Притулок

ПРИТУЛОК
Пізній осінній вечір.. Холодрига. А трамвая все кат-має. Сиджу, нудьгую. На зупинці ні душі. Раптом з темряви виринає якась невиразна постать і за мить переді мною – чоловік, певно чимось невдоволений, бурчить щось собі під ніс. Я посунувся сам не знаю чого, місця на лавці вистачало. Певне, буркотіння оте підштовхнуло. Незнайомець сів, поклав збоку торбу і повернувсь до мене.
– Закурити не буде, мил чоловік?
Я подав цигарку. Він довго розминав її. Пальці, мабуть, закоцюбли. «Може в нього й сірників нема?» – майнуло в мене. Чиркнув своїм. Вогник вихопив із пітьми обросле бруднуватою сивиною худорляве обличчя й страшний бурий рубець через усю ліву щоку. Я мимоволі здригнувся. Знайомим здалося мені це обличчя.. І враз, наче струмом: на правій руці, він саме нею, прикурюючи, підтримував цигарку, не вистачало мізинця.
– Федоре Михайловичу! – Вихопилось у мене – Це ж я! Ти що, не пізнав?

Того дня в нашій п'ятиліжковій кімнаті ми з Федором Михайловичем були удвох. Решта – хто де. Я читав, уже не пам’ятаю що саме. Федір Михайлович лежав, втупившись у протилежний куток сумним поглядом, ніби там висіла ікона Божої матері, і він їй мовчки скаржився на свої прикрощі. Годину тому його, як хлопчиська, шпетили в профкомі. Режим, бачте порушив. Знайома допізна затрималась. Наче ні в кого іншого не затримувались. Та й голова профкому свого часу, уже навіть коли ходив у комсоргах, шмигав у вікно до гуртожитівських дівчат. Муляв Федір Михайлович начальству, бо хоча й був мовчкуватий, але з тих, кого не задобриш і не залякаєш. А тут нагода така. Ото ж і вчепились:
– Вам під шістдесят уже.. Приклад мусите показувати. А ви?
– A що я? Не жива людина, чи що? Десять років стовбичу другим у черзі на квартиру. А ви он уже другу відхопили. Директор третю.
Голова профкому важко засовався в кріслі:
– У мене сім’я. У директора ще більша. А вам для чого квартира? Ви ж, по-моєму, затятий бобиль.
– Через таких, як ви, й бобилюю.
Вгодоване обличчя і рання лисина голови густо побуряковіли:
– От що, Федоре! Ти б не розпускав язика. Дешевше обій­деться.
На тому й розійшлись.
– Плювать би на все це, – закінчив свою розповідь Федір Михайлович, повернувшись до гуртожитку. – Та зло бере. Всяка наволоч об тебе ноги витирає.
...В коридорі зчинився ;валт. У двері дунули ногою і до кімнати ввалився Боря, прозваний за кудли на голові, «Анжелою Девіс». Розмахуючи пляшкою «біоміцину» він горланить:
– Лежиш, філософ! – це до мене. Я тут один читав, то й став «філософом».
Боря бухнув об стіл пляшкою: – А цього Бонапарта, на здачу дали, – махнув книжечкою. – Маршал – і в письменники! Кіно! На! – кинув мені. – Це для тебе. Скоро вже й Володьку будуть давати на здачу. Ха – ха! По тому за пляшку! А томів багато! Назбираю цілу купу – й буду, як і ти, філософом!
В руках у мене «Мала земля». Машинально гортаю. Раптом Боря вихопив книжечку і до Федора:
– Діду, ти ж воював на тій землі. Читай! Згодиться, на! – кинув книжечку Федору. – А я похмеляюсь! Між іншим, чи не випадало й тобі пропустити з генсеком разок-другий? Кажуть, він охочий. Дивись, який пишний! – вказав пальцем на портрета, котрого розглядав Федір. Тут Боря ще раз причастився з горла й від останнього ковтка «біоміцину» вибухнув милосердям:
– Хочеш ідею? З тебе могорич. Біжи за пляшкою, а в тім, – добавив гикаючи, – підкину й так. Напиши своєму комісару. Квартиру нехай дасть. А я підпишу. Чого тобі скніти у цій вонючці серед нас, п’яниць...
Боря нарешті втихомиривсь, захропів.
– A він по ділу варнякав, Федоре Михайловичу.
– Ти про що?
– Про квартиру. Ти б, справді, накатав листа. Нічого ж не втрачаєш.
– Зроду ні в кого не клянчив! – відрізав Федір. – І тут не збираюсь.
Він довго ворочався на ліжкові, мовчав.
Нарешті озвався:
– Воював. Ну, то й що? Кому ми тепер потрібні? Хто поліг, тим спокійніше. Та й писати я не мастак.
Я відклав книжку, підсів до столу:
– Не будь таким упертим. Називай свою частину і командира.
Шрам на його лівій щоці аж ніби потемнішав, подовшав і здався мені ще страшнішим. Видно, сам себе ніяк не міг пересилити Федір, але все таки назвав і частину, й командира.
За якусь чверть години послання було готове. Виглядало воно приблизно так: «Дорогий Леонід Ілліч! Тримаю в руках книгу Ваших спогадів про славний шлях Вісімнадцятої десантної армії, про її бійців та командирів.
Доки й житиму, гордитимуся, що я також один із тих, хто поклявся на Малій землі – «Ні кроку назад!» Був тяжко поранений, але вижив. Повернувся до своєї роти і пройшов увесь довгий і важкий шлях Вісімнадцятої гвардійської армії аж до повного розгрому фашизму.
...Тепер про особисте. Боляче, соромно, але куди подітися. Сталося так, що до цього часу я мешкаю в гуртожитку. Хоча б на старість пожити в тиші та затишку, під своїм дахом над головою, а потім і помирати можна...
Дорогий Леонід Ілліч! Уклінна просьба, до Вас – допоможіть... Гвардії старшина Загону особливого призначення майора Куннікова
Сердюк Федір Михайлович».
Помовчали.
– Ну як, годиться? Федір підвівся і, диво-дивне, зі слізьми на очах потиснув мені руку.
–...Десь так місяців через два викликають знову Федора в профком та ще й терміново, та не в цеховий, а в самісіньке управління. Що вже там відбулося, не знаю. Федір не встиг розповісти. Він увірвався до кімнати якийсь чмаленний: – Пішли! Пішли! – шарпонув мене за плече.
– Куди? – зриваюсь я з ліжка, бо саме відпочивав після нічної.
– Не закудикуй! Квартиру дали! Пішли на оглядини!
Через годину ми розгублено огинались перед одноповерховим, обшарпаним будинком на Фейєрбаха.
– Вам чого, хлопці? – зупинив нас у сутінках просмердюченого під’їзду якийсь дідусь. Запинаючись ледь не на кожному слові, Федір пояснив старому, що йому дали ось таку-то квартиру.
– Квартиру, кажете? Воно конешно, – почухав старий потилицю. – Ходіть сюди, ось.
Майже навпомацки, увесь час натикаючись на щось, просуваємось по довгому, темному коридору. Нарешті дідусь відчинив якісь двері. Ми увійшли слідком.
 – Оце дивіться, – мовив тихо дідусь. – У цьому кутку ми зі старою гніздились. А в тому за фанерною перегородкою - один п’яничка. На тому тижні у сквері, прости Господи, околів, як собака. Вікно, як бачте, одне. За перегородкою було. Ну, ми із старою і прибрали її. І сонечка нам хоч трошки перепадає, та й дихається наче легше.
В кутку біля вікна сиділа на ліжкові худа, аж просвічувалась, бабуся і сумно, приречено хитала сивою голівкою.
– Хочете, ставте перегородку, фанера в коридорі та й живіть собі з Богом, конешно...
Мені забракло повітря. Отямився від гуркоту в коридорі. То Федір виривався на вулицю.
Я радив йому охолонути трохи, а тоді вже до начальства. Не послухав. Видно добряче висповідав там Федір Михайлович усіх і найнижчих, і найвищих, бо від моїх розпитів роздратовано відмахнувся:
– Узнаєш сам!
Пізно увечері до нас увійшло двоє в цивільному:
– Хто тут Сердюк?
– Я.
– Збирайтесь.
Федір, певне, чекав, бо й не роздягався. До гуртожитку він уже не повернувсь. Отримав гвардії старшина Федір Сердюк на старість два довгих роки притулку, якого й ворогові не побажаєш.


