Жнива

Іван Дмитрович сидів за кермом своєї «Ниви» гордий і зосереджений. Ще б пак! Гони другі – і денна норма є. Глянув у бункер. «Молотим аж гай гуде. Холодненької б водиці! Де того Юрка грець носить? – згадав, що вже чверть години як послав того по воду в другий кінець лану. – Мабуть до джерела гайнув. Або застряв десь біля дівчат», – посміхнувсь. Він любив хлопця. Третій рік помічникує. Як канікули, так і в поле. Так за своїми роздумами й незчувся, як підскочила «Ява» і Юрко опинився поряд з ним: – Митричу, свіженької, щойно з криниці, – подає термоса. Іван Дмитрович вимкнув двигуна і почав жадібно пити.
– Так оце ти біля свіженької і застряв? – відірвавшись від термоса, весело мовив комбайнер.
– Коло неї, Митричу.
– Знаю тебе. Ти, як вирвешся, то...
– Сімнадцять хвилин. Ні секунди більше.
– Знаю я твої секунди. І тебе, лобуря, знаю.
– Митричу...
– Ну? – сідаючи за штурвал, озвався комбайнер.
– Там приїхав Володька та й каже, що до вас гості нагрянули.
– Що? – дивується комбайнер.
– Гості, кажу. Христина ваша з чоловіком приїхала. Зі станції, каже, сам привіз.
– Христина з чоловіком? – перепитав, все ще не розуміючи до пуття, про що йде мова. – Так що ж ти мовчав?
– Чекав, доки ви нап'єтесь, – буркнув Юра.
Почуте приголомшило Івана Дмитровича. «З чоловіком, – дивується. З яким ще в біса чоловіком? Адже про це й мови не було. Оце тобі напасть. Як воно в цих молодих, ні сіло, ні впало, раптом бах! Добре, що хоч не з дитиною. В листах такого ніби нічого...ніякого натяку. Правда, останній був якийсь плутаний. Чи може він не вчитався як слід, читав, куняючи після вечері. А до ранку й забув геть чисто, про що там і мова йшла. Та цих жінок... хіба їх збагнеш. На думці одне, на язиці друге, а робить третє. А воно бач що. Зустрічай, Іване, зятя».
– Юрку! Чого закляк, як стовп? За штурвал!
– З радістю, Митричу! – гукнув Юра і вмить опинився за штурвалом. – Гайда додому! Я тут і сам упораюсь.
«А дійсно, подумав, раніш в голову не прийшло. Проскочу». – Ти мені тут дивись, частіше в бункер позирай! Вернусь, то я тобі намолочу.
– Буде, як в аптеці! Ні пуха!
Комбайнер не відповів. Не поспішаючи, спустився на землю, хвилину стежив за комбайном, що швидко віддалявся. Рушив навпростець до шляху, до своїх «Жигулів». Ніби недавно, на цьому ж таки полі, під'їхав бригадир Петро, ровесник, посміхнувся і махнув кашкетом. Іван Дмитрович стояв тоді на містку причепного, сюркнув трактористу, і той зупиниввся. Загадкова посмішка все ще морщила смагляве лице молодого бригадира, очі лукаво жмурились.
– Що там у тебе? – невдоволено запитав Іван Дмитрович.
– На цей раз у тебе!
– Ну? – насторожився комбайнер.
– Дочка в тебе! Ой-ой! З мене сміявся, а сам бракороб.
Ніби вчора. Бракороб, – повторив Іван Дмитрович і посміхнувся. Петро свою давно вже віддав. Значить і моїй черга прийшла. А Галина, як вона там? Зраділа, мабуть. Навряд чи, адже все негадано так. Бабою стане скоро. Тю! – аж злякався. – Бабою... моя Галя баба! А я дід. Який з мене в біса дід, коли мені ще дівчата моргають? Тільки що я ото такий. Бо кращої за Галю... Еге, де ти її побачиш. Немає кращої. І раптом дід Іван та баба Галя. Умора! Умитися б тобі, діду, остюки змити, а то зять, чоломкатись, а ти як марюка, ще й колючий.
Звернув до річки. Вмився. Витерся вишиваним рушничком, котрого завжди возив з собою, Галі турбота, причесався, підморгнув собі в дзеркало: – От який я молодець!
А тут уже й двір рядом. Заздалегідь вимкнув двигуна, давня звичка, тихо зупинився. «Щоб підківки не бряжчали, щоб собаки не гарчали» – пригадались раптом слова жартівливої пісеньки, котру, коли це було, співала його Галя на клубній сцені. – Скинь чоботи, прийди босий, – весело проспівав.
