Голгофа

– Хлопці! Спартак іде!
Хлопці – це я і Саша. Обох нас ніби вітром здуло зі старих, кривоногих ослонів, де ми дрімали, і продираючи наспіх очі, ми кинулись до вікна, куди показував Віктор.
– Он він, бачте!
Це був Спартак. Я пізнав його відразу.
– Дивіться, – прошепотів Віктор, – здається, у нього автомат. Дивний якийсь.
Що нам робити, як нам бути, ми не знали. Який він тепер цей Спартак, хто він?
Ми бачили його вперше після тієї січневої, скутої морозом і жахом, ночі сорок першого. З кількома старшокласниками заарештували тієї ночі вчителя фізкультури, якого все село з нашої легкої руки називало Спартаком. «Вороги народу» – прокотилося по селу. Пригадую перелякані очі матері: «Дітки...» – шепотіла вона, плачучи. Думки плутались в голові. Як це вороги? Про ворогів ми, звичайно, чули і навіть гостро засуджували. Але то все десь там... А щоб у нас, у класі, і раптом вороги, та ще народу. Звідкіля?
...Вперше з острахом переступив я поріг рідної школи. Всі говорять чомусь пошепки. Як завжди м’яко, по-котячому вислизнув з бокових дверей директор, прозваний нами «Темним».
– Ось, – задерши догори скоцюрбленого якоюсь болячкою пальця: – Дожились!
Я не пам'ятаю, як пройшли уроки, хто проводив їх. Які уроки... Всмерть перелякані учні, розгублені вчителі... Це не все, прийдуть ще й за нами. Чим завинили ми ніхто не знав, і на диво навіть не ставив такого питання.
...А Спартак уже під вікнами, смикнув автомата, що сповзав з плеча. Ми розбіглись по кутках, завмерли. Спартак переступив поріг, оглянувся: – Та тут усі мої хлопці! Ну і ну! – підморгнув. – Німців розігнали, чи самі розбіглись? – зареготав. Ми зовсім розгубились. На нас війнуло тим Спартаком, своїм, довоєнним, якого ми так любили, якого нам так бракувало. – Он які ви тепер... орли! – штовхнув мене у плече. – Ну, що? В десятку, не розучивсь? А ти? – це вже до Саші.
Ми мовчали. А почуття... Та й вигляд у нас був якийсь дивний, бо Спартак відійшов, сів на лавку. Ми поглядали то на гостя, то на його автомат. Справді дивний, на німецький не схоже. Замість ріжка здоровий диск. Мовчимо. – Що, хлопці, автомат цікавить? – зняв з плеча. – ППШ – пістолет-пулємьот Шпагіна. Ясно?
Ми ошелешено мовчали. Хто він? Одягнутий, як сільський дядько. Певне, помітивши наше замішання, Спартак посміхнувся: – У ворожому тилу, хлопці, радянську форму не носять...
...Це було двадцять третього лютого сорок третього року. Ми чекали наших. В сусіднє село тиждень, як увійшли. Одначе, скільки не вдивлялись в засніжену польову дорогу – нікого. – Може вже й не прийдуть, – непевно мовив Віктор.
– Чого це? – дивуємось.
– То вже прийшли б.
– Тоді пішли ми, – пропонує Саша.
Всі за давньою звичкою поглянули на Спартака. Той чомусь спохмурнів: – На Голгофу? Туди ніколи не пізно. Ще встигнете... Хто ви? На лобі у вас не написано. Та й звідси, як воно тут, управою називалось, раджу вам тікати подалі. Як не фріци, так свої накриють...
Ми вкрай розгубились. Чи за пораду дякувати, чи що нам робити? – До Берліна ще ой як далеко... – почав, було, Спартак, але не доказав, стояв, похмуро думаючи про щось своє. – Бувайте, хлопчики, – посміхнувся. Попрощався з кожним за руку, пішов. Ми довго дивились йому вслід. Думалось мені: оглянеться. Але ні. Не оглянувся.
