?
- Наче… ні…
- Не турбуйся, стільки років простояла, і зараз не впаде. Бачила, на яких могутніх лапах збудована? Під кожною – основа, десять метрів цементних блоків. В кожен фундамент вмонтовано гідравлічний прес для точного регулювання вертикальності вежі. Так що не надто просто здмухнути її вітром! Ходімо, спитаємо в Ейфеля, скільки вона ще простоїть!
На другому поверсі верхньої платформи, відкритому для всіх вітрів, розміщувалася особиста лабораторія Ейфеля. Він і досі працював там разом із дружиною, у вигляді воскових фігур, звичайно, але дуже схожих на живих людей.
- А там, вище – ретранслятори французького радіо і телебачення, метеостанція, прожектори-маяки.
- Отой прожектор, який кружляє по небу всю ніч?
- І він також, серденько. Так що вигідна це штука, отака височенна башта.
- Справді, вигідна. Он, у Москві довелося спеціально для телебачення Останкінську вежу будувати, а тут – на всьому готовому.  Так що вигідна, навіть без тисячі вар;ятів, які щодня платять за це долари. Борисе, а що там за хмарочоси?
- Новий, дуже красивий район – Дефанс. Діловий центр Парижа. Мусить і наше покоління щось залишити для нащадків.
- А ти покажеш мені Монмартр? І Лувр? І… І Версаль, Версаль, як же я забула!
- Зайчику, давай потроху відпочивати. Ти забуваєш, що тобі шкодять зайві фізичні навантаження.
- Нічого мені не шкодить!
- Шкодить. Так говорив професор. Казано тобі залишити роботу? Жити спокійно, більше відпочивати, не перевантажувати очі. Казано. Так що хорошого, навіть розваг, повинно бути в міру.
Софія озирнулася на Максима, який надто зацікавлено розглядав  дружину Ейфеля й апаратуру на столі в лабораторії.
- Що, зрадник, проговорився?
- Я? Та я – могила, Софіє Андріївно! – нахабно вишкірив свої керамічні з одним надщербленим, мабуть, у жорстоким боях за свободу, зуби Максим. – А на вас давно треба знайти управу! Може, хоч Борис Аркадійович зуміє. Дисертація, підручники, книжки без кінця і краю… Оце називається обмеженням фізичних навантажень?
- Мої навантаження! Хочу – навантажуюся, хочу – розвантажуюся! І хто тебе за язик тягнув?
- Честь, совість, справедливість, Софіє Андріївно. Як воно у французів – мораліте, егаліте… Самогубці – нам не друзі!
Всю дорогу в готель Софія вислуховувала про користь обмеження фізичних і психічних навантажень, про прекрасний клімат Франції та Німеччини, зокрема в околицях Кельна, про чудову екологію цього краю, про широкий і чудовий світ, крихітною частинкою якого є Париж, про те, як нерозумно витрачати життя на щось інше, крім насолоди ним. Софія стільки разів сказала “Так, угу, звичайно, без сумніву, аякже, цілком згодна!”, стільки разів кивнула головою, що почала побоюватися за стан м;язів шиї і вестибулярного апарата. Для рівноваги внутрішньо щоразу промовляла до себе: “Іще чого, а дзуськи, не дочекаєшся, ніколи, ні за що, дулі з маком!” і так утримала голову від повного відкручування.

РОЗДІЛ ХVІ

Борис був задоволений собою. Він працював дуже обережно, знаючи, як різко вміє розірвати павутиння, виплетене майстерно, уміло і повільно з тонких, та надміцних ниток, ця жінка, якій приносить задоволення сам факт незгоди зі співбесідником. Вона сміє сперечатися з ним, Борисом Багровим, з яким ніхто й ніколи не сперечався! Та робить вона це так мило й гарно, що суперечка ніколи не перетворюється на сварку. А може, це все тому, що він любить її. І ладен плести павутиння довго, майстерно і обережно, аби утримати її поруч, бо інакше його життя просто втрачає сенс. І будь спокійна, голубонько, не виборсаєшся!
Тепер би ще позбутися Максима – і тоді куди вона подінеться з підводного човна!
Останні дні – немов шматок його колишнього життя, вони неначе повернули йому молодість. Він насолоджувався кожною хвилиною – і потужним мотором улюбленого “Вольво”, і прохолодою в салоні усупереч спеці на вулиці, і містом, яке стало зовсім іншим, відколи приїхали Софія і Максим. А над усе – увагою, з якою вона ловила кожне його слово, виразом поваги і захоплення його ерудицією та розумом, відомим йому ще з попередніх мандрівок.
Як він любив сам водити гостей незнайомим містом чи музеєм! Сам любив показувати, розповідати, сипати публіці іскри своєї бездоганної ерудиції, вишуканої мови, відточеної дикції. Кому це тепер потрібно? Хто слухатиме його чудову українську, над вдосконаленням якої він стільки працював? Понад рік день у день – німецька, німецька, трохи англійської, крапелька французької, і знову – німецька, німецька, німецька. Ніколи не думав, що постійне спілкування чужою мовою, навіть якщо її досконало знаєш, так втомлює! Справжнім святом було супутникове телебачення, міжнародні програми ОРТ, РТР.  І хоч би слово з Києва…
Спершу хитро задумана і чудово втілена комбінація власного зникнення в самого викликала тихий захват. Який він молодець, Багров! Ніде не проколовся, все передбачив! Всі сліди замів так чисто! Єдине трохи муляло: на дачі Добриніна, куди він сховався, щоб перебути кілька днів, поки його “поховають”, щоб загримуватися, взяти документи, закінчити деякі справи, йому здалося, ні, не здалося, ні, мабуть, таки здалося, що його хтось бачив. Не просто “хтось” – сестра Добриніна. Молодша сестра, Галина, його права рука в бізнесі, здібна, по-чоловічому розумна, красива, чортиця, неймовірно, але не його типу – тонка, струнка, чорнява – типова східна красуня. Борис любив інших жінок – трішки повненьких, білявих, рожевих і ніжних.
Звідки вона там узялася? Чого приїхала? Що робити в таку пору на дачі? Хіба випадково! Але ж вона не могла його бачити – він одразу зачинився у кімнаті і не виходив, поки не переконався, що її “Мерседес” від;їхав.
Ні, він ніде не проколовся. Усі кордони пройшов чисто, без затримок, без хабарів – громадянин Німеччини, документи, мова – все без жодної подряпинки. І все ж трохи муляв образ східної красуні. Після смерті Альбіни вона одразу чомусь розлучилася з чоловіком і надто вже одверто нав;язувала йому своє товариство. І сам Добринін їй у цьому сприяв. Власне, якби цього всього було не “надто”, може, Бориса і влаштувала б їхня компанія. Але надто, надто, надто вже читалося в її увазі і симпатії прагнення об;єднати сімейні капітали і захистити бідолашного Боса від цієї “приблуди” без роду, племені й копійки в кишені, якою вони вважали Софію.
Але ж вона не могла нічого знати! Добринін не смів викрити їхню таємницю, не смів!
Сліди він замів також чисто. Знайти його просто неможливо. Від нього колишнього не залишилося нічого – ні імені, ні обличчя, ні навіть лисини!
