Крик души...

Епізод 1.
-Привіт, коханий! Вибач, я трохи спізнилася...
- Кохана, ти спізнилась на 2 години!
Він:
О, Боже! Вже півгодини пройшло, ну де ж вона?! Все, точно, зроблю їй наступний подарунок – годинник! Вона у мене не дурна, зрозуміє натяк, але поки потрібно заспокоїтися. Так, щоб не зігнати на ній злість, згадуємо як проводимо класно разом час, як я її люблю… Ну скільки вже можна!!! Я їй подарую не просто годинник, я їй подарую годинник з маятником і попрохаю, щоб вона його завжди носила з собою! Так, точно, великий, ні, величезний настінний годинник з маятником і зозулею! Це вже буде не натяк, це буде красномовне зізнання!
Ну чому вони завжди спізнюються?! Я сподіваюся моя мила не забула. Чи все ж забула?! Та ні, вона на таке не здатна, проґавити побачення зі своїм хлопцем – це просто вульгарно. Може подзвонити й поквапити? Але це так не красиво... Ні не буду, бо ще й образиться потім. Ну скільки вже можна… Як казав поет: «То робостью то ревностью томим», але Пушкін забув додати: «И тяжкими часами ожиданья!». Гм… можна, в принципі, подумати, що все нормально – адже ще не пройшли оті 2 години, на які вона спізнилася минулого разу... Ні, ні, ні! З цим потрібно боротися – запишу собі нагадування про годинник, сама ідея гарна, ось тільки ж красивий вибрати треба, гідний краси тїєї, яка чомусь так сильно десь затрималась! Ой, бідні квіточки, щось рознервувався, розмахався букетом наче мітлою, жах. Головне для чого брав ці троянди?! Вона ж так любить лілії, а головне сам квапився, щоб не спізнитися, а тут таке! Ой, здається то вона, так, точно, я не можу не впізнати.
 - Привіт, мила, я тебе тут трохи зачекався, хвилюватися вже почав… А все тому, що я її кохаю!
Вона:
„Так я вже майже на місці. А котра година? Ой... Спізнилася... А наскільки? Всього лише на 20 хвилин? О... Ну, трохи перевищила ліміт, але ж я дівчина... Все, прийшла. Стоїть. Привіт, коханий! Що? Так, я спізнилась... Вибач... Ну чому на годину? Всього лише хвилин на 20...” – думаємо ми, в душі усвідомлюючи, що таки трохи винні... Але ж і ваші постійні набридливі чіпляння з цього приводу ну просто у печінках сидять!
Скажу прямо: дівчині дозволено спізнюватися! Ну, звісно не на годину, але ж затриматися хвилин на 15-20 – це навіть етикет дозволяє! З іншого боку: якщо я буду квапитися й поспішати, можу забути нафарбувати очі, або не перевдягнуся у ту казкову кофтинку, що так йому подобається... І, йдучи на побачення з коханим, вигляд буду мати жахливий. Ну скажіть мені, хіба не приємно, коли дівчина вродлива, доглянута... Хіба не варта її краса кількох хвилин чекання? І замість того, щоб сваритися, краще сказати теплі, приємні слова кохання...
А з іншого боку, чекання тільки підсилює кохання. Все справедливо: ми годинами сидимо біля телефонів і чекаємо ваших дзвінків, так що ви вже наберіться терпіння! Між іншим, ще у давнину лицарі годинами чекали своїх дам. Вважалося, що чим довше дівчина не виходить, тим більше вона прихильна до свого кавалера... Якщо врахувати силу нашого безмежного кохання і поділити її на кількість годин, ми мали б запізнюватися на побачення щонайменше на 2-3 години.... Тож вам, сучасним хлопцям, іще пощастило!
Людина завжди мусить чимось жертвувати: на одних терезах – час, згаяний через запізнення дівчини, на інших – її краса і душевний спокій. Отже не варто сварити кохану, милу, найвродливішу, навіть коли вона трохи спізнилася...

Епізод 2.
Ну як жінка й чоловік  можуть зрозуміти одне одного,
адже вони хочуть зовсім різного: чоловік хоче жінку,
 а жінка хоче чоловіка…
Він:
Ну ось, знову вона мене не розуміє. Хіба так важко ввійти в моє становище?! Адже я перш за все турбуюся про неї, про свою кохану. Навіщо їй треба мій щохвилинний графік. Адже потім ці постійні підозри, зайві питання!