За високим парканом валував Рябко. Ступив до хвірточки. Вона рвучко розчинилась – Галя. На німе запитання чоловіка, махнула рукою, не до тебе, мовляв, пішла кудись вздовж вулиці. – Я зараз,– оглянулась.
Іван Дмитрович гримнув на Рябка. Той, ніби підбадьорений появою хазяїна, люто рвонувся вбік садка, мало не обірвавши ланцюга. Дивно, в дворі порожньо, а він розходився. В хаті теж нікого, лиш тхне солодкуватими духами, аж дух забиває. Мух зібралися морити, чи що? Виглянув у садок. Так і є: гості були там, коло криниці.
Іван Дмитрович попрямував у садок. Христина сиділа на лавочці для відра й про щось жваво говорила. Боком до нього сиділа ще одна дівчина, в штанях, цибата, з довгим рудим волоссям. Сиділа на зрубі, погойдуючи довгими ногами. «Всілась де, на криниці!»
Христина побачила батька, підхопилась, кинулась назустріч: – Це мій татусь! – повисла на шиї, чмокнула в щоку, обдала запахом тютюну змішаного уже зі знайомими духами. – Знайомся, Пашо, – гукнула весело. Друга дівчина ліниво повернула голову, труснула чубом, відкидаючи його аж на потилицю, повільно розімкнула зчеплені на колінях руки, щось буркнула. «А Паша не голена, – відмітив Іван Дмитрович, – мабуть це і є зять». Паша зіскочив на ноги, і в своїй шкарубкій Іван Дмитрович відчув липку долоню, злегка потис її. «Хляки!» – подумав, не розуміючи до пуття, що він має робити далі. Паша схрестив на грудях руки й з-під лоба, трохи розгублено дивився на Йвана Дмитровича. «А штани на колінях... такі вичовгані та брудні. Чи є в нього мати, цікаво? А коли є, то куди дивиться?» – подумав Іван Дмитрович, отямившись трохи, криво посміхнувся: – Як доїхали?
Паша стинув плечима.
 – Добре, тату, доїхали. Коли б не Володька, правда, стирчали б ще й досі на станції, – пояснила Христина.
– Христино! – почулося від хати. – Веди гостя й батька просіть.
– Чого мене просить, я й сам зайду. Так би й раніше, а то ходиш десь там, – пропускаючи гостей, мовив Іван Дмитрович. «Де вона його викопала? Це ж треба! А чуб! Не інакше, як на попа зібрався. Постригла б гарненько, тоді вже й вези. А то... Курям на сміх».
Мати, збуджена й метушлива, пропустила гостей до хати. Усілись за стіл, покритий білою скатертиною. – Ого! Та ми тут до ранку не поїмо, – пожартував Іван Дмитрович. – Зараз зап'єм це діло, – потягнувся за пляшкою шампанського, котра прикрашала стіл. – Зап'єм, – пильно глянув у сірі очі дочки, що іскрилися нестримним сміхом. – Мати, де ти там? Іди й ти пригуб, – гукнув дружині, котра метнулась за чимось до плити.
 Коли Галя повернулась до столу, всі троє стояли, тримаючи в руках фужери. – То за що п'єм? Чи заручини запиваєм, як колись діди наші, чи як? – запитливо глянув на Христину.
Паша й собі перевів погляд на Христину, мабуть хотів щось сказати, але так і застиг. Христина зайшлася сміхом. «Чого їй смішно? Дурепа якась, та й годі!» – вилаявся подумки Іван Дмитрович.
Мати також чекала, дивлячись на дочку, потім глянула на Пашу. Паша зблід, розстібнув комір сорочки. На шиї, на золотому ланцюжку, блиснув хрестик. «Цього нам тільки бракувало!» Тост затягнувся. Стояли мовчки. Лише Христина потупила погляд, і не було видно, чи сміється вона, чи може й плаче.
Іван Дмитрович спересердя мало не одним ковтком, опорожнив фужер. – Борщу! – буркнув. Дружина вмить, ніби цього тільки й чекала, поставила перед ним добрячий полумисок. Чоловік, ні на кого не дивлячись, заходився їсти.
– Я п'ю за свою матусю, – усміхнулась Христина й випила. Паша випив мовчки.
Батько, про щось зосереджено думаючи, було видно, як його густі брови то збігались, то розбігались на переніссі, доїв, відсунув полумисок. – Молока! Холодного! – попросив. – Раджу й вам. Розумніші будете, – кинув чи то жартома, чи серйозно. – Мені пора! Лишив там одного турка за себе.
