Яшка-дурачок

В Києві я буваю досить часто. Але все справи та справи, вгору буває глянути ніколи. Коли ж випаде вільна година, неодмінно вирвусь, обійду святі місця його. Постою трохи біля Софії, пам'ятник Богдану обійду. Ото мудрий чоловік був, та й на славу України працював багато! Але чи гадав він, куди й до чого доведе оте «навіки разом». Боронь Боже! Мабуть і в страшному сні не снилось йому таке.
Стою на площі перед Верховною Радою. Тихо. Біліють колони парадного входу, майорить національний прапор.
– Пане Йване! – чую раптом. Здивовано оглядаюсь. На лавочці неподалік незнайомець. – Іди сюди! Не признав, чи що?
 Хто б це міг бути? Чоловік десь моїх літ, у заморському синьому комбінезоні, модна полосата сорочка, кепі з гаптованим орлом.
– Яшка я. Дурачок, земляк твій.
 Здивуванню моєму не було меж. Невже Яшка? Як він сюди потрапив?
...Я добре знав цього чоловіка. Пам'ятаю й батька його, Дмитра Денисовича. Жив він колись у ярку, котрий ще й зараз Денисовим зветься. Трудяга був. Ставок його рибою так і кишів, водяний млин, крупорушку мав. Але то було колись. Я ж пам'ятав його перед самою війною голим та голодним дурачком. Як порушили ото його дворище, то він ніби звихнувся трохи. Всі змирились, а він ні. Не такий це був чоловік, лишився на місці, напнув сяку-таку халабуду. «Тут, каже, родився, тут і помирати буду».
Пройшов рік, може й два, хто знає. Забрів Дмитро якось до села. Селом називали рядок підсліпуватих хат, стягнутих з ярків та перелісків. Тут і колбуд збудували. З лози сплели щось таке, на кендюх схоже, дірки сяк-так глиною замазали і маєш осередок культури. А що? Веселись душа, хоч голодна й без гроша. Веселяться, вистави ставлять. От уже де глитаям дісталось! «Чуєш сурми...» співають, танцюють та приказують. Сюди й нагодився Дмитро. Дуже вже чоловік цікавий був, яке те нове життя, хоч краєм ока поглянути захотілось. Може й справді зажили там, як у Бога за пазухою? Став та й стоїть коло дверей. Оговтався трохи, до Косого Мишка, завколбуду тодішнього, підходить.
– А що воно оте значить? – на гасло, що на стіні, вказує.
– Оте, – повернув кирпатого носа Косий. – Читай!
– Та читаю от, – почухав за вухом Дмитро. – Пролетарі всіх країв... – зам'явся. – Що?
– Злучайтеся! – не моргнувши оком, добавив завколбуду.
– Гм... дивується гість, – злучайтеся... Раніше худобу, поки була в кого, злучали, а тепер що, вже й пролетарів водять на злучку, чи як?
 – Гасло таке є, дурна твоя голова! Злучаться, значить, проти світової контри щоб. Козі й тій ясно, – насупився.
– Так то ж козі... А ото хто ж такий буде? – ткнув пальцем на портрета, що темнів на стіні. – Отой, що заріс весь, ніби з лісу вискочив?
– Карло Марлович, – задрав кирпу Косий. – Вождь всього люду незаможного, міського й сільського пролетаря.
– Фю-ю! – присвиснув Дмитро. – Куди ж веде той вождь люд незаможний?
– Звісно, куди, – підвів пальця Косий. – До щасливого майбуття.
– О-о-о! А чи там людям хоч по шматку хліба дістанеться?
– Так, – ствердив Косий, – і не тільки хліба. Всього буде. Їж не хочу, – облизнувся. – Захочеш птичого молока, тобі його відразу принесуть. Всі там ходять раді такі, пісень співають, усміхаються й щасливі.
– Тю! Чи не хильнули часом від щастя?
– Ти що? – надувся Косий. – Хильнули...
– Мовчу, мовчу, – вибачається гість. – Чи ж скоро таке настане?
– Про це товариш Марло не сказав, але думаю, що вже незабаром. Ось тільки контру світову за горло візьмем, оглянутись не встигнеш, як уже й там.
 Тут раптом музика врізала: обідрана гармошка, балалайка й бубон. Пилюка стовпом з-під брудних босих ніг. Горбата Мотря, прибиральниця й учасник драмгуртка, виходить з цебром у руках, ставить його в колі танцюючих, підтикає спідницю і вмочає у воду деркача. Бризки летять на всі боки: Мотря кропить полупану долівку. Ніхто не звертає уваги, веселяться. Гармоніст аж упрів:
Ой, спасибі Іллічу, що я хліба не печу.
Треба з Сталіним поговорить,
щоб і борщу не варить! –
приказує хтось у подраних рядняних штанях.
Дмитро сумно дивиться на розваги люду незаможного, а потім до Косого, котрий несамовито плескав у долоні:
– А мені, як, можна?
– А чого ж, – гикнув у відповідь той. – Давай! Приобщайся до нового життя незаможного.
 Дмитро нахилився, підсукав свої латані-перелатані штани аж до колін, потім несміло, трохи боком, схиливши набік голову, і пішов. Коло, потім друге. – Ех! – навприсідки, навприсідки, викидаючи брудні ноги. – Ех! Ехе-хех!
Балалайка та бубон піддають жару. А Дмитро відразу:

                – Ох, охо-хох! У колгоспі півень здох!
                Понесли його хоронить, а він просить закурить...

Присутні по-гусячому тягнуть шиї, підходять ближче, заохочують. А Дмитро й справді розійшовся: мокра глина летить шматками з-під його репаних ніг:
      Доки не було совєта, не видала жопа свєта.
      А як став сєльсовєт, увідала жопа свєт!
Повернувшись спиною до вождів, що висіли на стіні, сіпнув догори латку на своїх подраних штанях. Блиснуло грішне мужицьке тіло:

             – Ех! Не відала жопа свєта!

 Потім спиною до гурту: – А як став сєльсовет... – шарпнув догори латку.
Присутні зовсім розгубились, чи сміятися тут, чи плакати треба. Сміх і гріх, як кажуть.
За цю, чи якусь іншу провину, замели Дмитра. Яшко, син його, був тоді ще малий, виріс по патронатах, як тоді говорили. В наших краях він появився вже після смерті вождя. Зліпив на місці порушеного колись батьківського дворища халупу. В тому ж таки безлюдному ярку, де й вдень ходити лячно, а що вже в ніч... Як він там жив, що їв – ніхто того не знав. Та якось натрапив на його помешкання сам Дериземля. Дивне таке прізвище носив наш голова. Як причепиться, було, до кого ні відмолишся, ні відхрестишся. Обходили його десятою дорогою, хай ти сказишся.
– Що ти собі думаєш? – сікається він до Якова.
– А що? – не розуміє той.
– На роботу чого не ходиш?
– Дик, – почав, було, Яків нечуваним у наших краях словом. – Дик я ж не колгоспний...
– Бери вила і ямлуй. Дик... мені тут знайшовся, – передражнив. – Завтра щоб був у бригаді, чуєш?
– А з платнею, що буде, як воно тут у вас? – боязко поцікавився Яків.
– Ти давай ямлуй! – обірвав його голова. – Ще й не робив, а вже... Там видно буде!
– Е ні! Я хочу, щоб зараз видно було. На що мені колись. Колись, то поганий чоловік.
– Багато дуже хочеш. Або йдеш, або розвалю твій курник. Кролів тут нарозводив! Умник мені знайшовся!
– Дик державі ж польза, – виправдовується Яків.
– Державі? – вибухнув Дериземля. – Я тут для тебе держава. Чув, халамиднику, чи ні? Дурня з себе корчиш!
 Так розповідав Яшка селянам. Та все про свій ярок розмови заводив, чудні якісь. Ніби ярок йому уже належить. Ніби сам Хрущов дозволив. А ще говорив, переповідали селяни, оглядаючись, що землю колгоспну ось-ось ділити будуть. Отаке придумав! Не для того її відбирали. – Як і батько, хитали головами. – Дурень думкою тішиться.
Відтоді почали обходити Якова. Мислимо! Ще Дериземля прочує. Й так життя немає. І не стало життя Якову, ні кроликам бур'яну на межі десь вкосити, ні тобі обжитись хоч трохи. Скрізь Дериземля. Й пішов Яків світ за очі. Проказували, що бачили його на шахтах аж у Донбасі, а хто ніби він колодязі копає у далеких хуторах. Хто його знає. Адже силою Бог чоловіка не обідив, а здоровий мужицький глузд та роботящі руки скрізь потрібні. Сміялися ще, ніби грошей купу має, а живе старцем. Одначе ярка свого Яків не забував. Навідувався хоч в рядигоди: то могилку підправить, то деревце посадить. І знову в мандри.
Я майже не знав його. Та, як кажуть, нещастя помогло. Любив я дуже мотоцикли. На Великдень якось загудів я зі свого мотоцикла. Сиджу в калюжі, обома руками за ногу тримаюсь. Гульк-Яшка кудись бреде. До мене підходить:
– Христос воскрес!
– Здоров! – відповідаю. Хоч би, думаю, чоловік якийсь путній ішов, а то дурачок. І навіщо він мені здався? А Яків уже схилився наді мною: – Що з тобою, комсомолія?
– Ногу зламав, не бачиш хіба?,
– Та невже!
 Опускаю руки. Передок лівої ноги гойдається, наче маятник. Чується скрегіт зламаних кісток.
– Еге! Кепські твої справи, – підняв заклопотано брови. – Втелющело ж тебе! Але не журись. Я надам тобі першу санітарну допомогу.
 Я недовірливо підвів очі.
– Дивись, – Яків відігнув лацкан сіряка. Блиснув ромбик «Готовий до санітарної оборони». Були колись такі. – Бачив?
 Я мовчу. Яків відшукав десь на узбіччі кілька прутиків, приладнав до моєї нещасної ноги, дістав з кишені мотузочок і все це зв'язав: – От бачиш, – мовив, переносячи мене на руках, наче малу дитину, на сухе, – а ти боявся. Тепер руки твої вільні. Сиди, йолопе, коли їздить не вмієш. А я піду за підводою та відправлю тебе до лікаря...