Ну не винний я в тому, що можу дозволити собі зайвий сюрприз чи подаруночок. Немає приємного – погано, як є – теж погано. Ну що за дивацтво? Шукаю найкращий та найдорожчий букет квітів, той, на який заслуговує її врода. Це теж погано. Ну чому?! До чого тут гроші, до чого тут зіпсовані троянди?! Це подарунок – він безцінний! Хіба це так важко зрозуміти?! А як подарував ромашку – критика.
Чому, коли я починаю сперечатися, вона обов’язково за щось на мене образиться?! Це звичайна суперечка поглядів! Вона зі своїми подружками дебатує щодня, а коли зі мною – то одразу ображається, каже, що я спеціально псую їй настрій. А якщо її  погляди заздалегідь неправильні – мені все одно погоджуватися?! От дівчата…
А ще – навіщо ці постійні загадки? Питання в стилі «Ти пам’ятаєш що сьогодні за день?», чи «А що ти повинен був зробити сьогодні?». Невже настільки важко самій нагадати? Адже за буденними чоловічими клопотами це так легко – загубити щось важливе.
Але все рівно без цих маленьких суперечок та душевних бесід, що виникають коли щось не так, не прожити. В цьому є навіть певна краса – ми бачимо наших коханих такими, якими вони є в душі – справжніми.
Вона:
  Я не вчилася на телепата, медіума чи фокусника. Я не вмію читати думки й прогнозувати поведінку людей. Тим паче, я не можу передбачити, що мій коханий зробить наступної хвилини. Це просто жах! Хіба я мала бодай якесь уявлення про те, що йому не подобаються мої подруги? (Адже минулого разу він так мило з ними посидів...) Як я могла здогадатися, що йому більше подобається фанта аніж кола? (Ти ж не казав мені про це!) І чому я досі не мала жодного уявлення про те, що він ненавидить вигулювати собак? (Мій песик зовсім не злий, коханий…)
  Так, хлопці – істоти дивні… Аби зрозуміти їх потрібно бути не просто телепатом, мабуть, для цього потрібно народитися хлопцем. Ну от скажіть, як простій середньостатистичній дівчині зрозуміти, чого хоче хлопець? Чому кажучи одне, ви завжди маєте на увазі щось інше? Чому достатньо лише натяку на „суперника” і ви починаєте шаленіти від ревнощів навіть тоді, коли „суперник” – то троюрідний брат? Чому для вас так важливо бути першим у будь-якій ситуації? Чому, чому, чому???
    Таких „чому” мільйон. Але найбільше серед них: ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАВ МЕНІ ПРО ЦЕ??? Ну хіба це так важко – просто розповісти мені, що ти ненавидиш собак, і замість цього готовий пройтися зі мною до бібліотеки, а замість кави попросити чай?
   Вміння спілкуватися й висловлювати свої думки зрозумілим для інших способом – це характерна особливість людини. Але більшість хлопців, чомусь, вважають її непотрібною. Мовчання і постійні „недоказані фрази” лишають по собі гіркий присмак близької розлуки. І тоді виникають мільйони маленьких сутичок і непорозумінь, що руйнують будь-які, навіть найміцніші, стосунки. А часом було достатньо просто відверто поговорити – і ваше кохання було б врятоване.
   Тож, спілкуйтеся, бо без цього нам – таким різним, але таким близьким – ніколи не знайти спільну мову. А знаходити її треба, бо наше безмежне кохання один до одного того варте. Чи не так?
Теорема:
Дівчата це зло.
Доведення теореми:
Це легко довести простими лексикологічно-математичними розрахунками. Дівчата – це гроші помножені на час. Час – це гроші, отже дівчата – це гроші в квадраті. А так як гроші – це коріння зла, то дівчата це ЗЛО!

Епізод 3.
Третій – не зайвий, третій – про запас...
(Народна мудрість)
 Він:
Дивно все якось. Я наче відчуваю, що щось у цих відносинах змінилося. Щось те, що раніше було, але зараз загублено. Відчуття одне одного!
Ми ділилися кожним моментом свого буття – разом шаленіли від успіху й нерозлучно боролися з неприємностями. Але зараз все якось інакше. Наче і не відбулося суттєвих змін, не змінилися обставини життя, та все рівно. В найпотрібніший момент, на відміну від минулого, її не опиняється поряд. На різні питання відповіддю є роздратування – це крають серце і душу. При зустрічі ніби відчуваю що щось не так. Про щось постійно замовчується, наче без мого відома встановили безліч табу на наше власне життя.
