Тьопа Тiлi Шльоп

Маленькому хлопчику Тарасику дуже хотілося мати кота. Але на прохання сина придбати кошеня батьки твердо сказали “Ні”. Засумував малий від такої відповіді. Якось вранці він прокинувся, глянув на стелю ще сонними очима  і раптом почав їх терти. Вся стеля була вкрита відбитками  маленьких котячих лапок.
До  кімнати увійшла мати. Син ще нічого не встиг сказати, як вона суворо мовила:
-“Ти що, знущаєшся з нас?! І як тобі вдалося забруднити стелю? А ну миттю  почистити! “ Сказала і  вийшла, грюкнувши дверима.
Малий був у розпачі. Хіба то моя робота? Та хто це зробив? У школі він не почув, жодного слова   вчителя, перед очима весь час мерехтіли  відбитки. В його щоденнику з’явилось зауваження.
Повернувшись додому, Тарасик взявся за  домашнє завдання, але ніяк не міг зосередитись.

Раптом йому почувся якийсь шурхіт і голоси. Підвівши голову, він  завмер. На стелі з щітками ходили троє маленьких кошенят і витирали бруд, а поруч стояла велика кішка і сварила їх.
—Тьопо, Тілі, Шльопо, хіба можна було брудними лапами ходити по білій стелі. Он за це  через вас дісталось хлопчикові. Дужче витирайте, щоб нічого не залишилось.
—Ой, звідки ви ?! — здивовано запитав Тарасик.
—Ми живимо поруч з вами, але в іншому вимірі. Малі бешкетники прийшли  через отвір у стелі, бо дізнались, що ти  хочеш мати кота, але в них десь забруднилися лапи і вони витерли об вашу стелю, але ненавмисно. Даруй їм, будь ласка. Вони ще дурненькі, хоч і королівського роду. Я - королева Мурчипусь, а це мої дітки Теопоній, Тіліруся і Шаошон, але всі їх звуть коротко: Тьопа, Тілі, Шльоп. Шльоп заслуговує на своє прізвище, бо нерідко заслуговує на ляпаси.
- Ну що, впоралися? Тоді  гайда додому , — мовила кішка  дітям.
—Королево Мурчипусь! Дозвольте малим відвідувати мене, якщо вони захочуть. Я  дуже радий зустрічатися з ними.

Коли мати подивилася на стелю, то була вражена.
—І як тобі вдалося ? Мабуть, так як і забруднив. Але все одно добре.

Сталося так, що кожної ночі до нього став навідуватися Тьопа. Він був такий тепленький, пухнастий. Тарасика це дуже тішило. Вони розпитували одне одного про життя кожного. Їм було гарно вдвох. Якось до них приєдналася сама Мурчипусь і переповіла багато чого цікавого про свою країну. Життя в ній розподілялося на два періоди — до зникнення сонця і після його повернення. Воно згасло, бо не могло далі спостерігати, як проливається в бійках кров.   
—Колись ми їли лише пацюків, ми полювали на них і через те билися одне з одним.
—А скільки років ви живете, бо мати казала, що коти живуть недовго і тому немає сенсу їх заводити.
—Якщо не вбивати одне одного, то ми не помираємо, а кожен відлітає на свою зірку, і кожен знає коли настає його час повертатись. Він підіймається високо на дерево і чекає, коли зірка покличе його. Колись моїй бабусі Пілії на сніданок подали  засмаженого пацюка,  вона була ще маленькою, але  розумною, недарма ж королівського роду. Роздивлялась вона поживу, роздивлялась, а потім і каже: “В нього, як і в нас — вушка, чотири лапи і хвіст. Мабуть і він має  свою зірку. Та як він туди дістанеться, коли його з’їмо. Ні, я більше не їстиму пацючків.” Усі замислилися. — І справді , як вони дістануться своєї планети, якщо  їх з’їдати, маленька мала рацію, через це і сонце розсердилось. Коти хоч і вештаються у темряві, та жити без сонця не можуть. Адже у пітьмі не ростуть дерева, квіти, ягоди та інші рослини. І стали  ми просити сонце пробачити нас, обіцяючи припинити бійки. Нарешті     змилосердилося  над   нами світило. Яке то було свято,  коли теплі промені  простяглися до нас. Від щастя ми співали і танцювали, потім почали вирощувати дуже смачні гриби та різні корисні рослини. Життя налагодилось, кожен почав робити те, що був у змозі. А коли всі трудяться, то й сварки ні до чого. .
—І зовсім немає нікого, хто не хотів би працювати? — здивовано запитав Тарасик.
—Звичайно, бувають винятки, але дуже рідко. Ледачого, або злодія ми суворо вчимо. Кидаємо його у велике водоймище з високими берегами, і нехай там бовтається, доки не навчиться працювати, бо якщо не буде працювати лапами — загрузне у багнюці, адже вода у водоймі не дуже чиста. Всі діти навчаються в школах грамоті та праці. Є в нас і школа, де вчаться малі злодюжки, які тільки й знають, що висіти на деревах і руйнувати пташині гніздечка. В тій школі працюють найрозумніші вихователі, бо інакше толку не буде. На жаль, ту школу відвідує і Шльоп, який любить повисіти на дереві.
Якось нашу країну відвідав дуже дивний кіт на прізвисько Цикун. “Я мільйонер, я мільйонер, всі повинні навшпиньки ходити біля мене!” — голосив він. Йому сподобалась моя матуся Коті, яка тоді ще була молоденькою. І він хотів ощасливити Коті — одружитися з нею. Але вона цього щастя не оцінила. “А що це таке міліонер?” — здивовано запитала вона. “Це коли є багато грошей”— поважно відповів він. “А що таке гроші?” — запитала Коті та подивилась на нього як на дурня. “А-а-а-а!” — не витримав Цикун. “За кого ти мене маєш?” На його ревіння збіглося все населення країни. І чим більше обурювався Цикун, тим більше сміялися мешканці. Бо ніхто не знав, що таке гроші, і нащо вони потрібні, коли є все необхідне, а навіщо більше ніж треба? “Ой дурний Цикун”, —дивувалися всі. “Ой до чого ж вони всі дурні” — бурчав Цикун. Нарешті, розлючений, він покинув нашу країну, залишивши ще надовго під кожним деревом або кущем недобру пам’ять по собі. Але те було давно.
В нас і справді є все що потрібно. Як нагороду за добру поведінку наприкінці тижня малі отримують солодощі. Частіше не можна, бо будуть боліти зуби.

ЗАРУЧНИЦЯ

Йшла зеленою галявинкою Тілі. Вона підстрибувала і співала пісеньку. Всі говорили, що допитливість колись її згубить. Киця була дуже веселою. Над усе в житті вона любила солодощі, але не завжди їх заслуговувала. Тому  співала сонечку свою улюблену пісеньку.

Ой, дай, дай, дай
Мені кожного ранку
Купу цукерок й медку
До сніданку.

Дай щоб не вчилася
в школі погано,
дай щоб в усьому
була бездоганна.

Дай, щоб я знала
багато на світі.
Дай нам всім щастя
кожної миті.

Колись вона співала “дай мені щастя”, але мама сказала, що щастя бажають усі.
Вона часто ходила до водойми, щоб подивитись, як плаває злодій. Їй чомусь було його шкода. Але їй заборонили туди ходити.
Дивився на неї злодій, дивився. І в його голові сяйнула думка. “Спробую я взяти  малу Тілі в заручниці, а вимогою поставлю, щоб нас витягли обох. Ось тільки як це зробити?..” Знаючи про допитливість Тілі, він порадив їй: “Прив’яжи до хвоста мотузку, а я щось причеплю до неї ”.                                Тому й прийшла Тілі з мотузкою, прив’язала її до хвоста і спустила злодію. Той ухопився за мотузку, й Тілі опинилася у воді. Вона зі страху заверещала так голосно, що нестерпний біль заклав вуха злодія. Тілі не переставала верещати, а злодій був у розпачі. Він не міг залишити  Тілі, бо вона втопиться, а тоді йому кінець. Тримати Тілі не давав  біль від її крику. І тоді він сам заверещав. Ні про які вимоги він вже не мріяв. Він хотів лише одного — здихатися Тілі. Невдовзі на крик  збіглися всі мешканці країни. Витягли обох.
—Що сталося? — суворо запитали у злодія.
—Все, мені кінець, — подумав злий Мур.
—Це я випадково впала у воду, а Мур мене врятував, — почувся тоненький писк                Тілі.
—Ну що  ж, якщо так, то ми тобі дякуємо і пробачаємо.
—Ох, — застогнав Мур, — що зі мною сталося… Всі стільки виховували мене й нічого не могли вдіяти. А ця мала змінила мою вдачу майже за хвилину.
Він знав, що відтепер вже ніколи нікому не зможе заподіяти лиха.


ДІЗНАННЯ

“До чого ж дивний сон мені наснився”, — протираючи лапками оченята, сказала Тілі. “Дуже важно дізнатися, що він означає. Треба йти до Денні. Денні дуже поважна особа, яка розгадує сни, до неї завжди черга. “ До школи я не піду, бо треба дізнатися про сон. Причина для пропуску школи у мене дуже поважна.”
А наснилось Тілі, що в неї виросло ще два довгих пухнастих хвости. І тому в неї у сні було аж три хвости.
Нічого нікому не сказавши, вона побігла до Денні. Черга була велика, нарешті надійшла і Тіліна черга. Вислухавши Тілі, Денні уважно на неї подивилась, а потім сказала: - “Два твоїх зайвих хвости на дві неприємності. Одну я напевно знаю, бо чую, як вчитель сварить тебе. А про другу дізнаєшся сама. Біжи швидко до школи, може, ще встигнеш на якийсь урок.” “А нащо мені тепер бігти, якщо все одно чекає кара…” “Кара буває різною”, — відповіла Денні. Послухавшись її, Тілі побігла до школи.
В дверях вона зіткнулася з вчителем, урок якого вона пропустила.
—Чому не була в школі? — суворо запитав він.
—В мене дуже поважна причина, але це таємниця, пов'язана з Денні, — пропищала Тілі.
—Я сьогодні про таємницю дізнаюсь у твоїх батьків.
Перша неприємність вже є, — промайнуло в голові у Тілі.
Сумно пішла вона на останній урок. Урок вусознавства — дуже необхідний. Наука вусознавства вивчала значення кожного вуса в житті котів. Мала сіла поруч з Тьопою, позаду сидів Шльоп. Нарешті його знов прийняли до нормальної школи. Мабуть вдалося втлумачити в його голову, що негоже погано поводитися синові таких поважних батьків. Шльоп слухав вчителя, але перед очима маячив пухнастий хвостик Тілі. Він не витримав і смикнув його. Тілі швидко обернулась і дала йому по вухах. Вчитель зробив їй зауваження, а потім почав уважно дивитись на неї.
—А ну підійди до мене… І чого це в тебе злиплися вуса. А, все ясно, ти посеред тижня їла солодке. За це ти солодке не будеш їсти два тижні.
—Ось і друга неприємність. Справді Денні дуже мудра, а все ж таки шкода, що в мене не три хвости, бо якби Шльоп потягнув за  одного, то обома іншими я б його відлупцювала, а вчитель цього б не помітив. Жаль, —зітхнула вона, повертаючись на місце.


СИНІЙ ПТАХ

Прийшов якось Тьопа до Тарасика, пірнув під ковдру і зачаївся.
—Ти чимось засмучений? — запитав хлопчик.
—Трішечки, — промовило кошеня, — але ж ти мій друг і я тобі розповім. Я народився на п’ять хвилин раніше за Шльопу, а  на десять раніше ніж Тілі. Я вважаюсь старшим і тому наслідую королівську владу. Мене вчать з ранку до вечора. Добре, що іноді на ніч відпускають до тебе. Але це нагорода за добру поведінку. Коли я дивився як Шльоп висить на деревах, то повинен був засуджувати його, але, соромно сказати, мені теж захотілося повисіти. Прикинувшись хворим, я залишився вдома і не пішов до школи. Коли всі розійшлися у своїх справах, я тихенько вийшов, обрав найвище дерево, стрибнув на нього і з великою насолодою почав підійматися  вгору. Коли я зазирнув вниз, то з жахом побачив головного вчителя, який проходив повз дерево. Як на лихо, налетів вітер, зірвав суху гілку, яка до цього зачепившись висіла й ніяк не могла впасти, та кинув її вчителю на вуха. “Хто кидається сухим гіллям?” розлючено вигукнув вчитель, піднявши голову догори. Побачивши на дереві Тьопу, він з подиву почав хапати широко роззявленим ротом повітря, не в змозі промовити ні слова. Прийшовши до тями він гримнув: “А ну зараз же злазь! І що Ви там Ваша королівська високосте робили?” — єхидно запитав він. “Я шукав синього птаха. Якщо його знайти, він принесе щастя”. Тарасику, це ж ти мені розповів про неї. “А я дуже бажаю щастя для всіх.” “Це добре, що ти піклуєшся про всіх, але зараз ти повинен бути в школі. Я щось нічого не чув про синього птаха. Треба буде про нього дізнатись”, — сказав вчитель та наказав йти до школи. Мені соромно, що я збрехав йому. Ось тому я такий сумний, — сказав Тьопа і позіхнув.
Тарасик теж позіхнув, згадавши щось своє.

ШЛЬОП

—Тьопа — розумний, Тілі — розумна, лише я — дурний, — жалівся на долю Шльоп. — І завжди мені дістається. Щоправда Тілі теж зробила велику дурницю, не помила вуса після солодощів, мабуть кудись дуже поспішала, цікаво дізнатися куди. Не смикни я Тілі за хвоста, вчитель мабуть не помітив би солодкі вуса Тілі. І знову я винний. Треба буде поділитись солодким з Тілі. Якщо дадуть. Зараз я проходжу повз своє улюблене дерево, але я його не бачу. Бо знаю, що не можна королівському синові залазити на нього. Я це знаю і тому його не бачу, не ба…
За хвилину він вже був на верхівці улюбленого дерева. Сидів він там і гірко плакав, примовляючи: “Я нікчема, я — справжнісінький нікчема, якщо не зміг побороти спокуси.” Навіть птахам, яких він часто ображав, стало його шкода. А стара ворона сиділа поруч на гілці й повчала: “Це все тому, що ти не знайшов собі доброї справи, якою б можна було займатись у вільний від занять у школі час.” “Йому нічого не допоможе, бо він ні на що не здатний”, — сказала молода ворона. “Дурниці. Ти ще молода і не розумієш, що немає нікого ні нащо не здатного.  Треба тільки захотіти.” — поважно заперечила стара.
Кошеня, ще схлипуючи, почало до чогось придивлятись. З висоти він помітив на галявинці кота Мура — колишнього розбійника. Той тримав у лапах якусь палицю і уважно до неї придивлявся. А потім узяв до рота і зазвучала чудова мелодія.
Шльоп з подиву ледь не гепнувся з дерева. В одну мить він зіскочив з нього і побіг до Мура. Той продовжував грати, жмурячи від задоволення очиці. Він весь був у спогадах про своє дитинство і дідуся, який навчив його так добре грати та робити сопілки. Бо так звались ті палиці, які були поряд з ним. Шльоп стояв і, затамувавши подих, слухав музику.
—Що, подобається? — нарешті помітивши малого, запитав Мур.
—Ой, ще й як подобається… — тихенько промовив Шльоп.
—Хочеш, я й тебе навчу так грати.
—А я зможу?
—Зможеш, якщо дуже схочеш.
—Я дуже хочу.
Мур подарував Шльопу сопілочку і трішечки повчив грати. Він пообіцяв малому навчити його добре грати. Щасливий Шльоп повертався додому, награючи простеньку мелодію, якої навчив його Мур. Раптом налетіла зла молода ворона. Вихопила сопілочку із маленьких лап, але злетіти не встигла бо малий виявився дуже спритним і вчепився зубами і лапами у воронячий хвіст. Ворона звісно розкрила дзьоба і сопілочка випала. Шльопові тільки цього й чекав. Він підхопив її і міцно затис зубами. А розлючена і трішки обскубана ворона злетіла на дерево і почала жалітися старій.
—Хоч ти й ворона, але дуже дурна. Ти навпаки радіти повинна, що малий нарешті знайшов собі зайняття і не буде порушувати наш спокій.
І почав Шльоп у вільний час ходити до Мура. Він виявився дуже талановитим і працездатним учнем. А тому швидко навчився добре грати. Коли він зіграв своїм рідним, то Мурчипусь з подиву на деякий час втратила мову, але швидко опанувавши себе сказала:
-“Браво, браво, Шльоп. Яку велику радість ти подарував нам. І справді було дуже весело. Шльоп грав, Тілі співала, а Тьопа танцював. Звістка про те, що Мур навчив Шльопу чудово грати на сопілці облетіла всю котячу країну. Виявилося дуже багато бажаючих вчитися грати. Мура запросили до школи вчителем музики і він став поважним котом.
—Зустріч з тими малими кошенятами і справді принесла мені щастя. Завдяки Тілі мене визволили, і я змінився. А завдяки Шлоьпу знайшов своє покликання і став поважним котом, — казав собі Мур

КОРОЛІВСЬКА РОДИНА

Сиділа на верхівці королівського дерева для огляду з висоти Її величність Мурчипусь і розмірковувала про долю своїх дітей:
—Тьопа серйозний, розумний, але трохи м’який, і тому не легко буде йому правити країною. Бешкетник Шльоп почав виправлятися, на нього багато надій, бо він повинен бути вірним помічником Тьопи. Тілі дуже добра дитина, але зовсім несерйозна і часто обманює. Вона ж майбутня королева, бо засватана за короля сусідньої країни. Може, подорослішає та зміниться. Дивилась задумливо Мурчипусь навкруги. Раптом погляд її зупинився на валеріановому полі, на якому трудився її чоловік — король Фердінанд. Нелегко було Мурчипусь, бо доводилося самій правити країною. Королю було ніколи, він вирощував валеріану, турбота про здоров’я свого народу забирала увесь його час.


КУДИ ПОДІЛАСЬ ТІЛІ?

Тілі була дуже задоволена собою. Вона сказала господині бджолиного вулика, що лікар порадив щодня вживати мед для поліпшення слабкого Тіліного здоров’я. Бджола не посміла ставити під сумнів поради лікаря королівської дитини. І щаслива Тілі кожного дня ласувала  медом.
Якось сиділа вона на пеньку й обсмоктувала вуса. Раптом налетів страшенний вітер і перед Тілі з’явилась якась страшна чорна зачучвирена істота з витягнутою мордою і короною на голові. Поряд з нею стояв величезний чорний птах.
—Хто ти? — клацаючи зі страху зубами, запитала Тілі.
—Я Її величність королева великої країни Брехляндії. Я вже дуже стара і тому шукаю собі заміну. Нею повинна бути королівська дитина, яка вміє добре брехати. Я дуже щаслива, що знайшла тебе. Ти саме те, що мені потрібно. Це нічого, що зовнішність твоя страшненька, через два тижні ти будеш такою ж гарною, як і я. Полетіли! — дала розпорядження королева, підхопивши Тілі.
І вони полетіли. Мала зі страху була неспроможна навіть нявкнути. Через деякий час вони опинились у великій Брехляндії, де мешкали такі ж потворні істоти, як і королева.
—Це мої брехуни, — гордо сказала повелителька. Я вже казала, що через два тижні ти будеш такою ж красунею, як і ми. Перший тиждень тебе будуть змащувати різними оліями, а другий тиждень мусиш пити чудову настоянку. І справу буде зроблено. Все це відбуватиметься он у тому чудовому замку. — І вона вказала лапою на якусь руїну. — Мої слуги тебе охоронятимуть. З прибуттям тебе у чудову країну.
А Тілі тремтіла і клацала зубами. Вона зі страху втратила здатність заверещати так, як уміла, а шкода.

—Куди поділася Тілі? Куди поділася Тілі? — запитували всі один одного. Її гукали і шукали по всій країні, але її ніде не було. Всі мешканці бігали у розпачі, тільки Мурчипусь була зовні спокійною.

ВУСА СИВОЇ МОНІКИ

Мурчипусь пішла за порадою до сивої Моніки. Колись у Моніки була чорна блискуча шерсть, але від старості вона посивіла. Багато років живе Моніка, ніхто не знає скільки, бо вона найстарша. Але головною її перевагою над всіма є вуса, дуже довгі та чорні. Завдяки їм вона знає все на світі. Всі дуже поважають Моніку. Півгодини ворушила вона вусами, а потім позіхнула:
—Твою Тілі забрала до себе королева Брехляндії. Вона хоче зробити її своєю наступницею. А це означає, що вона перетворить Тілі на таку ж потворну істоту, як і сама. Я можу тобі порадити знайти Труню Однооку. Вона живе в нашій країні відлюдницею. Насправді в неї два ока, лише одним вона бачить гірше, бо пошкодила його коли тікала з Брехляндії. Як їй вдалося втекти - ніхто не знає. Бо вона ні з ким не спілкується. Може, тобі вона й допоможе. Більш нічим я тобі не можу зарадити. Йди шукати Тілі, нехай  щастить тобі.
Скочила Мурчипусь на своє дерево і почала уважно розглядатися. Нарешті вона помітила маленький курінь. Мабуть в ньому і живе Труня, бо поруч не було ніякого житла. Курінь і справді виявився житлом Труні, яка спочатку неохоче відповідала на запитання. Але дізнавшись про долю Тілі почала співчувати.
Вона розповіла де знаходиться будинок, у якому спочатку тримають майбутнього мешканця Брехляндії. І ще вона порадила:
—Якщо вдасться визволити Тілі, то цілий тиждень треба тримати її у підвалі і стерегти, щоб не дістав чорний птах. Якщо Тілі не збреше цілий тиждень, то вона вже не буде потрібна королеві. Я тому й живу пустельницею, що боюсь брехати. Я вірю, що ви визволите Тілі.

СПРОБА ВИЗВОЛЕННЯ

Багато бажаючих було прийняти участь у визволенні Тілі. Але Мурчипусь взяла  з собою тільки Фердінанда і Мура, якій відігравав поважну роль у плані, розробленому Мурчипусь. У Мура за плечима була торбинка, в якій лежали сопілки.
Брехляндія знаходилась дуже далеко. І щоб швидше до неї дістатися вирішено було стрибати верхівками дерев. Стрибали всі дуже добре. Нарешті вони дістались Брехляндії.
—Яка убога ця країна, і в ній має бути королевою моя дочка. Нізащо цього не буде, — твердо сказала Мурчипусь.
Вони знайшли той будинок, в якому тримали Тілі й сховались у кущах.
—Починай, Муре, — розпорядилась Мурчипусь.
І Мур заграв.
Він грав натхненно, чудово. Двері в будинку відчинилися, і вийшов охоронець. Він почав оглядатись: хто ж так гарно грає?! Мур вийшов з-за кущів і, простягаючи сопілку, промовив:
—Я подарую тобі цю палицю, на якій можна так добре грати, якщо даси слово, що будеш дуже добре охороняти Тілі, щоб вона була не в змозі втекти.
—Я даю слово! Я даю слово! — Брехун тримав у лапах сопілку і аж підстрибував з радощів. — Як я його надурив! Як я його надурив! — приспівував він, — я зараз же зроблю все, щоб Тілі втекла.
Він відчинив двері і вигукнув:
—Тілі, тікай.
Всім тільки цього тільки й треба було. Брехуха королева спочатку дуже розлютилась на охоронця, але, поміркувавши, заспокоїлась.
Він же інакше вдіяти не міг, бо мешканець нашої країни. А цю малу я все одно дістану.