“ Я менял імена, я менял города…” Це про нього співав Ножкін у фільмі про резидента. Він, Борис, ні, Генріх, змінював не тільки імена і міста – країни. Швейцарія, Австрія, Німеччина. Кепські часи довелося перетерпіти в клініці, де йому підправили обличчя і виростили на голові таке-сяке волосся. Принаймні, головна його ознака – голий череп – втратила своє значення як момент упізнання.
Довго звикав до обличчя. До цих нових, спеціально замовлених по фотографії, класично гарних рис. Коли зняли пов;язку, було краще – рубці, набряки, наче після автокатастрофи, страшно, але морально легше – так буде не завжди. Потім набряки зійшли, шрами забрали, сліди втручання загоїлися, але обличчя стало чужим, і таким залишалося. Він не дивувався, що Софія сахається від нього, мов від привида. Це навіть спершу подобалося трохи – наче зраджує йому із ним самим, і не може звикнути. Та він сам від себе сахався й досі. Кожен раз перед тим, як поголитися, попереджував себе – обережно, Борисе, зараз ти побачиш у дзеркалі чужу людину, не лякайся, це ти сам.
Та не це діставало, робило життя нестерпним. Здавалося, про все подбав, усе передбачив, про все подумав. Передумав навіть власні думки, які приходитимуть там, на чужині. Але навіть його гострий аналітичний розум не збагнув глибини самотності, в якій він опиниться в чужій країні.
Кількості грошей у швейцарських, австрійських та німецьких банках вистачило б йому, щоб жити двісті років і утримувати яку завгодно сім;ю з яким завгодно шиком. Але навіщо кидатися в очі російським розмахом і надмірностями? Навіщо йому так багато одному? Будинок, майже замок, садочок, квітничок, басейн, все як належить самотньому німцеві, якому ще далеко до старості. Куховарка, покоївка, садівник, все, як належить. Кілька ресторанчиків, де можна було посидіти, гаючи вечір, з;їсти щось по-німецькому жирне. Сусіди, сімейні пари приблизно його віку, з якими можна якось надвечір побазікати і перекинутися в карти.
Він передбачав таке коло спілкування. Але не передбачив, що основне, довкола чого йдуть розмови і за горнятком кави, і за кухлем пива, і за картами – це спогади, події молодості, діти, онуки. А він цього не мав. Не мав права мати справжні спогади, з яких, мов шило з мішка, постійно вилазило б то радянське, то пострадянське минуле, а вигадувати шпигунську “легенду” не хотів. І це було важко, страшно, обтяжливо, псувало задоволення від так карколомно задуманої та проведеної операції і від власного життя.
А ще він не знав, як жити без роботи. Колись за тиждень отакого неробства він віддав би половину фірми! Ніхто не телефонує, не навантажує мозку, жодних проблем! Не треба вирішувати, віддавати накази, не завжди прості, не завжди в межах закону. Врешті, не висить над головою щоденна загроза смерті, як було останніми роками. Тільки живи! Живи! А жити й перехотілося.
Він чекав Софію. Думав, вона приїде майже одразу, ще минулого літа. Так йому легше було б пережити час адаптації. Але те, що з нею трапилося, сплутало всі карти. Ніколи, ніколи ще Борис Багров не відчував себе так глибоко винним перед кимось. Ось воно, те, що не купиш за гроші.
Як же вона любить його, якщо звістка про смерть так вразила!
Відчув, що його почуття, глибини і сили якого він навіть трохи соромився, зрівноважене її самовідданістю і любов;ю. Подумати тільки, навіть уві сні, коли Максим ніс її до лікарні з каплички, в якій і сталося чудо, вона промовляла його, Борисове, ім;я! Максим повідомив це йому з добрячим відтінком заздрості. Ні, Максиме, так тебе ніхто ніколи не любив і не полюбить!
Згодом, обміркувавши страшну новину, почав знаходити у цьому певні переваги: ставши безпорадною, Софія безперечно погодиться приїхати до нього, бо тільки він зможе забезпечити їй комфорт, можливість повноцінного життя, він турбуватиметься про неї, він заповнить нею свої порожні дні, в житті з;явиться не просто сенс, а стержень, який зробить його існування виправданим. Нарешті він буде жити не сам для себе, а для людини, яку кохає, якій потрібен, яка не може існувати без нього! Він навіть благословляв Софіїну хворобу і безпорадність, чекав, коли стан здоров;я дозволить перевезти її через кордон, начебто на лікування. Уявляв, як зустріне, як водитиме за руку по будинку, знайомлячи з новим житлом, як влаштує все за останнім словом техніки для сліпих, навіть журнал їхній передплатив, щоб дізнатися про новітні технології, які дозволяють жити без очей так, наче вони є.
Він купить їй сучасний комп;ютер, який друкує з голосу, і вона писатиме свої вірші. Друкуватиме під чужим, звичайно, прізвищем. Він оплатить працю перекладачів, і її книги виходитимуть у різних країнах, може навіть отримуватимуть літературні премії, про це він вже подбає. Він оплатить працю кращих художників, щоб вони ілюстрували збірки віршів. А вона гортатиме сторінки, пеститиме їх руками, а він розповість, які вони, ці книжки, які там малюнки… Ні, не треба, не треба щоразу підкреслювати, що їй чогось бракує, не будемо про це, хай живе як Іоланта у царстві короля Рене. Нехай просто пише. Хай уславить на весь світ їхню любов…
А от щоб співати, очі не потрібні. Він замовить сучасну апаратуру, запише її пісні, видасть касети, їх слухатимуть усі! Тільки кому ж тут потрібні пісні українською мовою?
Відчуття того, що поруч з ним буде людина, цілком залежна від його волі, від його грошей, від його бажання опікуватися нею, так підносило Бориса у власних очах, що повідомлення Максима про чудове зцілення Софії майже розчарувало. Гаразд, нехай бачить. Але щоб зробити людину залежною – хіба мало способів існує?
Спосіб один-єдиний, загальний, універсальний! Гроші!
За них можна купити дуже багато. Наприклад, Париж. І він їй подарує це прекрасне місто, він отруїть її звичністю до комфорту, до красивих суконь, до безтурботного життя. В це так легко втягнутися, до цього так легко звикнути! Вона не захоче повертатися до своєї крихітної, метр на метр, квартирки, де їх, мов у казковій рукавичці – мишка, зайчик, котик, лисичка і ще там не знаю хто! Не захоче жити на жалюгідні копійки зарплатні. Вони зуміють поступово перевезти до Німеччини і сина, і дочку, і маму – і в нього буде справжня велика сім;я. Але це може бути небезпечним. Діти – це завжди залежність, завжди тремтіння душі і вразливість. За дітьми їх можна вистежити. Знову заворушився сумнів – чи випадково приїхала на дачу Добриніна Галина? Чи випадково?
Ні, годі про це. Він на правильному шляху. Він досягне свого. Тільки діяти треба обережно, Софія ж така норовлива! Інша жінка сама б пішки побігла, тільки свисни! Та йому не потрібна інша.