– Що за Голгофа ще? – запитав Віктор. Йому ніхто не відповів. Але моє серце чомусь защеміло. Спартак не спроста про якусь Голгофу. – Я й на Голгофу згоден, – озвався Саша. – На Голгофу так на Голгофу!
 Його оптимізм трохи заспокоїв нас. Перекинувшись кількома словами, рішили забігти додому, прихопити по шматку хліба, й нищечком рушити. – То йдемо? – питає Віктор.
Рушили вздовж вулиці. – Ви куда ето, а? – почулось раптом, коли порівнялись з крайнім від поля двором. Це Вано. Ми вже зустрічали його. Хто й звідкіля він, ніхто не знав. В пошуках шматка хліба бродило тоді багато. То дровину комусь перерубають, а то й просто жебракують.
– Не закудикуй, хочеш, пішли з нами. На Голгофу ми! – гукнув Віктор. Мить повагавшись, хлопець кинув сокиру у двір. Тепер нас було вже четверо. Йшли мовчки. Віктор, він був на цілий рік старший від нас, ішов попереду. За ним – я. За мною – Сашко. Він був найменший серед нас. Поряд зі мною – Вано. Високий, смаглявий. Зброї у нього ніякої. А одяг! Обрізана німецька шинеля. – Смотриш, да? -перехопив він мій погляд. – Зачем смотриш? «І де він тільки взяв отаку? Як зустрінуть його наші?»
– На форму дивимось, – відповів за мене Віктор.
– Вам што, ві дома, да... – відказав ображено.
Далі йшли мовчки аж до хутора, що торкався шляху однією із своїх халуп. Від неї відділилась якась постать. Вийшовши на дорогу, вона раптом зупинилась, чекаючи на нас.
– Хто б це міг бути?- насторожився Віктор. Йому ніхто не відповів: такого чоловіка ніхто з нас не знав. Пройшли мимо. Незнайомець за нами. Ми зупинились.
– Хто старший? – запитав той.
– Я, – тихо відповів Віктор.
– Я так і думав. Ідете?
– Йдем, – Віктор йому.
– Я з вами. Можна?
– Проходьте, – відступивсь Віктор.
– Боїтесь? – усміхнувсь. – Зброї не маю.
Незнайомець ішов попереду. Я бачив його широку спину, обтягнуту старим, геть чисто побитим міллю сіряком. Сонце трохи піднялося. Туман розвіявся, тихо й тепло в полі, наче весною. Але до весни ще далеко, до весни ще дожити треба...
Раптом, бозна звідки, над нами круком шугнув літак. Незнайомець зупинився: – Фріц! Заходить на нас. Вліво, вправо, марш!
Ми кинулися хто куди. Я з головою пірнув у глибокий сніг, заплющив очі. Довга кулеметна черга. «Все!”- майнула думка. Гуркіт почав віддалятися. – «Пронесло!»
– Встать! Чую голос. В ліс, бігом!
Ми підхопились і побігли. Душа, як не вискочить. Нарешті ліс. Знесилено падаю. – Цілі? – знову голос незнайомця. – Йдемо яром!
Обтрусивши сніг, рушили. Ярок ширшав. Ось уже й перші хати туляться по косогорах. Але дивно: ніщо не говорило тут про присутність наших. Тихо. Ніби вимерли всі. Навіть запаху диму не чутно. Та раптом: – Стій! Руки вгору!
Держачи напоготові автомати, до нас наближалося двоє. Я так злякався, що навіть руки догори не звів. – Руки! Стріляю! – гримнуло над моїм вухом. Лиш тепер я помітив, що всі наші стоять з піднятими руками. Один з автоматників держить нас під прицілом, другий непоспіхом висмикує наші обрізи й жбурляє в сніг.