Сиро, вітряно. Я ще кілька разів гукнув. Федір навіть не ворухнувсь. Скільки ж це йому зараз? Та мабудь... Бог не люди, здоров’ям, по всьому, не образив. То чого ж бомжує? І що з ним отаким робити? Не кидати ж ось так напризволяще?
Я знову закурив. Федір раптом рвучко підвівся:
– Вештаються тут усякі. Спати не дають... Я мовчки простягнув цигарку. Він нахилився, прикурив від моєї, закашлявся.
– Ну, от що. Я відразу, пізнав тебе, надто добре пам’ятаю.
– Слава Богу! – полегшено зітхнув я. – А тепер, Михайловичу, гайда до мене. Живу сам. Місця – з головою, перекантуєшся. А там видно буде. Федір Михайлович мовчав. Чи не заснув, бува, сидячи? Та ні. Цигарка он мерехтить.
– Чого мовчиш, я від щирого серця, не завадиш. Пішли.
Але Федір почав знову вмощуватись на лавці:
– Насолоджуюсь правами та свободами гарантованими мені за конституцією. Так що, бувай!
«Ого! Він ще й з гумором. Це не так уже й кепсько».
– Пішли! – пристаю знову,
– Не заважай! – буркнув Федір, зручніше вкладаючись.
– Ну, як знаєш! Передумаєш, приходь. Ось моя візитка.
Федір не відповів. Я відчув – не передумає. Останній його притулок не ця лавка, ні. Останній його притулок – відмежованість від усіх нас: і від тих, хто долі нівечить, і від тих, хто жаліє.
Підійшов трамвай. «Бувай, Михайличу!»