Дзвiн

В затінку, під могутнім платаном, сидить солдат. Присів відпочити. Очі заплющені, чи дрімає під шелест листя, чи задумався може. На колінах лист. Прочитав щойно.
– Крисін, ти чого розсівся? Узріє Козел, він з тебе шкуру здере.
– Не Козел, а Козьол, – відповів спокійно Крисін. – Це перше. А по-друге йди ти, Йване, к манахам. Не заважай, я слухаю. Чуєш?
– Бом! – чується дзвін.
 Підіймаю голову: золоті бані собору сліплять очі.
Сідаю поруч з Крисіним, мовчу. – Мати зараз десь там на покосі...На дорогу, певне, поглядає. Мене жде. Батько косу мантачить. Далеко-далеко, а мені аж сюди чути.
– Бом!
Крисін розплющує очі, підіймає листа. – Батько на ведмедя ходив. З дядьком Єгором. Теж Крисін. У нас велике село, верст на десять понад річкою простяглося. Пів-села Крисіни. І село Крисіно. А я тут.
Перегорнувши лист наврпіл, солдат ховає його. – Перед сном почитаю. Дістає папір, крутить самокрутку. Виходить щось на дишло схоже. Прикурив, примружив очі.
...Про Крисіна та його самокрутку, ходили легенди. Сидить якось Крисін, смокче свою цигарку. Дим стовпом. А тут: – Ого! Товаришу солдат! – над самим вухом. – Ото цигарка!
Крисін глядь – перед ним командир дивізії. Підхопився, поїдає очима начальство: – Колхозная, товаришу генерал!
– А я от кинув. Всю війну смалив, – посміхнувся. – Та ти сідай, кури. Генерал дістає золоту коробочку для цигарок, бере тоненьку, схожу на цигарку, цукерку. зламавши навпіл, посміхається. Посміхається й Крисін. Так і стоять один перед одним. Невисокий, натоптуватий генерал, жуючи свою цукерку, й солдат, чимось схожий на генерала: кремезний, низенький, стрижений під нулівку, як і генерал. Лише молодший на кілька десятків років. – Молодець! – оцінив нарешті генерал, хлопаючи солдата по плечу. – Молодець, солдат!
– Стараюсь, товаришу генерал! – і взяв під козирок. Генерал повернувся й пішов, кульгаючи на ліву ногу.
...– Оженимо тебе, – пишуть. – Там Катя, дядька Єгора меншенька, підросла вже і така краля стала, що я тобі дам...
– Крисін! Де ти там застряв? – чується зверху.
– Про вовка помовка, – моргнув мені Крисін. Це Козел. Він виглядає з вікна четвертого поверху, позіхає. На грудях поблискує медаль. Крисін підводиться. Але Козел уже заховався. – А пам'ятаєш? – питає Крисін.
Я здогадувався, на що натякав товариш. Два роки тому пішли ми з Крисіним провіряти пости. Козел тоді ще рядовим був. Все терся коло старшини, в начальство пнувся. Підходим, відчиняєм двері, де мав стояти Козел. Ідем довгим коридором, але окрику часового не чути. Насторожуємось, побоюючись виглянути з-за рогу. Але служба є служба. Виглядаєм. В одному кутку сидить, скірчившись, Козел, рушниця ж його зовсім в іншому. Переглянулись: що маєм робити? – Тс-с! – шепоче Крисін. – Провчимо зануду!
Я киваю, беручи про всяк випадок Козла на мушку. Через мить його рушниця була в наших руках. – Заховаєм, – шепоче Крисін. Рушницю приткнули в одну з численних ніш. Я, було, заходився будити, та де там! Наче вбитий. – Ось я! – Крисін з усього маху вліпив добрячого ляпаса.
– Ага, чого, що? – лепече Козел, витріщивши заспані баньки.
– Рушниця де? – запитую суворо.
 Козел продирає очі, оглядається: – Украли, гади! – очумався нарешті. – Сволота! – і поніс, і поніс.
 За сон на посту ми мали зняти вартового й здати коменданту. Мали... але слабість наша, матінка. Пожаліли.
– Пішли, Крисін, – і вже від самого виходу я крикнув. – Рушниця в третій ніші. Забирай. Живи! – зачинив за собою двері.
 А тепер в сержантах ходить. І не Козьол, а Козел. На «о» з наголосом. Вислужився. Але Крисін при нагоді наголос отой опускає геть, і прізвище сержанта виступає з усім своїм блиском та ароматом.
– Крисін! – лунає зверху. Це знову Козел. На підвіконні мішок... – Лови! – штовхає мішок, і той летить, перекидаючись у повітрі, нарешті важко гупає на землю. Крисін мовчки підходить до мішка, задирає голову. Козел, спершись на підвіконня, гордо позирає зверху. – Відтягни туди в куток, на дров'яний склад. Знаєш, де мотлох різний палять, креміруй його там.
