Волошка

- Ось так от, молодець! – захоплено вигукував дядько фотограф плазуючи на колінах перед квіткою.
- Вправо трішки повернися. А зараз в очі, в очі мені поглянь, -  прохав. – Ось! Молодець! Ти неповторна!  – вигукував, фіксуючи мить. – Ти неперевершена! – вихваляв. - Ти моє відкриття! Біля твоїх ніг буде Європа і Америка!
А квітка лише лагідно посміхалася.
- Ще декілька знімків і на сьогодні все, - підсумував фотограф і, щасливо погладивши лисину, додав:
- Я контракти тобі привезу. От тоді ти переконаєшся, що я правий! Ти - красуня!
Квітка у відповідь лише потисла плечима. Вона ніколи не прагнула слави. У неї, на відміну від її подруг, не було мрії покинути свій край. Вона не шукала кращої долі бо розуміла безцінність того, що мала!
„Як він не усвідомлює, - розмірковувала, дивлячись на фотографа, - що немає більшого щастя ніж рости у рідній землі. Немає ніде теплішого сонечка, ніж вдома. Немає зеленіших лугів, полів..”
Але бачачи, що дядько її не розуміє, проказала:
-  Щастя Вам. Нікуди я не поїду. Це моя Батьківщина, моя земля. Лише тут я Королева полів, лише тут я найгарніша. Лише тут мене знають і шанують, адже я – Волошка!