Цуценя, що хотiло стати мiсяцем

Поважна хазяйська собака народила п’ятьох цуценят. Чет-веро з них були чорнявими з білими мордочками і білими чере-вичками на лапках, всі схожі на красуню маму. І лише п’яте бу-ло ні на кого ні схожим, світло-жовтим, гладеньким, з великими вухами. “І в кого воно таке нещасне вдалося? Може мені його хтось підкинув?”
Всі почали ставитися до нього з легким презирством. Цу-ценятко це відчувало і дуже страждало. Так і росли цуцики на великому веселому подвір’ї. Багато було бажаючих забрати до себе щенят. І вони лише чекали доки цуценята підростуть. Тіль-ки жовтого ніхто не хотів. Якось вночі не спалося малому. І ви-йшло воно самісіньке на подвір’я, сіло й подивилося на небо. “Ой, що це таке гарне?” — промовило воно. Вранці воно розпо-віло мамі, що бачило щось дивне. “Це ніяке не диво. Це місяць, якій світить вночі, щоб всім нам було не так темно”, — сказала вона.
Тепер цуценя щоночі вибігало дивитися на місяць. Воно було у захваті від нього. В місячному сяйві його погляд ковзнув на лапку, і мале радісно заверещало. Вона була однакового ко-льору з місяцем. Розбудивши свою родину, щенятко поділилось з нею своїм відкриттям. Але всі тільки посміялися з нього. “Ні-чого вони не розуміють, а просто заздрять мені”, — заспокоїло себе цуценятко. “Місяцю, місяцю, ти такий ясний і гарний! Я теж дуже хочу бути місяцем. Я так хочу світити, щоб було ще світліше”, — скавуліло воно щоночі. Місяць слухав, слухав та розмірковував. “Я вже дуже старий і мені потрібен помічник. Може, і справді в цього цуценяти таке велике й гаряче серце, що зможе випромінювати світло. - Милий мій друже, ти справді хочеш світити, а може, ти хочеш возвеличитися над усіма?” — запитав місяць у щеняти. “Я хочу світити! Я хочу світити!” — голосно вигукнуло цуценя. “Ну якщо це правда я спущу тобі сріблясту мотузку. Ти вчепися за неї і я підійму тебе до себе. Але дивись, якщо в тобі говорить гординя, мотузка розірветься і ти розіб’єшся.”
Маленький хвостик аж затремтів від жаху та бажання сві-тити було таким великим. - “Я дам тобі час на роздуми. Я тричі опущу до тебе мотузку, а ти вже сам вирішуй, чи чіплятися до неї чи ні”. Цуценятко нікому про це не розповіло.
Срібляста мотузка доторкнулась до чорнявого носика. Ве-ликі страх і радість охопили малого. Але маленький сумнів ледь торкнувся собачої душі. - “Може мені й насправді хочеться по-красуватися перед усіма. Але тільки трішечки. То я все одно розіб’юся.”
Цілий день він проплакав у куточку. Але все одно йому хотілося трішечки покрасуватися. Він нічого не міг з собою зро-бити. І він вдруге не вчепився за мотузку. Але коли втретє моту-зка доторкнулася до нього, то з відчаю, що це останній шанс, він вже не розмірковуючи вчепився в неї і заплющив очі.
Через деякий час цуценятко опинилося на місяці.-“Як до-бре, що в мене з’явився помічник” — почуло воно голос. “Тепер ти будеш світити молодим місяцем, а я в той час буду відпочи-вати”. Цуценя аж тремтіло від радощів. Здійснилася його мрія. Він вже був певен, що хоче лише світла для всіх.
Так вони по черзі й світять. А родина шукала жовте соба-ча, та так і не знайшла. - Мабуть його хтось вкрав, бо він дуже дзвінко гавкав, — вирішила мати. - “Всі хотіли нас, а першим вкрали його”, — невдоволено говорили інші цуценята.
Але чомусь, коли на душі робиться самотньо, собаки див-ляться на місяць і лунає протяжне “Га-а-а-у-у”. Напевне, відчу-вають, що розмовляють зі своїм співродичем.