Париж – місто невичерпне. Що там кілька тижнів – цілого життя забракне, що побувати всюди, де слід побувати, побачити все, що хотілося б побачити. Борис купив Софії кольоровий путівник з фотографіями, карту, і вона тепер сама обирала наступний маршрут. Та виходило все одно завжди так, як пропонував Багров.
- Борисе, а давай без машини, давай ніжками? Неподалік від кожної пам;ятки є станція метро.
- А витримаєш – ніжками?
Паризьке метро Софії зовсім не сподобалося. Не таке, як у Києві, Москві. Там – витвір мистецтва, тут – засіб пересування. Відносно чисто. Публіка – на загал кольорова. Вагончики – такі, як у нас в тролейбусі, не подібні на ті, де пасажири перезираються з двох протилежних диванчиків під стінами. Станція майже всі однакові – напівкругле склепіння, з двох боків платформи, посередині – поїзди. А квиток коштує понад долар.
- Потрібно купувати десять, тоді виходить дешевше! – поділився інформацією Борис, який вже випробував і це задоволення, чекаючи їх у Парижі.
- Економний ти мій, - похвалила Софія. – Бензин усе одно дорожчий, а про паркування і штрафи хоч і не згадуй.

І почалися мандри! Вони милувалися зелено-золотими фігурами фонтанів на Пляс де ля Конкорд, привезеним з Єгипту обеліском, слухали пояснення Бориса про те, що колись посередині цієї площі стояла кінна статуя Людовіка XV, яку знищили під час Французької революції. Потім на цьому місці встановили – ну, що б ви думали? Гільйотину! І саме отут, у цьому чарівному місці, зовсім близько від королівських палаців, і від Пале-Рояль, і від Лувру, проливалася блакитна королівська кров, падали голови Людовіка XVI, його дружини, Марії-Антуанетти, а потім – Дантона і Робесп;єра.
- До речі, Софіє, ти знаєш, кому належить ідея створення гільйотини?
- Та начебто пригадую, Борисе. Цю милу машину вигадав лікар з найгуманніших міркувань. І прізвище своє увічнив у назві. Чесно кажучи, мені кров холоне від надміру гуманності у цій ідеї…
- За задумом доктора Гільйотена, ніж машини смерті спершу мав форму серпа. Але це створювало проблеми – ніж швидко затуплювався, його доводилося гострити…
- І як же вийшли із ситуації?
- Макет машини показали королеві Людовіку XVI. Він добре розбирався у техніці, його навіть називали поза очі королем-слюсарем, бо він полюбляв виготовляти усякі замки із секретами і таке інше.
- Борисе, ти хочеш сказати, що король сам запропонував оцю усім відому форму ножа у вигляді трикутника? – жахнулася Софія.
- Сонечко, ти, мабуть, давненько не перечитувала “Графиню де Шарні”. Цю історію Дюма описав саме там.
- Щось пригадую… Бідолашний король! Запропонував на свою голову…
- Чи на своє безголів;я… Отак іноді буває, лялечко!
Історія доводить, що в цій справі головне – почати, а як добре піде, то спершу борці за волю стинають голови тиранам, які п;ють народну кров, потім інші борці з борцями стинають голови отим першим борцям, оголосивши їх зрадниками, а відтак підростає нове покоління борців. Процес іде, гільйотина працює, трикутний ніж летить згори, кров акуратно стікає жолобом, голова падає в корзину, все продумано, під контролем! Все, як у нас.
Чомусь згадалася і своя, рідненька революція, ота, що в сімнадцятому році. Все так само, і тирани, і борці, і борці з борцями. Без гільйотини, правда. Боялися прилюдно стинати голови, тихенько, в підвалах розстрілювали. Та й не дала б собі ради гільйотина, захлинулася, мусила б без перерви працювати вдень і вночі. Ну, французам іще вистачило клепки загнати машину доктора Гільйотена кудись у гараж і влаштувати тут, на майдані страти, Площу Згоди. А де наша Площа Згоди? У Києві, Москві, Пітері? Де? Може, пора миритися, погоджуватися, намагатися зрозуміти одне одного? Хіба рано?
Охолонувши від кривавих видовищ, викликаних у пам;яті, пройшлися мостом Олександра ІІІ, розкішно прикрашеним позолоченими кінними фігурами, амурами, гірляндами квітів. Борис повідомив, що міст споруджено в пам;ять про франко-російську угоду, підписану у дні Всесвітньої виставки, на якій був присутній цар Олександр. З пікантних подробиць повідомив і те, що сюди, в Париж, тоді таємно приїхала і його… ну, фаворитка грубо, коханка – ще гірше, ні, жінка, яку він любив, Катерина Долгорука.
- Зрозуміло, на що ви натякаєте, мій царю. Де ж розпочато будівництво моста Бориса ІІ? – єхидно зауважила Софія, негайно отримавши компенсацію за надмірну мудрість у вигляді ляпанця по найхитрішому місцю.
- Не треба сміятися, Софіє. Це було справді прекрасне, щире і вірне кохання, яке принесло йому стільки ж радості, скільки й муки. І було тоді цареві трохи менше років, ніж мені зараз.
- Зате Катруся годилася мені в дочки. Він хоч у молоду дівчину закохався, як нормальний мужик свого віку! А ти… Знайшов собі пару! Мені багато років, Борисе, - зітхнула Софія. – Так багато, що я їх майже перестала рахувати. А чомусь не відчуваю. Поруч з тобою здаюся собі цілковитою дівчинкою.
- Ти і будеш дівчинкою, маленька, довго-довго. І я буду любити тебе довго-довго…
- Як Олександр Катерину?
Ліричний настрій чомусь полишив Бориса, він забрав руку із Софіїного плеча.
- Мала, згадай історію. Знайшла ж ти місце, чесне слово!
Софія озирнулася довкола, зітхнула, підморгнувши амурам, що вже понад сто років прикрашали міст імені закоханого імператора, згадала, чим закінчилася історія кохання, такого щасливого і такого трагічного.
- Вибач, Борисе, я ні на що не натякаю. У нас, в Росії, тобто у них, в Росії, обходилися без гільйотини. Бомба, пістолет… Шкода Олександра. Але він принаймні покинув Катрусю не з власної волі, він кохав її до смерті. В прямому розумінні, без перебільшення. Знаєш, смерть коханого легше пережити, ніж зраду.
- Ти так думаєш?
- Я не думаю, я знаю. Я точно знаю.
Максим, який довгенько вже розглядав скульптури, що уособлювали алегорії Сени і Неви як знак дружби двох країн, почувши, про які інтимні речі йдеться, підійшов ближче:
- Щось ви заговорили, мені здається, про сумне. Ви, Софіє Андріївно, про роки згадували. А в декого день народження днями, з декого півлітра, вам не здається?
- Максиме, ти нас запрошуєш?
Побачивши замішання на обличчі колишнього охоронця, звільнив його від тяжких дум колишній бос. Він, здається, передбачив усе можливе й неможливе.
- Не журися, друже, ніхто не збирається тебе “розкручувати на кабак”, так у вас, українських бізнесменів, говорять?  - посміхнувся Борис. – Просто в день народження Софії я замовив столик у “Дуайєні”. Це один з найстаріших і найвідоміших ресторанів Європи. До того ж неподалік від нашого готелю, на Єлисейських полях.
Софії одразу ж розхотілося продовжувати екскурсію.
- А що я одягну?
Чоловіки сміялися довго й весело.
- Основне питання російської інтелігенції: “Хто винен? Що робити?”, а української жінки “Що одягнути?” – реготав Борис. – І знайшла де цим журитися – у місті, де повно магазинів з найкращим одягом у світі!
- Ще й знайшла з ким журитися! Ви ж, босе, можете їй будь-який з них купити з усім мотлохом!
- Не регочіть, міст завалиться! Знайшли привід! – зацитькувала своїх веселих супутників Софія, яка, власне, не дуже щиро й клопоталася – а Борис для чого?
Міст не завалився. Попри тяжкий клопіт з тим, що ж повинна одягнути українська жінка при відвідуванні одного з найстаріших і найвідоміших ресторанів Європи, Софія все ж дозволила провести себе Еспланадою Інвалідів, привести в музей французької армії в Соборі інвалідів і поставити струнко перед труною Наполеона. Борис не так розповідав, як уголос розмірковував, може, й про своє:
- Отак буває частенько – спершу прославлять, потім зганьблять, виженуть з країни, відречуться. А після смерті привезуть назад, з почестями, як славетного героя, і спершу вся Франція дивитиметься услід катафалкові, поки його повільно, три місяці, везтимуть Сеною від Гавра до Парижа, а потім все місто взимку, у грудневу снігову бурю, якої тут ніколи не бачили, вийде на вулиці, щоб попрощатися з прахом того, кого колись із ганьбою вислали. Якщо цікавить, то Луї-Філіп послав власного сина на острів Святої Єлени, щоб провести ексгумацію тіла і з усіма почестями доставити саркофаг сюди, до місця вічного спочинку і вічної слави.
Софія дивилася на саркофаг з червоного граніту в центрі багатопроменевої зірки чи сонця, де по краю лаврового вінка, що оперізував гробницю, викарбувані були назви великих перемог героя – Аустерліц…
- А це що, Борисе? – захвилювалася Софія. – Поглянь, отам! Moscowa! Москва? Вони що, вважають Москву своєю перемогою? Місто, з якого їхній великий герой, мармур йому пухом, утік, мов побитий пес?
- Софіє, не примушуй великого чоловіка вертітися у трунах. Чуєш, усі шість трусяться? Так, Москву Наполеон узяв, це історичний факт. Був він у Москві?
- Ну, був, – мусила змиритися полум;яна патріотка з незаперечним фактом. Труни одразу перестали труситися.
- От бачиш, був, значить, переміг. А нам завжди, ще зі школи, втовкмачували, що Наполеон під Москвою зазнав поразки, і під Бородіно також. А французи вважають, що переміг. От тобі й історія. Спробуй розберися!