Повертатись було тяжче бо всім по черзі доводилось нести в торбинці за плечима Тілі, оскільки вона була маленькою і не мала достатньо сил стрибати по верхівках дерев.
Нарешті дуже втомлені, але щасливі, вони повернулись додому. Їх зустрічало майже все населення країни і навіть одноока Труня. Мурчипусь послухалась її порад і цілий тиждень Тілі відсиділа у підвалі, де її дуже ретельно охороняли та відмивали від брехунячих мастил.

—І Тілі більше не бреше? — захоплено запитав у Тьопи Тарас.
—Ні не бреше, поки що…

ТІК І ТІЛІ

Який чудовий день. Сонечко сяє і бавиться з квітами, пташками, деревами. Бавиться з усіма, хто його любить.
Тілі поверталась зі школи. І як завжди підстрибувала, співала і водночас роззиралась навкруги, шукаючи свого улюбленого друга, метелика Тіка. Нарешті вона його помітила і замахала лапками. Тік, такий барвистий і чудовий, радісно летів їй назустріч. Вони зустрічалися майже кожного дня і грали у піжмурки. Тілі ховалась, метелик шукав, і навпаки — метелик ховався, Тілі шукала. Іноді грались у гру: хто кого дожене. Метелик повинен був сісти Тілі на носика, а вона, якщо дожене, підняти на його рівень лапку, але не торкатись, щоб випадково його не пошкодити. Частіше програвала Тілі, зрідка й метелик.
Зараз вони вирішили погратись у гру: хто кого дожене. Тілі аж мурчала від задоволення, бо наздоганяла Тіка. Раптом невідомо звідки вилетіла зла ворона і схопила Тіка. Тілі не впала в розпач, а як колись і Шльоп, вчепилась у воронячий хвіст, і люто почала його скубти зубами. Все-таки ворона кинула метелика, а Тілі встигла вискубти не тільки хвіст, а й спину. Гола ворона тяжко злетіла, а Тілі кинулась до метелика. Одне  крильце в нього було відірване і ледь-ледь трималось. Метелик лежав і помирав.
Тілі гірко заплакала. Утерши лапками оченята, вона на мить замислилась. А потім зірвалась і майже блискавкою полетіла. Важко дихаючи, опинилась біля домівки сивої Моніки.
—Пробачте, я не можу чекати, пропустіть мене без черги, — промовило кошеня і забігло до Моніки.
—Добра ти дитина, — сказала Моніка, — не плач, ми з тобою допоможемо метелику. Я дам тобі нектар з кульбабок, зібраний на повню  місяця. Ти змастиш ним крильце, і воно приросте.
Коли Тілі повернулась то метелик здався їй неживим. Але незважаючи на це, вона обережно змастила крильце і сіла поруч стерегти, щоб жодна комаха на нього не сіла, і ніхто не заподіяв йому лиха. Вона сиділа і пильно дивилась на друга.
Раптом їй здалось, що ворухнувся вусик. Справді ворухнувся.
—Ой, як боляче, — почула вона стогін.
—Тобі скоро стане легше, обов’язково легше бо я змастила тебе ліками.
І справді, через деякий час метеликові стало краще. Він спробував поворушити крильцями. Вони рухались.
—Зрослись! Зрослись! — радісно вигукнула Тілі. — Але будь обережним, полеж ще трішечки спокійно, а я принесу на вусах пилок з квітів.
Зібравши пилок вона погодувала метелика, і той повністю ожив. Він змахнув крильцями й злетів.
—Я можу літати! Я можу літати! Спасибі тобі, Тілі, що врятувала мені життя. Ти справжній друг.
Повертаючись додому вона почула голос:
—Тілі заплющ очі, а тепер розплющ.
Тілі опинилась у королівстві метеликів. Бракує слів, щоб описати, яка її оточувала краса. Цвіли чудові квіти, яких вона ще ніколи не бачила, а поруч літала велика кількість метеликів і серед них вона впізнала свого друга. Він радісно сів їй на носа.
—Ми дуже вдячні тобі. — промовив король метеликів, гарний із золотими блискучими крильцями. — Обери собі будь-яку квітку, яка сподобається. Вони чарівні, і якщо з’їсти пелюстку квітки і загадати бажання, то воно здійсниться. Але воно повинне бути добрим. Тілі про щось розмірковувала.
—Незабаром наш день народження. Можна мені два насіннячка тієї пахучої червоної квітки, — промовила Тілі, вказуючи лапкою на чудову квітку, — я посаджу у двох горщиках по насіннячку, вирощу дві квітки і подарую Тьопі й Шльопу.
—Ти справді дуже добра, — промовив король і подарував два насіннячка Тілі.
Додому Тілі проводжала велика кількість барвистих метеликів. Видовище було дуже гарним. Всі мешканці були у захваті. А майже гола ворона сиділа на дереві і нікуди не літала, бо з неї сміялися всі, хто її бачив. Може порозумнішає?..


НИШПОРКА

Всі знали, що Тілі дуже допитлива і цікава. Але межа між допитливістю і цікавістю в неї зникла. Вона цікавилася всім: хто про що розмовляє, хто що їсть, хто що робить? Мурчипусь казала їй:
—Допитливість - це дуже добре, і тому ти повинна старанно навчатися в школі. А підглядати за всіма - це погано, бо кожен має власне життя, і не завжди хочеться, щоб за ним підглядали.
Тілі не сперечалась з матусею, але робила те, що хотіла.
Якось вона побачила світло у віконці, до якого не в змозі була дотягнутися. Вона ходила біля нього, підстрибувала, бо дуже їй хотілося знати, що ж там відбувається. Вставши навшпиньки і витягнувши шию, вона раптом побачила, що робиться за віконцем, а там за столом сиділа велика родина і про щось розмовляла.
—Цікаво, про що вони розмовляють? — Вона припала вухом до якоїсь щілинки і почала прислухатись.
Розмова виявилась для неї нецікавою і вона гордо пішла далі. Але кожен, кого вона зустрічала хапався лапами за голову і з диким криком починав тікати від неї.
—Що трапилось? Вони що, всі з глузду з’їхали?
Переходячи місточком через річку, вона глянула вниз. І ледь не злетіла з мосту. Вона швидко закліпала очима, а потім знов зазирнула у воду.
—Мабуть я не виспалась, і тому очі погано бачать.
Раптом у неї засвербіло вушко. Вона хотіла його почесати, але дотягнутись лапкою не змогла. І тоді зрозуміла, що їй не наснилось її відображення у воді.
Лапки, хвостик були як у колишньої Тілі, а от шия… Шия була довгою, довгою і закінчувалась маленькою вусатою голівкою з величезними вухами.
Коли вона повернулась додому, всі дивились на неї, як на якесь дивне чудовисько. Всі, окрім Мурчипусь. Вона пізнала Тілі, але не могла зрозуміти, що з нею трапилось. Вона була схожа на жирафу — дивну тварину, про яку колись розповідав кіт-мандрівник.
Дочекавшись темряви, Мурчипусь повела Тілі до сивої Моніки. Стара обхопила лапами голову і застогнала.
—І звідки ти підхопила цю страшну хворобу, що зветься підглядачка. Це дуже рідкісна хвороба і майже не лікується.
З півгодини Моніка ворушила вусами, а потім сказала:
—Допомогти може тільки пилок квітки Горделії, яка росте дуже далеко від нас. Знайти її тяжко, майже неможливо. Треба пилок з цієї квітки розвести у ранішній росі. Лише це зможе допомогти. Я вам дуже співчуваю, але більше нічим не можу зарадити.
Звістка про нещастя Тілі облетіла країну. Всі висловлювали свої співчуття Мурчипусь і Фердінанду. Тілі не виходила з дому і цілими днями сиділа біля відчиненого віконця.  Раптом на носа їй сів її друг Тік.
—Не сумуй, — сказав він, — ми все знаємо і спробуємо тобі допомогти. Завтра вранці ми розпочнемо.
І розпочали. Метелик за метеликом, метелик за метеликом передавали одне одному дорогоцінний пилок квітки Горделії. Де вона росте - знав лише один метелик. Йому дуже тяжко було дістатися до неї.
І нарешті дорогоцінні пилок та роса у Мурчипусь. Вона обережно приготувала ліки і змастила ними шию і вуха Тілі. На другий день Тілі була здорова.
Низько вклонилася Мурчипусь, дякуючи метеликам.
—Ми всі дружимо з Тілі, а друзі завжди допомагають одне одному, — сказав король метеликів.

ПРИКРАСИ ДЛЯ ТІЛІ

Якось Тарасик розповідав Тьопі казку про принцесу, яка загубила свої дорогоцінні прикраси.
—А що це таке, дорогоцінні прикраси?
—Я тобі покажу. Недалеко від нашого помешкання знаходиться ювелірна крамниця.
І він дійсно показав. Вони разом простояли біля вітрини крамниці доволі довго, бо Тьопі дуже сподобались прикраси.
—Тілі хоч і принцеса, а в неї нічого подібного немає. От би їй такі прикраси на день народження, — подумав Тьопа, але нічого не сказав Тарасику.
Про побачене він розповів Шльопу.
—Так в чому ж річ? Давай їх візьмемо для Тілі!
—Це не просто, — сказав Тьопа, — крамниця на ніч зачиняється, але якщо вдень забігти, сховатись, дочекатися доки нікого не буде, взяти необхідне, а вранці вислизнути звідти.
—А чому не можна їх взяти відразу?
—Та хто знає цих людей, як вони до нас поставляться. Ми ж кошенята.
—Ти все добре розміркував, — захоплено сказав Шльоп Тьопі. — Завтра ми туди підемо.
І пішли.
Спочатку вони дочекалися, доки вийшов Тарасик. А потім крізь відчинену кватирку вистрибнули на вулицю. Крамниця хоч і зовсім поруч, але все одно було дуже страшно, бо по вулиці бігали якісь чудовиська — машини — так їх називав Тарасик. З серцями, які від жаху опинилися на кінчиках хвостів, вони дістались крамниці. Непомітно увійшли до неї і сховались. Багато людей заходили і виходили. Нарешті всі розійшлись і зачинили крамницю, залишивши трішечки світла.
Тьопа  показав Шльопу прикраси, які йому сподобались. Операція почалась. Тьопа бачив, як відчиняється вітрина і почав її відчиняти. Раптом заверещала сирена. Серця зіскочили з кінчиків хвостів і десь заховались. А Тьопа зі Шльопом майже втратили змогу ворушитись.
За хвилину у крамниці вже була поліція. Вона почали її обшукувати. Але коли побачили кошенят, то весело розсміялися.
—Ось ці бешкетники, що наробили такого галасу! А які ж гарненькі! Я візьму одного для своєї дочки, вона дуже зрадіє, — сказав молодий поліцейський.
—А я візьму другого для сина, — сказав той, що був старшим.
І сміючись, з кошенятами у кишенях, вони пішли з крамниці.

Маленька дівчинка дуже зраділа кошеняті і бавилась з ним аж до пізнього вечора. Дівчинка була веселою і доброю. Вона сподобалась Тьопі, але йому все одно було дуже сумно.
—Чого ти такий сумний? Я ж тобі не зробила нічого поганого? Мабуть ти сумуєш за своєю родиною. Треба буде завтра про це подбати.
Нарешті вона поклала кошенятко на лялькове ліжко, вкрила ковдрою і сама лягла спати. Кватирка була трохи відчиненою, але цього було досить, щоб кошеня вистрибнуло. Добре що хоч поверх виявився першим.
Сидів Тьопа під будинком і розмірковував, що робити. Він напружив свою пам’ять і почав згадувати уроки вусознавства. Йому вдалось таки згадати, за допомогою якого вуса треба шукати дорогу. Він ще трохи посидів, а потім не зовсім упевнено почав шукати дорогу до Тарасового помешкання. Навкруги стояла темрява, страшні чудовиська пробігали рідко, і тому було не так страшно, як вдень. Тьопа біг вже майже впевнено. Через деякий час він таки дістався будівлі, в якій жив Тарас. Тьопа скочив на Тарасів балкон: на щастя двері у кімнату були відчинені і Тьопа скочив на Тараса й полоскотав йому носа. Тарас протер очі і побачив Тьопу.
—Що трапилось? — запитав Тарас.
—Трапилось жахливе, Шльопа забрали невідомо куди, — і розповів про свої пригоди зі Шльопою.
—Ви хотіли вкрасти прикраси для Тілі? Хіба ж ви не знаєте, що красти не можна? А втім мабуть і не знаєте. Я тобі про це не казав, а у вашій країні красти немає чого, бо все необхідне ви маєте.
—А що таке красти? — запитав Тьопа.
—Красти - це брати без дозволу чужу річ, або в крамниці не платити грошей. У нас за це карають, і злодія саджають за грати, тобто у велику металеву клітку.
—Ти кажеш дуже дивні речі. Твої промови схожі на промови Цикуна. Все це мені тяжко зрозуміти, але я засвоїв, що у вашій країні просто брати те, що потрібно, заборонено. Але зараз не це головне, головне — знайти Шльопу. Ми ще в школі не проходили, як знайти когось на великій відстані.
—Ти хоч запам’ятав ту людину, яка забрала Шльопа?
—Мені здається, що запам’ятав.

А Шльоп дістався хлопчику, який любив грати в армію. І тепер окрім олов’яних солдатиків, у нього з’явився ще один — живий. Ось і почав він муштрувати нещасне кошеня. Тому звісно це не сподобалось і він подряпав хлопчика. Той розсердився, а кошеня заховалось під ліжко.
Коли нарешті вся родина лягла спати, кошеня вибігло на балкон і почало озиратись. Коли Шльоп зазирнув униз, то зі страху ледь не зомлів. Він знаходився дуже високо над землею.
—Що ж робити?!
Придивившись, він побачив під балконом дерево. Деякий час він вагався, а потім рішуче стрибнув униз. Він ледь встиг зачепитись за гілку, підтягнувся і вже в наступну мить сидів на дереві. Сидів Шльоп на дереві і сварив себе:
—От якби я замість того, щоб смикати Тілі за хвіст слухав вчителя на уроках вусознавства, то зміг би знайти дорогу до Тараса. А тепер залишається сидіти на дереві, дивитись униз і чекати, коли мене знайдуть, якщо ще й знайдуть. І їсти хочеться…
А Тарас з Тьопою замислились — справа була не з легких. Де ж шукати Шльопа?
—Після крамниці вас відразу завезли по домівках? — спитав Тарас.
—Ні ми ще заходили до якогось будинку, де були люди у такому самому одязі, як і ті, що нас забрали. Вони теж дивились на нас і сміялись.
—Зрозуміло, ви ще заходили у поліцію. Нам залишається лише одне. Сидіти десь біля поліції та чекати, коли з’явиться та людина, яка забрала Шльопа. А потім слідкувати за ним до самого його помешкання.
—Це він! Він! — Вказав Тьопа на високого симпатичного чоловіка, який попрямував до своєї машини.
—На жаль він з машиною, як же нам слідкувати за ним, — сумно сказав Тарас.
—Чекай мене вдома, — рішуче промовив Тьопа і вистрибнув з Тарасових рук.
Він швидко наздогнав чоловіка і непомітно скочив за ним у чудовисько-машину. Необхідність знайти Шльопа перемогла страх. Їхали вони недовго.  Чудовисько виявилось зсередини зовсім не страшним. Машина зупинилась. Чоловік вийшов і швидко зачинив дверцята. А Тьопа не встиг вискочити і залишився в машині…
Він бігав, бігав по машині, а потім у відчаї почав лапками шкребти по вікну. І знов спрацювала страшна сирена!.. І вдруге Тьопа майже втратив серце. Прибіг чоловік, відчинив двері і побачив кошеня.
—Тьопа! Тьопа! — почувся рідний голос.
Шльоп вже був поруч. Наступної миті кошенята вже були на верхівці дерева. Від радощів вони обіймались і цілувалися. А чоловік з подиву на деякий час занімів.
—То не ті кошенята, то не ті кошенята, то ті… — нарешті зміг сказати він, повільно ідучи до дому.
За деякий час Тьопа зі Шльопом були вже у Тарасика.
—Зараз ви йдіть додому, бо там вже хвилюються. А коли наступного разу прийдете, ми разом зробимо ланцюжок з прикрасою для Тілі.


ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Шльоп і Тьопа повернулись додому, де вже панувала велика паніка.
—Куди поділися Шльоп і Тьопа?
Коли вони щезли Мурчипусь кинулась до Тараса. Але в кімнаті ні Тараса, ні кошенят не було.
Спочатку всі дуже зраділи поверненню братів, а потім Мурчипусь почала їх сварити.
—Хіба можна без дозволу зникати, та ще й надовго?
І Тьопа про все розповів Мурчипусь. Вона замислилась: мабуть треба, щоб діти вивчали життя не тільки в нашій країні, а й в інших. Було б добре порадитись з головним вчителем.
До Тараса Мурчипусь Тьопу зі Шльопом відпустила. Тарасик знайшов у своїх іграшках блискучий дротик, і вони втрьох почали робити ланцюжок. Тьопа відміряв, Шльоп відкушував, а Тарас скручував. Робота кипіла. Через декілька вечорів ланцюжок був готовий. Тарас взяв маленьку блакитну і теж блискучу кульку, яка колись була частиною однієї з перших його іграшок, і причепив на ланцюжок.
—Ой, як гарно! Ця прикраса ще краща за ті, що ми бачили у крамниці. — радісно занявчали і заплескали лапками Тьопа зі Шльопом.
І нарешті настав день народження.
Тарас від себе подарував кошенятам три яскравих маленьких м’ячики.
—Де ти їх узяв? — запитали Тьопа зі Шльопом.
—Не хвилюйтеся, я їх не вкрав, я заплатив за них гроші, які не витратив на цукерки і морозиво.
—І ти витратив на нас свої гроші? — з вдячністю і водночас з жалем промовили кошенята.
—Мені було приємно витратити їх на вас, бо ми ж друзі.
—І за приємність теж треба платити гроші?
—Іноді так, але не завжди.
Коли брати подарували Тілі прикрасу, то від щастя вона кинулась їх обіймати, а потім кожному з них подарувала по горщику з чудовою червоною квіткою. Тілі дуже пасувала прикраса, бо колір кульки був одного кольору з її очима. Свято посміхалось і співало. Всіх пригощали дуже смачними солодощами.
—Треба Тарасові подякувати за подарунки і пригостити.
—Обов’язково, — погодилися всі і пішли відвідати Тарасика.
Тілі весь час милувалася прикрасою і обережно лапкою торкалася кульки. Вона навіть спати хотіла йти з ланцюжком, і Мурчипусь ледь-ледь вдалося умовити її зняти його на ніч і покласти в пуделко.
Вранці, коли сонечко тільки почало розплющувати очі, Тілі скочила з ліжка побігла до пуделка, радісно його відкрила і завмерла… Пуделко було порожнє.


ЗНАХІДКА І ЗНИКНЕННЯ

Тілі дуже засмутилась. І навіть заплакала. Але потім заспокоїлась і почала всіх розпитувати, чи ніхто не бачив прикраси. Ніхто не бачив. І всі теж засмутилися, бо кожен знав, що не брав її. Тьопа зі Шльопом були у розпачі. Вони побігли до сивої Моніки. Та поворушила вусами і сказала:
—Мої вуса нічого не знають про прикраси взагалі, а про вашу й поготів. Мені шкода, що нічим не можу вам зарадити.
Похапцем Тілі забула сказати братам про чарівні властивості квіток, які вона їм подарувала і про які вони зараз згадали. Як же й зраділи Шльоп і Тьопа.
—Так ми  дізнаємось, де знаходиться прикраса! — радісно промовив Тьопа.
А  Шльоп вже встиг проковтнути пелюстку. Наступної миті він ледь не задихнувся від обурення, а потім побіг. Тьопа побіг слідом за ним.
—В чому річ?! — важко дихаючи і наздоганяючи Шльопа, запитав він.
—Тіліну прикрасу вкрала наша “люба” ворона! Зараз ми її відберемо назад.
—Зачекай, її треба покарати, бо вона на це заслуговує. Я бачив у Тараса порожню клітку, де раніш жила пташка, яку потім випустили на волю. Може, Тарас нам на деякий час позичить цю клітку. І тоді ми потримаємо ворону за гратами, щоб вона була неспроможна  завдавати прикрощів...
Увечері вони вже були у Тараса.
—Якщо треба, то візьміть. Я все одно  більше не буду тримати в ній пташок. Так що можете залишити її собі, — сказав Тарас.
І кошенята  з усіх сил потягли клітку. Нарешті вони дістались того дерева, на якому жила ворона. Клітку з широко відчиненими дверцятами вони залишили під деревом. А самі швидко скочили на нього. У воронячому гніздечку й справді лежав Тілін ланцюжок. Тьопа схопив ланцюжок і занявчав зі злості. А Шльоп вчепився у воронячий багатостраждальний хвіст і почав тягнути злодійку вниз. Та з усіх сил драла своє вороняче горло. Галас стояв страшенний.
Запідозривши щось недобре, Тілі вибігла з дому. Вона зазирнула на дерево, все зрозуміла і кулею злетіла на нього.
—Облиш ворону, — сказала вона розлюченому Шльопу.
—Я дуже вам вдячна за те, що ви піклуєтесь про мене, але мені шкода, що так сталось. — І звернулась до ворони, — Якщо тобі сподобалась прикраса, то чому ти в мене не попросила? Я б тобі дала її поносити на деякий час. А потім ще комусь. Та втім може ти і просила, а я міцно спала. Залиш, Тьопо, ланцюжок вороні, нехай вона побавиться.
А ворона вперше познайомилась з досі невідомими їй почуттями сорому і вдячності.
—Дякую тобі, Тілі. Пробач мене. А прикраса тобі личить більш за всіх. Тільки ти повинна її носити.
Стара ворона дивилась на все це і думала: “Тій малій вдається зробити те, що нікому не вдається. Вона хоч і бешкетна, але дуже добра і мудра як не на свій вік. З неї виросте справжня королева.”
Всі троє почали спускатися з дерева. Хто радісний, а хто невдоволено бурчав. Шльоп вважав, що ворона все ж таки заслуговує на те щоб сидіти в клітці. Тілі лагідно його заспокоювала. Коли всі спустились, то очам не повірили.
—Це ти її сховала? — запитали у Тілі.
—Ні, не ховала, — здивовано відповіла Тілі, — Не встигла.