І ось, щохвилинно піддаючись сумніву, в голову починаються закрадатися такі шалені і водночас страшні роздуми. Опираючись з усієї сили таким думкам, врешті розумієш, що слід задати одне єдине питання, яке ще ні разу  не звучало. Чи не зраджує вона мені?! І спустошуюча хвиля прокочується по душі – це ж неможливо, моя кохана на це не здатна, хоча б тому, що… Я її люблю! Але це вже пусті слова, що злітають з моїх вуст – немає вже того хто їх вислухає.
Нестерпно починаєш шаленіти, наче з тобою просто грають, як лялькою, що не має власних бажань і почуттів, граються без краплини жалю. А найстрашніше те, що моє кохання не помирає – воно мене просто обезсилює. І тоді з’являється вибір, що приголомшує, але вибір неминучий, старий як життя, та все рівно кожна людина не може бути готова до такого рішення – встати і боротися чи подоланим впасти.
Вона:
    А він іще має наглість ревнувати мене до кожного стовпа при дорозі! Лицемір, ось він хто! Як можна влаштовувати мені сцени ревнощів, і при цьому ж купувати подарунки іншій? Ні, це просто в голові не вкладається!
    Це просто жах! І як я раніше не здогадалася? Мала ж перед собою всі докази: то він бере в неї конспекти, то його мати розповідає про дівчину, у яку він був закоханий у дитинстві... А учора він купував намисто... Це точно – подруга бачила. Вона б не брехала, я її з дитячого садочка знаю.
    Господи, і як я могла бути такою сліпою?!
   Одного не розумію: коли вже так, коли я більше не потрібна, коли ти закохався у цю твою подружку... То навіщо ж брехати? Хіба ти не міг просто чесно розповісти мені правду... Ненавиджу!
   Ну, нехай він тільки прийде! Я йому все скажу. Все, що про нього думаю і навіть те, що ще не встигла подумати. О, а ось і ти. Не забарився, однак....
   Швидко ж пройшла твоя зустріч. Як це з ким? Напевно з тією, для кого ти учора купував намисто. Що? Як це для мене? Сьогодні? Коханий, пробач... Я зовсім забула...
  Господи, ми разом вже цілих три місяці... А те намисто... Виявляється, воно було для мене... Подарунок на річницю... Хіба я могла бути такою дурною? Чому було просто не спитати в нього, перш ніж вірити всілякій маячні й накручувати себе... Завжди я отак – сама собі жахіття вигадую... І як тільки могла повірити в те, що він мені зраджує? Що на мене найшло...
   Ну, принаймні я отримала цінний урок: кохання – це не просто поцілунки й обійми, це – справжні почуття, і, перш за все, - довіра до коханої людини. І, щоб не трапилось, які б негаразди не чекали вас у житті, - цю довіру втрачати не можна. Тож, кохайте, бо ми цього варті!

Епізод 4.
Якщо ти вважаєш, що друзі будуть ділити тебе з твоїм
коханням - то або друзі нещирі, або ти з’їхав з глузді.
(Софі Лорен)
 Він:
Як це неприємно, коли твоя дівчина обирає спілкування з подружкою замість побачення з хлопцем, мовляв вони не бачились цілу вічність. А найстрашніше, що в певний момент вони обов’язково обговорять мене, і наче в суді, винесуть вердикт – який я. Ха! А згодом моя кохана поділиться цими думками, наче це беззаперечна істина. І головне ти нічого не можеш протиставити.
Втрата побачень  неприємна, але до якого розпачу доводять повідомлення надіслані, начебто, від неї. Хіба я не знаю достатньо своє сонечко, щоб не впізнати підробки, до того ж навіть інколи не треба здогадуватися хто саме хотів допомогти розібратися в наших стосунках. І при побаченнях у відповідь лише роздратовано скажуть, що це вона все писала, а подруга навпаки погодиться, але не вибачиться, вважаючи, що вона абсолютно права.