– Ти чого задумався? – штовхнув мене Яків.
– Та так, – отямився я. – Минуле пригадалось.
– Минуле? – насторожився. – Ох, мені оте минуле! – зітхнув гірко. – Вити хочеться від того минулого, як згадаєш. Думав уже ніколи й не виплутаюсь з нього, так і помру. Все темно та й темно, а воно ба – ніби сутеніє трохи. Чи не правду я кажу?
– Та як сказати... як ото б другі півні ніби, а до світу ще...
 Трохи помовчали, думаючи кожен про своє.
– А ти чого тут? – запитую обережно.
Очі Якова звузились. Він оглянувся для чогось навколо: – Я... – зам'явся. – Старість за плечима. Сьорбнув я лиха на трьох би вистачило. Дім у своєму ярку вибудував, не тільки дім, ціле дворище. Ех, бачив би мій батько! Жити б тільки, так не дають прокляті. Не твій ярок, не хазяїн ти тут. А хто ж тоді? Це моя дідівшина. Могила дідова тут. От батькової, – спохмурнів, – не знаю. На Соловках десь.
 Яків хвилину помовчав. – Я отут сиджу, а думка моя там, в очеретах, в ярку бродить. Пасіку, був, завів. Задушили іродові душі. Й винного немає. Лан протруїли, а мені ніхто ні гу-гу. В Австралії, читав, так там господарю платять тільки за те, що його бджілка на поле літає, бо прибуток збагачує. А тут... А ще хочуть...
Чого хочуть, Яків не сказав. Нахмурився ще дужче, мовчав. Мабуть нічого не хочуть. Якова не хочуть. Їх більше влаштує дурачок. З дурачками, бачиш, простіше. Запрягай його й батож по спині, поки везе. А впав то й лях з ним. – Так я оце й добиваюсь до пана Плюща, може підсобить трохи. Поговорю з чоловіком. Ти там до пана Плюща не вхож часом? – посміхнувся.
– Ні, – усміхаюсь у відповідь.
 Яків дістав з кишені картату хусточку, витер вогке від хвилювання обличчя й запитав трохи спокійніше: – Де зупинився?
– В готелі.
– В центрі?
– Ні. Там усе законодавці. Та ще гості різні. Відомчий свій маємо.
– О! То добре, – пожвавішав Яків. – А ми от поки що нічого не маєм. Але чекайте лиш! Буде, багато чого буде!
 Я непомітно глянув на нього, чи не жартує він часом? Не схоже. От тобі й дурачок, посміхнувся я мимоволі.
– Ти що, дурачка згадав?
– Та ні. Просто за тебе порадів, Якове Дмитровичу.