Гроб з музикою

Весна. Як кажуть старі люди, ще одна зима з плеч. Ожива природа, а з нею й надія.
Брязнула клямка, відхилилась трохи хвірточка - дід Яків вийшов. В старій, потертій вушанці, в стоптаних валянках. Дід вздовж вулиці оглядається.
– Якове! Агов, іди сюди.
 Трохи нижче, дворів через два, діди сидять, на сонці гріються. Такі, як і він. Хто жвавіший, хто кволіший, але загалом, уже туди, в землю дивляться.
– Рада тут у нас, а кворуму катма.
«А ну вас, – подумав старий, – і так тошно. Постояв. – А може в останнє». – Підняв комір. Чомусь незатишно стало. Підходить. – Сідай ось тут, коло мене, – вказує місце на колодах Семен, господар двору. Вже п'ять років, як завіз, будуватися чоловік збирався. Та, як кажуть, людина повертається, а Бог відвертається. Захирів, пожовк, аж зісохся весь. Яка вже тут будова. Вона й здорового в могилу зведе, а тут... Про інше думати треба.
Яків всідається: – То яка ж повістка на сьогодні? цікавиться байдуже.
– Різне, – Семен у відповідь. – На злобу, так би мовити. Про нестатки та хвороби, в основному. А зараз весела розминка, ото як від мікрофона ніби. Давай, Пилип.
Пилип, невеличкий жвавий дідок, в минулому відомий у місті лікар, повів бровою: – Будьонного запитали якось, чи подобається вам Бабель? Той хвацько підкрутив вуса: – Дивлячись яка бабель... А от іще. Це вже по твоїй лінії. Ти в нас у професорах ходив, – кивнув на дідка з бородою всесоюзного старости. На зборах студент вигукнув: «Що за бардак?» Студенти такий народ, то вигукують, а то буває, ще й голодують. Старий професор йому у відповідь: «Юначе! В бардаках порядок був!»
– А я на колгоспну тематику, можна? – і Якова охота розібрала.
– Давай! Плюралізм так плюралізм, – заохочує дідок з борідкою старости.
– Збори загальні в колгоспі, – почав Яків, що за своє довге життя всього покуштував, тюрми, і суми, і головування в колгоспі. Партія всюди кидала. Двоє питань на повістці: перше, ремонт конюшні, друге, будівництво комунізму. Голова й каже: «Дощок немає, переходим до побудови комунізму...
– Правда твоя, Якове, до Різдва, дивись, впораємось. добавив Семен похмуро.
– Пішов я вчора до дочки, – веде далі Яків. – Поряд тут, он в тих домах. Заходжу у двір, а там похорони. Розпитавсь, чоловік знайомий виявився. Товариш давній. Колись з ним ще тракторний будували. Комсомолія! Ударники! Стою я, мало не плачу. «І ти, Гнате, – думаю. – А молодший за мене – й на тобі». Самотньо жив, правда, а самота хоч кого в могилу зведе. Зібрались одні старики. Молодим, тим, бач, ніколи. Все спішать кудись. А куди, питається? Ми також спішили...
– Доспішилися, – кивнув головою Семен.
– Дивлюсь, швиденько так труну в автобус упхнули, самі по кутках всідаються. Сяду, думаю, і я. Разом же колись до дівчат у соцмістечку у вікна лазили. Їдемо мовчки. Бабусі собі тихо перемовляються. Звісно, про що. Й покійник між нами, в труні, як і належить покійнику. Думки мені в голову дурні якісь лізуть. Труна завелика здається, незграбна якась, не по росту вся. Кришки чомусь не бачу. Без кришки, як же це воно? Скоро й приїхали. Й трунарі стрічають, як і належить. Хтось сплакнув, не без того, родичі може якісь, чи що. Хтось слово сказав, останнє тобто. Не пам'ятаю вже й про що, під ніс промимрив. Трунарі, четверо бугаїв таких здоровенних, вхопили труну, що там з того Гната лишилось, і до ями. Підійшов і я. Дивлюсь, яма якась дивна, вузенька, не могила, а щілина якась, ніби, як ото колись від бомб ховались. Тут мені ще дурню старому не стукнуло. А далі так краще б мені не казати, а вам не чути.
Замовк старий Яків. Пошарпав у кишені, намацав коробок з-під сірників, витрусив на долоню коротенький недокурок, запалив – То що ж там скоїлось? Встав твій Гнат, чи що?
– Та краще був би встав. Я ж думав, заб'ють, як належить, труну й далі все за християнським звичаєм. Ет ні! Підхопили бідного Гната по-під руки, накинули на голову целофановий мішок. Вправно так хлопці діють, мить – весь там, лишок під ноги підвернули. Отут народ не витримав, хто куди. Я відвернувся, не виніс наруги такої над християнином. Чую, вже лопатами гребуть. Як опускали нічого не бачив. Загребли. Я підійшов, постояв хвилину. «Спи, Гнате, – думаю, – пухом земля тобі сердешному. Коли пухом тільки...»
Їдемо назад. Мовчимо. Гроб у проході між нами, на вибоїнах підскакує, гримить на весь автобус, ніби барабан. Отаке то! Гроб з музикою...
Закінчив Яків свою сумну розповідь. – Що тут казать, – озвався дідок з бородою старости. – Казать та нічого...
– Дожились, – видихнув оповідач і виплюнув давно згаслий недокурок. Передихнувши трохи, продовжив: – Зараз всі щось міняють, бо гроші чисто тобі труха. Всьому своя кумерція, тут кумекать треба. У мене міняти гаразд нічого. Правда, є стара піаніна, «Беккер» якийсь, зносу їм таким немає, кажуть. То чи не обміняє хто оту піаніну... на гроб? Так не хочеться в сиру землю голим лягати, – веде далі Яків. – Ну нехай не гроб, дошку може хоч яку дадуть. Піаніна справна, сама, буває, гуде на погоду, ніжно так гуде, й віддавати жаль. А куди діватись? Отака тобі музика...