Бульвару Сен-Жермен знову не пощастило. До нього залишилося буквально два кроки, але Софія, накрутивши кілометрів двадцять залами музею, мостами, вулицями, запросила відпочинку.
- А де наша машина?
- Поруч, мадам! – показав на брудненькі сходи донизу Борис. Ні, краще називати цього чоловіка Генріхом, ніяк не звикну до його нового обличчя, подумала мадам.
Спустилися в метро. І Софія виявила, що при всіх своїх відмінностях від київського, паризький метрополітен має одну споріднену рису: жоден із паризьких галантних кавалерів, так само, як і київських, не поступиться дамі (мадам, леді, пані – потрібне підкреслити) місцем у вагончику! Жоден!
Приємно стішена тим, що знайшла, нарешті, щось рідне у чужому місті, Софія притулилася до плеча Борисові, вчепилася у Максимів біцепс і в такому підвішеному стані проїхала кілька зупинок до їхньої вулиці Сент-Оноре.
Дорогою до готелю розмірковувала:
- Знаєш, Борисе, виявляється, я чудово знаю Париж. Я тут уперше, але знаю назви майже всіх вулиць, площ, палаців, музеїв! Я тут усе знаю!
- Ну, звісно, телевізор… - втрутився Максим.
- І зовсім ні, Максиме. Я знаю старий Париж, з книжок їхніх геніальних співвітчизників – Дюма, Гюго, Золя. Перечитай “Графа Монте-Крісто”, “Графиню Шарні”! Вся історія і географія! От чому у нас так ніхто не пише? Щоб прочитав який-небудь Ганс чи Шарль книжку про Тернопіль, про його чарівні вулиці, будинки, і так йому закортіло побачити цю красу!
- Це, Софіє, називається туристичний менеджмент. От і написала б так! Що, слабо?
- Борисе, у віршах так не вийде.
- То написала б роман!
- І напишу! Подумаєш, роман! Я он підручники пишу, а то роман!
- Що за підручники? – насупив брови Борис.
Софія розповіла і отримала чергову порцію гарячих за те, що не шанує здоров;я, що така робота дуже шкодить зорові, але вже звично похитала схвально і слухняно головою і пропустила повз вуха. Зараз її турбувало інше – де мій прохолодний душик, де моє м;якеньке ліжечко, де моя подушечка, на яку можна високо покласти багатостраждальні ніжки? І врешті, може б мадам уже що-небудь і з;їли? Наприклад, смаженого вовка під майонезом? Зовсім не до речі краєм свідомості майнув образ високого чоловіка у біло-срібному, і київський ресторанчик, і власна голова на його плечі… Відчепишся колись, маро? І в Парижі спокою немає…
Після пізнього обіду, майже вечері, прохолодного душу до і після, в процесі вилежування з ніжками високо на подушці, постали інші проблеми: що одягнути, що взути, що начепити на шию, на вуха, на носа, аби не зганьбити іменинного дня і честі “Дуайєна ”.
- Мала, який подарунок хочеш на день народження? – в тон її думкам запитав Борис.
- Комп;ютер! – відповіла, не думаючи й хвилини.
- Ніколи!
Вперше наштовхнувшись на таку рішучу відсіч власним зазіханням, Софія не знайшла іншої зброї, як насупитися і відвернутись, одверто-голосно схлипнувши.
- То нічого й питати, скупердяй нещасний!
- Давай щось інше, мала. Комп;ютер навіть не проси, не отримаєш. Очі, лялечко, очі мусиш берегти! Чого душенька хоче?
- Нічого.
Спроба перебратися в іншу кімнату і влягтися у гіркій самотині на канапі була придушена в жорстокий і брутальний спосіб – зв;язано, перенесено, покладено, роздягнуто, ціловано.
- І так буде з кожним, хто не купить холодильник “Донбас”! – резюмував Борис улюбленою приказкою.
- Гер Генріх, не видавайте своє совкове минуле, переходьте на якийсь “Вірпул”, “Електролюкс” абощо, - буркнула Софія.
- Сонечко, вдома у нас є комп;ютер, навіщо купувати.
Софія глянула очима, в який так чітко читалася класифікація домівок, де “твій” і “мій” аж ніяк не ідентифікувалися і не поєднувалися, що Борис відвів свій гарячо-шоколадний погляд і замислився над правомірністю сентенції “Ніколи не кажи “ніколи”!
А ранок дня, коли зозуля почала відлічувати вже не перший рік п;ятого десятка, як не прикро, переконав Софію, що коли маєш справу з таким чоловіком, як Багров, краще ніколи не казати “нічого”, бо доведеться або відмовитися від своїх слів, або втратити лице. Софія не належала до племені самураїв, тому легко зробила і те, і друге. Ще б пак! Задля  свята Борис влаштував їй екскурсію в найкращий з погляду жінки музей світу – “Галері Лафайєт”!
На відміну від музеїв, експонати, виставлені у вітринах цього величезного магазину, ба ні, комплексу магазинів, можна було вибирати, міряти, купувати, запаковувати у фірмові пакети і забирати із собою!
- Ну що, поїхали? – запрягли свого мустанга чоловіки, яким “шопінг” стояв поперек горла, як усім істотам “мужеська полу”, які населяють цю планету.
- Ні, не поїхали! Борисе, а це, що, опера? – показала Софія нечемно пальцем на фантастично гарну будівлю попереду “Галері Лафайєт”.
- Гранд-Опера, до ваших послуг, мадам!
- Борисе, ну, давай заскочимо на хвильку, я тільки гляну!
- Софіє Андріївно, змилуйтеся, з мене досить! Надворі плюс тридцять два, в роті – Сахара!– почав благати Максим.
- Гаразд, хлопчики, он якісь столики, кафе, мабуть, випийте собі кави чи пива, а я збігаю на хвильку.
Софія підвела голову і почала по складах розбирати напис на вивісці: “Кафе де ля Пе”! Відоме ж місце! Ну й Париж! Кави будь-де не вип;єш, куди не підеш – всюди музей!
Звільнившись від набридливої вже опіки своїх “хлопців”, вхопила фотоапарат, щоб усмак поклацати на волі, і побігла на протилежний бік вулиці, до Гранд-Опера.
І справді Гранд! Грандіозна, велична, розкішна будівля! Софія поклацала трохи знадвору, потім зайшла до середини. Біля входу її привітали чотири величезні скульптури великих композиторів – Люллі, Гайдна, Генделя. Вона притулилася до постаменту під кам;яним Генделем, який натхненно вимахував кам;яною правицею, не досягаючи головою навіть до каблука його здоровенного капця, і почала шукати очима когось, хто увічнив би її на цьому тлі. Якась худенька пані бальзаківського віку, що показувала щось угорі молодій худорлявій чорнявці – не то іспанці, не то італійці, відгукнулася на це безмовне прохання і запропонувала свої послуги:
- Do you want to have a picture?
- Yes, please! – відповіла Софія і гарно усміхнулася до знимки і до привітної пані.
Поклацала іще, вибігла на вулицю і подалася довкола, бо, на відміну від наших будівель, де архітектора чомусь найбільше цікавить фасад, а ззаду – там можна будь-як, ніхто не побачить, французи робили свої будинки гарними з усіх боків. Тут – колона з позолоченим ангелом на вершині, тут – пам;ятник комусь із композиторів, тут – широкі сходи з під;їздом, мабуть, для артистів, для отих примабалерин і примадон! Софія прилаштувалася сфотографувати цю красу і почула:
- Madam, picture?
- Yes, please!
Позад неї стояла та сама пара, що в опері – невисока білява пані, дуже французька і дуже худорлява, біля неї – чорнявка іспанського типу.
- Where are you from? – спитала, звідки вона, білявка.
Софія не знала навіть, як відповісти. Здебільшого слово “Україна” викликало запитальний вираз на обличчі тих, з ким вона знайомилася.
- You don’t know. You cann’t know. – Відповіла: “Ви не знаєте, звідки вам знати?”
- Why? Is your country situated in Europe? – Чому? Ваша країна знаходиться в Європі?
- Yes. My country is Ukraine.
- Ukraine? I know Ukraine! My mother and father are Ukrainians.
От і на тобі! Пані не лише знає Україну, але й батьки її родом з України! Чудеса, та й годі. Софії захотілося подарувати їй щось наше, на згадку про рідний край. Але усе, навіть дрібнички в торбинці, були заморські – Франція, Німеччина. І враз згадала – силянка з бісеру на шиї! До кожної блузки мама виплітала їй по такій чудовій національній прикрасі. Зняла:
- It is from my mother to your mother! Це від моєї матері – вашій! – І побігла, махнувши рукою, бо назустріч уже йшли, розхвилювавшись, Борис і Максим.
Розповіла пригоду.
- Треба ж отак – посеред Парижа зустріти українку!
- Париж – дивне місто. Тут іноді відбуваються дивовижні, непередбачувані зустрічі, - думаючи про своє, проказав Борис. – Якщо вірогідність зустрітися двом людям в іншому місті рівна мільйонним часткам відсотка, то тут, у Парижі, цей закон не діє!
Якби він знав, як скоро переконається, що має цілковиту рацію!

Мандрівка по “Галері Лафайєт” забезпечила Софію повним комплектом подарунків – усіляких, за винятком, звичайно, комп;ютера, і повним комплектом проблем – а що ж із цього вибрати. Софія дала собі спокій – все одно цю проблему розв;язуватиме Борис, власне, Генріх, власне, Анрі, так краще звучить, ближче до Парижа.

На відміну від сучасних ресторанів, де кожен столик господарі намагаються відокремити, щоб гості могли усамітнитися, “Дуайєн” зберіг своє обличчя місця, куди приходять, щоб на людей подивитись і себе показати – маленькі столики у великому залі.
Їх провели за столик, заздалегідь замовлений для такої урочистості. Софія сиділа, намагаючись тримати спину прямо, бо чомусь відчувала, що в цю оголену спину наче хтось втупився поглядом. Здвигнула плечима, щоб відігнати, але не вдалося. Так і сиділа, мов з ножем під лопаткою, і не дуже тішили усілякі шедеври французької кухні, що ними офіціанти густо заставили невеличкий круглий столик.
- Чудове місце, правда, Софіє? Подейкують, тут Наполеон зустрів уперше Жозефіну, тут співали великі французькі шансоньє!
- Борисе, твої подарунки воістину царські, ти неймовірний, ти…
Софія не знайшла слова. Тиха музика фортепіяно нагадала Борисові про своє, він навіть трохи зажурився.
- Я так давно не грав, Софіє…
- У тебе вдома немає рояля? Обов;язково придбай! І грай щодня!
І раптом зупинилася, одумавши:
- Ні, не треба. Ти гратимеш, як Борис Багров. А там ти Генріх Ваймер.
- Не перебільшуй, мала, не така вже я й велика птиця,щоб хтось упізнав мене по стилю гри на фортепіано. Куплю собі скромненьке піанінко, гратиму одним пальцем “Собачий вальс”!
- Ні, краще “Мурку”, “Собачий вальс” кожен зможе!
Софія трохи повеселішала, але відчуття ножа у спині не минало. Так і кортіло озирнутися, та не дозволяло виховання.
Нарешті музика заграла щось танцювальне. Борис запросив Софію. В неї з;явилася можливість розглянути людей за столиками, але світло маленьких лампочок на кожному з них, особливо у віддалених кутках, не давало можливості роздивитися обличчя, тільки обриси фігур. І тепер Софії уперше почала заважати сітка перед очима.
- Знайомих шукаєш, Софіє? – усміхнувся Борис.
Подали десерт – щось смугасте, солодке і незрозуміле, як уся французька кухня, зате дуже смачне.
Вони вже збиралися йти, коли офіціант підійшов із загадковим виразом обличчя і приніс на срібній таці білу троянду. Подав Софії:
- Це для мадам.
Борис спробував з;ясувати, що це, звідки, але офіціант тільки усміхався:
- Це для мадам.
- Може, у них так заведено вітати гостей. Інколи на прийомах  прийнято дарувати дамам маленькі подарунки – парфуми, квіти.
Та Софія вважала зовсім не так. Вона знала, хто міг подарувати їй білу троянду в день народження!
У номері готелю поставила квітку у вазу і довго дивилася на неї, наче пелюстки могли відповісти, хто ж прислав цей білий спогад.