І водночас коли я пробую зустрітися зі своїми друзями, жертвуючи кількома годинами з коханою, то отримую у відповідь відверте незадоволення, наче я її уникаю і роблю це вже вкотре підряд. На пропозицію приєднатися до нас та ба, навіть взяти із собою подруг, звісно відповідь ні. Мене ж на їхні зустрічі й вечірки навіть не запрошують.
А в певний момент, коли все на полицях розставили, але полиці зірвалися з петель, мене звісно будуть звинувачувати в усіх гріхах людства, але найстрашнішим буде те, що я, нібито, погано відносився до її подруг. І що з цим поробиш – лишається лише кохати і терпіти.
Вона:
      Друзі – це справжнє чудо. Але не в тому випадку, коли це друзі твого хлопця.
   Хочеш, доведу? На прикладах, звісно. Типова ситуація: вечір, сидіти вдома не хочеться, більше того – ти навіть маєш чітке уявлення про те, з ким хочеш піти – з ним, своїм коханим. Дзвониш йому і... І отримуєш відповідь на зразок: „Пробач, кохана, але я пообіцяв товаришам піти з ними. Ти ж розумієш мене...” -  і ти, звісно, розумієш – адже у самої є подружки -  але все одно засмучуєшся.
  І це ще дуже добре, коли тобі вдається зберегти нейтралітет у своїх відносинах з його „побратимами”. А ось коли вони починають неквапливо влізати у ваші стосунки – ото вже клопіт. Коли ти обідаєш з братом у кафе, повз проходить його товариш і, як завжди радий допомогти, дзвонить  коханому і розповідає, що ти прямо зараз фліртуєш з іншим. Або коли повз столика, де ви зі своїм милим сидите, проходить 101-ий його знайомий і, як і 100 до нього, зупиняється поговорити хвилин на 15...
  І, нарешті, найжахливіша ситуація: коли вони вирішують, що ти не пара для такого розумного, вродливого і доброго хлопця, і вас треба швидко розлучити. Ось це і є справжній жах. Скажу чесно, такого, як вони розповідатимуть про тебе, ти іще ніколи не чула навіть від свого найзапеклішого ворога!
   Так, злякатися дійсно є чого. Але вовка боятись – до лісу не ходити. Тож, входити до його світу важко, адже він, так само, як і твій, будувався не один рік. У кожного з вас є друзі, родина, приятелі, улюблені речи, власний смак... Але ви кохаєте один одного. Тож, в решті решт, якщо відверто поговорити з товаришами і пояснити їм, що ви – задоволені, і не бажаєте для себе більшого, аніж бути разом – то невже справжні друзі стануть на заваді вашому щастю? 

Епізод 5.
Кохання – це ліки для серця, а секс – для тіла.
(Коко Шанель)
 Він:
Люди – такі дивні створіння. Вони готові заради спрощення свого життя повірити у будь яку нісенітницю, не засумнівавшись ні на краплю. В існування будь-чого і будь-кого.
Ви зустрічаєтесь, вам подобається якась людина – все, ви в неї закохані! А чому ви так думаєте? Хіба кохання можна якось виміряти, чи якось вказати точно коли воно починається? Кожному своє, але зараз не про це. Чи буває кохання без сексу? Ось це так запитання, оце розумію. Скористуємося наукою – вчені кажуть, що для кращого взаєморозуміння та добробуту в сім’ї він необхідний, але вчені також кажуть що любов – це ніщо інше, як біохімія мозку. Зарозуміло, правда ж?! Митці ж у своїх творах змальовують кохання як почуття, що не потребує ніякого матеріального підтвердження. А хіба воно так? Хіба матеріальне навпаки не визначає ступінь кохання, як зараз часто буває. Тому кожен повинен визначити для себе багато чого: чи вірить він науці, чи кохає він саме цю людину, а не дівчину що сидить в автобусі на сусідньому сидінні, чи бачить щось у сексі високе та моральне, а не тваринний інстинкт. А тоді і питань не виникне. От і все – існує чи ні – тепер ваш клопіт. ;
Вона:
        Кохання... чисте, світле, романтичне... Словом – прекрасне почуття, ідеалізоване поетами і взагалі всілякими митцями... Здається, про кохання написано стільки книг, п’єс і картин, що все в ньому зрозуміле для нас. Та де там! Ось, наприклад, класичне питання „Чи є кохання без сексу?”. Ну, і хто зважиться дати на нього відповідь? Ніхто? А ось я спробую...
