Реквi м

 
               
Бровко розплющив очі, прислухався. Тиша. Підвівся на задні лапи, розправив передні, струснувся й побрів. Росяна доріжка, тьмяно сіріючи в нічних сутінках, вела до саду. Зупинився наїжачившись: незвична пустка вразила його. Ще вчора тут, на широкій поляні, довгими рядами біліли вулики, вдень мирно гули бджоли, пахло медом, крутилась медогонка... За сонця він рідко забігав сюди: господар не терпів, коли хтось без діла вештався під ногами. Сам же з ранку до вечора крутився тут як муха в окропі. Господар, одним словом! Щосуботи з усієї округи наїздили до них дядьки. Навозили – чого душа бажає! Запасались медом й від’їздили, вдоволені. А вдосвіта в своєму казані він знаходив свіжі кості, часто навіть із м’ясом, з м’якими пахучими хрящами... Аж у самих Ромнах на ярмарку їх із господарем добре знали й чекали. Хутко спродавшись, господар купував ковбасу, великі головешки жовтого смачного сиру, від пахощів якого паморочилась голова. Дорогою додому господар, посміхаючись, гукав:
– Ну, що, Бровчику?
Тоді Бровко наздоганяв дрожки, вскакував на ходу, вмощувався в задку й чекав, схиливши набік голову.
– За добру службу! – й пахуче кружальце летіло у відкритий рот. І ніщо не віщувало біди. Та раптом учора: рипучі вози, змиршавілі від старості воли і ті двоє, довготелесий і опецькуватий, на котрих він якось позаминулого літа всю ніч шкірив зуби. Вклякли біля вулика, й до самого ранку не ворухнулись. Їх тоді господар пожалів, ще й медом почастував: «Та глядіть Глитай! Мироїд! Язики б їм повсихали, Господи прости! – у господаря, а він був чоловіком урівноваженим, доброзичливим, уперше в житті аж потемніло в очах від гніву. – Досить! Хоч на останок, заткну рота поганцям і будь, що буде».
Він гидливо, мов коростявих овець, оглянув усю трійцю з голови до ніг:
– Ну, й команда! Не дивись, бо присниться.
На таку зустріч прибулі явно не сподівались – остовпіло мовчали.
– За чим же цього разу? – не дав їм опам’ятатися господар. – Ви ж усе вигребли.
– Ми по ділу! По ділу, дядечку! – оговтався першим Семен. – Оце ось товариш із району. Голий, – вказав на незнайомця. Господар зиркнув насмішкувато на галіфе:
– Підтягни попруги, Голий! Сучок загубиш. Товариш Голий тіпнувся, неначе вжалений, обома руками вхопився за брудний тісм”яний пасок, котрий разом з подраною кобурою сповз йому майже до колін.
– Так. За чим все таки пожалували? Голий, упоравшись зі своєю амуніцією, зібрався, було, відповісти, і для важності вже й щоки надув, але тут поспішився Гусак.
– За дрожками.
– A для чого вони вам? Хіба самі впрягатиметесь?
– Кататца поєдєм! Нада буде, тебе впряжом! – зовсім полотніючи від люті, вискнув Голий.
– Ух, ти!.. – звів брови господар. – Який страшний!
Оперезавши ще раз усю трійцю презирливим поглядом, він пішов у двір і за хвилину викотив легенького чепурного візка.
– Оце оно! – прицмокнув від задоволення Голий.
– А я шо вам казал! – зігнувся майже навпіл Мина, аби хоч на хвильку, хоч так зрівнятися з Голим. – Утаїв дрожки. Так шо односно цього куркуля дєлайте...Як же воно? Aга! Оргвивіди.
– Катайтесь! – опускаючи голоблі, видихнув господар. – Впрягайте вола і прямо в комуну. Скоро у вас крім цього доходяги й шолудивої вівці не зостанеться. Виздихає все до ноги.
– Наглая брехня! – обурився Семен.
– Брехня, кажеш? – прижмурившись перепитав господар. – Он там, за садом, у полі. Собаки тягають. Чуєте? Аж сюди тхне.
Трійця повела носами, скривилась, бо таки тхнуло.
– Чуже розтринькати, – вів далі господар, – за вітром пустити, на це ви мастаки. Як же воно твоєму батькові, Семене, невже не шкребе?
– Не йому, дядечку! Він тепер сам шкребе таких, як ви, – глузливо ошкірився Семен. – Нове обчество строємо. Понятно?
– Одне понятно, Семенчику, руки не звідтіля у вас ростуть. Не вийде обчества.
– Ще й як вийде! – підпрягся «Гусак». – Усіх глитаїв у понюшку перетрем, усіх мироїдів і квит!
– Може воно й так, – несподівано погодився господар. – Поставите над затурканими душами ось таких галіфистих з наганом і дивись – обчество. От тільки кому кислиці сняться? – і востаннє заходився коло дрожок. Верчиком сіна змів потерть, поправив ряденце. Обережно, ніби дитину по голівці, погладив зашкарублою долонею по сяючому ободі колеса. Тяжко зітхнув, про своє щось думаючи. Підняв передок, крутнув колесо, «Мастила треба» – мовив розсудливо сам до себе. Нахилившись у задок, дістав невеличку глиняну мазничку з дьогтем та акуратним квачем з рукавичкою й заходився біля коліс.
– Семен, туди твою!.. – нестямно верескнув Голий. – Ресорку до воза і поїхали! І ти з нами! – блиснув очима на господаря.
Той мовчки поставив мазничку до воріт, ступив на подвір’я. Повернувся він у сіряку з невеликою торбиною через плече.
– Паняй, мудило! – невгавав Голий. Колеса вискнули. Віз рушив. Господар в останнє глянув на свою осиротілу, зганьблену домівку, зняв кашкета, перехрестився. По старечих зморшках, як по всохлих борознах, скотилися дві великі сльози і пірнули чи то в дорожний пил, чи в глуху безвість. Господар витер кашкетом обличчя, кашлянув і пішов за возом.
Бровко підвівся й довго дивився своїми сумними собачими очима вслід господарю, потім присів
на задні лапи, високо підняв голову й завив. Вив довго й жалібно, зупинявся, щоб вхопити повітря,
й знову вив.Тужний голос розлігся над розореним дворищем, мертвим  ставочком, сусідніми полями,
перелісками, покинутими хуторами...
      Невдовзі вітер приніс відповідь. Відгукнулось поле за садом, згодом тужливий голос обізвався
десь збоку, з переліску, з вибалків, потім ще й ще... Це підвивали бездомні пси йому, своєму побра-
тиму й товаришу по недолі.
      Бровко опустив голову й довго вслухався в цей різноголосий хор, цей своєрідний реквієм над
померлим хутором,над долею його нещясних мешканців. Поволі виття стихло. Бровко підвівся, пі-
дійшов до воріт, підняв ногу... гавкнув на прощання й потрусив дорожкою за господарем, котрий
вже давно зник з виду...

Від хутора, Господаря та його Бровка, не лишилося й сліду.
Проказав було хтось, ніби бачили його коло брами, що навколо в”язниці в Ромнах, худого, облізлого й злого. Схоже на правду, адже тюрми в ті жахливі часи були мабуть чи не найлюднішими місцями,
де перетинались долі тисяч і тисяч людей... На цьому сліди  загубились зовсім, як і сліди його
Господаря на безкрайніх просторах Сибіру...
Але ще й багато років опісля, як твердили подорожні, котрі часто вертались додому опівночі, що не раз і не два чули дике виття, яке розносив осінній вітер над бур”янами  на місці колись квітучого
хутора, про який лишилась одна лиш згадка.