Малиновий iспит

МАЛИНОВИЙ  ІСПИТ

Звичайна кухня в типовому двоповерховому будинку на околиці провінційного містечка.
Жовтий круглий стіл трохи не по центру. Затишний куточок, у якому, коли буває людно, вдається посадовити шістьох гостей. Якщо докласти стільці, - ще стільки ж.

Зараз гостей немає. Бо ніч.
Я - сама. Бо безсоння. Яке гріх марнувати на повторне засинання.

Щойно відгриміла неочікувана вереснева гроза. Коли ущух дощ і останні краплі, наче диверсанти з парашутами, позіскакували зі стріхи, з наполоханої трави пісню тихої радості завели цвіркуни.

Тепер вони – мої гості. Як і круглий, мов жовтий кухняний стіл, місяць.
Від нього в чотири боки небесної ширяви розходяться яскраві потужні промені-крила.
Місяць зринув, коли небесну твердь ще шматували блискавиці. Та заяснів таким упевненим прожектором, що грозові полохала підтюпцем побігли за обрій і десь там, за полониною, безслідно щезли.

Снуються думки, навіяні ювілеєм приятеля. Пригадується його, 35-річної давності, школярське віршування:

«Місяць рогатий, козак завзятий…»

Зараз він не такий. Він-місяць – повновидий і золотий, як Будда. Він-приятель – заповзятий не шаблею, а виваженим спогляданням зі своєї полонини віку.

…Ми були юними і заспаними. Попід ніч тікали від своїх рідних - на лови синіх птахів. Але ж у темряві, без місяця в небі, не розгледиш, якого вони кольору.

Поверталися вдосвіта, гепалися на ліжко, щоб спати без сновидінь, не володіючи ні тілом, ні душею.

Пощади не давали батьки – будили і тіло, і душу на світанку. Була домовленість – рушати в далекий лісовий зруб на збирання такої необхідної на зиму цілющої малини.

Батьки жваво йшли попереду, прокладаючи нам стежку в лісові нетрі. Ми позаду пленталися заспані з порожніми лункими відрами, які ще належало наповнити дрібною ягодою, і нас дратував ентузіазм поводирів.

Шлях до зарослого ягідником зрубу усе ж було подолано. І збирачі малини роззосередилися на місцевості, обравши собі найрясніші кущі.

Старші, щоб наповнити свій посуд, приступили до справи цілеспрямовано й методично. А ми з приятелем вочевидячки зраділи, що нарешті дісталися райських кущів. Баглося попоїсти ягід і крадьки відіспатися.

Приятель так і зробив. А я, неопірене дівчисько, засоромилася батьків, які забагато надій покладали на нас, дрімотних.

То були приятелеві батьки. Тому їхні надії стосувалися його. Але яка різниця – мене чи його?!

Я зривала малини механічно, майже непомітно для себе. Під ритмічно плавне скрекотіння цвіркунів час спливав думками про синього птаха, якого вночі ловив – а чи спіймав? – приятель.

Коли моє відро наповнювалося малиною до середини, щоразу половину ягід відсипала в приятелеве відро.

Приятель прокинувся з синім птахом на плечі й легким здивуванням. Обидва наші відра були наповнені на три чверті. У батьків посуд був заягодненим по вінця. Я втішалася, що склала малиновий іспит бодай на тверду «четвірку» і що приятеля вчасно збудив синій птах. А може, цвіркуни…

… Ось і минулася несподівана вже вереснева гроза. Ще підоспіє терпкувато-винний жовтень – і, вважай, зима. Отоді малиновий чай палким ароматом покличе нас за круглий жовтий стіл.