Повели нас вузенькою крученою вулицею. Двоє по боках, в ватянках, з німецькими автоматами напоготові. Слідом ще двоє, йшли, брязкаючи нашою зброєю.
– Сліпцов, а Сліпцов! – я повернув голову. Коло хвірточки стояло ще двоє. В таких же ватянках, але з гвинтівками.
– Гдє ти взял етіх циплят?
– Не толькі, – засміявся у відповідь Сліпцов. – Здєсь і гусь єсть, – показав дулом на нашого незнайомця.
Зупинились коло чепурненької білої хати, що ховалась трохи осторонь від дороги у вишнику. Біля рундука літній червоноармієць в обпаленій шинелі з гвинтівкою за плечима, вартує. В хаті гамір, чутно гармошку, хтось високим п'яним голосом волає: - Пусть он землю сбєрєжот родную, а любов Катюша сбєрєжот... Лишивши   нас, Сліпцов ступив на рундучок, старанно обмів сніг,  пірнув у сінці. Минуло, мабуть, з чверть години, перш ніж двері відчинились знову, і на порозі появився нетвердо тримаючись на ногах, лейтенант. – Хто такі? – насупивши брови, гримнув він.
– Зв'яжіть мене зі штабом вашої дивізії! – голосно заявив незнайомець, виступивши трохи наперед. Але лейтенант вдав, що не чує його.
– Лейтенант! Перед вами майор Червоної армії!
Не відповідаючи, лейтенант мовчки обійшов нас, зупинився перед Вано. – А це? – вирячився. – Що це? Дезертир, поліцай? Під стінку! – крикнув.
Вано зблід. В очах розгубленість і страх.
– Лейтенант! – тепер майже викрикнув незнайомець. – Зв’яжіть мене зі штабом, коли ви ще здатні.
– Добре, – процідив той. – Я завтра з вами... А зараз... Сліпцов! – несамовито заволав він. Сліпцов вискочив з хати, як опечений. – В сарай їх! До утра! Хай прохолонуть трохи.
Так ми опинилися в клуні. Ворота заперті і варта приставлена. «Оце, мабуть, і є та Голгофа, – подумалось. Дивно, йшли до своїх, а потрапили... Тоді за чим сюди йшли?»
Влаштувались у кутку на сіні. Віктор дістав свій шматок хліба, розломив навпіл, подав незнайомцю. Дістав свою пайку і я. Хліб промерз, але розламався. – Ай, какой вкусний, – не втримався Вано.
Скільки минуло часу, важко сказати, година, а може й дві. Хоча й тулились одне до одного, замерзли, як цуцики.
Я задрімав. – Товаришу майор! – в напіврозчинених воротях Сліпцов. Незнайомець встав, обсмикнув сіряка й пішов. Коло воріт зупинився. – Прощавайте, хлопці! За хліб спасибі. За вас я потурбуюсь. Та глядіть, біжіть звідси  по домівках. Рипнули ворота й зачинились.
– Мабуть тому Сліпцову припекло. «Товаришу майор»! А був гусак. Ще б лейтенанту так, – мовив Віктор.
Про нас знову забули. Але надія на майора не лишала нас. Ми дослухались до кожного звуку, притулившись до хворостяної стіни. Нарешті гримнули сінешні двері, появився Сліпцов, а за ним і лейтенант. – Не лякай! Я вже ляканий, – роздратовано проказав Сліпцов. – Ляканий я. Думаєш, якщо я сука, коли я раз уже зсучився... так і...– не доказавши, він почав старанно розкурювати цигарку. Лейтенант ображено махнув рукою і пішов у хату.
– Ов-ва! – не втримавсь Віктор. – Як це воно? Чоловік сам себе сукою величає. Коли б хтось, тут все ясно. Як розуміти?