    Трохи подумавши, вирішила – мабуть я була занадто самовпевненою – самій тут явно не розібратися. Вирішила скористатися „найдостовірнішим джерелом” – думкою подруг. Тож, я влаштувала „дівоч вечір” і ніби випадково задала питання „Чи буває кохання без сексу?”. Відповіді біли кардинально різними. Одні стверджували, що таке просто неможливе і взагалі цю тему підіймати просто немає сенсу, інші... Інші вважали, що секс – це лише один зі способів виявлення кохання, причому не найголовніший...
   Суперечки тривали б мабуть до самого ранку, аж ось моя давня знайома мудро зауважила: „Напевно, люди не просто так розділили кохання на ніжне і пристрасне”. Після цієї фрази дівчата на хвилину замовкли і раптом почалося... Аби не вдаватися у подробиці скажу так: стільки розповідей про віроломство чоловіків, яким „потрібно лише одне” я не чула, мабуть, за усе своє життя... В решті решт дівоча рада постановила: так, чоловікам секс потрібен. А ось чи потрібен він нам, жінкам – ось вам питання, що називається, „на засипку”. Однозначної відповіді ми так і не знайшли.
   Коли я остаточно зрозуміла, що дівчата мені навряд чи допоможуть, я вирішила думати самостійно. Нічого путнього так і не надумала...
    Аж ось одного разу моя подруга вдало зауважила: „Для когось секс – красиве і неповторне підтвердження кохання, а для когось – лише механіка, яка кохання аж ніяк не стосується”. Тож, подумала я,  якщо буває секс без кохання, то чому б не бути коханню без сексу?
   Ну, а хто зі мною не згоден – жбурніть у мене камінчик. Але, дуже прошу, жбурляйте невлучно ;)

Епізод 6.
Іноді від кохання помирають, але буває, що кохання саме
 не бачить сенсу продовжувати життя...
 Він:
Ну от і все настав кінець. Нарешті! Як я цього чекав, адже існування в тому пеклі людських відносин, що штрикається гострими словами награного кохання, та лоскоче до на півсмерті  язиками полум’я почуттів, мене просто винищувало зсередини, розривало серце й кидало клапті на землю, доводячи розум до кипіння палкими, й лютими суперечками, а душу розвіюючи по вітрю, плюндруючи її відсутністю правди.
Все нарешті, я вирвався з цих кайданів невідвертості! Невже це так важливо для завершення стосунків створити відчуття ненависті, хіба це результат, до якого насправді усі прагнуть, тоді ця історія – справжнє досягнення людства.
А як все прекрасно починалося! Ейфорія польоту на крилах кохання давала відчуття всемогутності, але ці крила підрізали безцеремонно й без жалю, краючи все матеріальне й духовне, завдаючи болю несумісного з життям. Це було не справжнє кохання, хоча б з її сторони – вона точно була не відверта. Але навіщо?! Просто щоб погратися з наступною плюшевою іграшкою, що виконує всі забаганки? А може вона помилялася – тоді чому просто в цьому не зізнатися, замість того, щоб створювати атмосферу, наче побіля прокинувся вулкан.
Кохання людини варте того, щоб його цінили, а не кидалися наліво й направо, використовуючи, як заманеться. А коли воно щире, то важливість повсякденних турбот, захмарні ціни кровожерливого золота та примхливого діаманта губляться, в палкому поцілунку, що коштує того, що людина не зуміла викувати, вилити чи спиляти – воно безцінне. 
Вона:
     Щось змінилось. Я навіть не можу сказати що... Ми просто стали дуже різними. У кожного своє життя, свої проблеми, плани. Нам більше немає про що говорити один з одним, з’явилися таємниці, власні справи. Тепер ми спокійно можемо знаходитись на відстані і не відчувати при цьому жагучої потреби торкнутися один одного, зазирнути у вічі, обійняти.
  Що це? Що трапилось з нами? Ми подорослішали, змінилися, стали геть іншими. Власне, саме слово „Ми” зникло: з’явились два окремих, зовсім незалежних „Я”. „Що це, коханий?” – подумки питаю я у тебе, не наважуючись задати це питання вголос. Але, я знаю, як це називається... Це – кінець...
