Форма

- В тебе очі зелені. З бісенятами.
- В тебе теж зелені. А бісенят в них набагато більше, ніж у мене! Ось, одне чортеня до мене в око стрибнуло! Бачиш? Аж сльоза навернулась – це воно винне!
- Де сльоза? Дай-но роздивитись! Хіба це сльози? У нас вчора, як Хаггр байки свої точив, вся ватага ридала, регочучи. Оце сльози були, а тобі краплинка з листя на вію впала! – Лизнула. – Солона. Ти ба! Мабуть, таки сльоза. Але до чого тут мої бісенята?
- Та ні до чого, звісно ж. Іди до мене, - пригорнув і зашарівся весь від нігтів до кінчиків загострених вух. Шалена хвиля гасонула тілом, опалюючи нутрощі одне за одним: мозок, очі, губи, груди… Серце стало, повітря не пішло у легені – згоріло, опікаючи горлянку.
«Зараз умру» - подумав приречено. Аж тут вона ворухнулась в обіймах, умощуючись мов кішка, аби собі зручно, шкрябонула кігтиком кацавейку… Жар переплавився на справжні-таки сльози, що й бризнуло. Тоді зміг вдихнути – глибоко, до запаморочення, щільніше притиснувшись до неї, й утнувся носом в її волосся.
Вона пахла димом, жаром розпеченого металу, загадковим блиском кришталевих друз і тонким візерунком срібної оправи. Вона пахла дивом дивацьким. Вона пахла.
Сиділа на колінах, малюючи кігтиком по кацавейці, і була як цей вечір – тепла, замріяна, непередбачувана. Інша. Не така, як він. Не така, як всі його соплемінники. Інакша. Його. Маленька, важка, схожа на уламок скелі, що скориставсь каменепадом і закотився, від гори подалі, на середину річки. І річка обминає його, обнімає, лоскоче, бавить. Він відчував себе річкою. Без цієї брили – вода, та й вода. А разом із нею – довершеність, пейзаж, місце паломництва. Разом. Разом із нею. Так він думав, утнувшись у її волосся.
- Ельфику мій! – муркнула – Чому мені зачіску псуєш? Як це в тебе, чоловіка, завжди очі на мокрому місці? - Промовчав, бо горло перехопило. - Хіба ти не щасливий зі мною? Що роблю не так? - Підняла до нього очі, сипонула бісенятами. Шершавою долонею притулилася до щоки, лизнула сльозинку з носа. – Ти мене просолиш наскрізь! – посміхнулась, сіпнула головою – Гайда танцювати! Сьогодні у лісовиків «Несамовита ніч», танцюватимуть аж до ранку!
Невже зараз схопиться, зірве за собою? Невже не відчуває, як він не може ані кроку… Готовий був відпустити – лети, сміхотушко! Не скочила. Запалала очима, потяглася губами, торкнулась ніжно-ніжно, ледве чутно. Чи то поцілунок, чи вітерець осінній ворухнувсь легенько повз губи, повз шию між вухом та волоссям. У шию же прошепотіла, торкаючись пекуче: «Ельфе мій. Зеленоокий мій.»
Струсонуло обох, скинуло на листя, блискавка вдарила у камінь і покотився каменепад – до річки! До річки!
Очима вихоплювали то ніс картопелькою, то вухо видовжене. Палаючими руками із себе, із нього, із неї геть все надумане, зайве, пусте – однаково згорить, бо жар уже нестерпний. Коліно, шрам на передпліччі, ящірка клану збігає з шиї на груди… Око вихоплює, а губи знаходять, і пальці, і лікті, і груди знаходять, і все палає. Палає! Розпечений метал кується молотами сердець: тук – його, так-так – її, плавиться, приймає форму, єдину можливу, неперевершену, єдину на двох і у воду! Зі стогоном, з клекотом печево зриває пару, закаляється, міцніє… Остигає.
Кігтиком шкрябонула татуйовану ящірку, висунула картоплинку носика з під пасма скуйовдженого волосся, яке лоскотало йому бік і руку, куснула за груди: «Гайда танцювати, ельфе!» Посміхнувсь, сіпнув загостреним вухом, потягнувся сам і потягнув її до себе: «Гномко моя! Маленька!» Поцілував у око, просто у бісенят: «Звісно ж, гайда!»