– Що? – перепитує Крисін. – Зробити що?
– Он Степаненко підкаже що. Можливо й допоможе.
Наказати мені Козел не міг: не його парафія. От він не то просить, не то спонукає. – А що тут? – мацає мішок Крисін.
– А... там. Сміття різне.
Мені цікаво, що там за сміття, що його в стройовій частині хоч возом вивозь. Беру мішок за гузирі. Разом з Крисіним тягнемо на дров'яний склад. Колоди завозили сюди влітку, потім ми пиляли їх, кололи. Дров було завжди доволі, але холод у казармі стояв собачий: грубки були малі, тонкостінні, хутко видихались. Увечорі – вуха горять. А за ніч вичахне крига у відрі плаває. Так ми й мерзли, служили й мерзли. Щоб служба медом не здавалась.
В кутку на складі – попелище. І де! За високим цегляним парканом, всього в десяти кроках Державний оперний театр. Через площу, далі трохи, підпирає небо гостроверхий, тришпильовий собор. До якого Бога він пнеться, хто його знає, але не до нашого, це факт. Ні до чого тут наш Бог, як і ми самі. От і коптимо тут небо.
Біля попелища колода. Вичовгана солдатськими штаньми, аж блищить. Вмощуюсь, кидаю швидкий погляд на собор. Чого він притих? Чого чекає? Адже о цій порі він завжди дзвонить. Його могутній голос розлягається на всю околицю. А зараз мовчить.
Крисін присів поряд, дістає з кишені армійську газету, розглядає. Заголовки кричать про наші успіхи в бойовій та політичній підготовці, іншу всяку нісенітницю. Когось врятували ми на пожежі, десь допомогли селянам зібрати сіно... А населення! Яке воно вдячне нам за це!
– Єрунда! Ну, їх всіх к манахам! – підсумовує Крисін, відриваючи чималий шматок для самокрутки. – Вставку хоча б лишили чистою. Папір добрячий, хоч цигарку скрутити, хоч в нужник.
Я розв'язую мішок, засовую руку. – Та витруси весь отой мотлох, швидше спалим, щоб і гадки не було.
– Чекай, чекай, – зупиняю я. Але Крисіна не втримати. Він хапає мішок, сиплються старі газети, журнали, якісь бланки... Ціла купа. – Покури, подрімай. Не спіши, – пропоную я.
У Крисіна в руках коробка сірників. – Ось я їх! – і через мить купа запалала. – Тепер сиди, воруши кийком, кури та попльовуй собі на здоров'я. Я мовчки дивлюсь у вогонь. Це я любив ще змалечку. Бувало, встану вдосвіта, примощусь коло печі й дивлюсь. Мати підкидає солому. В печі темнішає, заволікається димом, та раптом вогненні язики прориваються на верх пух! – і яскраве полум'я охоплює піч.
– Отак назбираєш сушняку, шишок там різних, – смокчучи цигарку, мовив Крисін. – Розведеш кострище – небу жарко! А тут, враз пихнуло й смердить тільки. Он, бачиш, «Більшовик», у вогні не горить навіть. А «Правда», глянь, так та відразу почорніла.
– Та тут, навіть, «Скінтейя», – дивуюсь я. – Ця як тут опинилась? Партійна їхня, головна сама, що не є.
– А це що за оказія? В попелі стовпчик набраний з якихось бланків, туго перев'язаний шпагатом.
– Горни сюди, може цікаве щось, – підхоплююсь я.
Стовпчик біля наших ніг. Крисін розриває тліючий шпагат. Бланки розсипаються. Дивно, це солдатські книжки. Їх вручали молодим солдатам після призиву, а потім, після закінчення строку служби, мали обміняти на військові квитки. Але... Зараз лежать вони обгорілі, від жару пожолоблені, димляться. Ми переглянулись: все зрозуміло. Сумно дивимось на недогарки. Крисін відкладає свою «колхозную» вбік, нахиляється, обережно піднімає один з документів. Обкладинки його обгоріли, листочки запеклися від жару. Крисін нишпорить по кишенях, дістає ножика, акуратно запускає лезо в середину книжечки, десь коло самих скріпок. Листочки неохоче розгортаються, склеєні якоюсь бурою фарбою. Фото обвуглилось, впізнати власника неможливо. рін, – читає Крисін, – Мик...
– Микола Горін, – здогадуюсь я вголос. Крисін здивовано глянув на мене. – Ти що, Горіна не знаєш?
– Не пригадую щось, – тихо обізвався Крисін.
– Здоровий хлопець такий був. Як його не знати. Після обіду підходить, було, до віконця, просуває голову й волає: – Булдигін, негідник такий, мать твою! Що там у тебе лишилось?
– Перловка! – кричить завжди замурзаний, заспаний Булдигін.