 Христина здивовано глянула на батька.
– То він намолотить мені чортів пляшку.
 Христина, червоніючи, відвела погляд.
«Он воно що! Мене ти, голубко, не проведеш...Так для чого ж ти привезла оці хляки?» – рвучко підвівся. – А ви тут відпочиньте собі трохи. А завтра... У нас по-простому. Хочеш до комбайна. Можна й на тік. Роботи всім вистачить. Там і второпаєш, що по чім...
 Паша аж зіщулився від цих слів. Христина голосно засміялась.
– Христино! А йди но сюди! Проведи батька, – почулося знадвору. Дівчина вискочила. – Ну? – зміряв її поглядом. – Це що за оказія?
– Та так, нічого, тату, – серйозно відказала.
– Як це нічого? Привезла людям на глум і нічого? Люди, он кажуть, з чоловіком приїхала.
– Тю на них! – спохмурніла дівчина. – Який такий іще чоловік? Вчимося на одному курсі. Каже, любить. Люби на здоров'я, кажу. Взявся сумку піднести, та так і не відчепився. Та ти не злись. Я його сьогодні ж і відправлю.
– Ось я тобі, ух! – замахнувся батько. – Не манила б, не поїхав, – і вже сідаючи в машину, – дивись мені тут! – гримнув дверцятами.
– Увечері не барись! Я покататись хочу! – гукнула Христина навздогін, і ніби щось пригадавши, раптом спохмурніла і сховалась у двір.
...Обминаючи купи соломи, що довгими рядами завмерли на стерні, Іван Дмитрович під'їхав прямо до комбайна. Юра довгим гудком привітав комбайнера, зупинився, зіскочив на стерню.
– Ну? – окинув поглядом комбайна, потім хлопця.
– Як в аптеці! – усміхнувся Юра.
Іван Дмитрович, не сказавши ні слова, поспішив до комбайна.
– А у Вас? – запитав стурбовано Юра.
«Хто їх знає, цих молодих...» – подумав комбайнер і відповів: – Також. От тільки брехуни всякі... Як ото мій помічник, знаєш такого? Так от. Придумають, «з чоловіком приїхала»...
– А то з ким же?
– Ще чого... Однокурсник, речі підніс дівчині. Досі вже й поїхав.
– Добре зробив, – з притиском мовив Юра.
– Чого б це?
– Та щоб не довелося бігти аж до станції. Знаю, це той патлатий.
 Іван Дмитрович глянув на м'язисті руки хлопця й буркнув: – Ну, задавака! Заводь, чого стоїш? Косимо далі.
 Юра промовчав. Він знав, що подобається комбайнеру. Та й тьотя Галя усміхається при зустрічі. А от Христина... Ніби й вона...
– Митричу! – гукнув Юра, вмикаючи двигуна.
– Що тобі ще?
– А вона, як, машину на вечір просила?
– А коли просила, тобі що?
В цю мить Юра добавив оберти. Гони пройшли мовчки.
– Не давайте! – мовив нарешті.
– Боїшся, що втече? – посміхнувся комбайнер.
– Та ні... боюсь другого, зовсім іншого, – спохмурнів хлопець.
– Ну?
– Боюсь, щоб не розбилась. Носиться, як дурна... Ось чого боюсь.
 Іван Дмитрович мимоволі здригнувся. Як він раніше про це не подумав? Справді, гасає, як навіжена, того й дивись, шию зверне.
... Минула година, потім друга. Косили. Зупинялись, пили воду й знову косили. Вже й сонце над самісіньким обрієм. Як казали колись старі люди: «Рукою дістати можна». Пшеничний лан потихеньку танув. Туди-сюди, раз-два і кінець. – Зупинись! – наказав Іван Дмитрович. – Я сам доб'ю. Мотай додому. А за того чубатого... Ой, ці жінки... хлібом не годуй, дай хвостом покрутити...
Іван Дмитрович хотів пройтись на рахунок жінок, а для цього в нього, як у всякого чоловіка, були власні підстави, але стримався.
– Гайда додому! Та гляди, прогуляйте ніч, то завтра будеш, як сонна муха... То я вам нагуляю.
– Е, ні, – рішуче заперечив Юра. – Так не чесно.
– Як це?
– А так, – мовив серйозно. – Разом починали, й кінчати разом будемо.
– Та тут на якусь годну.
– Хоч до ранку, – відрізав Юра, вмощуючись зручніше за кермом...