Чортополох

Плєхов вискочив із смердючої, розпеченої на сонці електрички. «Оце так поїздка! – видихнув. Хай тобі біс! А люди ж отак роками. Стати ніде».
 Час був саме обідній, не зайве уже й перекусити. На щастя, повезло, їдальня поряд. Переступив поріг. В ніс ударило чимось кислим, неприємним, який тут у біса апетит. На вітрині – смажене вим'я, щось схоже на печінку, сметана в брудних склянках. Шматочок печінки, тягнеться, як гума. – Хай тебе собаки зїдять! – відсунув тарілку.
– Це називається печінка? – почулося від сусіднього столика, – стара калоша, тріщить тільки на зубах.
Плєхов підвів очі: – Жора, ти? – вигукнув радо.
– Як бачиш. А я тебе відразу пізнав. Іди сюди.
– То скільки це? Років мабуть з десяток? – запитав Плєхов, ставлячи свою склянку на столик сусіда.
– Та так. Після універа це вперше.
... Колись вони навчались разом, часто недоїдали. Наука давалась Жорі туго: тупуватий трохи був хлопець. А тут ще любов... І став негадано Жора батьком, а тоді, куди діватись, ще й чоловіком. Як він доліз до п'ятого курсу, й сам не знав. А потім шляхи їх розійшлись. Плєхов потрапив до газети. Постійні відрядження, якась нікчемна метушня, пошуки «маяків». Тих, хто на роботі горить, про оплату не питає. А ти, дурню, висмоктуй з пальця їх трудові звитяги, друкуй. А читач навіть газети не розгортає, одна брехня. Жора десь загубився. Казали народну освіту підіймав, але не втнув, чи що. Раптом, ось він, тягне зубами печінку.
– Хоч ти її пиляй! – відсунув і свою тарілку.
– Сокирою краще, – засміявся Плєхов.
Взялися за каву зі слойками. Слойки неначе порохня, в роті розсипаються, не проковтнеш. Кавою називалась якась теплувата бурда, мабуть ще вчорашня.
– А ти все ще в газеті? – ніби між іншим запитав Жора. Плєхов кивнув. – Я, ти мабуть знаєш, у міліції. Борюся з різним непотребом, хай їм...
– А в мене одні маяки та маяки. Так набридли, чогось би свіженького, – поскаржився Плєхов. – Будь другом, підкинь темку.
– Та що там, – розвів руками Жора. – Гидота одна. До того буває гидко, жити не хочеться. Ось і завтра «Чортополох». Перед виборами якраз, така...
– Що за чортополох? – цікавиться Плєхов.
– Операція так іменується, – сказав Жора, але раптом запнувся, почав мимрити щось не зовсім зрозуміле, нічого толком не збагнеш. Це підстьобнуло репортера. Глянути б хоч у щілинку на той «Чортополох». Жора довго вагався, нарешті сказав: – Офіційно я запросити не можу, сам розумієш, а так... Інкогніто, так би мовити, це можна. Тільки не для газети, – покрутив головою. Потім коротко розповів у чому річ і ніяково посміхнувся, бо й справді було гидко, запитав: – Прийдеш? Але тримайся віддалік та роби, як я сказав. Второпаєш, по чому хліб і сіль по чім, – закінчив загадково. – Але така робота...
 Як домовились, у суботу, за день до виборів, десь годині о п'ятій ранку Плєхов був уже на вокзалі. В туалеті натягнув драну сорочку й такі ж штани. На ноги стоптані капці. Для повноти портрету, ще й волосся на голові скуйовдив. Глянув у дзеркало: – Ого! Ще й дводобова щетина! Красавчик, мати рідна не пізнає. Підхопив сумку і тільки на поріг, а тут: – Ще один! Тягни його сюди!
Отримавши добрячого стусана в спину, Плєхов опинився в гурті обірванців. Оглянувся. Попереду – два міліціонери, позаду також двоє. Підштовхуючи, гурт погнали через підземний перехід на перон п'ятої платформи, у самий її куток. Сонні, захоплені зненацька люди йшли мовчки. Тут були й жінки, шкутильгали інваліди, підлітки. Коло окремого вагона кілька міліціонерів. Стоять, на прибулих косують, спльовують. Серед них і Жора. Той був у чині капітана. «Ну й вислужився на «чортополохах», – подумав Плєхов, і зрозуміло, нічим себе не видав, а впізнати його було важко.
– Швидше заганяйте оту шваль! – почулась команда капітана. Міліція натиснула на гурт, наче то були телята, і Плєхов отямився в переповненому вагоні. Босота на лавах, під лавами, у тамбурі. Хто де зумів прихилитися. Схоже їх усіх, брудних, неприкаяних захопили ще вдосвіта, не дали навіть отямитися й загнали в цей вагон. Мовчали. Хто куняв, хто позіхаючи, чухався, хто ліниво виглядав у вікно. В очах у всіх якась байдужість та тяжка туга.
Вагон раптом сіпнуло, почався лемент, лайка. Плєхов виглянув у вікно: напрям кудись на південь. Чи від стуку коліс, чи від чогось іншого, в вагоні раптом пожвавішало: – Куди нас везуть? – почувся сиплий жіночий голос.
– Санаторій у  Високому  відкрили для тебе! – у відповідь їй чоловічий, хрипкий, прокурений.
– Ха-ха! На тріпер-дачу! – вихопився хтось із середини. Чується лайка, кашель, сміх. Дехто потягнувся до вікна: – Чи далеко ще? – пищить хтось. – Мені приспічило, ой!
– Почни тільки, мордою витовчу, мать твою!
– Терпи душа, в комуні будеш! – радить якийсь здоровань, протискуючись до вікна.
– Братці, рятуйте!
– Чого репетуєш?
– Напудив хтось! Я мокрий. Ось цей, гад!
Вагон загудів ще дужче, наче жаром сипнуло в натовп. Чути когось б”ють.-Не! Не я!- чути чиєсь
скиглення.- Братці! Не я!
– Похмелитися б! Ой, умираю! – видихнув хтось вчорашнім перегаром на самим вухом Плєхова. – Курва його мама, лягаві! Лягаві зашманали! – схлипнув.
Плєхов оглянувся. Поряд роками не мита пика непевного віку, вся побита геть і взялася страшним чорним струпом. Плєхов інстинктивно відсахнувся. – Що не ндравлюсь? – скаженіє той і суне на репортера. Ухилившись, Плєхов перескочив через кількох сплячих на підлозі й опинився біля протилежного вікна. Потяг підходив до якоїсь платформи. Обірванці заворушились, кинулись, топчучи лежачих до дверей. Вагон зупинився. З передніх вагонів сипнули пасажири. Сіпнулась і наша братія. Але дзуськи, лиш носа до дверей, а на платформі міліція.
– Ви куди? Ти, чума болотяна, куди преш? – гукнув здоровань з личками сержанта й з усього маху врізав долонею по шиї замурзаного босяка,  котрий хотів вислизнути з вагона. – Ось я тебе, сука!
Решта топталась у тамбурі: – Випустіть мене, я вже не можу!
      -      Зможеш!- сміються менти.
Лягаві! Мусора! – чується з вікон. Вагон рушив далі. Назрівала буря.- Куди нас везуть?
  Появилась навіть пролетарська солідарність.-Куди?- тепер уже вирує весь вагон. Зривається пісня:

                Врагу не сдайотся наш гордий Варяг,
                Пощади нікто не желаєт...

Скриплять гальма. Зупинка. Картина та ж сама: на пероні міліція. Зчинилася давка. Крики: – Пустіть! Не маєте права! – кілька душ випали з вагона. Менти відреагували кулаками.
– Фашисти! – кричать потерпілі. Тоді міліція пустила в хід ноги. – Фашисти! Фашисти! – під шалений тупіт ніг гримить весь вагон. Кількох побитих, що відпльовувались кров'ю, в обнесеному одязі запхнули у вагон. Поїзд рушив. Побиті сиділи у тамбурі й тихо скиглили. Вагон трохи втихомирився. До дверей тепер ніхто не рвався, всі змирились. Влада є влада. За нею сила.
Промайнуло ще кілька зупинок. Але менти на платформах лишились без роботи. Вони тупо, посоловілими очима проводжали поїзд.
 Нарешті кінцева: «Мерефа»- напис на будівлі. А через пів-години поїзд рушив у зворотному нап-   
рямку.  До міста доїхали без пригод. На пероні пусто. Нікого. Товариство, боязко оглядаючись, сипнуло з вагона.
...Плєхов почував себе гірше за побитого пса. «В редакцію? То треба вмиватись, одягатися...» – плюнув і поїхав додому.