– Так давай її сюди!
Булдигін подає бачок на добрий десяток ротів. Горін тут же всідається й молотить.
– Не пам'ятаю, – крутить головою Крисін. Потім відкладає недогарок, бере цигарку, глибоко затягується. Ми всі недавно звідти. Ще свіжі наші спогади. Підіймаю одну з книжечок, котра ще держиться купи. Фото на диво вціліло, лиш почорніло трохи.
– Глянь, який хлопець!
Крисін повертає голову, боязко щулиться: – Зовсім ще дитина. А ім'я?
– Вигоріло начисто. Немає імені.
– Ніхто й не згадає бідолаху...
– Так таки й ніхто, – заперечую я. А мати? Коли серце не вискочило в неї з грудей.
– І прокляне, – добавляє Крисін, беручись за свою «колхозную».
– Кого? – запитую я.
Крисін довго мовчить, а потім: – Не нас з тобою. Ми самі ледве ноги винесли звідти. А от вони... досить з мене! Кинь у вогонь, хай догорає к манахам.
Я згрібаю недогарки до купи, розглядаю по одному. На мене дивляться незнайомі обличчя моїх ровесників. Дивляться з докором, чи може мені так здається. Живі завжди винні в чомусь перед мертвими. Кинути книжки в огонь, креміровать, як наказав Козел, духу не вистачає. Раптом майнуло знайоме обличчя. Обвуглене, потріскалось, але пізнати можна. – Кадиров, – читаю. Цей узбек запам'ятався мені неймовірною, дикою силою. Гирі, було, як ухопить коли в руки, то неначе тенісними м'ячиками бавиться. Дитя Аралу. Якийсь листочок вислизнув з книжечки. Фото, – здригнувся я. Гарненьке дівча, ледь схиливши голову, посміхається. – Цікаво, скільки їй? – роздумую я в голос, вдивляючись в трохи розкосі очі.
Крисін якось розгублено дивиться на фото. – Хто зна, – говорить тихо, беручи фото своїми цупкими пальцями.
– З книжки Кадирова випало.
– Кадирова? – дивується Крисін, не вірячи мабуть, що в такого бамбули, як його прозивали солдати, може бути така гарна дівчина. – Років з двадцять може й набереться. Хто їх там в Азії знає.
– А може й менше.
– І вже вдова, – хитнув головою Крисін. – Вдова...
– Ось вони! – це Козел. Вирішив провірити, як кремація проходить. – Картинки розглядають. Що за краля? Дай і я гляну.
Крисін мовчки ховає фото.
– Гвардійці! – наче грім гуркоче над нашими головами. Ми підхоплюємось. Перед нами капітан Друганов, високий, вже немолодий чоловік, фронтовик. Дослужує. Це його улюблена форма звертання. – Що ви тут... вашу так! – без лайки капітан не міг.
– Товаришу капітан! – виструнчився Козел. – Я послав Крисіна кремувати різний мотлох. Цілий мішок зі строєвої частини. Так вони з Степаненком розпатякують тут.
– Про що? – жмурить у посмішці той сірі очі. – Що у вас тут розкидано? Сержант Козел, підійміть і подайте сюди.
Козел неохоче нахиляється й подає кілька недопалків. – Що це? – запитує капітан, дістаючи окуляри. Ми мовчимо.
– А-а-а! – зойком вирвалось з його грудей. – Це звідти... – хмуриться. – Мотлох, кажеш? – повертає свою масивну голову до сержанта. Той злякано виструнчивсь. – Бач, нарядився, – процідив, оглянувши сержанта з голови до ніг. – Мотлох... Кругом марш!
Капітан присів на колоду, бере один з документів, довго розглядає. – Сибіряк... – мовив тихо. – Земляк, – знявши кашкета, капітан дістає хусточку, витирає спітніле обличчя. – Колись нас зустрічали там з квітами. Тепер полюють наче звірів... щось не те тут... не те.
Чути, як за високим муром цокотять по асфальту каблучки. Проходить гурт дітвори. Мабуть строєм, розмірені кроки й пісня: «Три танкіста», повторяють, решта незрозуміло. Нашої співають.
– Бом! – гуде дзвін.
– Скільки їх? – підводить вологі очі капітан.
– Тут десятків зо три, товаришу капітан. Троє наших.
– Троє наших... і наші тут... троє, – повторив. – Всі вони наші, всі. І після паузи: – Синки...
– Проклянуть нас, товаришу капітан. За все оце.
Я остовпів. Отаке бовкнуть, і кому, фронтовику,командиру роти. Капітан повернув голову й довго дивився солдату в очі.
– Ну, добре. Кінчайте з цим ділом. Швидше кінчайте.
Капітан Друганов різко підвівся, насупив картуза й пішов.
– Бом! Бом! Бом! – гуде дзвін.