Стартова площадка

Мати запитливо глянула. Веселий щось дуже. Давай, кажи, що натворив?
Увійшли в хату. – Матінко рідна! – тільки й мовила.
 На покуті – самовар. Наче зачарована стояла хвилину, потім підійшла ближче. А він ну, просто тобі сонце в хаті! Обережно доторкнулась долонею. – Жаль. В ніч би так. Ціни тобі не було б. А так... іграшка, та й тільки. Гарна, а користі ніякої.
Я надибав його ще влітку, коли оси ганяв на горищі, бо дуже вже докучали: так, кляті, й лізуть, хоч рота не розкривай. Тоді я не звернув на нього уваги. А тепер згадав. Дістав його в брудних зелених плямах, ні до чого не придатного. Довго тер ганчіркою, аж упрів, а толку ніякого. Тоді я вдався до хитрощів: націдив бурякового квасу, що мати для борщу припасла, підсипав до нього попелу. Стало щось на кашу схоже. Заходився тією кашею нашого самовара натирати. Дивись допомогло: засяяв! Довго милувався я своєю роботою. А далі що? Знову на горище? Ні, місце тобі на покуті. Хоч одна варта чогось річ буде в хаті! А то не второпаєш, яке воно й століття на дворі. Ложки дерев'яні, погризені. Полумиски череп'яні. Правда, були в хаті старі, ще довоєнні ходики. Мати трактором їх називала. А тепер ще й самовар, разом їм веселіше буде. І ніби розвиднилось трохи в хаті. Та ненадовго...
Приходить мати якось з роботи, зла така. Відразу на самовара накинулась: – Однеси його завтра заготівнику, здай, – не дивлячись мені в очі, сказала. – Штани он тобі полатати треба, а чим? Ниток нехай отоварить.
Нічого не вдієш. Сказано, значить мусиш. Матерів тоді ще слухались. Діждався я завтрашнього дня, закусив губу, взяв самовара – і ніби покійника з хати виношу...
Поріг комірчини заготівника переступив тихо, боязко трохи.
Заготівник Іван Лукич, схилившись на столик, читав газету.
– Добридень! – вітаюсь.
– Здоров, коли не жартуєш, – киває байдуже Лукич, не відриваючи очей від газети. Я ставлю свою ношу. – О-о-о! – вигукує заготівник, піднявши на лоба окуляри. – Гарна, брат, цяцька! – і знову втупився в газету. Дивлюсь і собі на пом'яту газету, переводжу погляд на його неголене обличчя, затримуюсь на окулярах. Одна дужка стирчала за вухом, друга – поминай як звали. Замість неї прив'язана ниткою іржава дротина. Так окуляри й тримались.
– Читав? – питає Лукич. Я, звичайно ж, нічого не читав, бо й не вмів гаразд, та й газета в нашій хаті не водилась.
– А що там?
– Тут ось супутника запустили, – багатозначно крякнувши, сповістив Лукич, розгладжуючи долонею газету. – От так-то, брат. Чуєш? Супутника запустили. Знай наших.
– Чув. Вчителька говорила. А що воно, хоч вбийте мене, дядьку, не скажу толком.
Заготівник підвів голову: – Читай! – ткнув пальцем. – Ось тут, де жирним наляпано.
«Стартова площадка соціалізму» – прочитав я. – А який він, той супутник? – запитую, бо й самого цікавість розібрала.
– А-а-а! – махнув рукою Лукич. – Цяцька така собі... – оглянувся довкола. – Ну, приміром з оцей самовар, як я собі уявляю.
– Невже? – дивуюсь. – І блискуча така?
– Кажись, що так, – непевно підтвердив Лукич.
В цей час якась тінь закрила віконце комірчини. Ми повернули голови: баба Лукія, згорблена, аж чорна від старості жінка. – Бабо, новину чула?
– Яку ж це? – насторожилась стара. – Вмер хто хіба, чи що? З вождів, приміром. Так ні, не чула.
– Е ні, бабо, живуть твої вожді. Вони живучі. Супутника, брат, запустили, ось.
– Супутника? – перепитує, розв'язуючи чорну хустку, щоб краще чути.
– Отож, бабо, супутника.
– А куди ж його запустили, супутника отого? Скажіть дурній бабі, то й я знатиму.
– В небо, бабо, в небо, – тиче в стелю пальцем Лукич.
– А для чого ж це? – лякається стара.
– Та Бога за бороду щоб...
– Свять, свять, свять! – хреститься, вилупивши з ляку очі, жінка. – Прободять, капосні небо, ій-єй, що прободять. А там засуха, голод, чого доброго, почнеться.
– Ціле буде, бабо, твоє небо. От Богу хіба бороду підсмалять трохи, це може бути.
– Не богохульствуй, окаянний! Всі ми під Богом ходим, – повчально прорекла стара. – Всі! – підняла догори руку. – Свята Богородице, – шепоче, підвівши до стелі очі, і склала сухі вузлуваті пальці, щоб перехреститися.
– Ну, все, досить вам. Вже запустили. Що там у тебе?
Баба дошепотіла свою коротку молитву й тричі перехрестилась. Ні на кого не дивлячись, мовила, вказуючи на свою торбинку: – Ось тут кісточок трохи назбирала. То дай, думаю, віднесу. А то Покрова скоро, а крейди, кинулась, – сплеснула руками. – А що то за хазяйка, коли хата не мазана. То ж з віника вбитися краще.