   Ми будемо довго ховатися від цього. Ти тікатимеш від розмов, відмовчуватимешся, радитимеш не звертати уваги на „тимчасові труднощі”. Я знову і знову подумки повертатимусь до моментів нашого щастя, вирішуватиму спробувати ще раз, даватиму тобі другий, третій, мільйонний шанс. Ми знову станемо проводити багато часу разом, сміятися, розмовляти. Але все буде не так: нещирий сміх, лицемірні розмови, несправжні почуття... Ми відчуватимемо, що падаємо у прірву, намагатимемось повернути те, що давно і  остаточно втрачене – наше кохання.
   І ось одного дня ЦЕ раптом трапиться. Як саме, у якій формі – не має значення. Але кінцевий результат буде однаковий – страждання, жаль і розлука. Пекучий біль і неможлива туга за таким прекрасним і втраченим нашим коханням.
   Я не забуду тебе, ні. Ти назавжди лишишся частиною мене самої, мого минулого, мого серця. Але в нас більше ніколи не буде одного спільного шляху – відтепер ми йтимемо власними стежками. Можливо, колись вони іще перетнуться на хвилину, секунду... Але вже ніколи не зійдуться докупи. І ми маємо з цим змиритися.
   Ну ось і все, настав наш час. Бувай, коханий. Сподіваюсь, ти будеш щасливий.

Епізод 7.
Іноді від кохання помирають, але буває, що кохання саме
не бачить сенсу продовжувати життя...
 Він:
Кап! Кап! Кап! Ще одна краплина першого осіннього дощу вдарила у вікно. Подібно кожному поштовху в грудях, що б’ється заради чогось чи когось. Подібно крику у порожнечу відносин, що луною відбивається від невідомості і звучить як відповідь на безмовне питання – кінець!
Кап! Кап! Кап! Так кінець! А нащо продовжувати?! Що продовжувати? Кохання? Яке? Що таке взагалі кохання?! Продовжити, а потім знову зустріти питання, на які немає відповіді і знову продовжити, і знову питання..? Може відповідь і є, але чи хтось її знає? А якщо я просто не хочу в голові мати зайвих питань! Я просто хочу, щоб таких питань не поставало! Я хочу отримувати від життя усе! Тому я не про що не жалкую, просто слухаю дощ. А якщо і знайду свою половинку, знайду те серце, що буде битися в одному ритмі з моїм, то ніколи з нею не посварюся.
                Все – більше нічого сказати. Я просто живу далі – без тебе і все…
Вона:
        Ніколи не уявляла себе без тебе. Мрії, сподівання, надії, почуття, думки, амбіції – все це  так чи інакше пов’язувалося з тобою. Ти був поряд, навіть коли ми були далеко один від одного – я заплющувала очі і бачила перед собою твоє обличчя. Все навколо було цікавим, новим і казково-прекрасним, адже у моєму житті був сенс, був ти.
   Знаєш, я чомусь вважала, що ти назавжди лишишся зі мною.
   Але тепер я сама. За якоюсь неможливою, фатальною примхою долі я втратила тебе. Як це сталося, хто винен? Хіба це важливо? Хіба важливо, хто перший вирішив поставити крапку на наших стосунках, хто зрозумів, що так тривати більше не може? Ні, не важливо... Головне тепер інше: нас більше немає і... І що далі? Що ми робитимемо?
   Ти прийдеш додому опівночі, впадеш на ліжко і мовчки дивитимешся у темряву. А я... Я йтиму повз сірі міські будинки і дощові краплі на моїх щоках будуть підозріло схожими на сльози. Настане ранок. Ми прокинемось і підемо у своїх справах - буденних, звичних і вже тому заспокійливих.
   Але у серці буде справжній ураган. Спустошуючи все на своєму шляху, він пройдеться душею і принесе з собою пекучий, нестерпний біль. І в цей момент я нарешті зрозумію: НАС і справді більше НЕМАЄ. Так, мені не вистачатиме тебе і я іще не раз засну у сльозах, але моє життя відтепер належить МЕНІ, а не НАМ.
    І врешті-решт я почну жити. Зміню зачіску, манеру вдягатися, можливо – сам стиль життя. Я житиму, і житиму без тебе. А ти... Спочатку згадуватиму тебе щодня, потім – щотижня, згодом – щомісяця...
  А через 10 років ми випадково зустрінемось на вулиці – я з чоловіком та дочкою і ти з вагітною дружиною.      
  Час усе лікує, чи не так?

Завжди ваші,
Varga і Angel
(Солдатов Олександр
та Суперека Юлія)