Юленько

   Я б не сказала, що час лікує. Швидше – розставляє все по місцях. Лише учора він був найкращим у світі, а сьогодні просто непоганий хлопець. Кілька місяців тому саме моє життя було у ньому, а зараз спокійно фліртую з іншими.

   Ні, це нажаль не означає, що я ніколи не озираюсь на нього – його думку, його мрії, його нову дівчину. Яка, до речі, мені безмежно подобається – таке миле, тендітне, тихе створіннячко… Така світла і казково-прекрасна дівчинка… І йому я бажаю лише щастя…

   Тьху, не вийшло з мене порядної і доброї колишньої. Його «нову» я не те щоб ненавиджу. Просто не поважаю. Бо вона - гадюченя, яке весь наш із ним спільно проведений час на правах друга розповідало, яка я погана і чому зі мною не варто зустрічатися. Бо вона не тендітна і тиха, а просто сіра і зашугана.

   Хоча інколи мені здається, що навіть якби я не припинила наше з ним спілкування і за чотири з половиною місяці хоча б раз узяла слухавку, прочитала смс, витягнула його з ігнору в асі чи відповіла на мейл – то він би і без цього пішов до неї – бо я людина, а вона – тінь. А таким художникам, як він, не потрібна поруч особистість, їм потрібна отака от  тиха миша, яка б дивилась на нього захопленими очима і посміхалась щоразу як він щось говорить, навіть якщо жарти настільки пласкі, що кілька рухів уявною скалкою – і вони взагалі протруться.

  Я коментувала кожен його твір і зазвичай знаходила там кілька мінусів, дозволяючи собі виправляти «великого маестро». Вона із захватом говорить про його прозу як про щось надприродне. Ми завжди мали діаметрально протилежні погляди на життя і постійно сперечалися на цю тему. В неї власної думки не має – її ІМХО стали його висловлювання.      

  Вона із захопленням і якимось особливим ядом розповідає мені, як їм кльово разом, і дуже часто вживає слово «ми». А я мовчу і посміхаюсь, щосили кусаючи нижню губу, аби не відкрити рота – невже вона справді не розуміє, що ніяких «їх» у природі не існує? Є він, його думки, амбіції, твори. І є вона – безмежно закохана фанатка. Лише так. Інакше він не вміє.

   І доходячи у своїх роздумах до цього пункту, я відчуваю що справді бажаю їй щастя. Ну, не її вина, що кохання настільки сліпе і змушує робити жахливі речі. Та і взагалі… На мене лили і більше бруду, аніж вона. І що вона такого нового йому про мене сказала? Не люблю його? Зараз це вже майже правда… Не вмію готувати? Нє, ну вмію звісно… Щось між яєчнею та чіпсами із сиром. Погана господиня? Брехня! Мій хом’ячок досі живий! До речі, цікаво, а як це йому вдається? Ну і загалом… Так, я погана, розпусна і зовсім йому не підходжу.

   Ех, бідненька сіра миша, мені тебе навіть шкода стало, бо певно ніхто не розуміє що буде далі так чітко, як розумію я. Бо сама майже пройшла через це. Тихе сонечко розчиниться у ньому так, що навіть сліду не залишиться. Звісно, я ніколи не дозволила б зробити з себе щось таке, але була до цього загрозливо близько – кохання все ж жахлива річ інколи. Тому дізнавшись про них, я спочатку посумувала, але все ж… Себе у житті я люблю більше, аніж себе у ньому.

  Тому, мабуть, при наступній зустрічі я пораджу їй все ж мати власну думку. Вона, звісно, мене не послухає, розповість яка я брехлива і як я хочу зруйнувати їх стосунки… А я посміхнусь із усвідомленням того, що зробила все що могла і совість в мене чиста, і вийду з кафе.

   Але наостанок все ж пораджу влаштувати ґвалт, аби він більше не називав її «Юленько»…