Смерть лаврентiя павловича

Степанида Павлівна причинила за собою важкі дубові двері, сіпнула шнурочок вимикача. Море світла залило простору прихожу. Все горить, все блищить, все переливається. Позіхнула, задумалась на хвилинку. Зняла норкове манто, присіла на турецький стільчик, смикнула ланцюжок на вузенькому чобітку. – Лав-рі-н! – гукнула, знімаючи чобіток. Годинник у вітальні пробив дев'яту. «Заснув, бідолаха, не діждався. Мамочки своєї не діждався», – зітхнула. Незвична тиша. Рвучко підхопилась, підбігла до дверей кімнати Лавріна, прислухалась. Обережно відхилила двері. З кімнати війнуло холодом. – Балкон! – скрикнула. – Боже мій!
Не тямлячи себе, вискочила на балкон, глянула вниз. Там, на припорошеному снігом асфальті, виділялась чорна пляма. Коли, як добігла Степанида Павлівна, як підхопила свого дорогого Лавріна на руки й, плачучи, вибігла на третій поверх, вона не пам'ятала. Обережно поклавши свою ношу на диван, схилилась: – Лаврюшо! Яке горе! Коли б ти слухався мене, негідник... Тепер... Я не переживу цього, не переживу, – бідкалась. – Не покидай мене! – прохала, обливаючись слізьми. Волохатий величезний кіт, охрещений господинею на честь безневинно убієнного, за її твердим переконанням, Лаврентія Павловича Берія, конвульсивно здригнувся. Обличчя Степаниди Павлівни витяглось. – Я зараз, зараз! Я врятую тебе! Мамочка все, все зробить для тебе.
Завертівся диск телефону. – Ілля Миколайович? – твердо мовила. – Добре, що ти на місці. У мене горе, таке горе. Лаврентій випав. Куди, куди! З балкона випав, – зціпила нетерпляче зуби.
Ілля Миколайович, головний хірург міської лікарні, відпочивав саме після операції. Він все зрозумів. Тай як було не зрозуміти. Адже цей, відгодований, хижий, як і його хазяйка, котяра, лікувався в нього не перший рік. «Щоб ти здох!» – подумалось якось. Набридли оті безкінечні аналізи, рентгени. А тепер знову. Але ні, зараз не ті часи.
– Заведи краще мужика добрячого! – почула у відповідь, жбурнула трубку.
– Гнида! Мерзотник! – процідила. – Я ж тобі, – але раптом осіклась, притихла. «Пізно вже. Хто я тепер? Ще вчора я б перетерла тебе в порох. Все кланявся: Степанида Павлівна, Степанида Павлівна! А сьогодні... Всі ви такі, падлюки!»
І знову крутиться диск телефону: – Володя? Слухай, Вовчику, – скиглить лисичкою. – У мене горе. Яке? Не питай. Травмувався... Хто-хто! – обірвала нетерпляче. – Лаврентій, хто ж іще. Нещасний. Слухай, заскоч до мене. Зараз. В лікарню, тут близенько, в студентську. Бо тут у нас негідники одні... Зараз.
Володя, шофер секретаря паткому СМУ, возився з нею, як дурень зі ступою. Куди тільки тій заманеться. По лікарях і по знахарях. З котярою отим. І в дощ, і в сніг.
Їздочились часто по району. Перед святами, особливо. Сяде, було, Степанида поряд, надметься, повіки опустить, дрімає ніби, сопе тільки. Розплющить, погляне у вікно, знову заплющить. Наче й бачить нічого не хоче. Але не дарма називали її «потрошителем» у районі. Коли вже зупиниться десь – душу вимотає. То не там, то не ту агітацію почепили, то невчасно зняли. Побачить позеленіє, очі витріщить, аж затруситься вся. От-от лусне від злості.
– Так-так, і ти не можеш, значить, – тихо мовила. – Нахаба! Сміливі дуже стали, як я... Куди пішла? – перепитала. Гудки. Чого-чого, а такого... Світ перевернувся. – Сволота! – лементувала вона, бігаючи по кімнаті. Нарешті сіла на дивані поряд з котом, обхопила голову руками: – Кінець. Світові кінець, – похитала головою. – Горе моє... – повернулась до кота. – Лаврюша! Чого тобі, рідненький? – схилилась. – Рибки? Рибки, га? – прожогом кинулась на кухню, вернулась з відкритою бляшанкою. – Ось, ось. Це рибка, омульок, ти ж любиш його. З самого Парижу. Їж, золотко, – примовляла, тиснучи золоту ложечку в перекошений котячий рот. Але Лаврінові було вже не до рибки. – Кріпись, кріпись, моя лапочка, – благала вона, умощуючись рядом.