Дні минали, відмічені то різнокольоровими трубами Бобура чи Бобурга, вона так і не дізналася, як правильно, то дзеркальними паралелепіпедами хмарочосів Дефанса, то водограями Марсового поля, в яких за такої спеки полоскалися собі французи й французята без усіляких комплексів, то нескінченними кінними й пішими статуями Людовіків, Генріхів, Карлів, то садами Тюїльрі.
Біла троянда спершу розпустила пелюстки, тугі і духм;яні, а потім зів;яла і схилилася в зажурі, так і не відповівши на питання, яке Софія сто разів їй задавала – звідки ти, білий спогаде?

РОЗДІЛ ХVІІ

Нарешті у ретельно складеній Борисовій програмі затріпотів переможним прапором Версаль.
Зранку Софія рішуче відклала шорти і кепульку.
- Довгу сукню, панове, капелюшок, туфлі! І самі відповідно одягніться, щоб я за вас перед Людовіком не червоніла!
- Гаразд, мадам, як скажете, - смиренно схилився у поклоні, позамітавши підлогу спальні уявним страусовим пером Анрі. – Може, накажете і кучері напудрити?
- Це зайве, ваша високосте, але зачіску я все ж зроблю! Як мені у цьому капелюшку?

Після блакитно-біло-золотої архітектурної музики Растреллі в Пітері суворо-кам;яний Париж, і Версаль також, видавалися сірими і похмурими, але яскраве липневе, сонце примусило столітні стіни відливати золотом і пишатися своєю величчю.
Біля входу, в центрі величезної площі їх зустрів власною персоною Людовік XIV на коні. Позеленів, правда, від часу, але все такий же – Король-Сонце. Софія у своїй довгій легкій сукні і в туфельках, на низьких, правда, підборах, цим вона таки поступилася нелегкій службі туриста, якого ноги годують, тому він мусить їх шанувати, вклонилася господареві і зразу відчула себе тут своєю. Так і хотілося відшукати поглядом кількох мушкетерів, що несуть службу, охороняючи королівську особу, або прекрасних дам і кавалерів – гостей замку.
Поки вона вправлялася у реверансах, Борис придбав квитки, і вони пішли залами палацу – розкішними анфіладами кімнат, занадто гарними, щоб тут могли жити люди.
Салони Геркулеса, Венери, Діани, Марса, Меркурія, кожен декорований і розписаний відповідно до особливостей міфологічних персонажів, змінювалися перед очима, викликаючи зачарування і запитання – а чи так уже притаманне поняття “культу особи” країнам винятково пострадянського простору? Може, саме з Короля, що сам собі привласнив титул “Сонце”, все і почалося? Всюди він, лапочка, – то в образі римського імператора в мармурі, то в золоті статуеток царственного Людовіка і його ж власної Слави, що з;являлися в портику годинника роботи славетного годинникового майстра Морана кожної години. І вже власною персоною в салоні Аполлона на парадному портреті. Справді, “Держава – це я!” Ну-ну…
Софія вдивлялася у постать, повну правдивої королівської величі, і розчаровувалася все більше і більше. Як би не намагався художник полестити зовнішності монарха, це обличчя ніяк не могло належати сильному і гордому чоловікові! Славо- і сластолюбцеві – о, так! Скільки замилування собою! Ці ніжки у шовкових панчішках, що відкривають і чітко вимальовують кожен м;яз і кісточку, виставлені напоказ, мов у балерини, ці туфлі на високих червоних підборах, надто крихітні, щоб належати мужчині, ця тендітна ручка, якою він недбало спирається на скіпетр, мабуть, бо поруч лежить корона. Кажуть, цю моду виставляти напоказ ноги сам Людовік і вигадав, бо вважав власні нижні кінцівки дуже гарними. Ну, ноги ще нехай! А обличчя! Баб;яче, просто баб;яче, та й годі, навіть не жіноче! Тонкі маленькі губенята стиснуті аж наче презирливо, очі дивляться на марноту світу з висоти зросту, положення і розчарування у всьому, що може цей світ дати.
Французи лестили свому монарху, вибираючи на його роль у фільмах витончених красенів. А може, в молодості він і був таким?
Розкішна мантія, підбита горностаями, відкинута набік, щоб показати ноги, нагадала Софії про свій королівський капелюшок, який, як і більшість Борисових подарунків, залишився в його квартирі і для неї зник без сліду.
- В цьому салоні колись знаходився тронний зал Людовіка, он там стояв срібний трон висотою понад два метри, тут король проводив урочисті аудієнції, - продовжував екскурсію Борис.
- А де тепер трон?
- Немає. І срібний трон, і срібний меблевий гарнітур, що прикрашав колись салон Меркурія, у 1689 році, в часи безгрошів;я, Людовік наказав переплавити для поповнення державної скарбниці.
- Безгрошів;я… Я думаю! Ще б пак, стільки грошей витрачати на розваги, будівництво палаців. Уявляєш, у скільки йому обійшовся Версаль?
- Ну, Версаль я б не зачіпав, будівництво – справа благородна, принаймні щось залишається для майбутніх поколінь. Найбільше грошей потребують війни, повір моєму досвіду.
Софія одразу повірила. Вони перейшли в салон Війни.
- Зал присвячено перемозі Людовіка над сусідніми державами у Голландській війні. Он над каміном він сам в образі античного воїна, а внизу мазу історії Кліо записує цю подію.
- Знову він, красивий!
- От тобі маєш, що за непостійна у жінок натура! Носилася з Людовіком, мов із першим коханням, а тут на тобі – розлюбила!
Софія вперто супила брови:
- Терпіти не можу чоловіків, які милуються собою, наче баба!
- А жінкам, значить, можна?
- Звичайно, можна, ми ж для того на світі і є, щоб собою милуватися і вас, зрадливих, милувати! – кокетливо поправила кучерики і капелюшок мадам Софія, маючи себе за графиню щонайменше і мало зважаючи на грізний погляд Людовіка-воїна, що готовий був пронизати списом нахабну гостю, яка посміла обізвати його бабою.
- Зараз матимеш таку можливість – милуйся, скільки завгодно! Галерея дзеркал! Спеціально для таких, що люблять собою милуватися, збудовано. Він, Людовік, збудував.
Вони увійшли в центральний зал палацу – довжелезну галерею, одна стіна якої до самої підлоги була прорізана високими французькими вікнами – до самої підлоги, а інша всуціль складалася із дзеркал! Сонце, яке лилося цього літнього дня крізь вікна, відбивалося у дзеркалах і створювало у цьому морі світла настрій свята.
- Тут, напевно, колись влаштовували бали, правда, Анрі?
- Ти запитуєш мене, наче я тут тоді був і все бачив! – усміхнувся своїми новими губами і колишніми очима Борис.
- А мені здається, що ти всюди був, все бачив і все знаєш!
Вони відвідали парадні спальні короля і королеви. Тут не втерпів Максим, який тепер уже без особливого захвату спостерігав зміну одних розкішних покоїв іншими.
- Вони що, окремо спали? Во дають! В гості ходили одне до одного?
- Ходили. Бачиш, отам двері?
Максим і Софія ледве роздивилися зовсім непомітні серед загальної пишноти гобеленового драпування двері.
Спальня короля вражала своєю розкішшю – суцільне золото і трохи царського пурпуру.
- А навіщо тут так багато оцих м;яких стільчиків? Цей ж не концертний зал, спальня! – спитав Максим.
- Кому – спальня, кому – концертний зал. Це для придворних дам і кавалерів. До речі, на цьому ліжку королева не тільки спала, а й народжувала дітей, спадкоємців престолу. І коли лікар оголосив, що королева от-от має народити, в спальню кинувся наповп – кожен хотів побачити на власні очі, як народиться спадкоємець. Найбільш цікаві навіть вилазили на стіл, щоб краще роздивитися! Так пишуть сучасники!
Софія вголос поспівчувала нещасній жінці, яка і в такий однаковий для всіх момент болю, страху і страждань мусила залишатися королевою і тужитися, не втрачаючи величі!
Про це, мабуть, думав і Максим:
- Ну, блін, звичаї! А як тут з… ну, король також людина, також є місце, куди він пішки ходить?
- Для короля є. Правда, для іншого люду такі заклади тут не передбачені.
- Не може бути, Генріху! Як “не передбачені”? Тут же збиралися сотні гостей!
- Так оті сотні, на жаль, були позбавлені можливості здіснювати свої потреби у комфорті. В парку…
- Ой, Борисе, не продовжуй, мені зле!
- І взагалі в ті часи ванна вважалася не таким вже й необхідним елементом гігієни. Чого королю митися? Він і так чистий! То хай собі простий люд, напрацювавшись на полі чи на будові оцього ж самого палацу, миється, а панам не треба. Ванна, звичайно, тут була, але користувалися нею не так часто, як сьогодні.
- Генріху, досить! Щось це не дуже пов;язується із моїми уявленнями про Францію, французів…
- Про сучасну Францію, зайка, про сучасну. А тоді… До речі, немає лиха без добра. Відомі на весь світ французькі парфуми як раз і завдячують своєю стійкістю і густим запахом саме цьому прикрому для тебе факту!
- Генріху, ти хочеш сказати… Ні, хвильку, я спробую осмислити те, що ти маєш на увазі…