СТРАХ

Вже декілька ночей мешканці котячої країни тремтіли зі страху. А причиною було виття, від якого кров стигла в жилах. Мабуть, в їхній країні оселився невідомий великий звір, який вдень спить, а вночі полює. Всі замкнулись у своїх домівках і навіть вдень боялися виходити. Мурчипусь була у розпачі, але ретельно це приховувала. Вона звернулась до Фердінанда:
—Фердінанде, ти, як король країни, повинен зібрати найхоробріших котів і спочатку хоча б дізнатися, хто так завиває. А потім вже будемо вирішувати, що робити.
—Хіба ти не знаєш, як я втомлююся за день. Мені треба вночі відпочивати. І взагалі я сплю так міцно, що мені не заважають ті звуки. Кому заважають, нехай і турбуються.
“Нещасний, — подумала Мурчипусь, — він мабуть не менш за всіх налякався.”
І знову ніч. І знову виття.
—Шльопо, Шльопо, — прошепотів Тьопа і полоскотав його за вухом. — Вставай, Шльопо. Ми повинні, як королівські діти, виявити, що там відбувається.
—Повинні, — погодився Шльоп і зі страху заклацав зубами.
—Ну тоді пішли.
—І я з вами, — пролунав тоненький голосок Тілі.
—Це чоловіча справа і взагалі ти ще надто мала.
—Теж мені дорослі, — тихенько пробурчала Тілі. А потім підсолодивши голос, сказала, — ви ж такі хоробрі та сильні, хіба не зможете мене захистити?
Якби тільки брати бачили, як хитро блищали її очі.
—Звичайно, зможемо. Ну добре вже, йди з нами, — поблажливо дозволив Тьопа.
—І справді, йди, — сказав Шльоп, і подумав: “Невже існує така справа, якої не проминув би маленький носик Тілі”.
Вони тихенько вийшли з дому і почали крастися в напрямку страшного звуку. Першим крався Тьопа, за ним Шльоп і остання — Тілі. Кожне шурхотіння примушувало їх підстрибувати, потім залягати на деякий час, а потім знов крастися.
Нарешті вони майже дістались того місця, звідки лунало виття і почали озиратися. Їх очам відкрилась велика галявина, з середини якої йшов  звук. Але на ній нікого не було… Зі страху зуби зацокотіли так сильно, що неможливо було й слова сказати. Здійнявся сильний вітер, і тому скільки малі не ворушили вусами, ніякого запаху вловити не змогли.
 —Окрім пенька тут нічого немає… Не може ж він так вити?.. — прошепотіла Тілі.
—Тут панує щось невідоме і заважає сильний вітер. Цієї ночі ми мабуть нічого не дізнаємось і тому безглуздо тут залишатися. Гайда додому,  — прошелестів вусами Тьопа.
Шльоп і Тілі не заперечували.
І кошенята побігли. Вони бігли з такою швидкістю, що наздогнати їх навряд би хто зміг. Повернувшись, поки що нікому нічого не розповіли. Вирішили ще раз перевірити.

ДІЗНАННЯ

Весь наступний день Тілі підкручувала нетерплячка. Десь близько вечора вона запитала братів:
—Ну то що, збираємось і йдемо?
—Ні, ми підемо в наступну ніч, втрьох.
—Ми і мати, яка заборонила тебе брати, бо ти дівчинка і ще маленька. Ми про все розповіли матусі й вона нас сварила за те, що ми взяли тебе з собою, — сказав Тьопа.
—Мало того, що не зараз та ще й без мене, — обурилась Тілі.
І вже хотіла бігти до мами, але раптом замислилась на хвилинку і заспокоїлась: “Поки тихо, я підкрадусь на те місце, сховаюсь і буду чекати”.
Звісно, про це вона нікому нічого не сказала. Затисла міцно в зубах гілочку, щоб вони не цокотіли і почала скрадатися, аби її ніхто не помітив. Ось знайома галявинка і той самий пень посередині. Але як і тоді нікого нема. Напруживши тоненькі вусики, Тілі налаштувалася чекати.
Раптом щось крихітне скочило на пень. І відразу почулось страшне виття. Тілі підкралась зовсім близько і почала придивлятися. Очам не вірилось! На пеньку стояло крихітне мишеня, широко роззявляло ротик і вило страшним голосом.
“Ну й чудо, — подумала Тілі, — і як йому, такому маленькому мишеняті, вдається так голосно вити?” Діждавшись перерви, вона лагідно промовила:
—Не бійся, я не заподію тобі зла.
Мишеня спочатку підскочило з несподіванки, а потім заспокоїлось від лагідного голосу.
—Ти викрила мене і тепер знаєш мою таємницю. Всі вважають мене мишеням, а я вже доросла миша.  Я народився дуже маленьким і майже не підріс. І тому всі тільки мене повчають і сміються з мене, коли я кажу, що вже дорослий. Моє ім’я Нюк, а мене всі звуть Нюк Маленький. Якось мені наснився дивний сон.
—Мені теж було наснився дивний сон, — не стрималася Тілі, — але пробач, що я тебе перебила. Продовжуй.
—Так ось, наснилось мені, ніби хтось каже: “Візьми папороть в ніч на повний місяць і соком змасти своє горло. А потім почни тренувати свій голос. Тоді й побачиш, що буде.” І я зробив все, як наснилось і сон справді здійснився. Я тренував свій голос там, де нікого не було. Мене втішає те, що всі лякаються мого виття, бо так я почуваюся сильним. Я вже всіх налякав у себе, а тепер вирішив випробувати свою силу у вас.
—Мені здається, що ти помилився, вирішив, що сон наснився для того, щоб навчитись всіх лякати. Це не добре, коли тебе бояться. Краще, коли люблять або поважають. Може, тобі голос даровано, щоб ти навчився співати?.. Це було б чудово! Всі з великим задоволенням слухали б тебе, як слухають спів пташок, і ніхто вже б не сміявся, а навпаки поважали б. Спробуй, — сказала Тілі.
Нюк замислився.
—Мені ніколи це спадало на думку. Може, й твоя правда і є сенс заспівати, але чи зможу?
—Зможеш, обов’язково зможеш, але треба тільки дуже захотіти. Пташки тобі допоможуть своїм співом.
—А ти смілива… Я таких ще не зустрічав.
—Ні, я не смілива, я дуже цікава. І як же мені було страшно. Я навіть гілочку в зубах тримала, щоб не цокотіли.
—Все одно смілива, — не погодився з нею Нюк. — У мене до тебе велике прохання, — продовжив він, — нікому не розповідай про мене, а я обіцяю більше ніколи нікого без причини не лякати. Лише дозволь мені на прощання повити цю ніч.
—Добре, — погодилась Тілі, — але залишимось друзями, а я буду чекати на твій спів.
Вони торкнулись носами одне одного і розпрощались. Тілі сміливо йшла додому. Страшні звуки її вже більше не лякали. А Нюк завивав так страшно, як ніколи. Мабуть, на прощання…
Тілі тихенько прокралась до ліжка і спокійно заснула.
Пізно ввечері Мурчипусь , Тьопа, Шльоп і Фердінанд, якому вдалося побороти страх, та замучила совість, бо він все ж таки король, вирішили йти і нарешті дізнатись про невідомі звуки.
—Не йдіть, страшних звуків більше не буде, — сказала Тілі
Всі з подивом подивилися на неї. Але її слова не сприйняли всерйоз і пішли. Всю ніч вони просиділи в кущах, але дарма, бо справді було тихо.
—Тілі, що все це означає? — суворо запитала вранці Мурчипусь.
—Це таємниця, але не моя, — відповіла мала.

Минув певний час. І всі з подивом почули чудовий спів. Яку радість він всім подарував. Тілі прибігла на галявину і на пеньку побачила свого друга Нюка.
—Я дякую тобі за добру пораду. Я почуваюсь і справді дуже щасливим. Мене всі люблять і поважають. І тепер звуть не Нюк Маленький, а Нюк Великий, — кажуть що за велич мого голосу.

ПОКАТИЛИСЯ

Окрім Тьопи, Тарасика почали відвідувати Тілі та Шльоп. Завдяки цікавості Тілі Тарасові доводилось багато читати та добре вчитися. Батьки Тараса свого сина не впізнавали і були щасливі бачити його таким. Про котячу родину вони нічого не знали.
Якось друзі сиділи і роздивлялись у книжці картинки.
—Ой, що це — вказала маленькою лапкою на якусь чудову яскраву картинку Тілі.
—Це чортове колесо, дитяча гойдалка, яку дуже люблять і дорослі, і малі. Вони на ньому підіймаються високо-високо, аж до неба.
—От би нам на ньому покататися, — мрійливо промовила Тілі.
—Добре. Якось я візьму вас з собою. Але треба, щоб ви поводилися тихо.
—Ми обіцяймо поводитись тихо-тихо, — майже в один голос пронявчали кошенята.
—Ну якщо так, то у неділю підемо.
Малі ніяк не могли дочекатися неділі. Але нарешті вона настала. Тьопа у Тарасовій кишені, Тілі і Шльоп у пазусі. Так і пішли. Кошенятам від щастя дуже хотілося мурчати, але вони пам’ятали обіцянку й мовчали. Та ще й поряд з Тарасиком сидів який хлопчик, і тому виглядати треба було дуже обережно, щоб їх не помітили. І ось вони повільно опустились до землі. Хотілось ще покататися, але Тарасик сказав, що вже треба йти додому. Малі з радощів всю дорогу муркотіли. А коли повернулися до себе, то від збудження ще довго не могли заснути.
Наступного дня Тілі сказала:
—Може, ми самі підемо до того колеса. Знайдемо якийсь закуток і покатаємося. Бо в Тараса немає часу йти з нами.
—І як тобі таке спало на думку. Забудь про це навіть і гадати, — сказав Тьопа, — а коли у Тараса з’явиться час, він обов’язково візьме нас кататися.
Тілі зі Шльопом промовчали. Коли Тьопа пішов, Тілі виразно подивилася на Шльопа. Той зрозумів її погляд і запропонував:
—То може, підемо вдвох. Нічого нікому не скажемо, покатаємось і тихенько повернемось. Ніхто ні про що не дізнається.
—Ну тоді пішли.

ЩЕ РАЗ ПОКАТИЛИСЯ

Все складалося начебто добре. Кошенятам вдалось непомітно вийти через Тарасове помешкання на вулицю. Але це було складно, тому що в кімнаті сиділа Тарасова мати. Далі вся надія була на тоненькі Тіліні вусики. І недарма, бо з їх допомогою вдалось таки знайти той дитячий парк і жадане колесо.
Вони підкралися до нього і почали чекати зручної миті. Діти сідали у відкриті кабінки і колесо потроху підіймалось. Але було ще рано і тому деякі кабінки залишалися порожніми. Ось і перед ними опинилась така кабінка. Кошенята швидко скочили в неї і заховались під лавку. І очі припали до щілинки, а хвостики радісно ворушились. Через деякий час вусата парочка вже сиділа на лавці та задоволено муркотіла.
Шльоп вирішив залізти на бильця, щоб краще все бачити.
—Не лізь, будь обережним, бильця гладенькі і з них можна впасти, — сказала Тілі.
Але у Шльопа на хвості мабуть примостився моторчик, який заважав спокійно сидіти і слухатись Тілі. Він підтягнувся на двох лапках, перекинув третю. А бильця і справді були слизькі, тому не встигнувши зачепитись, він, перевертаючись, полетів униз…
—Ой, що це летить?! — вигукнув хлопчик, який був внизу.
Він встиг підставити куртку, в яку на щастя і приземлилось маленьке кошеня.
—Ой, яке гарненьке, — промовив хлопчик, попестив його по голівці і поклав до кишені.
Все трапилось миттєво, так що Тілі хоч і підскочила, але не встигла ухопити Шльопа за хвіст. І знов пошкодувала, що не здійснився сон про три хвости. Бо з трьома хвостами вона кинулась би за Шльопом. Забувши про нещодавно перенесену хворобу і якнайдовше витягнувши шийку Тілі побачила, що Шльопа врятовано.
Вона спочатку дуже зраділа, але коли Шльопа поклали в кишеню і понесли, впала у розпач. Не дочекавшись зупинки колеса, вона скочила на землю і побігла в напрямку, куди пішов хлопчик, з надією його наздогнати. Незабаром вона його побачила і побігла ще швидше. Маленьке серце ледь-ледь трималося в грудях. Ще трішечки і вона наздожене їх. Але під’їхала велика машина, автобус, так називав її Тарас. Хлопчик скочив в нього і поїхав, а Тілі не встигла…
—І що ж я тепер маю робити? — на мить розгубилася Тілі. — Бігти до Тараса? Ні, зараз це безглуздо, бо спочатку треба дізнатись, куди повезли Шльопа. І взагалі ми вдвох заварили цю кашу і тому вдвох повинні її з’їсти.
Раптом вона згадала, як її несли з країни Брехляндії. На щастя вздовж вулиць росли дерева.
—Доведеться спробувати.
Дерева були не такі високі, як на шляху до Брехляндії. І на меншій відстані одне від одного. Тілі скочила на дерево і, примруживши оченята зі страху, стрибнула. Вийшло. Рішучість знайти Шльопа подарувала їй неабияку силу. Немов білка летіла вона з дерева на дерево. І врешті решт наздогнала автобус, який на її щастя затримався на зупинці. Було багато бажаючих в ньому їхати.
На наступній зупинці хлопчик вийшов. Шльопа він вже тримав на руках, бо той мабуть хотів втекти. А Шльоп як завжди сварив себе. Він сварив себе за те, що не зміг своєчасно втекти, що не послухав Тілі і звалився з колеса.
—Добре хоч піймали, а то ще невідомо, що б трапилось, мабуть вбився б або покалічився. Мене і справді часто треба шльопати, щоб порозумнішав. Недарма мене звуть Шльоп, — продовжував журитися він.
Підійшовши до великого будинку, хлопчик зупинився, немов вагаючись, а потім рішуче увійшов у розчинені двері. Щоб її не помітили, Тілі зачекала на мить, і теж обережно прокралась у ті самі двері. Хлопчика ніде не було. Тілі дуже хотілося заплакати, але на це не було часу. Вона ворушила й ворушила вусиками. Запах Шльопа закінчувався біля дивних дверей, які були щільно зачинені. І знову питання: що робити? Вона почала себе заспокоювати.
—Я хоча б знаю, в якому будинку Шльоп знаходиться. Може мені вдасться прослідкувати, де мешкає цей хлопчик. А поки що спробую все тут обнюхати.
І вона почала ретельно вивчати поверх за поверхом, здригаючись і ховаючись, бо лякав її кожен звук. Нарешті здалось, що почувся знайомий запах.
—Так, він іде від тих світлих дверей.
А за дверима стояв страшенний галас. Раптом двері відчинилися і вийшла розлючена жінка. За нею з плачем вибіг хлопчик. Він про щось її благав. Жінка не погоджувалась і сварила його. Тілі здогадалась, що то була мати хлопчика. Жінка на щось натиснула, дивні двері відчинились, вона в них увійшла, і вони швидко зачинились. Тілі встигла відчути запах Шльопа. Він йшов від торбинки, яку тримала жінка.
—Ця жінка, як і Тарасова мати, не дозволяє синові тримати кошеня, — здогадалася Тілі. — Краще дозволила б і я хоча б знала,  де знаходиться Шльоп. А так знову доведеться його шукати.
А Шльоп сидів в торбинці й міркував:
—Треба щось робити. Може, спробувати втекти? Але я все одно не знайду дорогу. Якщо мені вдасться повернутись додому, я займусь своїми вусами. Я обіцяю стати кращим учнем з вусознавства. А зараз я все ж таки спробую втекти і знайти дорогу.
Він тихенько, але дуже швидко прогриз торбинку і вислизнув з неї. Жінка цього не помітила, а кошеня зачаїлося позад неї. Коли двері відчинилися він швиденько проскочив, і вона знов не помітила цього.
Тілі якесь почуття підказало бігти вниз. І вона швидко пострибала сходами. На першому поверсі вона й знайшла Шльопа, який ще не встиг вискочити з будинку. Коли Шльоп побачив Тілі, він з радощів спочатку не зміг навіть нявкнути, а потім промовив:
—Я дякую тобі Тілі, що знайшла мене. І обіцяю ніколи більше не смикати тебе за хвіст.
Вони міцно притулилися одне до одного і посиділи так деякий час. Схаменувшись, Тілі сказала:
—А тепер швидко повертаємось додому.  Може, нас ще не шукають. Тоді  все, що з нами трапилось, збережемо в таємниці.
Не шукають, аякже!.. Майже все населення стояло на вухах і шукало пустунів. Тьопа запідозрив щось погане, але поки що мовчав: може, обійдеться?..
Коли парочка з’явилася, всі дуже зраділи. Довелось зізнатися, де були, але маленьку таємницю про мандри вони залишили собі. А Мурчипусь покарала їх тим, що на деякий час заборонила відвідувати Тарасика.



КОНКУРС КРАСИ

“У неділю в центральному парку відбудеться виставка котів. Початок о дванадцятій годині.” — прочитав Тарас на зупинці автобуса. Прочитав і замислився.
— От якби Тьопа з Тілі і Шльопом прийняли в ній участь. Вони мабуть зайняли б не останнє місце. От позаздрили б мені ті, що пишаються своїми родовитими котами. А для мене порода не має жодного значення. Я й так дуже люблю своїх друзів. Але ж все-таки хочеться втерти носа задавакам.
І почав Тарас умовляти братів і сестричку прийняти участь у виставці. Це було складно, бо малі ніяк не могли зрозуміти навіщо це потрібно. Вони зрозуміли лише одне, що цього дуже хоче Тарас. А Тарас їх друг, і тому вони погодилися. І ще Тілі було цікаво подивитися на інших родичів.
 Нарешті виставка розпочалася. Тілі з цього приводу одягла свою прикрасу і тому виглядала чудово. Трійцю розмістили на блакитній атласній подушці. Тілі майже знов не підхопила нишпорку, бо дуже вже витягувала шийку, розглядаючи інших котів. Шльопові набридло сидіти на одному місці тому він почав вертітись і ловити власного хвоста. Теопоній невдоволено сопів, бо йому не подобалося все, що відбувалося поруч.
— Коти, як коти. І чому нас тут тільки зібрали, — розмірковував він.
Найбільша кількість людей зібралась саме біля трійці. Один чоловік про щось розпитував у Тараса. Декілька інших зацікавлених сперечалися, захоплено жестикулюючи.
І водночас йшла пряма трансляція виставки по телевізору.
— Неймовірно! — вигукував один старий  вчений, — Ця порода котів, — він вказував саме на Тьопу з Тілі та Шльопом, — щезла дуже давно, десь біля тисячоліття тому. Хлопчику, звідки в тебе ці кошенята?
І Тарасові довелося збрехати (він цього дуже не любив), що подарував їх йому один старий моряк, якому треба було їхати дуже далеко. Він навіть прізвища його не знає…
Цю передачу дивились і Тарасові батьки. З подиву вони на деякий час втратили змогу розмовляти. Нарешті, отямившись, мати сказала: “Нічого не розумію! Вдома у нас немає ніяких кошенят. Може, він тримає їх в іншому місці. Коли прийде, тоді й з’ясуємо!”
Виставка скінчилася. Багато людей хотіло побачити Тарасових батьків, щоб запропонувати шалені гроші за кошенят. Тарас говорив, що кошенята не продаються. Він вже дуже шкодував, що приніс їх на виставку. Хазяї почали розбирати своїх вихованців. Тарас теж пішов за кошенятами і побачив замість них порожню блискучу подушку.
—Куди?! Куди вони поділися?! Їх вкрали! — плакав хлопчик.
—Викличте поліцію!
—Викличте поліцію!
—Заспокойся хлопчику, не треба ніякої поліції, — казали засновники виставки, — знайдуться твої кошенята. Йди краще додому.
Тарас    зрозумів, що спочатку треба заспокоїтися, а потім розпочинати пошук.

—Звідки в тебе ті коти? — суворо запитала мати.
—Немає вже в мене ніяких котів, їх вкрали, і їх ніхто мені не дарував, вони самі прийшли до мене через отвір у стелі, з іншого виміру.
—Захворів, захворів мій хлопчик! — заголосила мати, — Його обов’язково треба лікувати.
І Тарас опинився в лікарні. Він спочатку плакав і благав, щоб його випустили шукати котів, але його не випускали, а лікували. Всі його заспокоювали, що кошенята знайдуться.
Якось сиділа мати в Тарасовій кімнаті та сумувала з приводу хвороби сина. Раптом згори вона почула якесь шарудіння, підняла голову і побачила велику кішку.
— Ой, я теж захворіла! Це мабуть гени: ще тітонька Марія в дитинстві марила котами. Так, так, це справді гени.
І вона теж опинилася в лікарні.
Лікарі не дозволяли матері спілкуватися  з сином, бо вважали, що це буде заважати їх лікуванню.
Тарасиків батько щодня відвідував їх.
Прибираючи в кімнаті сина він теж почув шарудіння і побачив кішку.
—Та невже це вірус?! Бо мої батьки і тітоньки всі були здорові. Та ні, це ж нісенітниці! Ми хворі, тому що не віримо в чудеса. А вони справді є.
І він побіг у лікарню.
—Я теж бачив кішку! — сказав він схвильовано дружині.
—Ой! Так це інфекція!
—Ніяка це не інфекція! І не дивись на мене очима спітнілої сови. Ми всі здорові та йдемо звідси геть. Треба й справді шукати кошенят, бо то певне мати приходила за ними.


ПОШУКИ

Тарасів тато вирішив взятися за пошук кошенят власноручно. Перш за все він зв’язався із засновниками виставки. “Чому зразу не викликали поліцію?” — запитав він. Довелося тим зізнатися, що один вчений дуже хотів трішечки повивчати кошенят, а по очах хлопчика він зрозумів, що той не залишить кошенят ні на мить. Тому й вирішили затримати кошенят лише на ніч, а вранці повернути. Але на лихо, їх вкрали і ніхто не знає де вони.. Поліцію ще не викликали. “Ви вчинили дуже погано”, — сказав Тарасів батько. “Пробачте, ми ненавмисно”, — почув він у відповідь.
—Я бачив по телевізору, що багато людей фотографувало кошенят. Може у вас є фотографії?
—Є, звичайно є, — радісно промовила одна зі засновниць. Через декілька хвилин вона принесла йому світлини, з якими чоловік і пішов до поліції.
Нарешті він знайшов потрібний кабінет і одержав дозвіл зайти.
—Ось ті кошенята, яких викрали. Їх обов’язково потрібно знайти, — сказав Тарасів батько (якого звали Олександр Олексійович), розкладаючи фотографії перед поліцейським.
—І знов вони. І знов вони, — висмикуючи по одній волосині з вуса, монотонно повторював поліцейський роздивляючись світлини.
—Що з вами? — здивовано запитав Олександр Олексійович.
—Це я про злодіїв кажу, знайомий почерк, — схаменувшись, сказав поліцейський.
—Ми знайдемо ваших кошенят, не турбуйтеся.
Коли двері за Олександром Олексійовичем зачинились, поліцейський сказав: “Шукати! Аякже, самі знайдуться. Хто-хто, а я знаю!”

