Карлиця

Лісовою стежкою, трішечки підстрибуючи, спираючись на скрипучу палицю, пленталася стара карлиця. На галявинці стояла її хатинка. Вона була ніби іграшкова. Карлиця жила в ній разом з собакою і котом. Собака охороняв її, а кіт вечорами спі-вав їй пісень.
Як казали, карлиця була провидцею і багато дечого вміла. Хтось з неї насміхався, а хтось і справді вірив у її чудернацькі здібності. Дехто казав, що зустріч з нею на щастя, а інші, навпа-ки, — на невдачу. А як воно було насправді - так ніхто і не знав, бо у кожного все було по-різному. Якийсь дурень, що вірив у невдачу, кинув у неї каменем і покалічив їй ногу. Нога почала всихати, і з тих пір стара ходить з палицею. Вона не скаржилася на долю і не обізлилася, а, навпаки, була доброю. До неї ходило багато люду, особливо дівчат, які хотіли знати свою майбутню долю. Деякі ходили, щоб порадитися, або полікуватись.
Якось вона зустріла молодика, який презирливо на неї по-дивився і, сплюнувши, промовив: - “Ну й страшна ж бабега! Мабуть всі старі такі страшні! Не люблю старих!” Ще раз сплю-нув та й пішов собі далі. Дуже розгнівалася карлиця і гукнула йому навздогін: - “Віднині ти не бачитимеш старих!”
Незабаром молодика послали у досить тривале відря-дження. Там він зустрів надзвичайно вродливу дівчину. Він освідчився їй у коханні, а вона люто прошипіла: - “Ти що зну-щаєшся з мене, та ж ти мені в правнуки годишся!” А хлопець вирішив, що це вона знущається з нього. Він падав перед нею на коліна, благав стати його дружиною, а якщо вона не погодиться він тяжко захворіє. “Він вже дуже хворий, що ж спробую на де-який час стати його дружиною”, — вирішила наречена. Щасли-вий хлопець зателефонував друзям, щоб зустрічали його, бо він приїздить з молодою дружиною. На вокзалі друзі вирішили, що в них запаморочилося в голові. Вони спочатку втратили мову, а потім, заникуючись, тихенько запитали: -“В якому будинку для старих ти знайшов свою кохану?” Молодий чоловік вирішив, що це вони так жартують через заздрощі та навіть трохи обра-зився. -“Користь спонукала його це зробити, стара, певне, дуже багата”, — здогадалися друзі і почали з презирством ставитися до нього. “Як змінилося місто за час моєї відсутності. Так бага-то молодих, вродливих облич. Ой, дивіться, яка красуня йде нам назустріч!” —захоплено вигукнув Олесь. Саме так звали нашого знайомого. Друзі схвильовано подивились один на одного. - “Та тій красуні певне років з дев’яносто!” — не стримався один з них. І наче струмом пронизало Олеся. Він згадав слова карлиці. - “Я втратив змогу бачити дійсність!”
Нічого нікому не сказавши він побіг до лісу. Від хвилю-вання ніяк не міг знайти місце, де зустрів карлицю. Вже втрати-вши надію, він вийшов нарешті на галявинку, де стояв малесе-нький будиночок. На порозі його сиділа малесенька, дуже гар-ненька дівчинка, схожа на лялечку. - “Тут живе стара карлиця?” — запитав її Олесь? - “В усьому лісі немає жодної старої карли-ці”, — з усмішкою сказала дівчинка. - “Ой, що ж  то діється!” — вигукнув нещасний, схопився руками за голову і гірко заплакав. - “Та не плач, дурню, це я — стара карлиця. Хіба не впізнаєш?” — вже лагідно сказала вона. - “Пробач мене, даруй за ті дурні слова, що я тобі сказав! Поверни мені колишній мій зір, зір дій-сності! Будь ласка, поверни!” - “Гаразд, повертайся додому.”
Краще не описувати зустрічі з коханою дружиною! Стара з віком не втратила почуття гумору і тому весело засміялася: -  “Нарешті вилікувався! Ну що ж, прощавай! Щасти тобі!”, — сказала і зникла. А хлопець вибіг на вулицю і жадібно почав роздивлятися перехожих. Він бачив старих, молодих і зовсім маленьких. “Які ж всі гарні!” — думав він.