Максим, як виявилося, тямився на таких речах краще:
- Софіє Андріївно, та що ви ніяк врубитися не можете! Не миються люди місяцями, от воно і воня… А щоб не воняло – духами! Я правильно кажу, бос?
- Саме так. А щоб не чути довколишніх “приємних” ароматів, вигадали ще й високі коміри – і для краси, і для захисту!
- Досить на цю тему, все, все, все! Не для того я вбралася у капелюшок!
- “Мовчу, Гріша, мовчу”! – слухняно перейшов на інше Борис. – Ми у покоях королеви. Цей салон декоровано у зелених тонах, які загалом вважалися не королівськими, на особисте замовлення Марії-Антуанетти. А в наступному залі, це щось на зразок їдальні, вечеряв колись разом із монаршою сім;єю юний Моцарт.
- А це, мабуть, Марія-Антуанетта з дітьми? – показала Софія на картину, де жінка у пишній оксамитовій червоній сукні тримала на руках маля, поруч притулилася до матері дівчинка років десяти, а біля порожньої колисочки, задекорованої чомусь чорним, стояв хлопчик, підтримуючи оте чорне покривало.
- В колисочці, за задумом художниці, мала лежати дівчинка, дочка Людовіка і Марії-Антуанетти, але вона, на жаль, померла саме під час написання портрета, тому колисочка у чорному. А хлопчик, дофін, спадкоємець, майбутній Людовік XVII, підіймає чорну завісу не лише над колисочкою, а й над своїм жахливим майбутнім – він умре у тюрмі Тамплієрів у 1789-му, під час революції, яку називають Великою. Виживе з усієї сім;ї тільки оце маля, що сидить на колінах у матері. Виживе, стане герцогинею Ангулемською, і перетворить камеру в Консьєржері, де ми з вами вже бували, на капличку, в пам;ять матері, королеви-мучениці.
- Генріху, Анрі, Борисе, досить про сумне. Бідолашна королева! Хай би там собі мала скільки завгодно коханців, хай би там що накрутила з тим клятим кольє, про яке писав Дюма, вона не заслужила такої страшної долі! А що в наступній залі?
- Знову сумне, Сонечко. Це Зала Варти, тут розміщувалася особиста охорона королеви. Під час революції, 6 жовтня 1789 року, коли гендлярки з паризьких ринків пішли на Версаль, варта загинула тут, у цій кімнаті, давши можливість королеві сховатися у покоях короля.
- Як страшно, Анрі… Адже кожна з цих жінок мала дітей. Кожна з них окремо не хотіла смерті королеви, маленького дофіна…
- Кожна окремо – ні. Але натовп – страшна сила.
- Все зовсім як у нас…
В такому не дуже сонячному настрої вони вийшли з палацу. Софія крокувала, ледь притримуючи поділ довгої сукні, і дивилася під ноги, бо доріжку вкривали дрібненькі камінці. 
- Сонечко, підніми голівку! Сьогодні – день Великих фонтанів!
Перед очима відкрилася перспектива парку і Великих, ні, величних, фонтанів! Сонце вигравало в краплях, струменях, струмочках, що потужно злітали в сліпучо-яскраве небо, перетиналися, розліталися на окремі краплини, спадали додолу рясними водограями. Вода, така прохолодна й бажана спекотного липневого дня, була усюди – в спокійних величезних басейнах, що віддзеркалювали у тихій гладіні небо, у великих фонтанах, населених міфічними істотами – прекрасними і потворними.
- Оце – Водний партер. Басейн Латони.
- Ясно. Латона – це ота гарна жінка на вершині, а жаби довкола – це перетворені Юпітером на потвор злі люди, які її образили, так, Анрі?
- Ти – експерт у міфології, Сонечко.
- Аж ніяк, нахапалася по верхах, і досить, це ти у нас – кладезь премудрості. Я не про те. Не дуже мудра жінка була ця Латона. Поглянь – адже і тепер вони не припиняють поливати її… ну, не брехнею, а водою, правда, але ж жаби… Ні, все як у нас…
- Знаєш, Софіє, якби я брався перетворювати кожного, хто мене образив, на жабу, кількість земноводних значно збільшилася б.
- Ну, ті, хто тебе образив, перетворювалися б не на жаб, а одразу на драконів, це люди не такого дрібного кшталту.
Софія задумалася.
- Послухай, Борисе, - вона зверталася до нього то по-новому, то на старе ім;я, залежно від того, де перебували на той час її думки. – Борисе, а серед тих, хто тебе образив… Ні, серед тих, кого ти образив, немає випадком жінки з родимкою над верхньою губою?
- З родимкою? Ні. Точно, ні. Максиме, правда немає?
- З родимкою в нашому колі немає нікого. Це я точно знаю.
- Значить, вона не з вашого кола. Гаразд, не будемо про сумне. Анрі, розповідай далі!
Вони ішли далі, милувалися акуратно підстриженими химерної форми деревами і кущами – круглі, квадратні, конусоподібні форми крон демонстрували величезну майстерність і ретельність садівників. Басейни, водограї, боскети змінювали один одного, створюючи то парадні алеї, то закутки, зручні для побачень закоханих.
Цього чудового дня парк Версаля був як ніколи повний людом – різні мови, різні відтінки шкіри, різні обличчя – весь світ, здавалося, з;їхався помилуватися одним із чудес світу, створеним так давно і таким досі прекрасним. Софія не роздивлялася облич, не вслухалася в слова.
І враз почула: “Оурист!”. Ні, мабуть це здалося, мабуть, “O, rest!”, відпочинок… Вона різко озирнулася, ледве не згубивши капелюшка. На тому боці фонтана стояла жінка, тонка, струнка, в шортах і топику. Акуратна зачіска нагадувала темну хутряну шапочку. Вона тримала за руку високого чоловіка у білому чи світло-кремовому, з платиново-срібним волоссям. Через хмару дрібного водяного пилу, на який розлітався за задумом творця струмінь води, роздивитися обличчя Софія не могла, та й сітка перед очима не дозволяла. І не хотіла. Кожен, хто тримає за руку жінку, не цікавить її в принципі. Та серце неприємно зойкнуло і замлоїло – а раптом він?
Розкоші Тріанону, позірну простоту королівської ферми, грот Аполона Софія сприймала тепер також наче через сітку. Срібло й платина не давали їй тепер спокою. Це був він чи не він? З ким?
- Софійко, ти геть стомлена, час відпочити. У тебе нічого не болить? - захвилювався Борис, відчувши таку різку переміну її настрою. Кожну хмаринку на чолі він тепер ладен був списувати на стан її здоров;я і одразу був готовий бігти по лікаря.
Вони пішли назад. Біля фонтану, де Софії примарився Орест, вона схилилася і підняла маленький світло-кремовий камінець, стиснула в кулаці.
Щоб розважити свою Сонечку, Борис розповідав щось веселе про королівські прийоми у Версалі, про те, що Людовік полюбляв сам поливати квіти в саду, не забуваючи задля розваги побризкати водою на придворних дам і кавалерів.
- Уявляєш, Сонечко, цими алеями ходила й твоя улюблена Анжеліка!
- Уявляю. До речі, не так давно почула від Петра Лота…
- А хто такий Петро Лот? – насторожився Борис.
- Не хвилюйся, він поважний одружений чоловік, доцент кафедри теорії літератури, письменник, коротше, чоловік дуже мудрий і зовсім не схильний до зальотів.
- Гаразд, переконала. А до чого тоді тут Анжеліка?
- А Петро прочитав мені шматочок з книги Івана Кошелівця “Думки дорогою до себе”: “Нам бракує українських “Анжелік”!
- Ви провадите такі серйозні розмови?
- Так, Борисе, у Петра вдома щось на зразок літературного клубу, приїздять літератори з усієї України, і з-за кордону. Цікаві зустрічі, але у мене завжди бракує на них часу. Та й сиджу як турок – я в літературі, власне, в теоретичній її частині, тямлю мало.
- Але ж ти стільки читаєш!
- Багато, але не те, що вони.
- Так читай те!
- Не можу. Нудно! Нудно, Анрі, аж до неможливого нудно! Для кого вони пишуть свої книжки, не знаю. Мабуть, одне для одного. Самі пишуть, самі читають, самі хвалять, самі премії один одному дають, а потім знову хвалять. А я, убий мене, не можу до кінця дочитати жодної їхньої серйозної книжки! Більше того, скажу по секрету, Петро сам не може! Ще перші сторінки потерті, покреслені, видно, що читані, а потім – чистенько, біленько, навіть не перегорталося. По книжці ж видно, читали її чи ні.
- А Анжеліка? Це не нудно?
- Зовсім ні. Але якби ти її читав, переконався б, що там не лише любовні пригоди. Дуже багато про історію Франції, її тодішні звичаї. Не така вона вже й порожня, як намагаються подати високочолі літературні мужі. От якби я писала роман, описала б і нашу поїздку в Париж, і Версаль, і цей чудовий парк, і водограї, і палац – усе! Можливо, прочитає той, хто тут ніколи не бував і приїде подивитися. А той, хто не має змоги приїхати, бодай прочитає, і теж наче побуває тут!
- Але ж це – велика майстерність – описати, щоб людина наче побувала, наче на власні очі побачила… Так не кожен зможе.
- От і я не зможу. Тому й не пишу.
- А ти б спробувала, крихітко, раптом вийде?
- Ой, Анрі, раптом ніколи нічого не виходить, раптом тільки кицьки народжують. Ходімо краще пообідаємо, бо Максим зараз відгризе Латоні ногу, бач, як зиркає!