А трійко кошенят сумно сиділи у вкраденому плетеному будиночку і розмірковували, що робити.
Розумний Тьопа нарешті сказав:
— Нас вкрали погані люди, які зовсім не люблять котів. Це видно з того, як вони з нами поводяться. Вони мабуть хочуть одержати за нас гроші. Але нічого, вони ще пожалкують, що нас вкрали. Вони, звісно, не знають, що ми вміємо ходити по стелі, наче по підлозі. Треба тільки тихенько прогризти вихід, вибратися і скочити на стелю. Тілі звідти заверещить, як вона вміє, щоб привернути увагу, а ми стрибнемо на голову злодія і вчепимося у волосся.
—До чого ж ти розумний, Тьопо, — у захваті вигукнули Тілі зі Шльопом.
—Як добре, що нас вкрали!.. — радісно додав Шльоп, передчуваючи розвагу.
—Не можна так казати, невже не розумієш, як турбуються наші рідні й Тарас.
—І справді, не можна, — підтримала Тьопу Тілі, весело виблискуючи очима.
 Кошенята почали здійснювати свій план.
Їм вдалося непомітно прогризти вихід і збігти на стелю. Через деякий час прийшов один зі злодіїв, а їх було всього двоє, як по запаху виявили кошенята.
Тілі так заверещала, що злодій спочатку затулив вуха, а потім підняв голову. З подиву і страху він майже знетямився. А кошенята стрибнули йому на голову і почали ніжно «пестити» зубами та кігтями. Нажаханий, нещасний заверещав ще голосніше за Тілі. Він  разом з пучком волосся скинув кошенят на підлогу і зачинився в туалеті, де остаточно й втратив тяму. Кошенята дерли двері й шипіли. Тільки очі їх посміхалися, але злодій цього не бачив.
Нарешті з’явився другий злодій. Кошенята знов забігли на стелю.
—Мені вдалося взяти квитки. Увечері ми вирушаємо, — радісним голосом промовив він. (Злодії розуміли, що в цьому місті кошенят їм не продати і тому треба їхати якнайдалі). —  Чому мовчиш? Та куди ж ти подівся?
І знов заверещала Тілі.
І знову все повторилося.
Наляканий злодій, поскидавши з голови кошенят, вибіг і залишив двері відчиненими.
А малим тільки цього й потрібно було. Напружуючи вусики, вони обережно шукали дорогу. Через деякий час вони вже були в Тарасовій оселі.
Скільки було радощів з приводу їх повернення.
Чутка про те, що знайшлися кошенята, швидко облетіла місто.
Багато людей приходило і пропонувало великі гроші за кошенят. Але відповідь була одна:
—Друзів не продають ні за які гроші.

—А злодіїв так і не покарали? — почувся голос.
Вони самі себе покарали, бо звісно після розповіді про свою пригоду з кошенятами  опинилися в лікарні.

ТОРТ ДЛЯ ТІЛІ

—Що це за гарні пташки! Вони так чудово літають! От би мені так літати!.. — мрійливо сказала Тілі.
—То ластівки. Вони й справді дуже гарно літають. А ти чудово стрибаєш, — відповіла Мурчипусь.
—Я хочу з ними спілкуватися. Де вони мешкають? Мені дуже цікаво.
—Загалом вони мешкають в майже недосяжних місцях, наприклад, у скелях. Але я знаю родину, яка побудувала гніздечко на дереві, а на якому - я тобі не скажу, бо своєю цікавістю ти їх налякаєш.
—Нізащо не налякаю. Я тихенько попідглядаю за ними, а потім познайомлюся.
—Ні, нізащо не скажу, — твердо сказала Мурчипусь.
Але не така Тілі, щоб не дізнатися, де мешкають ластівки. Тихенько скрадаючись, гілочка за гілочкою, і Тілі вже майже на верхівці, поблизу гніздечка. Але вона добре заховалася серед листя, тільки вусики тихо ворушилися.
Раптом налетів шалений вітер. І небо затягло страшними хмарами, між якими бігали вогняні блискавки. Грім на них невдоволено бурчав.
Тілі було дуже страшно. Вона міцно вхопилась лапками за гілочку і затамувала подих.
Не витримуючи вогняної спеки, хмари почали вивергати величезні потоки води.
Буря примусила батьків-ластівок десь заховатися, вони неспроможні були долетіти до гніздечка. Тому малі залишилися самі. Один з них, мабуть такий же цікавий, як і Тілі, вирішив подивитися, що відбувається. Він висунувся з гніздечка, а налетів вітер, підхопив його і скинув донизу в бурхливий потік.
Все це миттєво відбулося перед очима у Тілі. Вона від жаху тремтіла і зубками цокотіла, але не довго вагаючись, розкинула лапки й полетіла вниз. Вітер наче допоміг Тілі щасливо приземлитися. Хмари заспокоїлися і тому Тілі змогла  побачити маленьку чорну голівку, яку ніс потік води. Кошеня швидко побігло. Вона нарешті зрівнялася з пташеням, ще трішечки підбігла, а потім кинулася у воду. Їй пощастило упіймати пташеня. Воно ще було живе.
Мала обережно вхопила пташеня за пір’ячко і потік поніс її. Сил вибратись на сухе не було, бо наздоганяючи пташеня вона зовсім знесиліла. Вона робила лапами рухи, яких навчилася колись у Мура. Мозок її напружено працював. Вона розуміла, що якщо не випливе, то вони обоє загинуть бо потік закінчувався падінням з великого обриву. А в цей час батьки-ластівки повернулися до гніздечка і пташенята розповіли, що сталося.
Нещасні батьки полетіли над потоком і наздогнали малих. Пташки голосно кричали, бо ще не зрозуміли, що Тілі - рятівниця. Раптом Тілі побачила попереду дерево, що  схилилося над водою. “Якби мені вдалося вчепитися за гілля. Ми були б врятовані”.
І ось нарешті дерево.
З останніх сил Тілі підстрибнула і вхопилася за гілку. Вітерець немов знову допоміг їй.
Майже без сил Тілі сиділа у траві поряд з пташеням.
Коли пташки дізналися, що кошеня, ризикуючи життям, врятувало їхню дитину, їм стало дуже соромно за погані думки. Вони були дуже вдячні Тілі, якій треба було відпочити і донести пташеня до гніздечка, бо воно ще не вміло літати.

Дома Тілі ні про що не розповіла, бо боялася, що Мурчипусь буде її сварити за те, що вона підглядала за пташками.
Звістка ж про те, що кошеня врятувало пташку облетіла увесь пташиний світ. І не тільки пташиний…
Як віддячити Тілі?..
Пташки дізналися, що мала дуже любить солодке і вирішили зробити величезний торт. Було стільки бажаючих його робити, і бджілки, і метелики, і багато інших.
Торт вийшов чудовим, а одна старенька пташка, яка все знала, запропонувала прикрасити торт кульбабками, як у людей прикрашають свічками. Нехай Тілі дмухне, пух полетить, і скільки пушинок, стільки років щастя буде у неї.
Тремтіло від хвилювання сердечко у Тілі. Вона притисла вушка, напружилась і дмухнула. Всі пушинки розлетілися. (Може, вітер знов їй допоміг?..)
Друзі радісно  на всі голоси загомоніли, а щаслива Тілі запросила їх скуштувати торт.

ВОЛОЦЮГИ

—Що це? Що це за страшний галас?!— Мурчипусь у тривозі швидко піднялася на своє дерево. Серце її ледь не обірвалось. Вона побачила вдалині зграю котів, які сварилися і верещали. Мурчипусь відразу зрозуміла, що то коти не з їхньої країни.
—Та невже то коти-волоцюги?
Про них вона чула від своєї бабусі. Востаннє вони дуже давно відвідували нашу країну. Ще до зникнення сонця. Скільки сварок і нещасть вони тоді принесли. Лише на хвилину Мурчипусь замислилась. А наступної хвилини вони послала Тілі попередити мишеня Нюка про небезпеку. І щоб той попередив усіх мешканців підземної країни. Вона наказала Тілі бути дуже обережною. Мешканцям своєї країни вона порадила сидіти по домівках. І лише найхоробріших і найсильніших відправила на допомогу Фердінанду. Розуміючи, що якщо волоцюги натраплять на валеріанове поле, то голодні наковтаються валеріани і загинуть. Цього ще не вистачало. Може, пронесе і вони пройдуть не затримуючись. Дуже не хотілося б вступати з ними в бійку.
—У людей теж є мандрівний народ. Циганами зветься, — поважно сказав Тьопа.
—Та той народ мабуть розумний, а коти дурні. Вони нічому не вчаться і не хочуть працювати. Все життя байдикують.
Тьопа, як  син Фердінанда, запросив дозволу йти на допомогу і одержав його.
Вереск наближався. І нарешті почулось:
—Виходьте всі нас зустрічати зі смачною їжею, а не то ми потрощимо всі ваші будинки, а вас переб’ємо!
Дуже розлючена, вийшла Мурчипусь і твердо сказала:
—Я королева цієї країни і не збираюсь з вами воювати та вас шанувати. Зробимо змагання на найсильнішого і на найрозумнішого. По одному з кожної сторони. І якщо переможемо ми, ви негайно забираєтеся звідси. Якщо ви, то ми вас зустрічаємо і пригощаємо.
—Ми згодні, згодні, — загомоніли волоцюги. Вони вважали себе дуже сильними і розумними.
Найсильнішим виступив кіт Мур. Він і справді виявився дуже сильним. Майже кількома рухами він поклав на спину найсильнішого волоцюгу.
А коли вийшла найрозумніша сива Моніка з величезними товстими вусами, які підтримували два коти, то нещасні волоцюги, подивившись на свої тоненькі, немов павутиння, вусики, не продовжили змагань і пішли геть.
—Заждіть, — сказала Мурчипусь. Серце не камінь, і вона наказала пригостити переможених. Радісний галас не замовкав до ранку.
Ніхто не помітив з якою заздрістю на волоцюг дивився Шльоп.
—Вони не вчаться, не працюють, а роблять все, що заманеться. До чого ж щасливе життя, мені б таке. Пробач мені, мамо, але я дуже хочу вільного життя і тому піду з ними.
—Ну то йди, але більше не вважай себе королівською дитиною.
І Шльоп пішов.
Коли всі почали поздоровляти Мурчипусь з отриманою перемогою, вона подумки сказала собі: “Ще ніколи я не отримувала такої гіркої поразки.”


У МАНДРАХ

Три дні Шльоп вважав себе дуже щасливим. Він насолоджувався вільним життям, робив усе, що заманеться. А на четвертий день засумував. Бо дуже скучив за рідними, а особливо за Тілі — найкращим другом та сестрою.
У Шльопа дістало розуму не казати, що він королівська дитина. І взагалі він зовсім не збирався мандрувати завжди, він лише на деякий час хотів відчути смак вільного життя — так він казав волоцюгам. А тим було все одно: чи назавжди він з ними, чи тимчасово.
Він помітив, що волоцюги їдять різну отруйну гидоту, рослини, гриби, після чого страждають на живіт, а часом навіть помирають. На їжі Шльоп розумівся добре і тому почав навчати нещасних. Ті не сприймали його зауважень — якесь мале буде їх вчити. А вони і справді втратили знання своїх предків, бо не вчили одне одного. Вуса їх стали тоненькими і нінащо не здатними. А найстаріший і найрозумніший кіт волоцюга почав прислухатися до малого, а потім навчати інших. До старого вони трішечки прислухалися.
І вирішив Шльоп повернутися додому.
Він дуже себе сварив за скоєне. Повернутись! А як повернутись, якщо він не знає дороги. І волоцюги не можуть підказати, бо теж не знають.
—Так я теж справжній волоцюга, бо погано вчився і майже нічого не знаю.
Він йшов і щосили напружував вусики. Вже промайнуло три тижні, а він все блукав. Добре, що хоч знав, що можна їсти, тому з голоду не помирав.
—Який сором! Який сором! Навіть не знайти дорогу додому.
Раптом його очі радісно зблиснули. Він побачив Тіка, який летів йому назустріч. Тік розповів, що Тілі дуже побивається за братом і умовила відшукати Шльопа.
—Я не збирався завжди бути з волоцюгами, я хотів тільки навчити їх розбиратися в їжі. Бо їдять вони що потрапить, — поважно сказав Шльоп. І мені це вдалося.
—Справді?! — у захваті промовив метелик, — Ти так змінився і такий став розумний!
А всі вважають, що ти пішов за розвагами.
—Ні в якому разі! А тепер я повертаюсь додому.
—Я швиденько полечу і порадую Тілі, — весело сказав Тік.
—Ні не треба. Краще повернемось разом. Нехай буде сюрприз для Тілі.
Не міг же він, такий розумний в очах метелика, зізнатися, що  не знає дороги.
—Ну тоді повертаймося.
Через деякий час вони вже були у рідному королівстві. Шльоп тихенько зустрівся з Тілі, а зустрічі з Мурчипусь він боявся.
—Нікуди не подінешся. Доведеться піти до мами і просити пробачення. А я спробую тебе захистити.
Мурчипусь зовні була стриманою, хоча в душі зраділа поверненню сина.
—Жити будеш у школі. Відпустки від занять для тебе не буде. Ти не маєш  права робити, що тобі заманеться. Ти не вважатимешся королівською дитиною доти, доки не спокутуєш свою провину.
—Мамо, мамо! Він все ж таки зробив добро, він врятував багатьох волоцюг, навчивши їх не споживати отруйної їжі.
—Це тобі він так сказав, а мені він казав щось зовсім інше перед тим, як піти, — вже трохи м’якше промовила Мурчипусь.
—Він порозумнішав, йому це пішло на користь, нехай живе з нами, — нявчала Тілі.
Мурчипусь була невблаганною. Поживе у школі серед вчителів.
—Я буду часто тебе навідувати, — тихенько заспокоїла брата Тілі.

СПОКУТА

І пішла чутка поміж мешканцями країни, що Шльоп пішов з волоцюгами не заради веселого життя, а для того щоб їх врятувати від отруйної їжі, яку ті часто споживали. І зараз, коли всі відпочивають, він старанно вивчає науку вусознавства, щоб потім навчати нещасних. Цю чутку приніс на крильцях метелик. І її підтримала Тілі. Мурчипусь не спростувала її, вона сподівалась, що це корисно для Шльопи. Всі почали ставитись до Шльопи з великою повагою. І замість Шльопи став він Шаошопом.
Сам же Шльоп дуже страждав. Його роздирали протиріччя. Одна половина Шльопи хотіла байдикувати, пустувати, а друга вважала себе дуже поважним і примушувала вчитися. І тому вдень він навчався. На прохання Мурчипусь йому інколи давала уроки сама Сива Моніка. А вночі, коли всі відпочивали, Шльоп стрибав по деревах, але, щоправда, пташок вже не лякав.
Ось і зараз сидів він на дереві і розмірковував, щоб б таке зробити, щоб всі були від нього ще в більшому захваті. Розмірковуючи, він не помітив, що вхопився за сухе гілля, яке надломилося, і він з фонтаном бризок опинився у калюжі.
—Вітаємо Шаошоп! — радісно привіталися жаби.
Злий, вибабраний у багнюці, Шльоп спочатку щось невдоволено буркнув у відповідь, а потім поважно сказав:
—Це я роблю вправи, щоб бути у доброму фізичному стані.
Вилізши з калюжі, Шльоп почав відмиватися. Раптом його вуса вловили щось не те. Він прислухався і пішов. А вуса вели і вели.
Нарешті він вийшов на галявину, осяяну клаптиком місяця. А вуса вели його у кущі, з яких лунав пташиний гомін. В кущах стояла клітка, яку вони колись з Тьопою принесли від Тараса, повна пташок і зачинена.
—Що все це означає? — здивовано запитав Шльоп, відчиняючи дверцята.
—В тій клітці було багато смачної їжі. Ми почали ласувати, а в цей час хтось зачинив дверцята. І відтягнув її у кущі. Ми не помітили, хто це зробив. Дякуємо тобі, Шаошопе, що врятував! — вилітаючи, казали пташки.
—Дивно, все це дуже дивно. Треба про все це негайно розповісти мамі.
І він швидко побіг додому.
—Чому ти такий брудний? — запитала Мурчипусь.
І він розповів правду про калюжу і про клітку з пташками.
Під дверима випадково опинилась Тілі. Вона зовсім не хотіла підслуховувати, але її вушко само потяглося до щілини. З цікавості Тілі ледь не підстрибувала.
—Добре, що твої вуса змогли знайти клітку та врятувати пташок. Наука не пройшла дарма. Я пробачаю тебе і вважаю, що ти спокутував свою провину. Віднині будеш жити з нами. А тепер пішли, може вдасться побачити, хто так зле бавиться з кліткою. Я ж свого часу так добре її заховала. Треба її забрати.
І Мурчипусь зі Шльопом пішли. А за ними тихенько скрадалася Тілі. Ось і знайома галявина. Ось і кущі, в яких знаходилася клітка. Але клітки не було. Настала черга дивуватись Мурчипусь.
—Мені все це дуже не подобається, — промовила вона.
Раптом почулося легке шарудіння. Шльоп і Мурчипусь кинулися на звук і їхні кігті потрапили у щось м’яке та пухке. Почувся страшенний вереск. Мурчипусь зі Шльопом відскочили.
—Та це ж Тілі. Як ти тут опинилася? — суворо запитала Мурчипусь у Тілі, яка ще не могла вгамувати цокотіння зубів. — Не відповідай, і так все ясно — підслуховувала. Навіть і при такому слабкому світлі видно, наскільки одне твоє вухо більше за друге. Вертаймо додому, бо сидіти тут вже немає жодного сенсу.

РУДА ТАЄМНИЦЯ

Скільки не намагалися вистежити злодія, все безрезультатно. В країні була оголошена тривога. Пізно й поодинці не ходити. А кошенятам не відходити далеко від дому. Неподалік від дому бавилися Тьопа, Тілі, Шльоп. Вони високо підкидали м’яча і кожен намагався його впіймати. Раптом Шльоп зупинився, немов завмер.
—Що трапилось? — запитала Тілі.
—Мої вуса знов відчувають щось недобре.
—То треба за ними йти, — сказала Тілі.
—Нам же заборонено далеко самим ходити, — зауважив Тьопа.
—Але батьків немає вдома, а вуса щось відчувають… Треба йти, — сказав Шльоп.
—Ти став розумним, і вуса в тебе такі товсті. Скоро доженеш стару Моніку.
—Не знаю, чи дожене він вуса старої Моніки, а от що дожене його кара, так це напевне. А втім все одно пішли, — промовив Тьопа.
Спочатку вони швидко бігли, а потім почали скрадатися. Вуса Шльопи привели їх до знайомої галявини. І, о жах! Посеред галявини стояла клітка, в ній несамовито каркала молода ворона. А клітку ніяк не могла відчинити якась дивна руда, велика тварина.
—Тож треба бути такою жадібною до їжі. Навіть небезпека її не зупинила, — обурився Шльоп, — я вже раз її рятував, і все дарма! Та що ж робити? Як налякати  чудовисько, щоб визволити цю дурепу? — розмірковував Шльоп.
—Я знаю, як зветься це чудовисько — лисиця. Вона дуже хижа тварина і полюбляє ласувати малими кошенятами.
—Не лякай, і так дуже страшно. Але я знаю, що робити, — тремтячи зі страху, прошепотіла Тілі, — ви сидіть тихо, а я піду по Нюка. Він як завиє, а ми як загарчимо в хащах, сподіваюсь, що тварюка злякається.
—Ох і розумна ж ти, Тілі, — захоплено але дуже тихенько промовили Тьопа зі Шльопом, — тільки б цій, як її, — лисиці, не вдалося відчинити клітку. Я знаю - в ній є одна таємниця, — і Тьопа зосереджено почухав вухо.
Тілі почала крастися. Галас стояв страшенний, але він був у нагоді Тілі. Нарешті вона дісталася знайомої нірки і погукала. Нюк та й усе мишаче царство знало її голос. Нюк з’явився майже відразу. Хвилюючись, Тілі розповіла в чому річ. Мишеня почувалося щасливим  і гордим, що його залучили до такої поважної справи. Але діяти треба дуже швидко, бо дорога кожна хвилина. Тілі знов почала скрадатися, а мишеня поряд з нею. Хоч Тілі з Нюком повернулися швидко, Шльопі з Тьопою здавалося, що промайнула вічність. Розбійниці ще й досі не вдалось відчинити клітку. Ворона жалібно попискувала, бо майже втратила голос.
Операція розпочалася. Нюк завив таким страшним голосом, яким ще ніколи не вив. А трійця кошенят почала шипіти і гарчати. Звір з несподіванки аж підстрибнув, хоча стрибати добре не вмів і блискавкою майнув у хащі. Треба трішечки зачекати, випустити ворону і непомітно притягти клітку додому. Ворона була вже майже безтямною. Тому Тілі довелось швидко відшукати стару мудру ворону, щоб та допомогла нещасній.
Так вся країна дізналася, що за хижий звір оселився у них. Мурчипусь спочатку сварила, що діти самі пішли на таку небезпечну справу. А потім погодилася, що інакше вчинити вони б не змогли.
—Як цей звір потрапив до нас? Мабуть, з іншого виміру, — розмірковувала Мурчипусь, — Його треба відправити туди, звідки він прийшов. Може, він сам повернеться після пережитого страху.
Тьопа за допомогою Тарасика знав про лисиць майже все. Він знав які вони хитрі і про це розповів усім. Було нібито тихо, але небезпека продовжувала нависати над країною.

СТРАШНИЙ СОН

Минув якийсь час. Ніщо більше не вказувало на присутність звіра. Всі майже заспокоїлися. Вирішили, що він налякався і повернувся додому. Тілі дуже скучила за улюбленою галявиною і вирішила туди піти. Вдома нікого не було і тому вона пішла сама. Вона радісно підстрибувала і наспівувала свою улюблену пісеньку.
—Що за чудова квітка розквітла посеред галявини. Зараз я її понюхаю.
Тілі весело підбігла до квітки, понюхала і раптом завмерла… На неї дивились хижі очі страшного звіра.  Тілі не змогла поворухнутися і відірвати погляд від крижаних очей. Мозок її напружено працював. Аж раптом пролунало жахливе виття. Звір скочив і побіг. Наступної миті вона цілувала свого маленького друга, який врятував їй життя.
—Як ти тут опинився? — спитала Тілі.
—Я ж твій охоронець, — гордо сказав Нюк.
—Яка я щаслива, що в мене є такий надійний і чудовий друг.
Небезпека, як виявилося, не минула. Тарас намагався допомогти друзям. Він порадився з батьками, бо справа була надто серйозною. Батько домовився з зоопарком, який з радістю погодився прийняти лисицю. Залишалося вирішити, як впіймати звіра і випхати через отвір в Тарасовій кімнаті, бо отвір через який прийшла лисиця був невідомий.
—Треба приготувати смачну їжу і приправити її снодійним. Але попередити, щоб її не з’їв ніхто інший. Коли звір засне, зв’язати його міцними мотузками і випхати. А ми підставимо батут.
Приманку передали Мурчипусь і навчили, що робити.
—Треба стерегти цю їжу, бо її обов’язково ковтне та жадібна ворона, — промовив Шльоп.
На деревах і під кущами розташувалось багато котів-охоронців. Всі нетерпляче чекали. Тьопу з Тілі та Шльопою не взяли. Участь приймали тільки дорослі коти. Лисиці все не було. Ледь-ледь вдалося умовити ворону не їсти приманку. І нарешті настала жадана мить. Зголодніла лисиця жадібно проковтнула їжу, позіхнула, широко роззявила рота і завалилася спати. Її міцно зв’язали і потягли. Сплячу її прийняли в Тарасовій кімнаті і привезли до зоопарку. Прокинувшись, лисиця солодко позіхнула. Ну й страшний сон мені наснився, промовила вона, оглядаючи знайому домівку.