Йому ніхто не відповів. Сліпцов докурив цигарку, вилаявся, і зсутулившись, пішов до нашої клуні. Ми попадали на сіно. – Вилазь звідси! – гукнув він, прочинивши трохи ворота. Але цього разу голос його здався мені м’якшим, примирливішим. Ми вийшли. Тільки тепер я уважніше глянув на Сліпцова. Кремезний, з широким обвітреним обличчям, він нагадував чимось пастуха. Хто знає, може він і був колись пастухом. Ватянка розхристана і... о диво! Орден Червоної Зірки на грудях. Сліпцов оглянув нас: – Ну, що, жевжики? Мовчемо.- Пішли! Хоча стривайте! – він знову сховався в сінці, за мить з’явився з нашими обрізами. – Ваші самопали. Мух глушить. Беріть. Ми розхватали зброю, хоч яка, але наша. Вано стояв, похнюпившись. – А ти в бою дістанеш. Зрозумів? Фріца придушиш– буде тобі карабін, а може й «шмайстер», якщо повезе. Ось такий, – підкинув над головою свого автомата. – А тепер, слухай бойове завдання, – мовив тихо.– Розвідаєм околиці, – назвав кілька хуторів, розкиданих по яругах. – Поїдем, глянем, чи далеко фріц забіг.
Відверто кажучи, нам було вже якось байдуже. «Тепла зустріч,» клуня та холод далися взнаки. Хотілось рухатись, щоб хоч трохи зігрітись. Та якби ще додому! Воювати трохи перехотілось.
Сани запряжені парою гнідих, уже чекали на нас. – Паняй, Васька! – гукнув Сліпцов чорнявому бійцю, в пошарпаному кожушку.
Ми рушили підтюпцем за саньми. Стало трохи тепліше, повеселіли. Васька притримав коней. – Сідай!
Ми, сміючись, попадали в сани. Проскочили хутірець, ріденький перелісок перед нами поле. Чисте, засніжене, тихе поле. Перед війною, а здається, бозна коли, по цьому полю, на таких же санях, разом зі Спартаком мчали ми на зимову спартакіаду. А може це моя фантазія? – Саш, а, Саш!- озвався тихо Віктор. – Пам’ятаєш спартакіаду? Гриша тоді значок отримав... стрілка... юного Ворошилівського... «Значить було таки, не фантазія».
Зупинилися в Клюсовім хуторі. Розпитали дітвору, що назбігалася звідкись. Ніхто не бачив і не чув ніяких німців. – Поліцаї ще на тому тижні дременули, – заявила жвава молодичка, жмурячись на Сліпцова. – Сама бачила, – і запросила всіх до хати.
Я лишився на варті. Сам визвався. Вано лишився зі мною: – З суками за однім столом нє садимся, – пояснив він.
Потяглися довгі, нудні хвилини. Ми пританцьовували коло саней: холод почав дошкуляти.
– Вано! – хлопець повернув до мене своє смагляве обличчя. – Вано, що воно таке «Колима?»
Той зморщив лоба, задумався: – Девушка, наверноє, – мовив непевно.
Дивно, зроду не чув такого. Катя була в нашому класі, ну, ще там Дуся, Мотя. Такі чув. А от Колима... Це в Сліпцова помітив я на руці. А ще промені сонця, котре сходить з-за горизонту. Правду каже Вано, Колима, Фатіма... Це десь в їхніх краях... Теплих.
– Нємци! – злякано шепнув Вано.- Гляді!
На білому полі троє. Рухаються вбік хутора. Гелгочуть, ніби на прогулянку вийшли. По якійсь хвилі сховались за крайнім двором. Почався курячий переполох. Звісно, прийшли за здобиччю. Вано кинувся до дверей. Я лишився, оглядаюсь довкола.
Сліпцов, застібаючи на ходу ватянку, вискочив першим: – Де?!
– Он там, – показую на крайній двір. – Чуєте, хазяйнують?
– Скільки?
– Троє. Бачив трьох.
