Нагорода

– Що ти, лобуряко, робиш?- мати від печі. Там керосину обмаль, не бачиш хіба?
Я чекав цього окрику. Але ж книга така цікава. Чим скінчиться ота історія з Гриньовим, кому дістанеться Маша? Так дізнатися хочеться. От і тягнеш того, клятого, гнота, а він чадить лише, в бляшанці сухо. Вигоріло ще вчора. – Підлий, гнота спалиш, – докучає мати. Я відсунув порожню бляшанку. Гніт відразу покрився чорним струпом, почервонів, скривившись, вогник, сійнув іскрами... блим-блим і згас.
– Що, вже висмалив хіба? – чується з темряви. – Там було ще півпляшки.
Я промовчав. Було та загуло. А сьогодні знову порожньо. Як таки хутко він вигорає! Не настачиш.
– Чого мовчиш? Горе мені з тобою...
А темрява, як у погребі, аж моторошно. Мовчить і мати, а потім: – Забіжи завтра в контору, – почала трохи лагідніше, – там, кажуть, гроші дають. Узнаєш, може є якась копійка, то получиш. Керосину купиш. Та пляшку не забудь.
Ранком, прихопивши черствий яшний окраєць, змащений свиріп'яною олією та здобрений дрібком солі, подався я до школи. Першим уроком були співи. Вчителька ходила між рядами, а ми сиділи за партами й співали. Вірніше гули, хто в ліс, а хто по дрова:
– То Сталін питає, чи кріпко ми дієм?
– То Сталін питає, чи все у нас є?
– А тепер запишіть слова, а дома довчите, – пропонує вчителька. Тут почалися прикрощі. Поки ми співали, замерзло чорнило. Перо встромиш, а на ньому сніг. Ковзає, а слідів тобі ніяких. Лиш видавив: »...ми дієм».
– А ти плюнь туди, – радить Микола, син колгоспного комірника, за прізвиськом Сич. – Я ось плюнув і глянь, – колотнув свого пузатого каламара, що правив йому за чорнильницю.
– Бре... – почав я. – Дай мокнуть.
– Не дам!
– Дай, допишу, «чи все у нас є».
– Не дам! – прикриває долонею Сич.
– Ах ти ж жадюга! – хапаю його за руку.
Чорнило хлюпнулось і заляпало Миколі очі. Потягло сивухою. Знявся лемент, сміх. Вчителька підняла мене й вигнала. «От, – думаю, – добре зробила. Побігаю, хоч зігріюсь трохи. А той, гад лупатий, самогонкою розбавив, ще й бреше. Ну, я йому!...»
Тиняюсь хвилину-другу по коридору. Про контору згадав. «До арифметики ще й справлюсь...» – і бігом туди.
Контора колгоспу стояла тут-таки, через дорогу тільки. Влітаю, а там пусто. Накурено не продихнеш. На столі рахівниця, папери якісь розкидані. Аж ось, чую, господар милицями гримить у сінях, та через поріг: – Чого тобі? – питає.
– Та я... гроші... Мати послала.
– Гроші, кажеш? – прогримів до столу. – Сідай отам, – кивнув на ослона. А сам відставив милиці до стіни, де портрет товариша Сталіна висить. Усміхається товариш Сталін, радіє чомусь. Рахівник підсунув для зручності стільця й втупився в якісь папери. Сиджу нудьгую. Згадав про книгу. Жаль, в школі лишилась. Шарпнув по кишенях: шматок на місці. Дістаю, розмотую в'ялого капрустяного листа, ламаю навпіл. Втираю з насолодою. Ще й який смачний! Свиріп'янка гіркувата трохи. Але, як каже моя мати, припече за мед зійде. Та воно й правда. Через мить покінчив, вкинув останню крихту в рот. Зачерпнув кухликом води з відра, що стояло в кутку, запив. Вода гидка така ще й коноплями тхне. Бр-р! А тут і голова наш, Петро Гордійович, на порозі: – Чого тобі?
– Гроші мені, – підвожусь.
– Гроші... Ах, гроші йому, – дивується голова, насупивши брови. – А мати, що, сама чому не прийшла? – переглянувшись з рахівником, запитує.
– На роботі вона. Мене послала, – одказую невдоволено. Не довіряють. – Керосин скінчився.
– Керосин... гм... Який керосин?  Степане, – це вже до рахівника, – глянь, скільки їй там.