ЧУДОВИЙ СОН

—Що це за дивна людина на Тарасовій кухні? Я раніше ніколи її не бачила.
Тілі з братами часто відвідувала Тарасову кухню, там їх пригощали солодким  молоком.
А людина у білому фартуху стояла біля крану, з якого великим струменем бігла вода, й ніяк не могла його закрутити.
—Що ти тут робиш? Я тебе ніколи тут не бачила.
—Я великий володар часу. Бачиш, як швидко біжить він з крану. Але кран зіпсувався і я ніяк не можу зупинити час. Я завжди його регулював, бо комусь треба було, щоб час йшов повільно, а комусь — швидко. Треба полагодити кран. Я вже багато зусиль доклав і все дарма.
—А як же ти регулював час, якщо для тебе водночас приходили дві людини? І одна з них бажала швидкого часу, а друга повільного.
—О, це дуже просто. Я питав, як надовго людина бажає повільного або швидкого часу. Відповідно до цього я підкручував кран і замовляв прохання. Але тепер я не знаю, що робити. Час біжить дуже швидко, я нічого не можу вдіяти.
І володар заплакав. Сльози, наче струмені з крану, ринули з очей. Тілі стало дуже його шкода. Як допомогти нещасному? Вона обережно доторкнулась лапкою до струменя, і вода припинила біг.
—Ой, я припинила час! Що тепер буде?! — з жахом промовила Тілі і прокинулась. — Ну до чого ж дивний сон мені наснився. До кого ж спочатку бігти? До Тарасика чи до Денні. Краще спочатку піду до Денні.
Денні уважно вислухала Тілі, а потім сказала:
—Ще нікому не вдалося зупинити час, і не вдасться ніколи. А він і справді біжить дуже швидко, а тому не марнуй його. А щодо води з крану, то може й справді у Тараса на кухні зіпсувався кран, а може ще зіпсується.
Через деякий час прибіг Тьопа, трохи мокрий… Він ночував у Тараса.
—Ой, вночі таке було. Вода з крану на кухні почала бігти сама собою. Бо кран ніхто не відкривав. І Тарасовий тато ніяк не міг його закрутити. Але раптом вода перестала бігти.
—Це я її припинила, бо я справжня чарівниця, — з великою повагою до себе сказала Тілі.
А Тьопа тільки весело розсміявся.
—Не вірить, а дарма, — подумала Тілі.

СРІБЛЯСТА СУКЕНКА

Бігла Тілі лісом, та як завжди наспівувала свою улюблену пісеньку. Раптом вона зупинилась. Перед її очима сяяло щось сріблясте і дуже гарне. Придивившись вона зрозуміла, що це павутиння.
—Яка краса!.. — зачаровано промовила вона. — От би мені такий одяг. Яка б я була чудова. Всі б у захваті від мене попадали!
— Про що річ? Немає питань.
До неї павутинням наближався величезний павук. Він увесь був вкритий ворсинками але дуже гарний.
—Якщо ти хочеш одяг з павутиння, то я тобі допоможу. Але ти повинна простояти години за дві нерухомо.
—Я простою! Я простою! — радісно підстрибуючи, вигукнула Тілі.
Павук з великим сумнівом дивився на неї.
І от робота почалася.
Заради краси Тілі стояла нерухомо. За дві години вона була обтягнута сріблястим павутинням.
—Яка краса, — дивлячись на свою лапку, милувалось кошенятко.
Подякувавши павуку, Тілі гордовито пішла додому, а павук на прощання помахав їй лапкою. Всі, кого зустрічала Тілі, і справді падали, хто з подиву, хто від жаху.
—Що це за дивний звір, ми такого ще не бачили.
—Почалось! Все так, як я й передбачала, — Тілі була у захваті.
—Ой, як же мені будуть заздрити Тьопа зі Шльопом.
Але Тьопа зі Шльопом кулею злетіли на дерево. Тілі за ними. Коли брати впізнали Тілі, то зі сміху ледве не попадали з дерева. Туго завита павутинням, з великими вухами, Тілі й справді виглядала дуже смішною. Коли населення дізналося, що дивний звір - це Тілі, то тепер при зустрічі з нею  зі сміху хапалось за живіт. Малу це дуже дратувало.
—Все від заздрощів, —заспокоювала себе вона, бо сама собі дуже подобалася.
Мурчипусь ніяк не вдавалося вмовити її зняти з себе павутиння. І юна красуня продовжувала гордовито ходити вся у реп’яхах. Бо зняти їх вона боялась, щоб не пошкодити свій одяг.
Промайнуло небагато часу, а Тілі вже набридло ходити поважною ходою. Озирнувшись і нікого навколо не побачивши, вона миттю скочила на дерево. Забувши про одяг, почала перестрибувати з гілочки на гілочку.
Стрибок, ще стрибок, і, о жах! Вона зачепилась павутинням і зависла немов ялинкова іграшка. Вітер розгойдував її і вона від страху почала  верещати дуже голосно, як вміла. На рідний голос прибігли Тьоп зі Шльопою. Побачивши Тілі, вони від сміху не могли слова вимовити.
—Чого смієтесь? Краще рятуйте! — з обуренням вигукнула сестра.
Через деякий час багато населення зібралося під деревом. І почали радитись, як зняти кошеня. А зняти її і справді було дуже тяжко. Бо тоненька гілочка більш нікого б не витримала. А оскільки хвіст у Тілі був також змотаний павутинням, то їй не вдалося б впасти на лапи.
На гамір прилетіла зла ворона. Вона спочатку теж хотіла посміятися з Тілі, але згадавши, як мала колись захистила її, підлетіла й обережно відчепила павутиння від гілки. Тілі з вороною, немов з парашутом, опинилася на землі. Вона подякувала вороні й за годину обернулась на пухнасте кошенятко замість блискучої смішної іграшки.

ПЛАВАННЯ

—Які стоять чудові дні і як добре було б покататися зараз на човні. Вода напевне тепла, тепла, — сам собі казав Тарасів батько.
А потім повернувся до сина і запропонував покататись. Тарас із задоволенням підтримав його.
—Ти можеш взяти з собою своїх маленьких друзів. Вони напевно ще ніколи не каталися на човні, маючи на увазі кошенят, сказав Олександр Олексійович.
Тарас з нетерпінням чекав на Тьопу, але ввечері з Тьопою прийшли і Тілі зі Шльопою.
—Я завтра з татком і мамою буду кататись на човні. Мені дозволили взяти і вас з собою.
Тьопа задоволено замурчав. Шльоп з радощів підстрибував. Тільки Тілі поводилася дуже стримано.
—Не ображайтеся, але я не буду завтра з вами кататися, — згадуючи своє катання в обіймах кота Мура та плавання з пташеням, сказала Тілі.
Тарасик зрозумів її і заспокоїв:
—Нічого, Тілі, ми післязавтра покатаємося на гойдалках.
—Вам не боязно? — запитав Тарас Тьопу зі Шльопою.
—Ні, зовсім ні,  — сказали малі і швиденько зістрибнули у човник.
Татко приніс весла, ступив у човен, і всі попливли.
Кошенята ходили по човнику і обнюхували  кожен куточок. Потім сіли на лавочку поряд з Тарасиком і почали роздивлятися навкруги.
—Яка краса, — захоплено сказав Шльоп Тьопі, — вода здається теплою-теплою. От би спробувати її лапкою.
—Не смій, бо впадеш, — сказав Тьопа.
Але, не витримавши спокуси, наступної миті Шльоп вже був у воді. Раптом щось дуже страшне з великими очима вистрибнуло перед самісіньким носом. Від страху лапи перестали ворушитись і Шльоп, то виринаючи, то потопаючи, повільно пішов на дно. Крім Тьопи ніхто цього не помітив. Недовго думаючи і ще не знаючи чи вміє плавати, він кинувся у воду. Махаючи лапами, він затримався на воді.
—Я плаваю! Я пла.., — побачивши чудовисько, він ледь не пішов на дно. Але помітивши Шльопа, що виринув поряд з ним, швидко опанував себе. Йому вдалося вчепитися зубами в шубку Шльопи і вони почали борсатися удвох. Поряд з Тьопою Шльоп трохи заспокоївся і теж запрацював лапами.
—Ой, а де кошенята?! — вигукнув Тарас, озирнувся і побачив фонтан бризок. Підігнавши човника, витягли обох. Кошенятка були дуже наляканими.
—Там таке чудовисько, — захлинаючись, промовив Шльоп, на щось вказуючи лапкою.
Тарас з батьками весело розсміялись:
—Так то ж жаба. Вона хоч і велика, але не зла. І нічого поганого вам не зробить.
А жаба посміхалася. Вона була дуже вражена, що її налякались.
—Дякую тобі, — сказав Шльоп Тьопі, — рятуючи мене, ти ризикував своїм життям.
—А ти, Тьопо, виявився дуже хоробрим, — промовив Тарас.
—І справді, — підтримав його татко.
Далі все було чудово. Друзі висадилися на квітучому острові. Тьопа зі Шльопою від душі настрибалися по деревах. А Тарасик з татком та мамою накупалися і наплавалися. Щасливі поверталися додому. Їх зустрічала Тілі.
— Як провели час? — запитала вона.
—Всяке було, але краще перемогло, — стримано відповів Шльоп.

БАЛАКУЧА КОРОЛЕВА

На гойдалках хотіла кататися й Тілі. Але, на жаль, обставини зашкодили Тарасику йти з ними. Малі перезирнулися і, діждавшись коли пішов Тарас, вислизнули у вікно. Дорогу до парку всі знали добре. Каталися цілий день. Поводилися кошенята дуже обережно, так що ніхто їх не помітив. Вже й сонечко зайшло, а малі все ще були у парку. Ніяк не хотілося повертатися додому.
—Може, заночуємо на лавочці. А вранці ще трошки покатаємось і повернемося додому, — запропонувала Тілі.
—Але вдома будуть турбуватися, — сказав Тьопа.
—Ні, не будуть, — заперечила Тілі, — вдома знають, що ми з Тарасиком і вирішать, що ми у нього залишилися на ніч.
Було дуже тепло і кошенята примостилися на лавці. Лава була старовинною. Мабуть на своєму віку багато чого чула. Неподалік від неї стояла ще одна, такого ж віку. Вони вже почали засинати, як раптом почулося:
—Ти ж обіцяла мені розповісти про балакучу королеву.
—Обіцяла. Але ти чому нічого не чула?
—Це тому, що я молодша за тебе.
—Та ти молодша за мене всього на місяць.
Кошенята аж підстрибнули.
—Це лавки розмовляють… Ну й чудо… — прошепотіла Тілі.
—Авжеж, чудо… — погодилися Тьопа зі Шльопою.
І затамувавши подих, малі почали прислухатися.
—Те, що я тобі розповім, я почула від старої ворони, а їй про це розповіла бабуся. В одній великій країні правила королева Балакуша. Чи це справжнє було ім’я, чи це її прозвали так, я не знаю. Але вона цілком виправдовувала його. Рот її ніколи не зачинявся. Навіть під час їжі. І тоді цілий фонтан бризок потрапляв на обличчя її підлеглих. Тим тільки і залишалося широко відчиняти рота. Здавалося, що її язику не вистачало часу спілкуватися з розумом. Жодні правила етикету не стосувалися королеви, хоч вона і вивчала їх майже з пелюшок. Великого володаря чаклуна, який наглядав за країнами, це дуже дратувало. Він її повчав і повчав, що не повинна королева стільки працювати язиком. Та дарма. Нарешті йому це обридло і на очах підлеглих він перетворив її на рибу. Правда, золоту і з короною на голові. І відтоді на троні замість королеви стояв розкішний акваріум з рибою. Всі відчували водночас і розпач, і полегшення. Але краще за всіх почувався королівський кіт. Він годинами сидів біля акваріума, наглядаючи за рибою, яка мовчки роззявляла рота. Вибравши зручну мить, він стрибнув у акваріум і проковтнув рибу. “А-а-а-а!”, — тільки й змогли промовити придворні. А королеві мабуть було не дуже зручно у котячому шлунку, і вона почала там борсатися так, що кіт заволав і виплюнув її. Нещасну знов з великими почестями повернули у тронний зал з водою. Кота хотіли покарати. Але той зістрибнув на спинку тронного крісла і зашипів: “Після мого близького спілкування з королевою, я вмію читати її думки. А вона більш за все хоче, щоб я був її помічником.” Всі впали на коліна, а країною почав правити кіт. І кажуть, що непогано правив.
—А чому б йому правити погано, якщо він такий розумний. Мама ж править добре, — прошепотіла Тілі.
—Тихше, — сказав Тьопа, — може, ми ще щось почуємо.



ПТАШИНІ ІГРАШКИ

—Розкажи ще що-небудь, — попросила друга лава.
—Ні, не можу. Я вже дуже стара і тому швидко втомлююсь. Розповім наступної ночі. А тепер спати.
Малі до самого ранку не могли заснути. Їх роздирали протиріччя. Дуже хотілося прийти сюди наступної ночі та послухати цікаву історію або казку, але тоді треба було зізнатися вдома, що вони не були з Тарасиком, а самі без дозволу пішли до парку.
—Треба зізнатися в усьому, — твердо сказала Тілі, — а там будь що буде. Може, мама пробачить і відпустить нас.
Мурчипусь була невблаганною.
—Ви все вигадуєте, бо хочете кататися на гойдалках, — з обуренням казала вона.
Але Тілі так жалісно благала, що серце Мурчипусь нарешті розм’якло і вона дозволила піти за умови, що з ними піде Фердінанд. Фердінанд не був від цього в захваті. Його довелося дуже довго умовляти. Нарешті, позіхаючи, він погодився.
І ось всі на жаданій лавці. Фердінанд, зручно вмостившись, солодко засопів. Мабуть за день дуже натомився. А Тьопа з Тілі та Шльопою, затамувавши подих, приготувались слухати.
—Ну розповідай, — проскрипіла “молода” лавка.
—Добре, я розповім про двох панянок з парасольками. І чому ти про це нічого не чула? Панянки на парасольках прилітали сюди щоночі. Хіба не пам’ятаєш, що недалеко від нас була велика сцена. Панянки залишали на мені свої парасольки і танцювали на сцені. Обидві дуже хотіли стати танцюристками. Але вдома їм про це навіть мріяти забороняли.  “Негоже дівчатам з таких поважних родин, як наша, займатися несерйозною справою.” Ось тому вони й прилітали сюди вночі. Вони хоч і були подругами, але чомусь увесь час сварилися або сперечалися між собою. Кожна вважала, що танцює краще за іншу.
І якось прилетіли парасольки, але без панянок. “Де панянки?” — питаю. “Звідки ми знаємо. Ми ж попереджали їх, щоб так не дригали ногами, але вони не послухали”, — сказали і полетіли. Через деякий час приплентались панянки. Злі, сколошкані, втомлені. «Немає їх тут, нема!» — заголосили вони в один голос. А потім як завжди почали сваритися:
—Це ти винна, бо дуже дригала ногами!
—Ні, це ти, бо дригала ще сильніше!
Вони сварилися, розмахували руками, хитали головами, і тому виглядали дуже смішно. Раптом ніби здійнявся дуже сильний вітер. Але, як виявилось, то був не вітер — то прилетіли два величезні орли. А точніше, орел з орлицею. Підхопили панянок і понесли. І незабаром нещасні дівиці опинилися на верхівці гори. «Ми вам принесли чудові іграшки», — сказали батьки дітям. І пташенята почали дуже сміятись, бо подруги навіть і тут продовжували сваритись, обвинувачуючи одна одну. Життя подруг стало нестерпним. Щоб розважити орлят,  їх примушували дуже багато танцювати. Вони отримували спокій лише тоді, коли пташенята спали, а спали вони чомусь дуже мало. Їли дівчата якісь ягоди і рослини, які вдавалось знайти поблизу. Нарешті одна з панянок помітила, що чим більше вони сваряться, тим більше сміються пташенята. Вона замислилася. «Нам слід спробувати перестати сваритися», — вирішила вона і поділилась думками з подругою. «Давай спробуємо, але це буде дуже тяжко», — сказала та. І справді, спочатку було дуже тяжко. Але врешті-решт спроба вдалася. Танець їх став сумирним, бо вони перестали махати руками і хитати головами. Пташенятам було від цього не смішно, а, навпаки, сумно. І тому орлині батьки підхопили геть виснажених панянок і опустили на мене. Нещасні з радощів не могли оговтатись. «Нам вдалося! Нам вдалося!» — радісно вигукували вони і почали цілуватись. Відпочивши, обнялись і потихеньку пішли додому. Кажуть, що вони стали вельми поважними господинями своїх осель. Танцювати їм вже більше не хотілося. Натанцювались на все життя. У них народилися діти, яких вони виховують так, щоб ті ніколи не сварились.

Коли вранці Мурчипусь розпитувала, малі перебиваючи одне одного розповідали почуте. Лише Фердінанд мовчав.
—А ти чого мовчиш? — звернулась до нього Мурчипусь.
Той чесав лапою потилицю і думав, що відповісти. Казати правду було трохи соромно, а брехати — ще гірше.
—Я не чув, бо солодко спав, — нарешті чесно признався він.

ПОПОВЗУХА

Коли Тарас почув про казки, то дуже захотів піти з кошенятами. Але батьки заборонили, бо вважали небезпечним йти туди на ніч.
—А може, ми підемо всі разом!? — рішуче запропонував Тарасик.
Мамо з татком перезирнулись і потім зі сміхом погодилися.
Звісно Мурчипусь відпустила кошенят з Тарасовими батьками.
До лави прийшли ще засвітла. Малі накаталися на гойдалках до несхочу. Вечір був чудовим. Ледь-ледь повівав вітрець, граючись передостанніми променями сонця, яке лягало у пухку, з червоного хутра, постіль.
—Завтра буде вітер, — дивлячись на сонце, сказала Тарасова мамо.
—Мабуть, — погодився батько.
Нарешті все поглинула темрява. Затамувавши подих, всі почали прислухатися. Батьки і Тарас зручно сіли на лаву. Кошенята вмостилися у Тараса на колінах.
—Ну розповідай же, розповідай, — почули кошенята.
—Зараз. Дай зібратись з думками. Жила біля лісу з батьками бідна дівчинка Оленка. І було в неї кошенятко, чорне-чорне, немов вакса. Навіть маленької білої плямки не було. Вуса, й ті були чорні.
—В мене теж чорні вусики, — прошепотів Шльоп.
—Тихше, — невдоволено муркнула Тілі.
—Якось вранці дівчинка прокинулась, одягла свою улюблену сукню і пішла шукати кошеня. І скільки вона не гукала і не шукала, кошенятка ніде не було. «Куди ж воно поділося?» І пішла шукати його до лісу. Вона часто гуляла в лісі з батьками, і тому знала ліс добре і не боялася його. Оленка й не помітила, як дійшла до ялинкової посадки. Вона побачила якусь дивну хатину. «Хто ж тут оселився? Цієї хатинки тут раніш не було…» Стук-стук-стук — постукала вона. Дверцята не відчинялись. «Хто тут живе?!» — вигукнула дівчинка. «Як ти смієш мені заважати спати?! Мені, великій чаклунці!» І ніяка вона вже була не велика, бо була дуже старою і вже мало чого вміла, лише на деякий час обертатись на різних тварин. І звали її Поповзухою. Бо від старості не вміла швидко  ходити, а лише повзала немов черепаха. «Пробачте мені. До вас не забігало моє чорне кошеня?» — спитала дівчинка. «Звісно воно в мене. Я його виховаю дуже злим. І він буде мені помічником. Йди звідси геть», — пробубніла Поповзуха. «Віддайте мені кошенятко. Віддайте», — благала дівчинка. «Добре. Але за умови», — нарешті промовила чаклунка, і очі її зло зблиснули. «А умова така: хто швидше прибіжить до хатинки, оббігаючи кожну ялинку (а вони росли рядами і дуже близько одна від одної). А щоб ти мене не надурила за нами буде наглядати старий ворон». «Я згодна, згодна!» — зраділа дівчинка. Але побачивши, як Поповзуха перетворилась на білку, гірко заплакала. Та нічого не вдієш, доведеться бігти. Ворон каркнув, і вони побігли. Дівчинка взагалі була тоненькою і дуже швидкою. Вона ловко і швидко обминала кожне деревце, але білка була попереду. І ще, як на сміх, яскрава сукня дівчинки дуже сподобалась одній з ялинок, і вона зачепила її гілками. Дівчинка у розпачі ніяк не могла відчепити гілки. Довелося подарувати сукню ялинці і бігти далі. За змаганнями спостерігали справжні білки. Вони дуже співчували дівчинці. «Не можна, щоб перемогла ця стара негідниця. Вона зараз білка, але не справжня. Треба її випробувати.» І ціла купа дрібних горішків опинилась перед Поповзухою. Вона почала хапати горіхи і жадібно трощити. З жадоби вона аж захлиналась. А дівчинка швидко добігла до хатинки, схопила кошенятко разом з кліткою і побігла додому. Оленка зрозуміла, хто їй допоміг. «Дякую, білочки!» — вигукнула вона. А стара Поповзуха все ще трощила горіхи.
Кошенята з радощів, що дівчинка перемогла аж підстрибували на колінах у Тарасика.
—Що з вами? — здивовано запитав Тарас.
—А ти хіба не чув? — у свою чергу здивувалися кошенята.
Батьки Тараса також нічого не чули.
—Що ж це таке. Чому кошенята чули, а ми ні? Може, лавки розмовляють кошачою мовою? Але тоді ми все одно чули  б, хоча  й не розуміли. Мабуть ми не вміємо слухати, а кошенята вміють. Може, вони і нас навчать? Бо це велика вада — не вміти слухати.
















































               
ЧАСТИНА  ДРУГА
       
НА     ПОВІТРЯНІЙ    КУЛІ

 В Тарасовій школі готувались до свята. Вивчали пісні,  вірші, танці. А  на завершення свята, високо  до неба  повинна була злетіти велика повітряна куля з вченими голубами, які по умовному сигналу покинули б кошика і зникли у далечині. 
 Школа  була розташована  поряд з Тарасовим домом і тому  кулю обережно  поклали у Тарасовому дворі.
 Наша знайома пухнаста трійця вирішила піти до Тарасика в гості. Мурчипусь їх відпустила з ночівлею. Але не заставши Тараса, вони вистрибнули у відчинене вікно  і опинились у дворі. – Може пошукаємо Тараса у дворі? – запропонувала Тілі. – Пошукаємо - погодився  Тьопа. – Ой! Що це? – вигукнув Шльоп, вказуючи лапкою на кулю.-  І справді цікаво що це, пішли поглянемо- сказала Тілі. За хвилину кошенята вже були біля кулі. – Яка гарненька домівка! – І кошенята зстрибнули у кошик. – Мотузка заважає сказав Шльоп і швидко відгриз її.
Почувши нарешті жадану волю, куля з кошенятами швидко полетіла догори. На жаль, у дворі в цей час нікого не було і тому ніхто нічого не бачив. І нікому було допомогти малим. Кошенята розгубились і не встигли вистрибнути. А коли оговтались, то було вже пізно, високо. – Що ти наробив! –прошепотів Тьопа. – Тепер ми мабуть загинемо і навіть ніхто про це не дізнається. Трійця гірко заплакала і що сили притислась до дна кошика, заплющивши оченята. Так і летіли, не ворушачись від страху. Нарешті Тілі все це набридло і цікавість перемогла. Ставши на задні лапки вона почала озиратись навкруги – Ой як гарно, але дуже страшно – подумала Тілі. І тільки зібралась підняти Тьопу зі Шльопом, як налетів пустотливий вітерець, вихопив Тілі  та й поніс. І скільки мала не верещала, все дарма, ніхто її не чув. А вітерець покатав на собі Тілі, а потім і покинув її. Але на її щастя близько від поверхні води великої річки, над якою вони пролітали.
Посеред річки сидів рибалка. Побачивши, що щось падає з неба  він  швидко підставив куртку і спіймав Тілі. -  Все що завгодно бачив падало з неба, але щоб кошенята падали! Такого не бачив. Тілі нявчала, махала лапками але старий її не розумів.
-Нічого, ми порозуміємося і спробуємо все владнати. У мене вдома є звірячий словник. Тоді збираймось додому. Великим  диваком була та людина, що спіймала Тілі. Най улюбленішою розвагою для нього було сидіти в човні посеред річки і ловити сачком рибу. Він виймав сачка, лічив рибу, а потім її відпускав. Риба все це добре вивчила і теж розважалась, запливаючи до його сачка. Але з нього ніхто не насміхався, бо всі дуже поважали його, як  найкращого, майже в усьому світі, годинникових  справ майстра
Цілу ніч не спав майстер, вивчав словник звірячої мови. Недарма його вважали чарівником, бо вранці він вже міг спілкуватися з Тілі. Мала спочатку трішечки заспокоїлась, але згадавши, що десь в небі літають Тьопа зі Шльопом  почала  плакати.
- Це я в усьому   винна, моя цікавість винна і, схлипуючи, вона про все розповіла своєму рятівникові. Старий чоловік замислився і потім сказав: «Плакати не треба, слізьми не допоможеш. Треба нам з тобою помізкувати, як знайти твоїх братів і твій дім».
               