... Тяжке напівзабуття поглинуло її всю і відразу.
– Брязь, брязь, дзень, дзень! – чи то здається, чи може капає вода десь, але не сила ворухнутися, гуде в голові, все тіло, ніби чавуном налите. – Дзень, дзень! – це вже не вода, ні, металевий звук. Де вона чула його? А-а-а! – жахається. Всього кілька років тому. Теплий весняний день. Черговий ідеологічний захід. Чи залік, чи читання якесь... Скільки всякої мішури, згадай тепер. Ленінський залік, здається. Ряди петеушників, сонних, лінивих темніють в залі. Сюди, в будинок культури, їх пригнали після дзвінка з райкому. Інакше кому збреде в голову паритись у задушливому залі, коли весна надворі? І ось чи з нудьги, чи спросоння, хтось випустив номерок і той брязнув на паркет. В іншому місці – ще один. Можливо й випадково. А потім! Почалось! Ще й ще! Це вже не випадково. Через мить брязкіт сотень номерків. Справа, зліва... Боже мій! Який жах! До фені їм ті читання! Як розболілась тоді голова. Відтоді немає спокою, й зараз розривається на шматки.
Степанида Павлівна спробувала ворухнутись. Руки й ноги, наче не її, деревяні. – Лаврюшо! – простогнала. Аж раптом: – Заїлись! – чується громовий голос. – Мишей не ловите! – майнуло знайоме обличчя, вусики, пенсне. – Боже мій! Це ж Лаврентій Павлович! Де це я? Літо... Жара... А вона в панбархатному платті. – Та це ж Париж! – радіє здогадці. Музей Ілліча в передмісті. Широко розчинені двері так і манять, так і тягнуть. Але що це? Хоче Степанида Павлівна переступити поріг, та не може, ні з місця. – Ха-ха! – чується з відкритих дверей. І Брязкіт: брязь, брязь, брязь! – Знову ці прокляті номерки! Господи, за що мені такі муки? ридає Степанида Павлівна. – Ха-ха! – регіт пронизує тисячами голок все її тіло... Блиснули скельця... З грудей вирвався приглушений зойк... І все стихло.

– Кину ключі гадині отій, – злиться Глаша. – З мене досить. Годиш, годиш, а яка шана?
 Це Глаша так про господиню свою Степаниду Павлівну, підіймаючись ранком по сходах.
... Колись, років тридцять тому, жили вони в одній кімнаті й були просто Глаша й Стеша. Дружили? Ні, цього не скажеш. Якось так сталось, що Стеша більше командувала, а Глаша все на побігеньках. Так до цього часу, але тепер уже у Степаниди, світ Павлівни, так Глашею й зосталась. Пройшли роки. Служила Глаша вірою й правдою, вгадувала примхи, прислужувалась. Бувало вони й сперечались, гризлись навіть. Обидві відчували, одначе, що звичайне людське життя пройшло десь мимо, назавжди й ніколи вже не повернеться. Розуміння цього,мабуть, їх і мирило.
– Котяру отого мий, годуй... Тьфу! Досить! – розпікала себе Глаша. Але твердо знала не кине, нікуди не піде. Ось і двері. – Ой лишенько! – зойкнула. – Двері не замкнені! – Боязко переступила поріг, прислухалась. І люстра горить у прихожій... – Степанида Павлівна!
Оглядаючись на всі боки, навшпиньки пройшла у вітальню. Широко розкинувши руки, Степанида лежала на дивані, біля неї кіт. – Рятуйте! – в нестямі скрикнула Глаша, глянувши в мертві очі господині, і впала на підлогу...
...Старий цвинтар, що опинився тепер майже в самому центрі міста, давно закритий. Для простого смертного.. А для грошовитого якогось, чи можновладця, для тих скрізь двері відчинені, хоч у рай, хоч у пекло.
Гробовщики постарались: величезну купу різного мотлоху, сміття, що роками смерділо коло самих воріт, розгребли, підрівняли маєш містечко для вибраних. Знайшовся притулок і для Степаниди Павлівни.
... А Лаврентій? Ще позавчора Глаша гидливо взяла його за хвоста, всунула в наволочку. Підійшла до сміттєпроводу, підняла кришку...
– Прости мою душу грішну!-перехрестилась.-Обох здихалась.