Ще більш голодними очима зиркав Максим увечері на ніжки танцюристок з кабаре “Лідо”, куди їх повів Генріх.
- Оженити б тебе, Максиме, - розмріявся Борис.
- Та вас і самого пора, босе, - врубав правду-матку Максим.
- І я кажу, що пора. Так ніхто не бере. Ніхто мене не любить, ніхто мене не хоче, друже Максе, - зиркнувши на Софію, яка очей не зводила з учасниць шоу, і начебто й не чула, про що йдеться, зауважив Борис, він же Генріх, він же Анрі. Усі троє гірко зітхнули.
Простуючи пізнього вечора, майже вночі Єлисейськими полями до готелю, Борис розпочав розмову, задля якої і привіз Софію сюди, у це вічне місто кохання і закоханих.
- Максиме, чи не пора тобі збиратися додому? Там робота стоїть…
- Так ви ще Лувр обіцяли, босе. А потім зразу додому.
- От і чудово. Завтра остання неділя місяця, безкоштовний вхід до Лувру, завтра й підемо. І зразу додому.
- Гаразд. От тільки Софія Андріївна нехай речі збере, щоб потім в поспіху чого не забути.
- А Софія Андріївна нікуди не поїде. Ти повернешся один. Так, Софіє?
Він не чекав відповіді одразу. Софія мовчала.
Розмову вони продовжили вже в готелі, без Масима.
- Борисе, я поїду разом з Максимом.
- Ні, ти залишишся! – в голосі Бориса з;явилася знайома твердість.
- Ти змусиш мене залишитися? Ти маєш охорону, яка зв;яже, як Ореста, і силоміць відвезе до Німеччини? Не думаю, що це вдасться, Борисе.
- Я зовсім не збираюся застосовувати примус. Ти розумна жінка. Ти залишишся, бо любиш мене.
- Я? Люблю?
Софія одразу пошкодувала і про голос, і про тон, і про вираз обличчя, який поза її волею зробився замалим що не насмішкуватим.
- Ні, Борисе, позбався ілюзій. Те, що нас пов;язує – не любов. Принаймні з мого боку. Це величезна повага до твого інтелекту, розуму, щира приязнь. Але не любов. Я вже досить доросла і досвідчена жінка, щоб відрізнити ці речі.
- От і чудово. Щира приязнь, повага – це саме те, на чому можна і потрібно будувати тривалі стосунки двох дорослих людей. Ми вже не в тому віці, коли говорять про ці любовні спалахи.
- Хіба, Борисе? Мені здається, що саме в цьому віці люди й повинні позбутися дитячих уявлень про світ. Єдине, задля чого варто жити, це саме оті любовні спалахи, все інше – суєта і обман. Ми вже знаємо одне одного багато років. І про кохання не йдеться.
- Облиш. Ти знаєш, що я люблю тебе. І цього достатньо. З мого боку – любов, з твого – приязнь і повага. Досить.
- Послухай, Борисе, тобі це не нагадує укладання угоди – з твого боку стільки, з мого – стільки?
- Добрий шлюб – це добра угода. Я вкладаю кохання і отримую кохану жінку, яка поважає мене і десь у глибині душі також любить, хоч і не признається у цьому. Що отримуєш ти? Софіє, ти довго і добре мене знаєш. Тому легко можеш передбачити, яке життя тебе чекає. Комфорт, спокій, людина, яка дбатиме про тебе, про твоїх дітей, забезпечить достойний рівень життя в цивілізованій країні.
- В чужій країні, Борисе. В чужій країні, де ти живеш під чужим іменем. Серед чужих людей. Без права побачити іще хоч раз рідну землю. Не страшно?
- Страшно. Я вже досить довго живу в чужій країні, під чужим іменем, без права повернутися на рідну землю, що мав час це зрозуміти без твоїх нагадувань. І саме тому я прошу тебе залишитися зі мною, саме тому! – Борис зірвався на тонкий навіть не крик, а зойк, який боляче врізав Софію по серцю. Його пальці, переплетені у знайомому з Пітера жесті майже розпачу, говорили більше, ніж вираз обличчя, чужого обличчя, яке він ховав, низько опустивши голову.
- Самотність удвох – це половина самотності? Я не готова до цього, Борисе. Я не можу. У мене вдома діти, мама, робота. Книжки. Мої читачі. Моє місто, мій Тернопіль, який я люблю, і він любить мене. Люди, які називають мене шанобливо “пані Софія”. Врешті, там мої діти, моя мама, там могила мого батька! Ти ж пропонуєш мені не еміграцію навіть, коли люди запрошують до себе родину, приїздять вільно й відкрито на батьківщину у гості, а зникнення, майже смерть! Правда, це так?
- Ну, майже так. Але повір, дуже, дуже багато людей в Україні віддали б усе, щоб оселитися отут, в Європі, жити спокійно, розкішно, якщо хочеш, одягатися в найкращих модельєрів, подорожувати, побачити весь світ! Що, за великим рахунком, значать твої вірші, книжки? Що вони тобі дають? Славу, гроші? Нічого! Хіба ти можеш на свою платню кандидата наук поїхати з дітьми в Париж, показати їм місто?
- Нехай. Ти правий, поки що я не можу заробити на поїздку до Парижа, ти правий, Борисе, - підвелася і випростала спину Софія, – але не така вже я й нікчема, як ти собі уявляєш. Вдома я – Софія Зорич. Пані Софія. Там я – хтось. Викладач. Лікар. Письменниця, врешті. А тут ніхто. Працюватиму у тебе безкоштовною служницею.
- Про що ти говориш? Якою служницею? У мене покоївка і куховарка. Ти ніколи й пальцем не торкнешся до плити!
- Служити можна по-різному. Такі чоловіки як ти завжди примушують жінку служити власним інтересам, не біля плити, то в іншому. Ти ламаєш людей, Борисе, примушуєш їх служити собі, ти так добре навчився це робити, що й не помічаєш. Навпаки, хочеш, щоб вони тобі за це довіку дякували!
- Неправда! Хто влаштував тобі презентацію книжки? Хіба я це зробив для себе?
- Гаразд, Борисе, припинимо. Я не готова до того, щоб залишити сім;ю.
- Сім;я – це передусім чоловік. Самотня жінка – це не втілення жінки щасливої.
- Ти цілком правий, Борисе. Самотність важко назвати щастям. Але хіба на чужині людина не почувається самотньою?
- До твоїх послуг книги, фільми, телебачення, інтернет – хіба можна за таких умов вважатися відірваною від дому? Врешті, зовсім не обов;язково зникнути без сліду. Ти зможеш надсилати матері і дітям гроші, на які вона житиме краще, ніж з тобою зараз. Згодом ми зможемо, мабуть, забрати їх до себе, а поки що допомагатимемо їм грошима. Подумай про це! Надсилатимеш кожного разу з іншого міста, щоб…
- Щоб не вичислили ті, кого ти образив. Знаєш, Борисе, я не жартую. Юпітер не перетворив нікого з них на жаб, вони цілком реальні, живі і сильні люди, вони шукають тебе! Хтось встановив у Максимовій машині “жучок” для прослуховування, якась жінка з родимкою над верхньою губою уважно стежила, як я проливала крокодилячі сльози над твоєю буцім могилою! Значить є хтось, хто тебе шукає, кому ти потрібен!
- Знайти мене в Європі – абсолютно нереально.
- Зате цілком реально знайти мене! І Максима! Обличчя, паспорти, машина – нічого складного для тих, хто вміє шукати.
- Тому я й товкмачу Максові, що йому пора додому, нічого тут стовбичити, приваблювати своїм “Вольво” і фейсом кого не треба! А вдвох ми розчинимося у Франції непомітно, ніхто не знайде. Замки Луари, Софіє, ти собі уявляєш, яка краса!
Змій не спокушав Єву майстерніше, ніж Борис Софію.
Справді, спершу замки Луари, а вже потім додому!