                РОЗПАЧ

- Хтось вкрав кулю! Хтось вкрав кулю! – лунав гомін в Тарасовому дворі. – А ти куди дививсь? – накинулись на охоронця. -  Я тільки на хвилинку заскочив додому напитись води – виправдовувався той. Раптом, саме в тому місці, де була куля, Тарас побачив блакитну  Тіліну прикрасу. Серце відірвалось і кудись повільно попливло. -  Що з тобою? Тобі погано?- запитав товариш. – Дуже погано – прошепотів Тарас і поділився своїми підозрами. – Увечері підозра підтвердилась після того як прийшла Мурчипусь шукати дітей. Довелось їй все розповісти. Великий розпач охопив всіх, турбувало лише одне, доля кошенят.
Тарас з горя не міг спати  та їсти і лиш міркував як врятувати кошенят. Щось підказувало, що кошенята ще живі. Вістка про  кошенят, що полетіли  на повітряній кулі, облетіла все місто. Доля кошенят турбувала всіх мешканців. Сповіщали по телевізору та по радіо з проханням повідомити, якщо хтось їх побачить. Навіть гвинтокрили злітали в небо, але дарма, бо кошенят вже в небі не було

                ПОРЯТУНОК

Дуже незручно лежати на дні кошика. Тьопа зі Шльопом нарешті піднялись і з жахом виявили, що зникла Тілі. Та невже вона випала і загинула? Мабуть так. І вони гірко заплакали. Через деякий час, ще схлипуючи, Шльоп промовив: «Моїм вусам здається, що Тілі жива». Посилився вітер,  знову стало дуже страшно і вони залягли на дно. Раптом їм здалось, що вони вже не летять. Вони й справді вже не летіли, бо куля зачепилась за покрівлю великого будинку. – Ми врятовані!  Ми врятовані!- радісно вигукували кошенята і швидко скочили на дах. Тільки вони почали все обнюхувати, як почувся котячий гомін. Крадучись, Тьпа зі Шльопом знайшли якесь потаємне містечко,  з якого було видно котів. Коти весело підстрибували на чотирьох лапах, а посередині співав великий чорний кіт, схожий на Фердінанда. Звісно то не був Фердінанд. Того кота звали Капучіно.   
А прозвали його так  за те, що він любив злизувати шумовиння з капучіно, улюбленого напою господині. Кіт був дуже хитрий, він завжди знаходив причину, щоб відвернути увагу хазяйки і вкрасти напій. І скільки вона його не карала за це, все дарма. Врешті решт їй це набридло й вона почала наливати і йому трішки капучіно. Кіт Капучіно був найбільш поважним серед усіх котів будинку.
- Це що, блукачки?- почувши співи котів, тихенько запитав Тьопа. – На жаль ні, це Цекуни. Вони розумні, злі та жорстокі. Тому нам треба поводитись дуже обережно. Коли вони розійдуться, спробуємо вивчити місце.
Малі потихеньку все освоїли і знайшли вихід на сходи. Якось їх побачила дівчинка.  –Ой, які гарні кошенятка! Мені б таких. Але вона розуміла, що додому взяти їх не можна, бо її татко дуже любив птахів і тому вдома їх було безліч. Звідкіля дівчинці було знати, що це особливі кошенята які не їдять пташок.  Вона почала пригощати кожного ранку кошенят молоком, яке вони дуже полюбляли. Тепер малі не голодували, бо в молоко  клали і біленьку солодку булочку. Спали вони на даху в потаємній місцині. Так все ніби було нічого, але залишались головні питання: як повернутися додому і де Тілі, якщо вона жива.
               

ТАЄМНИЦЯ ГОДИННИКАРЯ

А Тілі ще й як жива. Вона дуже потоваришувала зі своїм рятівником і багато чого розповіла йому про своє життя. І про тяжку хворобу підглядачки і про те, як ледве не стала спадкоємицею королеви країни Брехляндії. Вона не боялася посміятися з себе і дуже веселила старого. Той якось замислився, а потім сказав: « З тебе вийде гарна королева, бо ти критично відносишся до себе, навіть занадто. Я певен, що ти зробила багато чого доброго, але зі скромності замовчуєш. Щодо підглядачки, то я допоможу тобі. Я пошию тобі одяг з дуже міцної тканини на виріст, який захистить тебе від хвороби. Але краще одягай його тоді, коли почуватимеш, що тобі загрожує найстрашніша цікавість».
 – Тоді мені його не доведеться знімати.
-  Ну не перебільшуй – посміхнувся майстер.
- Ой шкода, що немає ще одягу! Я можу захворіти зараз. - Її погляд потрапив на стіну, яка немов павутинням, була обвита тоненькими дротиками серед яких мерехтіла велика кількість яскравих вогників. – Що! Що це в тебе на стіні?
-  Я чекав цього запитання. Як ти вже знаєш, я майстер з ремонту годинників. Ніхто мабуть не здогадується, що годинник кожної людини відповідає за його життя та стан його здоров’я. Кожна лампочка на стіні висвітлює стан відремонтованого годинника.  Якщо ліхтарик згас, то  й годинник зупинився, я підкручую лампочку, або замінюю її і якщо ліхтарик засвітився, то годинник знову пішов. Це чарівні ліхтарики і більше я нічого не можу про них розповісти. Тому, хто відремонтував у мене годинника, більше не доведеться його ремонтувати в майстрів бо я миттю відремонтую його на відстані. Велика кількість людей це зрозуміла і тому в мене завжди багато замовлень. Я лише тобі відкрив свою таємницю. Це тому, що я тобі довіряю, але людям ти все одно не зможеш про це розповісти.
- Я не викажу твоєї таємниці нікому, навіть Тарасу і його родині, але дозволь, щоб вони відремонтували в тебе свої годинники. (Це на той випадок якщо ми знайдемо одне одного).
Тілі на хвилинку замислилась, а потім запитала: «А кошенятам годинники допомагають?»
- Напевне, але я ще ніколи не ремонтував котам годинників-відповів майстер і почав сміятись. Він дуже добре розумів Тілі. – Де ж знайти годинника на таку тоненьку лапку?-
- Не обов’язково на лапку, а якщо  на шийку.
- Яка розумниця!- знову почав сміятися годинникар. – Добре, є мене зовсім малюсінький годинничок зі сріблястим ціпком. Я подарую його тобі. Будеш носити його на шийці. Але не загуби, як свою прикрасу.
- І від нього теж буде ліхтарик на стіні?-
- Буде, обов’язково буде, але від підглядачки він тебе не врятує, тільки одяг, випереджаючи Тілі, промовив майстер.

НЕВДАЛЕ  ПОЗБАВЛЕННЯ

Тьопа зі Шльопом  продовжували сидіти в потаємному місці. Вони міркували про те, що робити далі, і водночас спостерігали за котами, які бешкетували і волали дурними голосами. Раптом один з котів підстрибнув і спіймав птаха. Шльоп не витримав цього і вчепився мисливцю у хвоста. Кіт від несподіванки роззявив рота і птах вилетів на волю. Коли кіт побачив кошеня, то від люті аж загарчав. Всі коти теж дуже розгнівались і тому ціла котяча зграя почала наступати на кошенят. Тьопа  вибіг на захист Шльопа. – Не смійте його чіпати!- пронявчав він.  Коти голосно розреготались. – Якщо ви не дали нам з’їсти птаха, то ми зараз з’їмо вас.-  Коти шипіли, гарчали і продовжували наступати. Нарешті Шльопі з Тьопою вже нікуди стало відступати. За ними була висока стіна сусіднього будинку. Вони швидко обернулись, і як по підлозі побігли по стіні. У котів очі з подиву ледь не повилізали. А коли Шльоп з Тьопою добігли до кінця стіни то з реготом і гарчанням стрибнули у середину котячої зграї. Ті розбіглися з диким вереском.
- Це не коти, це якісь інші лише схожі на котів звірі, мабуть дуже страшні- прийшли до висновку коти. Вони почали радитись, як позбутися їх. – Я знаю – промовив Капуччіно.- Треба зробити так, щоб вони опинилися на краю даху. Ми їх викинемо і вони розіб’ються, бо будинок дуже високий.
-А як же це зробити?- міркували коти. – Я знаю як. Я вийду на свій балкон і почну страшним голосом кликати на допомогу. Вони визирнуть, а ви їх штовхнете.
- Який же ти розумний, Капуччіно!- захоплено промовили коти.
 Все йшло за планом. Цікаві кошенята звісно визирнули і ще не встигнувши нічого побачити, полетіли вниз.
- Вдалося! Вдалося!- голосно загомоніли коти і на радощах почали танцювати. – Хвала Капуччіно! Хвала Капуччіно!- вигукували вони.
Але на щастя врятований птах і його подруга підхопили кошенят і ті повільно опустились на голову Капуччіно.  Той вже справді заверещав і від страху зробив щось непотрібне. Кошенята легко повистрибували, бо балкон був на другому поверсі. А хазяйка покарала Капуччіно і засадила його в комору.
Кошенята посиділи трішечки внизу, відійшли від пережитого страху і весело зблиснули очима. – А коти, як виявилось, нас налякались  і тому вирішили  позбутись. Вони мабуть вважають, що нас позбулися. Давай трішечки порозважаємося і полякаємо їх.- Піднявшись на дах, вони почули радісний гомін. – Вони святкують нашу загибель- сказав Шльоп- Зараз ми їм покажемо!- і кошенята  радісно вчепились в чиїсь хвости.  Почулось жахливе Мааааааааав. – А Капуччіно й досі немає, вони мабуть його з’їли,- і коти розбіглися хто куди.
 Тьопа зі Шльопом стали господарями даху.


НОВЕ   ЗНАЙОМСТВО

Тілі багато часу проводила на березі річки, неподалік від якої знаходився будиночок її рятівника. Вона напружувала вусики з надією упіймати знайомий запах братів. Від таких тренувань вусики потовстішали. І тому коли Тілі побачила своє відображення у воді, то вжахнулась і з плачем побігла до майстра. Вона називала його Порятунок.
- Я захворіла на вусачку! Я захворіла на вусачку!- схлипуючи вигукувала вона. – Подивись які страшні в мене стали вуса!-
- Маленька, заспокойся, не існує такої хвороби. Ти помудрішала і порозумнішала, це видно по твоїх вусах. Коли ти виростеш, то вони вже не будуть здаватися великими. А взагалі ти повинна пишатись такими вусами. - Тілі заспокоїлась і вже весело побігла на річку.
Якась невідома сила примусила майстра увімкнути телевізор і раптом він почув об’яву про кошенят. – Ти вже маєш змогу, маленька, повернутись додому, але мені дуже шкода розлучатися з тобою.-   
А Тілі сиділа на березі і тренувала вусики. Раптом велика жаба вистрибнула з води і почала дуже пильно придивлятися до Тілі. – Чого ти весь час дивишся на мене? Чим я тобі цікава?- роздратовано промовило кошенятко.
- Не сердься, я дивлюсь на тебе тому, що ти нагадуєш мені одне кошенятко. Ти дуже схожа на нього, але відрізняєшся вусами.  І взагалі те кошеня живе в зовсім іншому вимірі. То королівська дочка Тілі. Тілі з подиву заніміла.
- Що з тобою? Я щось не те розповіла? –запитала жаба.
- Ти знаєш як дістатись до того виміру? – оговтавшись промовила Тілі.
- Звісно знаю, а чому тебе це цікавить?- Бо я і є Тілі.- І кошенятко розповіло свою сумну історію. – Так повертайся додому, отвір саме тут, я покажу тобі дорогу. На тебе мабуть дуже чекають.-
- Ні, одна я не можу повернутись. Я повинна знайти братів.-
- Як знаєш,- сказала жаба. Але я завжди допоможу тобі повернутися.

РОЗДУМИ

Сидів старий і думав, що робити, коли підстрибуючи прибігла радісна Тілі і почала вигукувати: «Я знаю, як дістатись додому! Я знаю, як дістатись додому!» Раптом вона посумнішала : «Все одно я не можу одна дістатись додому».
- Я теж знаю, як тобі повернутись- сказав Рятівник і розповів про об’яву.
- Як Тарас зміг здогадатись, що ми полетіли на кулі?-
- Якось вже здогадався. Він вже про це сам тобі розповість. А зараз треба добре поміркувати, що робити. На жаль, в об’яві не вказали адресу Тараса. Прохання було звернутись на передачу. Мабуть хочуть сенсації. І вчені, як виявилось, давно вже на вас полюють.-
 -Повертатись будемо звідси, і навіщо зайвий  клопіт.-
- Я згоден, ні до чого здіймати галас. І ще я вирішив повісити об’яву, що в мене загубилось двійко кошенят, звісно не згадуючи ні про яку повітряну кулю.  На стовпах теж порозвішую декілька об’яв, і в нагороду пообіцяю годинника. А ти теж продовжуй винюхувати.-
Сказано, зроблено. І що тут почалося! Двері в будинку майстра майже не зачинялись. Багато дорослих і дітей несли йому кошенят, зовсім не схожих на Тьопу зі Шльопом.
Годинникар вже впав у відчай. – Дякую, це не мої кошенята! Не мої кошенята! – тільки і казав він. Язик у нього вже майже закляк.
Якось на тролейбусній зупинці стояла дівчинка, яка годувала кошенят. Тролейбуса довго не було і вона почала з нудьги читати об’яви на стовпі. Раптом її погляд впав на об’яву про кошенят. – Та невже це мої знайомі кошенята? За описом вони дуже схожі. Приїхавши додому, вона почала шукати кошенят. Миска була порожня, але їх не було.- І куди ж вони поділися?- Ледь, ледь вона їх відшукала на даху. Ласкаво погладивши, пригостивши смачним печивом, дівчинка поклала кошенят у маленький кошичок і понесла. Чим більше вони наближались до оселі годинникаря, тим більше непокоїлися кошенята.
- Я чую запах Тілі, – сказав Шльоп. - Мені теж так здається- погодився з ним Тьопа.
Коли прийшли до майстра, то кошенята швидко вистрибнули з кошика і почали все обнюхувати. – Це вони! Я певен, що це вони! Тілі, де ж ти? Швидше сюди! – Але Тілі не відгукувалась. Її ніде не було
 
ПОШУК

Набридло Тілі роздивлятись кошенят, зовсім не схожих на Тьопу зі Шльопом. І ще один найтовстіший вус інколи почав уловлювати якийсь знайомий запах. Поклавши біля дверей довгу палицю ( це була умовна ознака, що вона йде надовго), Тілі пішла на запах. Йти було тяжко, бо запах то з’являвся то щезав, його відносив вітер.
Нарешті вона дісталася того будинку, в якому свого часу перебували Тьопа зі Шльопом. Обережно, крок за кроком, і вона вже на даху. А там гуло якесь свято. Коти радісно співали, гомоніли, танцювали взявшись за лапи. – І що це за дурні коти? Чому вони так радіють?- подумала Тілі. -  А у котів і справді було свято. Подруга Капуччіно побачила, як дівчинка поклала кошенят у кошик і понесла. Вона принесла цю радісну новину і тому веселощам не було кінця.
- Я чую, що тут були Тоьпа зі Шльопом. Але куди ж вони поділись? Чи не зробили їм зле ті нібито веселі коти? Ще трішечки поспостерігаю за ними, а потім все ж таки запитаю, хоча чомусь вони мені не подобаються. – Посидівши якийсь час у потаємній місцинці в якій частенько і Тьопа зі Шльопом сиділи, вона нарешті вирішила вийти.
Раптом її побачив один із котів. Він поворушив вусами і заверещав: «Від неї тхне, як від тих звірів! Вона ще страшніша, бо в неї такі величезні вуса. Маааааааааав… і коти почали розбігатись. Тілі зрозуміла, що треба діяти рішуче. Вона стрибнула і вчепилась лапами у хвіст одного з котів. – Від мене тхне, як від кого? Де ті страшні звірі? Швидко відповідай!-
А кіт зі страху не міг нічого сказати. Він тільки верещав. – Не верещи! Я не збираюсь нічого поганого тобі робити. Мені тільки треба тільки дізнатись куди поділись ті звірі. Кіт трішечки опанував себе, хоча зуби в нього ще цокотіли. Заїкаючись, він розповів, що малих поклала у кошик дівчинка і кудись понесла. Тілі відпустила кота. Вона була в розпачі. Де ж тепер шукати братів.!? Раптом в її голові промайнула думка, що може дівчинка прочитала об’яву і понесла кошенят до майстра. Тоді треба швидко бігти до Рятівника. Вона вибігла з будинку і замислилась: «Може спробувати принюхатись, куди понесла дівчинка Тьопу зі Шльопом. І в цей час щось міцно стисло її. Якийсь кремезний чолов’яга схопив Тілі й посміхнувся. – Яке дивне кошеня! Маленьке, а вуса товсті та довгі. Мабуть якась рідкісна порода. Спробую продати його на базарі за великі гроші. Весело наспівуючи, і міцно тримаючи знахідку, він пішов до автобусної зупинки.
Діставшись базару, чоловік побачив, що нікого немає. Як виявилось, ринок для тварин не працював, бо відкритий лише по суботах та неділях. – І що я маю тепер робити? – сумно сказав собі чоловік.- Майже цілий тиждень доведеться утримувати кошеня дома. Його ще треба й годувати, а хіба я знаю, що їдять малі кошенята. Може відпустити, але ж воно мабуть дуже дорого коштує, а мені потрібні гроші. – Все ще міцно тримаючи Тілі, весь у роздумах він повільно йшов у напрямку до свого помешкання. Раптом він зустрів свого давнього знайомого і почав з ним радитись щодо кошеняти.
- Це кошеня дуже схоже на одне з тих, що показували на телебаченні, правда вуса не такі великі -  і знайомий розповів про об’яву. – Спробуй віднести, може отримуєш нагороду, якщо це те кошеня. І вони пішли разом.
Тілі була у розпачі і люта, але нічого не могла зробити, бо рука міцно стримувала її.
Коли прийшли на телебачення, чоловік сказав, що знайшов одного з розшукуваних  кошенят  і почав вимагати нагороду. Він поставив кошеня на стіл. Тілі вистрибнула на стіну, а потім на стелю і по стелі добігла до відчиненого вікна й вистрибнула геть.
 Ніхто з присутніх ще довго не міг оговтатись. А коли прийшли до тями, то Тілі була вже дуже далеко. Так, це справді було те кошеня, що розшукується! – Вистрибнули мої гроші, дарма я до вас приходив,- з жалем промовив чоловік і пішов, на прощання грюкнувши дверима.
Після пережитого Тілі дійшла висновку, що треба поводитись обережніше. Вона зрозуміла, що своєю зовнішністю викликає цікавість. Скочивши на дерево і діставшись його верхівки, вона вирішила дочекатись темряви і тоді прямувати до майстра.

ЗУСТРІЧ

- Чому досі немає Тілі? – турбувались Тьопа зі Шльпом. Може ми підемо її шукати!?
-Ні,  нікуди не йдіть, а то тільки будете шукати одне одного. Вона обов’язково прийде,- сказав годинникар, не подаючи виду, що й сам турбується, бо вже майже темно.
- Якщо Тілі не з’явиться до ранку, тоді  почнемо її шукати.
На світанку, тяжко дихаючи з’явилась Тілі. Не описати радість зустрічі братів з сестрою. Майстер радісно посміхався. – Я дістав адресу Тараса і можу вас до нього відвести.-
- Ні, безпечніше буде дістатись додому за допомогою жаби- сказала Тілі. Правду кажучи, розлучатись із Рятівником Тілі було дуже шкода. Вона встигла полюбити його.
- А можна тебе про щось запитати?- промовила Тілі. -  Гаразд вже, запитуй!- дозволив старий.  – А чому ти рахуєш рибу перед тим, як її відпустити?-
- Це моя слабкість. Я інколи люблю ходити до клубу рибалок. Треба ж мені похвалитись скільки я вловив риби, тому й рахую, бо брехати не вмію. А на прощання я дам вам послухати одне диво.- Він натиснув на кнопку на стіні. Почувся дивний звук. Наче величезна кількість коників застрекотала на луках.
- Як  гарно! Що це?!- у захваті запитали кошенята. - Це хід всіх відремонтованих мною годинників, - з гордістю сказав майстер.
-У мене до тебе прохання, надіслати до Тарасові листа, щоб він і його батьки  відремонтували свої годинники в тебе, - весело  промовила Тілі.
- Добре, обіцяю виконати твоє прохання, - посміхнувся майстер.
Увечері всі вийшли на берег річки. Там на них вже чекала жаба.
- Прощавай! Спасибі тобі за все! Ми обіцяємо провідувати тебе, - гукнули кошенята і щезли у темряві разом з жабою.


ПОВЕРНЕННЯ


- Ой! Де ж це ми опинилися!? У якомусь озері!- Плескаючи лапами по воді промовив з жахом Шльоп.
- Я добре знаю, де ми опинились. Ми опинилися у водоймі, де я плавала в обіймах кота Мура, – єхидно сказала Тілі. Ми отримали те,  що заслужили, бо з цієї водойм без допомоги  вийти не можна. Береги дуже слизькі, ось і будемо бовтатись, як злодії.-
- Виявляється, що жаба це зробила навмисне?!-
- Та навпаки, вона допомогла нам, невже не розумієте, що цей отвір найкращий для неї, бо вона тут мешкає. Доведеться мені знов верещати.-
- Тільки не це! Тільки не це! Не верещи, Тілі!- почувся голос жаби. – Ми допоможемо вам  вибратись на берег. На дні лежить довга палиця, ми всі гуртом  піднімемо її до берега і ви вийдете.-   Цілий натовп жаб дістав палицю і за її допомогою кошенята опинились на березі.
-Нехай палиця поки-що залишається тут стояти, все одно злодіїв у нас немає, а ми провідаємо Рятівника.- Подякувавши жабам, кошенята побігли до дому.
Розпластавшись перед Мурчипусь, нещасні мандрівники прошепотіли: «Пробач нас, мамо.» Пішов дощ і водночас сяяло сонце. Воно підхопило краплі дощу і розмалювало все небо веселками. Яка краса!
-Якщо сонце пробачило вас і так зустрічає, то що залишається мені!?- сказала Мурчипусь.
- Ви підросли за цей час і мабуть значно порозумнішали, якщо подивитись на ваші вуса.-
Повернення кошенят святкувала вся країна.
Тарасова родина теж була щасливою, коли дізналась про повернення друзів.
- Ми отримали дуже дивного листа від якогось годинникаря з проханням відремонтувати у нього годинники. У нас всі годинники справно ходять, – сказав якось кошенятам Тарас.
Майже за день всі годинники зупинились. Диво якесь! Довелося їхати до майстра ремонтувати! - Таке інколи трапляється, але більше вони вже ніколи не зупиняться і почуватись ви всі будете дуже добре, - посміхаючись мовив старий майстер.
- Дуже цікавий майстер! – дивувався Тарасів батько, але всі й справді чомусь стали почуватися дуже добре.


ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ

- Що це за диво? Хто вони такі?- розмірковувала Тілі. І справді процесія була дуже дивною. Йшло багато котів, великих і малих, але товстих і пихатих. Передні поважно несли коробку, а всі інші йшли повільною ходою, через декілька кроків підстрибуючи.
- Хто ви такі? І куди йдете?- запитала  Тілі у крайнього кошеняти.
- Ми володарі Великої країни! –пропищало кошеня.  – І нарешті ховаємо останню казку. Казки нам заважали жити, вони труїли маленьких кошенят і деяких дорослих. А підстрибуємо ми з радощів, що нарешті вдалося знайти останню.-
Почувши таке, Тілі ледь не впала. – Що ти таке верзеш! Казки навпаки допомагають жити. У моїй країні їх дуже люблять і поважають. – Тихше!- нявкнуло кошеня, а то й тебе поховають разом з казкою за такі речі.-  І, схлипуючи, Тілі тихенько пішла назирці за процесією. Прийшовши на кладовище казок, коти почали рити яму. Вони штовхались, верещали, але яму вирили, поклали туди коробку і засипали землею. Ще довгий час вони стрибали і верещали з  радості, а потім нарешті пішли. Тоді Тілі вийшла і, ковтаючи сльози, маленькими лапками почала розгрібати сховище. Раптом земля заворушилась. Тілі затремтіла зі страху. З фонтаном земляних бризок випурхнула яскрава птаха з золотою короною на голові. – Ми потрібні! Ми потрібні! Вилітайте сестри! Ми потрібні цій маленькій істоті та всій малечі в її країні. - Полетіли! Зграя різнокольорових птахів злетіла і радісно зашелестіла крилами. Казкова королева підхопила Тілі собі на крила, вони полетіли і Тілі прокинулась. Спочатку вона не зрозуміла, чи це сон, чи дійсність. А коли зрозуміла, то зітхнула, шкода, що так швидко прокинулась і не встигла політати на казкових крилах. Ще раз зітхнувши, Тілі побігла розповісти свій сон.  Першою, кому вона його розповіла була мати. –І справді дивний сон, – погодилась Мурчипусь, а потім сказала, що вряд чи є десь країна, де не поважають казки. Коли про сон дізнався Шльоп, то заздрісно вигукнув:
«От якби мені наснився такий сон, то я нізащо б не дозволив поховати казку, я б їм всім показав, як таке робити.» І він загрозливо розправив кігті на маленьких лапках. Тілі і Мурчипусь весело розсміялись: «Дурненький, від сплячих не залежать їх вчинки уві сні.»-
- Треба не забути розповісти цей сон Тьопі, коли він приїде на відпочинок. Тьопа навчався далеко від дому у найвищій школі для королів. Тілі і Шльопа теж планувалось туди надіслати, але трішечки пізніше.
Рано-вранці хтось ніжно торкнувся Тіліного носика. Вона відкрила оченята і від подиву була б впала, якби не лежала. На неї лагідно дивилась велика яскрава птаха з короною на голові. – Не дивуйся! Це справді я, і принесла тобі в подарунок казку, слухай.
- Дозволь поділитись подарунком зі Шльопом, моїм братиком. - Звісно дозволяю. Тілі обережно розбудила Шльопа. Той скочив, розплющив очі, з подиву беззвучно розкрив рота і більше вже його не закривав.
- Дуже давно на чудовому острові, який розкинувся посеред теплого моря, жили щасливі і добрі люди. На острові було дуже тепло і росло на ньому все необхідне для безтурботного життя. Всім всього вистачало і тому люди ніколи не сварилися. Але якось до острова приплив чорний корабель зі злими та жадібними велетнями. Вони без зусиль захопили і примусили його мешканців працювати на себе. Їх жадоба була невичерпною і тому їм завжди всього було мало. Щасливих колись людей заполонив страх, і тому вони не в змозі були відстоювати свої права. Навіть малих дітей злодії примусили працювати на себе.
  Якось у темряві повертався додому маленький хлопчик. Йому було дуже страшно, він весь аж тремтів. Раптом попереду щось засяяло. Хлопчик затремтів ще більше. Яскравий промінь підбіг до нього і лагідно попестив по грудях. Страху як не було, а на душі стало спокійно і весело. Він став почуватися сильним і сміливим.
- Звідки ти взявся, такий теплий, немов сонячний промінь, але ж сонечка зараз немає на небі. -  А я і є сонячний промінь. Я з дозволу сонця залишився у вас, щоб допомогти  звільнитися. -  І сонячний промінь зігрів серце кожної пригнобленої людини, надавши йому силу та сміливість. – Не пристало нам далі терпіти знущання!- почало лунати то тут то там. Нарешті зібрались всі пригноблені і твердо пішли на злодіїв. А ті, побачивши сміливий блиск  в очах, зрозуміли, що колись тремтячі зі страху люди змінились і теж налякалися, бо сміливими ніколи не були. Збиваючи з ніг одне одного, вони побігли до свого корабля, сіли на нього і відпливли назавжди. А сонячний промінь повернувся до сонця і разом з іншими променями світив лише вдень, і кожному з людей здавалось, що його зігріває знайомий промінець. 


ЧУДЕСА

У котячий країні почали відбуватись чудеса. До малих кошенят на світанку почали прилітати яскраві різнокольорові птахи і розповідати казки. Але не до всіх. А до тих, хто добре поводився і нікого не кривдив. Якось до Тілі зі Шльопом прилетіла чудова срібляста пташка зі сріблястим місяцем на голові. Вона запитала малих, чи чули вони щось про коней, чи знають, хто вони такі. – Так, так чули і не тільки чули, ми бачили їх на картинках, бачили живих, наш друг Тарасик з батьками показували, а на іграшкових навіть катались. -
- Тоді  слухайте. Є дуже дивовижне місце на землі (а може і не на землі), зветься воно Країною Місячних Коней. У тій країні живуть сріблясті красені коні. Вони горді й вільні.
Нікому несила їх приборкати. Скільки бажаючих не намагалося їх приборкати нічого не виходило і ніхто з невдах не хотів про це навіть згадувати. А королем тієї країни є самий найшвидший кінь – Літунець.
Ще  коли він був маленьким, то побачив у небі пташок, які дуже швидко літали. І йому захотілось стати таким же швидким, як вони. Він розповів  про це мамі. Вона засміялась і сказала, що ніхто не може бути швидшим за птаха. – А я буду, – подумало жереб’ятко. І почало воно щодня бігати. Всі спочатку кепкували з нього, а потім перестали, бо жоден кінь не міг наздогнати його. І настав час, коли він запропонував пташкам позмагатись на швидкість. Пташки ледь не повмирали зі сміху. Якесь мале лоша  вирішило з ними змагатись!. Ну що ж, побавимось. І вони полетіли. Не можна описати, який здивований був пташиний світ, коли переміг коник
- Так не буває!- щебетали пташки. – Мабуть буває !- заперечив коник. Його всі стали дуже  поважати і коли він став дорослим конем, обрали своїм королем. Якось до кінської країни потрапила одна людина, але не з метою приборкати, а помилуватися, бо дуже любила коней. Коні відчували цю любов і тому не сердились на прибульця. Місячні коні більше відпочивали вдень, ніж вночі. Якось вдень, коли всі спали, чоловік побачив, як змія підкрадається до ще зовсім маленької істоти. Він кинувся на неї і, ризикуючи власним життям, врятував маленького коника. Безмірно за це вдячний король коней прокотив його на собі по великому колу. Молодий чоловік повернувся додому дуже щасливим. І що б він після цього не робив, у нього все виходило: везіння ходило за ним по п’ятах. Пояснювалось це тим, що його покатав на собі місячний кінь. І скільки після цього не приїздило туди людей з надією покататись, дарма. Для цього треба мати дуже гаряче і чисте серце.
- От як би мені покататись, – замріяно сказала Тілі. Пташка засміялась, злетіла вгору і щезла.

НЕПРИЄМНІСТЬ

Доволі велика неприємність прийшла в котячу країну, а саме: в безмежній кількості  невідомих злих сірих мишей. Вони завдавали дуже багато шкоди. Коти були у розпачі і збирались робити засідання, щоб вирішити долю розбійників.  Коти цієї країни не їли мишей і були у дружніх стосунках з давніми сірими сусідами, і тому не робили х неприємностей одне одному. А от звідки взялись ці сірі злодії? Невідомо. Побачивши, що їх ніхто не ловить, вони зовсім знахабніли. Одне мале мишеня ніби глузувало з Тілі. Раптом прилетіла ворона і ухопила мишеня. Тілі скочила на ворону і вже в повітрі відняла мишеня. Мишеня зі страху було ледь живе, Тілі теж, бо довелося падати з великої висоти. Збіглась велика кількість мишей. Всі були дуже вдячні Тілі. Потім король сірих мишей (мишеня виявилось королівською дитиною) прийшов до Мурчипусь, вклонився їй і промовив: « Ми дуже вдячні твоїй доньці. І за це, щоб не завдавати вам неприємностей, залишимо  вашу країни. Прощавай!».  А Тілі вже відійшла від страху і була дуже гордою, що завдяки їй всі позбавилися мишей. А вночі сталося велике диво. Всю ніч Тілі каталась по великому колу на місячному коні. Прокинулась вона дуже щасливою. – Це дуже нелегко - врятувати життя ворога, – звучали слова сріблястого коня.


СТРАШНЕ ДИВО

Знову відчинився отвір до Тарасового помешкання. Це випадково виявила Тілі.
(Мабуть не випадково, бо часто перевіряла.) Отвір деякий час було закрито. Хто його закрив і чому, невідомо. З радісними вигуками Тілі побігла до Шльопа. Шльоп з радощів підстрибнув так високо, що зміг вчепитись лапами за гілку. Він розгойдувався і співав тільки йому відому пісню, яка починалась словами: «ухопи мене за хвіст.» Не довго думаючи, Тілі в свою чергу підстрибнула і ухопила Шльопа за хвіст. Так і розгойдувались разом. Раптом Шльоп глянув униз і заверещав зі страху: внизу під ними стояла яскрава страшна невідома істота і клацала зубами. Її морда ледь не торкалась Тіліного хвоста. У Тілі теж виникло велике бажання  заверещати, але її рот на жаль був зайнятий. Вона почала щосили  розгойдуватись, а Шльоп верещати. Нарешті Тілі вдалось скочити на стовбур дерева.
- Підтягнись і ліземо на верхівку. Від свого вереску Шльоп не чув, що йому казала сестра. Нарешті він і сам збагнув, що треба рятуватись. Підтягнувся і вони вдвох миттю опинились на верхівці дерева. Сиділи і цокотіли зубами. – Ти тільки подивись яке воно страшне, ще й хворе на підглядачку,- шепотіла, схлипуючи, Тілі.
- І справді, бо а ж у нього он яка довга шия! – погодився Шльоп. Майже до темряви просиділи вони на дереві, і лише коли тварина щезла, вони скочили з дерева і обережно прокрались додому. Ще продовжуючи тремтіти зі страху, вони про все розповіли Мурчипусь. Мурчипусь була у спантеличена, бо ніколи не бачила і нічого не чула про таку тварину.
- Може це вам примарилось, але ні, примарилося б тільки комусь одному, а не обом одразу. Якщо відчинено отвір, то завтра підете до Тараса, може він щось підкаже.
Тарасик дуже зрадів друзям, бо скучив за ними. Він не знав, що отвір було зачинено і вирішив що друзям не до нього, бо  завадили якісь свої важливі справи.
-Тьопа навчається далеко, в найвищій школі, - з сумом розповідала Тілі.- Скоро і нас туди відішлють. – Шкода, я буду за вами сумувати. – Ми теж! - в один голос сказали Шльоп з Тілі.-  У нас в країні з’явилась  дуже страшна невідома тварина ще й хвора на підглядачку. –А як ти про це дізналася? – запитав Тарасик. – Та в неї дуже довга шия, а мені добре відомо, що це означає. Тарас весело розсміявся: «Не обов’язково з довгою шиєю бути хворим на підглядачку. Є тварини, які народжуються з довгими шиями і цілком здорові.»
- Щасливі!- зітхнула Тілі. – Їм так все добре видно.
- Зараз ми подивимося книги про тварин, може там знайдемо ваше чудовисько.
 Досить довго роздивлялися вони картинки, аж нарешті Тілі зі Шльопом вигукнули: «Ось воно! Ось воно!» показуючи, лапками на красуню жирафу.
- Так це жираф, який живе в Африці! Як же він опинився у вас? Ви його не бійтесь, він не злий і не їсть кошенят. Він тільки їсть листячко з дерев. До них він і тягнувся, а не до вас. Але ж цікаво, як він до вас потрапив? Завтра підемо до зоопарку. Там повинні бути жирафи. І ви тоді підтвердите , чи дійсно бачили жирафа.
Наступного дня вони втрьох пішли до зоопарку. Тілі зі Шльопом ніколи в житті не бачили стільки звірів. Вони з подиву навіть не розмовляли, а сиділи тихенько, що було не схоже на них. Але коли вони побачили двох жираф, дар мови повернувся до них.
- Це вони! Це вони, але набагато більші за ту, що в нас.
А в зоопарку був великий переполох, бо зникла маленька жирафа. Мабуть хтось вкрав її. Але як могли її вкрасти якщо вольєр зачинено на замок, який ніхто не ламав. Робітники зоопарку дуже дивувались, охорона теж ходила, знизуючи плечима. А дорослі жирафи дуже сумували за своєю дитиною. І справді диво! – Нічого не розумію! Наче відбувається якась казка! – казав Тарас. Шльоп і Тілі мовчали, бо добре розуміли, що трапилось, пам’ятаючи випадок з лисицею.
- Що ж робити? – розмірковувала Мурчипусь. Треба допомогти тварині повернутись, але як це зробити, щоб ніхто не дізнався про отвір і взагалі, як це зробити? Виявляється, що ця величезна істота ще зовсім дитина. –
- Я спробую щось зробити, але чи вдасться - не знаю. – Сказала Тілі.
- Чому спробую, а не спробуємо?- образився Шльоп.
- Спочатку треба познайомитись і стати друзями, можна  тільки уявити як самотньо нещасному, – співчутливо промовила Тілі.  – Добре, робіть, як знаєте, але будьте обережні та пам’ятайте, що про отвір ніхто не повинен знати. –
А в котячій країні здійнявся галас, бо вже не один мешканець бачив чудового звіра. Всі були дуже злякані. Але Мурчипусь всіх заспокоїла: «Не лякайтесь, це дружелюбна істота. Вона прийшла з далекої країни, щоб познайомитись з нами і скоро повернеться
додому.» На хвильку замислилась, а потім додала: « Якщо йому дуже сподобається у нас, то може залишиться назавжди.»
Шльоп і Тілі познайомились з жирафчиком,  якого звали Момо. Спочатку було трішечки боязко бо тваринка була велика і зі страху та несподіванки могла вдарити ногою, яка була дуже сильною. Але нічого цього не трапилось. Жираф не розумів, як потрапив сюди. Шльоп і Тілі про це мовчали, але розпитували про батьків та знайомих. Виявилась цікава річ. Неподалік від помешкання жираф, зі слів Момо, була клітка з лисом. Збентежені кошенята в зоопарку цього не помітили, а це вже щось. Треба йти до зоопарку, але вночі, щоб ніхто нічого не помітив. – Мені дуже страшно! - сказала Тілі. – Мені теж, хоч я і хоробрий, – зізнався Шльоп. Обережно, через Тарасову оселю, прокрались на балкон і вистрибнули на дерево й далі надвір. Нарешті добігли до зоопарку, пролізли через огорожу і прокрались до помешкання жираф. І хоч як тихо вони не крались, їх почула стара знайома лисиця.  – А мої знайомі! Цікаво, що вони тут роблять!? Я зараз здійму такий галас, що всі збіжаться і вас упіймають! – І вона підняла страшний галас, але ніхто не збігався, бо в зоопарку звикли до її витівок. Серця в кошенят ледь не вискочили з грудей. Трохи заспокоївшись, вони тихенько прослизнули до жираф. Ті спали. 
Крок за кроком обнюхували вони помешкання, бо тільки їм було знайоме повітря в отворі. Ось і світати скоро почне, а вони так нічого й не знайшли. Доведеться повертатись, бо дуже велика площа, і скоріш за все сюди доведеться ходити не одну ніч. На п’яту ніч нічого не знайшовши, втомлена Тілі сказала Шльопу: «Мабуть доведеться Момо назавжди  залишитися з нами. Сказала і зникла. Шльоп почав шукати і тихенько гукати Тілі. Через деякий час вона з’явилась. Я знайшла отвір. Я пов’язала червону стрічку на гілочку, щоб упізнати місце. Щасливі, вони побігли додому. Але дорогою зустріли сороку, яка тримала в дзьобі червону стрічку. – Це моя стрічка, де ти її взяла? – Звісно твоя! Я вирішила, що ти її загубила. – (Збрехала, або сказала правду сорока).  – А знайшла я її на якійсь гілочці, але на який не пам’ятаю. – Може ти хоч приблизно пам’ятаєш? – застогнала Тілі. - На жаль, ні- протріщала сорока і полетіла. Тілі сіла і гірко заплакала. Шльоп почав її втішати: «Зараз нам легше буде знайти отвір у вольєрі. Ми приблизно знаємо місце. На радощах вони не здогадалися його чимось помітити. –
І знову тяжкі ночі у зоопарку. А отвір не знаходився. Може він зачинявся, а може і взагалі зачинився. Раптом Шльоп почув щось незвичайне. Він схопив за лапу Тілі і вони кудись упірнули, і опинились у рідній країні.  – Крім того, що ми помітили це місце, ми ще й добре його запам’ятали. Лише тепер вони про все розповіли Мурчипусь, бо не хотіли її дарма хвилювати. – Хоча б вдалося, – стурбовано промуркотіла Мурчипусь.
  З Момо кошенята стали великими друзями. Він навіть дозволяв їм сидіти на його шиї. І тоді Тілі почувалася дуже щасливою бо бачила все далеко навкруги.
 Знайшовши Момо, вони запропонували йому гру  «наздожени мене». І Шльоп  з Тілі побігли. Від хвилювання серця у них калатали в грудях. Момо біг за ними. Швидше, швидше і ось всі троє опинилися у вольєрі. –Вдалося – прошепотів Шльоп.- Вдалося, - погодилася з ним Тілі. А  Момо стяв, озирався, і спочатку нічого не зрозумів. – Я ж вдома! – нарешті збагнув він. - Як це сталось? Як це сталось!? Це ж справді диво! - Але ти ніколи сюди не підходь.- І вони показали місце.-   І про нас нікому не розповідай. А ми повернемось додому тільки нам відомим шляхом.  – Я не хочу з вами розлучатися, я встиг полюбити вас.- І в Момо на очах з’явились сльози. - Ми теж любимо тебе. Не сумуй. Ми будемо приходити до тебе. Але тільки вночі, щоб ніхто нас не бачив. А тепер прощавай.  - Сказали і зникли.
А Момо побіг до батьків, які в  цей час спали. Подиву і радості не було кінця. А працівники зоопарку й охорона нічого не розуміли. – З’явився так само як і щез. Ну й чудеса! Чудеса та й годі!


ЗОЛОТИЙ ГОРІШОК

- Ой що це!?- І Тілі почала перекочувати лапкою щось кругленьке та блискуче. Так це ж золотий горішок. - Яка ти, Тілі, щаслива!- заздрісно промовив Шльоп.
- Чому?   Чому я щаслива?-
- Ти хіба не чула про золотий горішок? З давніх давен потаємною мрією кожного мешканця країни є знахідка золотого горішка, який може виконати найбільше бажання, але лише одне. Тому ти, Тілі, й щаслива, що знайшла його. –
- На, візьми його собі. В мене все одно стільки бажань, що я не буду знати яке головне і буду сперечатись сама з собою. –
- Ні Тілі, не можу, він твій, ти його знайшла, він ніби прийшов до тебе. Візьми його і заховай так, щоб ніхто не знав, а коли зрозумієш яке бажання головне тоді і використаєш.-
- Добре, Шльопо, дякую за пораду, я так і вчиню. – Тілі так і зробила. Поклала горішок в коробку, а коробку заховала  далеко, далеко.
  Хтось розпалив багаття на галявинці й не загасив його. Поблизу росло дерево. А на гілочці сиділо двійко маленьких кошенят-сестричок. Молодше з кошенят потрапило у велику калюжу, змокло і змерзло. Старше й запропонувало залізти на дерево, сісти на гілочку та погрітись над вогнищем. Мала була дуже крученою. Ще мить і вона зірвалася і впала прямо в багаття. Не розмірковуючи, старша сестричка кинулась у багаття рятувати молодшу. З останніх сил витягла вона її з багаття і знесилена лягла на траву. Вся річ в тому, що маленька майже не постраждала, бо була мокра, а старша дуже обгоріла. Все це бачила ворона, вона й полетіла за допомогою. І почали всі, хто тільки був спроможний, рятувати маленьку героїню. Але ніщо не допомагало. Вона помирала. Навіть сива Моніка не змогла її вилікувати. Великий розпач панував у  країні. Тілі теж гірко плакала з горя. Раптом ніби щось її штовхнуло. – В мене ж є золотий горішок і одне велике бажання, а яке - я добре знаю. Вона радісно підстрибнула і побігла додому.
- Де ж горішок!? І куди ж я його заховала?- Вона метушилася, шукала і ніяк не могла знайти. – Ну чому я така дурна? Заховала так, що  й знайти не можу.- Дорога кожна хвилина. Вона схлипувала і шукала. Раптом щось впало їй на голову. Та це ж жадана знахідка!
Тремтячим від хвилювання голосом вона попрохала: «Горішку, рідненький, врятуй маленьку кицю.»
 І сталося диво. Кошеня відкрило оченята,  зітхнуло  і попросило їсти. Обгоріла шерсть кудись поділася, її змінила нова, пухнаста. Опіки теж зарубцювались. Всі дуже раділи: «Мабуть велика лікарка наша сива Моніка. Але стара казала: «Ні, це не я, сталось якесь диво до якого я не причетна.» Тілі почувалася дуже щасливою, але про горішок мовчала.
Промайнув деякий час і Тілі наснився дивний сон. Наче золотий горішок скочив їй на ніс  і промовив: «Слухай мене уважно, знайди в лісі потайну місцину, вирий ямку, налий трішечки води і поклади туди мене. Прикрий сухим листячком та інколи поливай. Нікому про це нічого не кажи. Побачиш, що буде.»
Тілі прокинулась, скочила і протерла очі. Ну і дивний сон. Вона знайшла коробочку, де ховала горішок, відкрила і високо підстрибнула. В ній виблискував золотий горішок.
- Зроби так, як тобі наснилось, -  почула вона.
Тілі все зробила так, як їй наснилось, але мовчати було дуже тяжко. Доволі часто навідувалася вона у те місце де посадила горіх. Незабаром проклюнувся паросток. Він збільшувався на очах. І за дуже короткий час виросло величезне дерево, всипане сяючими золотими горішками.   – Бачиш скільки бажань ти можеш отримати!-   У Тілі очі засяяли, немов горішки.  – І я можу вже не мовчати, і я можу вас подарувати!?-
- Звісно можеш!-
Горішків вистачило всім, окрім Тілі. І всі почувалися дуже щасливими. Але найщасливішою була Тілі. А всі бажання її почали здійснюватись і без горішків               