Степан підсунув до себе товстого засмальцьованого зашита, послинив пальця, довго гортав сторінки. – Ага, – мовив нарешті. Підсунув рахівницю. – Нараховано... Утримано, – клац. Нараховано... утримано, – клац. Гм... Позика – клац. Податок, – клац, – мірчук, – клац. Штраховка... – переглянувся з головою. І вже до мене: – Розпишись.
Я взяв ручку. «Нарешті«, – думаю. Глибоко вмокнув перо, заніс над папером. – Та не там! Ось тут! – хотів указати прокуреним пальцем, та лиш підбив мені руку. Жирна клякса упала на папір. В усі боки полетіли бризки. – Роззява! – кривиться рахівник.
Ставлю якусь карлючку. – Ось тут, і ще раз тут.
Розписуюсь. Стою, чекаю. «Оце, думаю, маю отримати. Аж три рази. За кожний підпис по разу».
– Винна лишилась, – спокійно говорить рахівник. – Сюди дивись, – тикає пальцем. – Всього двадцять п'ять карбованців сімдесят п'ять копійок, – чую, наче крізь сон. «От тобі й маєш. Отримав, в обидві жмені отримав». Аж упрів. Стою. Рахівник здивовано: – Ще чого тобі?
– А за себе? – видавлюю через силу. – Мені нараховано скільки? – мимрю під ніс.
– А ти працював? – дивується рахівник.
– А як же! Я воду возив. Два місяці. Бовкуном аж два місяці! – відчеканив гордо.
– Молодець! – похвалив. – Дивимось, – гортає зошита. – Ось. Шістдесят днів, кажеш? Записано 52 по ноль п'ять за день. Буде 26 по тридцять копійок, і того буде... Дивись, аж сім карбованців тридцять копійок. Вилучено п'ять карбованців авансу, а при остаточному два вісімдесят, перенесено в рахунок боргу матері.
– Так що? Нічого немає? – остовпів я, відчуваючи, як щось давить мені під горло.
– Рахуй сам, – супиться рахівник. – Грамотний уже.
 «Що я матері скажу?» – шпигнула думка. Повертаюсь, прямую до дверей.
– Не в ті... не туди! – зупиняє голова.
 Повертаюсь до вхідних. Очі туманом заслало. Ось-ось заплачу.
– Чекай хвилинку. Не все ще.
«Чого їм ще? – думаю. Помилились, мабуть, – радію. Щось таки дадуть».
Зупиняюсь. Голова встав, випрямився й проказав урочисто: – За доблесний труд у роки війни. Поздоровляю. Передай матері. Ось! – поклав мені на долоню пакуночок з цупкого паперу. Стискую пальці. Тверде щось. Хутко ховаю в кишеню, ще передумають, відберуть, чого доброго. Прожогом вискакую з контори. «На керосин буде» – радію собі в думках. Стрімголов до школи. Вчительку обганяю біля самих дверей, мало не збивши її з ніг. Падаю за останню парту. Рука в кишені затиснула пакуночок, свербить, аж боляче, що воно там? А вчителька, як назло, стала поряд коло вікна і ні з місця. Совався я совався, нарешті не витримав: нахиляюсь, дістаю пакуночок, розгортаю. Раптом щось блиснуло, вислизнуло з рук, брязнуло на долівку – медаль! Хапаю та хутчій в кишеню. – Дай но сюди, – лунає над вухом. – Що там у тебе?
«Роззява!» – картаю себе.
– Давай, давай!
Знаю її, не відстане. Що поробиш... Знехотя дістаю медаль, кладу на край парти. – Де взяв?
– Голова дав, – буркнув у відповідь. Учителька обережно взяла медаль, поклала на долоню, розправила стрічку. – Молодець, – мовила задумливо. Я розправив плечі. – Не ти, – добавила тихо. – Мати твоя.
...Після уроків лечу додому. Радий! Сиджу, чекаю: мати ще не прийшла. Й про Машу забув, хай їй грець. З ким хоче, з тим нехай і лишається.
– Мамо, мамо! – кричу назустріч. – Глянь! – подаю їй нагороду через поріг.
– Що це, га? – не розуміє мати. Взяла медаль, ступила до вікна. «Довше про гроші не питатиме», – заспокоюю себе. Довго дивилась вона на золотаве кружальце, що поблискувало в променях осіннього сонця. Про що думала вона? Хто знає... І раптом, підвівши очі: – А керосину купив? Де він?
– Ні, – кажу. Німе запитання і докір в очах. – Грошей не дали, – спішу виправдатись.
– Я так і знала.
– Ще й боргу, аж двадцять п'ять карбованців сімдесят п'ять копійок.
– Не дали, – повторила. – Дихать би їм не...Спати того вечора лягли рано...