– Знищим гадів! Мать їх... Ти, – наказав мені, – і ти, – це вже до Вано, – огородами до двору, низом! А ви за мною!
Васька, Віктор і Саша кинулись за Сліпцовим попід хутором. Ми з Вано городами. Я біг у якомусь заціпенінні, до пуття не розуміючи куди біжу й що маю робити. Просто біг. Коротка автоматна черга вернула  мене до тями. Якісь крики, знову черга. Це десь там, під хутором, від поля.
Брязнула розбита шибка. Пострілу я не чув, мабуть, ми стріляли разом. Щось туге й гаряче, шугнуло мимо вуха. Але я вже під стіною. «Він має вийти...» Про те, що можу вбити людину, хай навіть німця, я не міг собі уявити.
– Живі? – це розпалений сутичкою Сліпцов. Слідом за ним сполотнілий Саша, Вася, похмурий Віктор.
    -Не стрєляйт!.. Не стрєляйт! – почулося з сіней. На порозі німець. Худий, високий з піднятою 
 над головою рукою. Друга обвисла, по пальцях цебеніла кров. Не опускаючи руки, сів на порозі, обличчя перекошене від жаху. – Не стрєляйт! – стогне.
 Ми злякано переглянулись.-Чого заклякли? – вернув нас до тями Сліпцов. – Конає! На-а! – Вано відсахнувся від автомата,ніби то була гадюка. –Ну!- скрививши губи в презирливій посмішці, квапить Сліпцов.- А-а!- протяжно простогнав і ступив крок до полоненого.... – А тепер геть звідси! – процідив і рушив до саней. Ми поплелися слідом.
Їдемо. А куди? Вискочили на пагорбок. Попереду поле. На снігу чорніють зламані, скарлючені соняшник, неначе чиїсь руки. Неподалік хутірець. Край хутора світить ребрами стара ферма. А трохи далі – від однієї згадки війнуло теплом – домівка...
Раптом попереду фиркнув німецький автомат. – Оп-ля! – розгублено вигукує Сліпцов, вивалюючись із саней. – Напоролись!
– Карабін! – крикнув Вася. Вано підхопив карабін. Лежимо в снігу, прислухаємось. Тиша. Ніде нічого.
Вперед! – наказує Сліпцов, зриваючись  на ноги. – В цєпь!
Ламаною підковою з Сліпцовим у центрі рушаємо через поле до ферми. – Бігом!
Ми побігли. Спотикались, провалювались у якісь канави, але бігли. Кулеметна черга. Падаємо в сніг. – По другому віконцю, справа! – різонув довгою чергою Сліпцов. Кулемет затих. Від серця відлягло, але боюсь навіть поворухнутись. – Вперед!
Зриваємось. Але зривається й кулемет. Ніби осатанів: крушить стебла, косить торішній бур'ян, збурює фонтани мерзлої землі. – Сука! – хрипить Сліпцов, полосуючи із свого «шмайсера» по вікнах ферми. Раптом зупинився, випустив автомат, хитнувся, ніби силкуючись утриматись, і впав, широко розкинувши руки.
До мене ще донеслись приглушені автоматні черги, як неначе десь по той бік чи навіть всередині ферми, я ще встиг оглянутись – на полі нас лишилось тільки двоє: я і Вано. Поштовх у груди, і я вже більше нічого не чув і не бачив.

...Чую голос: – Товаришу командир! З трофеями як?
– А що там у вас?
– Кулемет. Кілька дисків. Гранати.
– На сани.
Дивно, де це я? Ніч, над головою зоряне небо. Сіпаюсь, щоб підвестись. Різко кольнуло в плече, знову морок...
– Він очуняв, – чується неподалік. Рипить під ногами сніг, хтось підходить до саней, зупиняється. Через силу розплющую повіки. Стомлене, сумне обличчя. Спартак. Чого він так дивиться? А хлопці? Вано ж іще біг. Невже всіх?.. Голгофа...