ЧАСТИНА  ЧЕТВЕРТА

БОЯГУЗКА


                Вірочці, великому котисту, присвячую

Смішно сказати, але це так! Я розповім вам історію, як вже зовсім доросла кішка дуже боялася мишей.  Варто їй було побачити мишу, як вона з вереском втікала геть. Скоро всі миші про це дізнались і почали знущатися з неї. Вони часто потрапляли їй на очі, танцювали перед нею і весело підстрибували.  А коли нещасна починала верещати і тікати, вони отримували велике задоволення.  Всі звали її Кицею, хоча справжнє її ім’я було Котіта.
Труся була вагітною. Більшість часу вона проводила вдома, куди сірі не наважувались заходити, бо крім  неї там ще мешкало декілька котів, які не боялися мишей, а навпаки, дуже любили з ними зустрічатись. Але інколи Труся все ж таки виходила з дому і тоді її діставали сірі негідники.
І нарешті  кицька окотилася. Їй допомагала стара киця Мана. Коли Мана побачила кого народила Труся, то на мить втратила мову. А Труся, побачивши своїх дітей, заверещала, підстрибнула і кудись побігла. Нарешті стара опанувала себе і почала розмірковувати, що ж робити. Мало ймовірно, що мати буде їх годувати І взагалі, як таке трапилось, що вона народила казна кого. Коти не коти, миші не миші, але ж швидше все ж таки миші, тільки розмірами з кошенят. Мабуть, це від страху, бо сірі розбійники їй дуже набридали. Треба пошукати годувальницю. Легко сказати, пошукати. Ніхто не хотів годувати нещасних. Всі коти дуже голосно сміялись, дізнавшись про таке диво. Нарешті  одну, дуже молоденьку кішечку, вдалося вмовити, бо в неї було лише одне кошеня. А сама вона була дуже доброю.
А Трусю Мана примусила здобувати їжу для годувальниці. Мана багато часу проводила біля Чари, (так звали молоду кицю) бо їй не подобався хижий блиск в очах котів, які приходили подивитися на нещасних.
Коли малі подорослішали, Мана сказала їм: «Мені дуже неспокійно за вашу безпеку. На жаль є немало дурнів, які раніш ніж почують запах котів, можуть завдати вам невиправної шкоди. Я вже дуже стара і мені може не стати сил забезпечити вашу безпеку. Тому вам краще піти. Я немало чому вас навчила і тому сподіваюсь, що ви дасте собі раду. Ось візьміть.» І вона кожному дала по торбинці з їжею. Кошенят було трійко, два хлопчики та дівчинка. Не можна сказати, що в них було щасливе дитинство. Всі глузували з них і вважали дуже страшними та незграбними. А рідна мати навіть боялася подивитись на них. Кошенят звали Чікі, Мікі, Таті. Кожен сам собі вигадав ім’я, бо це більше нікого не турбувало.
Попрощавшись з Маною та Чарі, вони пішли, куди очі дивляться. Сяяло сонечко, співали пташки і тому на душі не було дуже сумно. Діти, є діти. Їм хотілося пустувати і веселитись.
Їжі поки що вистачало, бо Мана багато дала їм з собою. Але коли закінчаться запаси, то теж не страшно, бо навкруги багато ягід та різних їстівних корінців. Мана навчила їх, що можна їсти. Якось вони проходили біля великої калюжі. Таті нахилилась і побачила своє відображення. Побачила і гірко заплакала. Вона звикла до братів, але сподівалась, що її зовнішність краща. Брати почали її заспокоювати: «Зовнішність не головне,  головне розум, а його в тебе вистачає.»  - Ви вважаєте мене розумною?-  Звісно дуже розумною!-
Таті заспокоїлась і вони пішли геть від калюжі.   Раптом пролунав зойк і Таті щезла. – Таті! Таті!- гукали кошенята. А Таті в цей час бовталась у чомусь гидкому неспроможна навіть пискнути. Щось тягнуло її донизу з великою силою. Вона чула голоси братів, але її рот був у гидоті. Щось продовжувало її тягнути. Зі страху Таті знепритомніла. Отямилась вона в якомусь незнайомому місці в оточенні дивних істот. Замість шерсті вони були покриті якоюсь лускою. Мали великі вуха і величезні зелені очі. Таті зі страху цокотіла зубами. – Як тобі вдалося сюди потрапити? Ще нікому цього не вдавалось, – промовив найбільший, мабуть і найголовніший. - Я й сама не знаю, - тремтячим голосом відповіла Таті. – І що нам з тобою робити?! Відпустити тебе немає змоги бо викажеш нас. Ти така страшна. Лякатиму  тобою неслухняних дітей. - І він дуже виразно подивився на маленьку істоту з веселими очима, мабуть свою дитину. – А може ми тебе з’їмо.-
Таті нічого не відповіла, хоча вважала себе красунею порівняно з ними.
- Тесі! Відведи цю нещасну до своєї кімнати. Нехай вона поки що поживе з тобою. Тебе все одно весь час лякати треба! – усміхнувся володар. Тесі ухопила Таті за руку і підстрибуючи потягла за собою. Дорогою вона заспокоїла Таті. – Не хвилюйся, ніхто тебе не з’їсть. Це мій татко так пожартував. Ми нікого живого не їмо. -
  Кімната, де вони опинилися, була дуже гарною. Вона вся була прикрашена штучними квітами.
- У нас є приміщення, де знаходяться живі квіти. Вони завжди освітлені. Моя кімната далеко не завжди освітлена і тому живі квіти в ній загинуть. У нас майже все, як нагорі. -
- Ні,- схлипуючи сказала Таті. – У вас немає пташок. – Тесі щось поворухнула і почувся чудовий пташиний спів. Мала дуже здивувалася, але продовжувала схлипувати. Вона казала, що її мабуть всюди шукають брати і дуже хвилюються, куди вона поділась.
- Я спробую тобі допомогти, але поки що нічого не обіцяю. Все, що залежить від мене, я зроблю. Таті з надією подивилась на Тесі, яка вже не здавалась їй дуже страшною, а навпаки, навіть симпатичною. Судячи з усього, вона дуже добра, але трохи бешкетна.
Так і почали вони жити разом. Тесі принесла їжу, від одного погляду на яку Таті ледь не знудило, але це тільки зовні, бо на смак їжа виявилася дуже смачною.
Тесі водила подругу всюди. Вона показала їй підземну річку, яка пролягла у дивовижної краси тунелі. В річці можна було купатися, але у Таті не виникло такого бажання, а Тесі навпаки, виявилась дуже гарною плавчинею і, плаваючи, задоволено муркотіла, як кішка.
До Таті всі добре ставилися, а особливо її полюбила Тесі, й Таті відповідала їй взаємністю. І все може було б і добре, але настрій псував сум за братами. Тесі це помічала. Вона умовляла батька відпустити Таті. Хоча самій не хотілося з нею розлучатись. –Якщо ти боїшся, що вона ненароком може про нас розповісти, то зроби так, щоб вона забула про те, що з нею трапилось. Ти ж вмієш це робити. –
- Без її згоди я не маю права на це. -
- Вона погодиться, бо дуже сумує за братами. І її можна зрозуміти. -
- Ну добре ,нехай прийде до мене. –
- Пробач мене за образу що обізвав тебе страшною. Це я так невдало пожартував, – промовив правитель. – Тесі розповіла мені, що ти сумуєш за братами і хочеш повернутись на поверхню. Я можу тобі дозволити повернутися, але з умови, що ти забудеш про нас. Для цього я повинен втрутитись у твою пам'ять. З тобою нічого поганого не трапиться, ти лише нічого не будеш пам’ятати про те, що з тобою трапилося. Мені потрібна на це твоя згода Без неї я не маю права втручатись. –
Таті подивилась у вічі правителя і з сумом сказала: «Ви так всі добре до мене ставилися, а Тесі стала моєю улюбленою подругою. Я не хочу вас забувати. Ви всі багато місця зайняли у моєму житті. Тому я не можу на це погодитись. Я можу тільки обіцяти нікому про вас не розповідати, і обіцянку я стримаю, бо це не моя таємниця. А взагалі я не знаю що робити. –
І Таті заплакала. – Не плач, ти дуже чесна і тому я довіряю тобі. Гаразд, я нічого не буду робити. Тесі навчить тебе, як вийти на поверхню. Це досить просто. А ось повернутися до нас можна лише через той захисний шар гидотні Але якщо ти не знайдеш братів і тобі буде погано на поверхні, то повертайся до нас. Я бачу, що ти добра і Тесі буде сумувати за тобою. Ну прощавай, нехай тобі щастить.
Чікі й Мікі гукали, шукали та так і не знайшли Таті. Куди вона поділася? Як крізь землю провалилась. Вони дуже сумували за нею, але не вірили в те, що вона загинула. Вони не втрачали надію її дочекатись, а тому вирішили збудувати собі помешкання неподалік того місця, де вона зникла. Щоб була змога їх знайти, на випадок якщо вона повернеться. І вони збудували непогану хатку. Біля неї росло багато квітів, а в кущах співали пташки. Їжі вистачало, тільки сумно було без Таті. Біля них часто літав дуже гарний метелик. Він ніби про щось хотів їх запитати, але не наважувався. – Ти щось хотів?- запитав його Чікі.
- Так мені дуже цікаво, що ви за істоти. Я багато літаю, а таких як ви ще не бачив. -
- Ми - діти сріблястої кішки, яка дуже боїться мишей, і тому народила нас, схожими на них. В нашій країні дуже погано ставляться до мишей, і тому нам довелося покинути її.
- Нещасні! – поспівчував метелик. - Але не сумуйте, я знаю країну, де добре ставляться до мишей, і ніхто не завдасть вам шкоди. Якщо схочете, я можу вказати дорогу .-
- Ми дуже вдячні тобі, але поки що нікуди не можемо іти. Ми чекаємо нашу сестру Таті. Вона зникла, а куди не знаємо, але віримо, що вона з’явиться. –
- Якщо вірите, то звісно вона повернеться, чекайте. А я скоро до вас прилечу. До зустрічі! –
І метелик полетів.
Тесі привела Таті  до якоїсь дивної колони і сказала: «Зараз ти повернешся на поверхню. Мені дуже сумно з тобою розлучатись, та я розумію, що ти повинна повернутись до братів, але якщо ти їх не знайдеш і тобі буде погано, то повертайся. Тільки скажи «Мані,Тані, Тус» і ти опинишся в гидотні, а далі ми тобі допоможемо.»
-Я тепер розумію, як опинилась у вас. Я випадково проспівала ті слова. І треба ж, щоб трапився такий  дивний  збіг. –
-І справді дуже дивно, - погодилася Тесі й замислилась. – Я теж інколи ті слова проспівую. Може це якось передалось на відстані. Мабуть я їх співала в той час, коли Таті проходила нагорі. Тато ж казав, що думки передаються, мабуть це правда. Прощавай Таті.-
Подруги міцно обійнялись, потім Тесі щось простукала на колоні і за мить Таті опинилась на поверхні.
Як гарно! Як повітря насичене ароматом квітів, як чудово співають пташки! І Таті з радощів закружляла на одному місці, підстрибнула, а потім замислилась. – Де ж шукати братів? – запитала подумки і почала озиратись. Раптом її погляд зупинився на якомусь дивному помешканні. – Я не пам’ятаю цієї будівлі. Подивлюсь хто в ній оселився. – Тихо з таємною надією промовила вона. І не встигла добігти до куреня, як  з нього вийшов Чікі.
Не можна описати ту радість, з якою зустрілись брати з сестричкою. – Де ж ти була увесь цей час? – запитували її. – Я й сама не знаю, мабуть сталось щось дивне, але я нічого не пам’ятаю .-
- Це не головне, головне те, що ми зустрілись. -  І вони розповіли про зустріч з метеликом, про те що він скоро має прилетіти, щоб відвести їх у щасливу країну.
А метелик (як ви вже здогадались, що це був Тік) полетів до країни королеви Мурчипусь.
Там він розповів про дивних істот,  не котів і не мишей, а щось незрозуміле, про їх нещасливе життя і розповів про те, що кудись поділася їхня сестричка. Метелик просив дозволу привести кото-мишей  (так він їх назвав) до їхньої країни.
- Звісно веди! – не чекаючи дозволу Мурчипусь, вигукнула Тілі. – І я піду з тобою. – З нетерпіння і цікавості Тілі аж підстрибувала.
- Ти не підеш, підуть з метеликом Тьопа (який вже на цей час повернувся) зі Шльопом. Я не хочу тебе наражати на небезпеку. -  Тілі від образи аж закашлялася, а потім схлипуючи почала благати мати. – Вони не злі, вони тільки зовні страшнуваті, але добрі. Вони не покинули сестричку, а чекають її.
- Вони добрі. – підтвердив Тік. – Ну добре, йди з ними. – Погодилась Мурчипусь.
- Побігли, швидше побігли. -  Тілі, це далеко, тому краще не бігти, а йти, бо швидко втомишся. – Порадив метелик. –Ні, ні я не втомлюсь, побігли! -
І вони побігли за метеликом. Тілі аж підстрибувала всю дорогу, не відчуваючи втоми. А Тьопа зі Шльопом теж інколи підстрибували, дивлячись на Тілі. Нарешті вони дістались куреня, в якому мешкали дивні звірі. 
- Зачекайте, я зараз їх погукаю. – Промовив метелик. – А ви ні в якому разі не виявляйте подиву. – Коли трійця вийшла, то знадобилось багато зусиль, щоб не виказати подиву. Всі швидко перезнайомились. Коли Тілі подивилась у блискучі, веселі очі Таті, то незважаючи на її м’яко кажучи не вродливість, відразу відчула до неї симпатію. Тьопа, за дорученням Мурчипусь, запросив трійцю до своєї країни. І всі радісно рушили туди. А Таті ще раніше досконало вивчила про всяк випадок місцевість, щоб мати змогу в тяжку хвилину потрапити до Тесі.
Мурчипусь з Фердінандом  дуже привітно зустріли прибулих, не виказавши ніякого подиву. Мурчипусь зібрала все населення країни і представила трійцю. Вона сказала:
 «Вони трішки відрізняються від нас, але в усьому іншому такі ж самі як і ми. Тому вимагаю до них поваги і уваги. А подумки сказала: «Нехай всі подивуються один раз, ніж кожен по одинці буде дивуватися в різний час і завдавати болю нещасним.»
Так і залишилась трійця жити в королівстві Мурчипусь.  Всі до них ставилися з симпатією за добру і веселу вдачу. А на зовнішність ніхто не зважав. Завдяки знанням, отриманим  від Нані, вони мали змогу вчитись разом з Тьопою, Тілі та Шльопом.
- Шкода, що так надовго затрималась Сива Моніка в країні Донії. Але ж вона лікує саму королеву, – розмірковувала Мурчипусь. Нещодавно був посланець від королеви. Вона дякувала за допомогу і обіцяла скоро повернути Сиву Моніку.  – Допомогла ж вона Тілі, може й цим нещасним допоможе. А проте вони вже не нещасні, бо до них всі добре ставляться. -
А в цей час Сива Моніка поверталася додому. Вона була вже дуже старою і стрибати по верхівках дерев, як колись, була вже неспроможна. І тому її несли на собі чотири коти, а ще чотири йшли позаду, щоб змінити перших. Кожен вважав за велику честь нести Сиву Моніку. Все населення країни вийшло її зустрічати, бо дуже за нею скучили. Вона багато кому допомогла. Трійку кото-мишей до Сивої Моніки привела Тілі і розповіла їхню історію. Моніка уважно подивилась на них, деякий час помовчала, а потім сказала: «У вас дивна хвороба, яка зветься «матусина ля качка». Нею хворіють навіть і люди, але вилікувати її майже неможливо. Тільки пил квітки Горделії може допомогти, як колись допоміг тобі. Але дістати його, сама знаєш як тяжко.
І Тілі, нічого нікому не сказавши,  побігла шукати метелика, але так і не знайшла, мабуть він мандрував десь далеко. Якось вранці хтось доторкнувся до її носа. Тілі підскочила і побачила Тіка. – Мені сказали, що ти мене шукала. – І Тілі розповіла про поради Сивої Моніки. – Я спробую дізнатись, чи розквітла Горделія, бо вона не завжди квітне. І метелик полетів. Не було його досить довго. Тілі дуже хвилювалася. Нарешті Тік повернувся, але сумний. – Пилку дуже мало, вистачить тільки на когось одного. Їм і вирішувати на кого.
Брати в один голос казали, що лікуватися повинна  Таті, бо вона дівчинка і для неї зовнішність важливіша. Але Таті не погоджувалась: «Треба по чесному розіграти, кому дістанеться лікування.»  - Я зроблю фантики  для розіграшу, – сказав Мікі. – Гаразд, -  погодилися Чікі й Таті. Таті не помітила, як  Мікі підморгнув  Чікі. І звісно вийшло так, що виграла Таті. Вона спочатку підстрибувала на радощах, а потім засмутилась. Брати її заспокоювали, казали, що трішечки пізніше і вони полікуються, хоча для них це вже не так важливо. А через деякий час Таті обернулась на сріблясту красуню. Всі були у захваті від неї. Більше за всіх раділа Тілі.   А Мурчипусь, помітивши зачарований погляд Тьопи, яким він дивився на Таті подумала: «Вона така гарна, розумна і добра. З неї в майбутньому може вийти справжня королева, це нічого, що вона не королівського роду.


ПОВЕРНЕННЯ МАТЕРІ


У Котіти ніби щось перевернулося в голові: « Як я могла покинути своїх дітей! Ну схожі на мишей, так що, вони ж все одно коти.» А в цей час сіра нахаба вистрибнула, щоб подражнити  боягузку. Але Коті сумно накрила її лапою і подумала: «Як я могла боятися мишей, ніби щось дивне трапилось зі мною. Раніше я їх не боялась. А серце в сірої вистрибувало, ніби хотіло само кудись бігти,  все тіло стало крижаним. Котіта сказала: «Я залишаю тебе живою лише для того, щоб ти попередила своїх родичів не потрапляти мені на очі, інакше буде їм лихо.» Тільки кішка підняла лапу, як сіра миттю побігла. А Коті сиділа і думала: «Треба йти шукати своїх дітей». Щось підказувало їй, що діти живі і здорові, але їм загрожує небезпека. Відчуваючи, що вже нічого і нікого не боїться, вона попередила Ману, що іде на пошуки. Та здивувалася, але схвалила її намір. Коті була гарною кішкою сріблястого кольору з пухнастим чорним хвостом і довгими вусами, на допомогу яких вона дуже сподівалась. І дійсно інколи їй вдавалось вловлювати знайомий запах, але далеко не завжди. Тому і йшла вона доволі повільно, часом розпитуючи зустрічних, чи не бачили за описом її дітей. 
А їх багато хто бачив, бо вони були дуже примітні. Сталося так, що вона зустріла Тіка і запитала в нього про своїх дітей. Той спочатку завагався, чи розповідати їй і поставився до неї доволі стримано. Він добре пам’ятав розповіді нових друзів про те, як їх покинули. Але помітивши відчай в очах кішки, він пожалів її і розповів все, що знав. Радість і вдячність матері не знала меж, і вона запевнила метелика, що він завжди може розраховувати при нагоді на її допомогу, бо вона вже нічого і нікого не боїться. Глянувши їй у вічі, він зрозумів, що вона каже правду. І вони рушили разом у таке жадане королівство. На підступах до нього Тік промовив: «Зачекай тут, а я попереджу кого слід про твоє прибуття, щоб не було зайвих несподіваних неприємностей».
Не можна сказати, що діти дуже зраділи появі матері. Вона для них залишилась чужою. Вони були чемні з нею, але теплі стосунки не склалися, хоч вона і просила пробачення і дуже розкаювалася у вчиненому. Вона і не сподівалася на теплі стосунки і тому не нав’язувала своє товариство. Її втішало, що діти здорові та щасливі. Вона зрозуміла, що діти ніколи не повернуться з нею додому, а їй так хотілося бути поряд з ними. І вона намагалася не потрапляти їм на очі.
Якось четвірка (Таті, Тілі, Чікі та Мікі) бавилися на галявинці. А в цей час повертався додому величезний птах. Він якраз пролітав над королівством Мурчипусь. Будучи дуже зголоднілим, він зрадів, побачивши здобич. –Які величезні миші, я ще таких не бачив. Мені їх вистачить на обід, а кошенятами я повечеряю. - І він каменем полетів на здобич. Не встиг він ще впасти, як в нього вчепилася розлючена велика срібляста кішка. Вона почала його драти. Бійка була страшною. Пір’я та шерсть літали у повітрі. Але коли птах зазирнув у вічі кішки, то зрозумів, що її не подолати. Щосили вирвавшись з цупких  кігтів, він злетів вгору.
А малі зі страху немов приросли до землі і не могли поворухнутись.
А Коті (це була вона), поранена, не відчувала болю. Вона була щасливою, що врятувала своїх дітей. Коли діти прийшли до тями, то кинулись до матері. Вони міцно притулились до неї і схлипували. Тілі теж притулилась. Всі почувалися захищеними.
Завдяки Тілі, все населення королівства швидко дізналося про вчинок Коті. Мурчипусь особливо була їй вдячна. І всі стали поважати Коті. А малі почали пишатися своєю мамою.
З першого ж дня перебування в королівстві, Коті непомітно назирала за життям цієї країни. Їй все дуже подобалось. – Це дивна країна, в ній зовсім немає зла. Якби у нас так було. Я б з радістю залишилась назавжди, але серце підказує, що треба повертатись додому і допомогти населенню своєї країни. Треба винищувати зло. Я не можу примусити дітей повернутися зі мною. Вони щасливі в цій країні. А що я можу їм запропонувати!-
Але діти зрозуміли матір. Вони дуже нею пишалися і тому вирішили повертатись разом. Тільки Таті залишалась, але обіцяла часто відвідувати. Всі вже майже попрощалися, як прилетів схвильований Тік. – Треба ще залишитись на деякий час. Невдовзі розквітнуть дві квітки Горделіїї і пилку вистачить на обох. Я щойно звідти повернувся. -
-А може залишимось такими як є? – сказали Чік з Міком.
- Ні в якому разі!- аж заверещав від обурення Шльоп. – Сива Моніка сказала, що це хвороба, а кожну хворобу треба лікувати. – І всі залишились.
Через деякий час Чікі з Мікі обернулись на двох чорних красенів зі сріблястими хвостами. У Чікі ще й мордочка була срібляста, а у Мікі - лапки. Всі від них були в захваті.
Новина про вчинок Коті значно випередила їх. Населення зустрічало їх з почестями. Спочатку ніхто не впізнав Чікі з Мікі, а коли про все дізналися, то подиву не було кінця.

- Як добре, коли збільшується кількість друзів, – розмірковувала Мурчипусь.
А в цей час під великим деревом стояла дивна істота. Її зелена луска виблискувала на сонці, немов дорогоцінне каміння, а очі весело посміхались.  – Тесі!, Тесі! – кинулася до неї в обійми Таті. Кількість друзів збільшувалася.



****