– Це добре, – каже Лукич. – Сип, бабо, туди в куток.
Лукія, крекчучи, розв'язала торбу, засунула руку: – Гарні кісточки, не перепалені. Гаразд. Зараз висиплю, – пішла до купи кісток, що темніла в кутку. – А крейди кат має, – ошелешив раптом Лукич.
– Кат має, кажеш? – злякано мовила баба. – Присвята Богородице, Покрова через тиждень.
– На нема й суду нема, – розводить руками Лукич.
– О, Господи! То може хоч потерть яка знайдеться? У мене під хатою ще й колесо є. З самої війни лежить. В землю геть чисто вросло. З танки якоїсь, кажуть. Будь добрий, Лукичу, забери його. Хай воно мені очі не мозолить.
– Добре, добре, – обіцяє заготівник, мабуть, щоб швидше відчепилась. Потім нахиляється, слинить огризок олівця й щось старанно записує на клаптику паперу. Мовчимо. Я чогось чекаю, вже й сам забув чого. Лукич перечитав папірця: – Число яке сьогодні? Кажись, десяте?
– Істинно! Жовтня місяця, року... від Рожества Христова.
– Гм, – тільки й мовив Лукич, глянувши на бабу. Ось, візьми, – посунув папірця. – Підеш до комірника, попроси, може дасть тобі трохи крейди. Та скажи, хай не бреше, якщо відмовить, бо я сам бачив у нього сьогодні вранці в кутку за мішками.
Лукія мовчки дістала з-за пазухи вузлик, обережно поклала на прилавок, розв'язала. Дзенькнуло кілька дрібних монет. Лукія поклала до них папірця, що дав Лукич, все це зв'язала й запхнула знову за пазуху.
– Гас коли буде, то прийдеш з запискою, я отоварю.
– Так, так, – згоджується жінка, дрібно трясучи підбо­ріддям.
– А тепер іди, чого тобі ще? І до мене. – Так що нам робити з цим красавцем? Лукич нахилив самовара до себе, зняв кришку, всунув свою волохату руку в горловину, поплескав долонею по боках. – Гарна штука. А це що? – придивляється, опустивши на ніс окуляри. – Мать чесная! Медалі! А це? Чи не Миколашка? Він. Побий мене Бог, що він! Ех, поки був Миколка-дурачок, була булка п'ятачок... Чув таке?
– Ні, – відповідаю.
– Люди наспівували. Вони, брат, такі. Їм би булка. Миколашка ніби й ні до чого. А от булка... Еге, без булки, брат, без неї і ні сюди, і ні туди. Скушно без неї. От і співали собі.
Нарешті Лукич облишив самовара, згорнув вчетверо газету, поклав на полицю, пригнітив для чогось гирею. – До вітру буде якраз. Як приспічить коли, – пояснив. – Пішли.
– Куди? – не розумію.
– Куди, куди. Закудикав. На стартову площадку.
Нічого не розумію. Ну, й чудний, думаю, правду говорять він таки з хвостиком.
– Не крутись, як квітка в ополонці. Бери свого супутника, запускать підем, – сказав, переступаючи поріг. Зовсім збив мене з пантелику. Беру самовара, йду слідом.
На причілку комірчини купа металевого брухту: іржаве колесо від лобогрійки, дірява сідушка з гребки, потрощений казан, ще якийсь мотлох. Все це проросло буряном, бо валяється тут не перший рік.
– Цоб, цоб, рябий! чується раптом. Пара худих бичків зупиняється поруч. – Лукичу! – гукає чорнява молодичка з воза, розмахуючи довгою хворостиною. – Виручай! Тут така халепа. Занози я вчора поховала, а притику, роззява, забула. І на тобі – за ніч якась курва вкрала. Бачиш, ярмо мотузком прив'язане. Ні тобі догнать, ні перегнать. Може в тебе знайдеться щось?
Очі заготівника звузились. – Доженеш і переженеш. А приткнуть, дорогуша, нічим.
– Еге! А я то думала...
– В кузню паняй, – морщиться Лукич. – Кузнеці приткнуть.
– Та була я там. Вивернуться в тій кузні хіба, як і в твоєму магазині! Ха-ха! Гей, бички, гей!
Віз заскрипів, рушив. Лукич тяжко зітхнув, почухав потилицю: – Чув? – повернувся до мене. – Ото ж...
Лукич взявся для чогось перебирати купу, бурмочучи собі під ніс: – На землі ладу чорт має, а вони... ех... вашу так. Ще в космос якийсь пнуться.
В його руках опинилась замашна чавунна спиця, від якогось колеса. – Ага! – повертаючись до мене, Лукич виважує знахідку в руці. Не розумію до пуття, що має бути далі, трохи відступаю вбік. – Прикро, але куди діватись. Запускать так запускать,– розмахнувся з усієї сили і по самовару. Той аж зойкнув, бідолашний, сплющився в гармошку. В моїх очах потемніло.
– Глянь!
Я боязко розплющую налиті слізьми очі.
– Бачив? – Лукич тримає в руках масивний чавунний колосник. Коло його ніг шматки того, що мить тому так сяяло й милувало око. – Отак воно в нас усе запускається. Та й площадка, брат... Він не доказав. Шпурнув колосник на кучу брухту, плюнув і пішов до дверей. – Забирай оте, та неси сюди. Чого стоїш? Я збирав уламки, а з очей капали сльози. Врешті відніс таки в комору, кинув кудись у куток і не розбираючи дороги, поплентався додому.