РОЗДІЛ ХVІІІ

Знайомство з Лувром вони почали з-під землі. Проблема паркування машин була вирішена оригінально й цікаво: під старовинним палацом створили підземне місто, де розміщувалися стоянка для екскурсійних автобусів і машин, магазини, каси для продажу квитків і навіть частина експонатів – зокрема одна стіна підземного переходу являла собою фрагмент старого фундаменту палацу.
Із цього підземого царства вони виїхали ескалатором у величезний вестибюль, що розміщувався під центральною скляною пірамідою, яка з;явилася посеред двору палацу після  зовсім недавньої, у вісімдесятих роках, реставрації, коли й створили підземні розв;язки, значно полегшивши і упорядкувавши життя одного з найбільших музеїв світу.
Цими залами можна було б ходити місяць, рік. Мабуть, оглянути усі експонати взагалі було понад людські сили.
- Софіє, подивимося тільки на безсмертні шедеври – Венеру Мілоську, Мону Лізу, Рафаеля, все інше – по дорозі, побіжно. Прийдемо іще раз, якщо захочеш.
Софія, навчена залами Ермітажа, де також блукала колись, іще з Череватьком, спершу роззявивши рота на кожну стіну і кожну, хай і пересічну, картину, а потім не мала вже ні сили, ні здатності нормального емоційного сприйняття Рембрандта, зберігала свіжість відчуттів для зустрічі з Джокондою, тому ходила залами потихеньку, прохаючи Максима сфотографувати її то біля величної, хоч і безголової Ніки Самофракійської, мармурові крила якої  летять за плечима без рук, повні вітру, то біля Венери, також без рук, зате з головою і тілом ідеальних пропорцій, то біля німфи й амура роботи Канови, що переплели руки в таких ніжних і витончених обіймах, що Софія знову згадала білу троянду, срібно-платиново-кремову пляму у бризках водограю і поцілунок у машині, від якого губи терпкі й солодкі і досі.
Біля однієї скульптури, власне, біля двох, тихим янгольським голосочком, зовсім не схожим на свій звичний бас, попросив її сфотографуватися Максим.
- Софіє Андріївно, станьте між ними, подивіться, які мужики!
Щось в його інтонації не сподобалося Софії і вона озирнулася, уважно оглянувши статуї двох атлантів, які, напруживши направду могутні м;язи плечей і рук, тримали уявну колону чи балкон, але при тому уважно дивилися кудись униз. Виявляється предметом такої пильної уваги був їхній власний орган, який не висів мізерним хробачком, як в інших цнотливих творінь великих грецьких і римських скульпторів, а, ніде правди діти, повстав мужньо і потужно, неначе належав не замореному фізичними вправами давньому грекові, а цілком сучасному, годованому салом українцеві.
- Ну тебе, Максиме, з твоїми жартами! – спалахнула, роздивившись, що ж там у них, у атлантів, повстало.
- Це не мої жарти, це дядько, який їх ліпив, пожартував, а я просто придивився! – хитро усміхнувся Максим, не забувши при тому клацнути фотоапаратом. 
Зали Лувру, принаймні та його частина, яка вони бачили, зовсім не нагадували помешкань, в яких жили люди. Хіба покої Наполеона! Все інше – суто музейні приміщення, оздоблені сучасно, з метою добре зберегти експонати, найвигідніше їх освітити, але мало подібні на палац, на отой знайомий з кінофільмів Лувр мушкетерів і королів. Порівняно з Ермітажем він не те щоб програвав, просто був докорінно іншим.
Софія поділилася своїми спостереженнями з Борисом.
- Не хочу руйнувати твого зачарування Лувром, але за багатством колекції, за кількістю шедеврів світового рівня російські царі й насправді поставили Ермітаж вище багатьох музеїв світу. Якби ще повернути крадене, дароване нібито цьому Хаммеру, та й іншим!
- Хто б казав! Це ж ви, комуністи, платили картинами за експорт революції. От тільки Хаммер картини брав справно, а Америка ще й досі капіталістична країна. Правда, будує комунізм для своїх громадян.
- Годі політики, мала. Ми в музеї, тому насолоджуйся! Ми на шляху до Мони Лізи!
Довжелезна анфілада з трьох чи чотирьох величезних залів вела до місця поклоніння усіх естетів світу, до безсмертного шедевру Леонардо да Вінчі.
З огляду на кількість кілометрів, які вони накрутили вже сьогодні залами музею, Борис не зупинявся біля кожної картини, лише біля справді визначних творінь визначних митців, де й обсипав своїх стомлених, та уважних слухачів цифрами і фактами.
- Ходи сюди, Сонечко. “Мадонна в гроті”.
За похмурим колоритом і особливим письмом Софія одразу впізнала пензель да Вінчі. Лик Мадонни світив ніжним золотом Леонардівського “сфумато” крізь п;ять століть. Поруч – картини Рафаеля.
- Борисе, давай трохи відпочинемо, – присіла Софія на м;який диванчик, яких багато стояло посеред зали спинками один до одного, щоб відвідувачі могли спокійно насолодитися роботами уславлених майстрів. Борис обняв її і обережно поцілував у волосся.
- Ну що, Сонечко, подумала?
- Подумала, Борисе.
- І що?
- Скажу біля Джоконди!
Софія відчула якусь дивну втому. Їй зовсім не хотілося у наступний зал, чесно кажучи, вона не надто захоплювалася трохи єхидною посмішечкою цього взірця жіночої вроди, позбавленого брів і вій, цього  загальновизнаного естетичного і філософського символу, заледве що не таїни сенсу життя. Їй не хотілося випускати Борисову руку. Якесь недобре передчуття заполонило душу, прикувало ноги до паркету, зробивши їх важкими й неслухняними, стиснуло дихання клубком у грудях.
- Ну, ходімо до Джоконди. Сподіваюся, ти скажеш їй щось приємне для мене! 
Софія з такою неохотою підвелася, що Максим подав їй руку і вона вчепилася у цей могутній біцепс, що заграв під пальцями, навмисно стверднувши.
Уславлена Джоконда, зовсім не велика за розмірами для тих, хто очікував грандіозності і величі, наче виступала з рами портрета, трохи зверхньо й іронічно посміхаючись до тих, хто заворожено стояв перед портретом і вдавлявся у мигдалеподібні, з ледь припухлими повіками, очі, в лінію рівного, може, ледь задовгого, носа, у вуста, вигнуті у славетній усмішці Мони Лізи.
Борис, який підійшов до портрета окремо від Софії, що все так само ревно трималася Максимової руки, наче ноги їй от-от підігнуться, наблизився, трохи нахилився і спитав:
- То що ж відповість мені Мона Ліза?
І тут ззаду пролунав жіночий голос. Не Софії, і не Мони Лізи, звичайно. Приємний жіночий голос проказав російською мовою, якої Джоконда не знала й знати не могла:
- Добрий день, Борисе Аркадійовичу! Ну, нарешті! Ми вас так довго тут чекали!



Кінець сьомої книги