Любочка та мiлiцiонер

Знайомтесь: матеріально та морально незалежна, підприємлива сорокарічна вдова, шатенка, Лев, житлом забезпечена, хотіла б...
Це з об'яви Любочки до реклами. Опустимо, чого хотіла вдова, скажемо лише кілька слів про житло. Житло, як житло, так собі, жити можна. Та напасть: помітила, що труба потіє. А незабаром і зовсім розклеїлась, капати почала.
– Мінять треба, – шморгнув сизим носом слюсар дядя Федя.
– Як? – злякалась Любочка.
– А так, – видихнув перегаром. – Викинуть все це к бісовій матері, й на нову мінять. А за одно й гарячу. Мороки потім щоб менше.
– А скільки? – почала Любочка й запнулась.
 Дядя-Федя поцокав язиком, почухав за вухом: – З вас... як ото б по совісті, ну лимонів з двадцять мабуть набереться, – прорік нарешті.
Любочка з переляку обімліла.
– Це з усим, з роботою, – заспокоїв, дивлячись кудись у вікно.
Любочка з хвилину помовчала, що воно й до чого, прикидаючи собі в умі. «Двадцять так двадцять. Нехай подавиться, ніякої мороки зате. А то й думай. Та й деруть же гади! Це мені тиждень на базарі мерзнути. Ах ти ж паразит!»
– Що ж двадцять так двадцять, – зітхнула усміхнувшись, – коли почнем?
– Я пас.
– Хто ж тоді? Кажіть.
– Е-е, – засміявся. – Могоричове діло.
«Щоб ти здох, п'яниця проклятий!» – подумала Любочка й мило посміхнулась, ставлячи пляшку на стіл. Пляшка вмить опинилась у Феді десь за пазухою. – Сюди дивіться, – мовив заїкаючись від нетерплячки. – Он бачте, будують, – кивнув у вікно. – Хай собі, то їх справа. А ви підійдіть вечірком, там є такий собі Вася. Кривий. Скажите від Феді. Там і домовитесь. Не тягніть, сьогодні ж і ступайте, – добавив, зачиняючи за собою двері.
Розмова відбулась вранці. Нетерпілось Любочці весь день, місця собі не знаходила. Така вона вже людина була, зроду нетерпляча. Вечірком Любочка поспішила на будову. У вагончику, куди поткнулась вона спершу, дим, гамір: будівельники різались в «козла». «Будують» Любочка зачинила двері. Увійти туди вона не наважилась. Зачекала хвилину-другу, хтось носа висуне таки, а там уже видно буде. Справді, з дверей вислизнув такий собі недоросток, з вутячим носом. Водянисті очиці запитливо заблищали, обмацуючи Любочку з ніг до голови. «Кобель! – поморщилась Любочка. – І з такою гидотою паскудити язика! Боже!»
– Мені дядю-Васю, – усміхнулась.
– А, дядю-Васю! – розплівся в солодкій посмішці вутячий ніс. – О-о! Васю всі хотять! Везе ж людям.
– Я від Феді, – нагадала Любочка.
– Від Феді! – зрадів той. Зігнув два брудних пальці бубликом, засунув у рот і свиснув.
 «Комедія. В кіно наче», – подумала Любочка. З комірчини, що навпроти, хрипло відгукнулись. Любочка переступила поріг. Кривий Вася сидів за неоковирною подобою стола перед майже порожньою пляшкою. Худорляве, брудно воскове його обличчя при появі Любочки ледь-ледь сіпнулось. – Ви від Феді?
Любочка кивнула.
– Був недавно старий, – тут Кривий підкинув одне слівце для ознаки, досить таки, як кажуть, горбате. Любочка пропустила мимо вух, запитливо звела очі.
– Бабки з собою? – вгадав її настрій Вася.
– Ну? – Любочка йому у відповідь.
– Викладайте! – потирає від задоволення руки.
– Скільки?
– Що скільки? Двадцять кусків і баста! – відрубав.
– А коли не калякать? – в тон йому Любочка і повернулась до дверей. «Морда немита!» – вилаялась подумки.
– Двадцять, – гне своєї Вася.
– П'ятнадцять і ні копійки більше, – ступила крок до дверей, – доставка ваша. Аж до порога, там і получиш.
– Отакої! – присвиснув. – Ще чого? Двадцять на бочку. Доставка моя, будь по-вашому.
 Любочка відкрила сумочку: – Тут усі п'ятнадцять, – махнула, наче веєром, перед його носом. – Ні? То я пішла.
Не встояв Вася, взяв таки. «Кріпка стерва! – подумав. – Наблотикалась».
«Візьме, паразит, гроші, і ні тобі труб, ні грошей» – кольнула страшна думка, але Любочка відмахнулась.
– Ось товар. Запатентований, бачте? Оцинковані. Ідіть, а я навзірець за вами.
 Любочка пішла через пустир. Дядя-Вася кульгає слідом, плутаючись у бур'янах. «Де там той Кривий, чи не загубився часом? – оглянулась і обімліла. – Куди його понесло?» – зовсім розгубилася, помітивши, що Вася повернув зовсім в інший бік. А з ним ще й мужик якийсь, кілька кроків позаду, під конвоєм ніби. Тепер уже Любочка йшла навзірці. Дядя-Вася перейшов дорогу... О, Господи! Цього вже Любочка зовсім не чекала. Відділення міліції! Любочка пройшла мимо, постояла хвильку за рогом, заспокоїлась. «Вкрасти не годен». Вона ладна була вже йти на виручку. Але не довелося: появився Кривий. Пройшов мимо, понуривши голову. Любочка порівнялась з ним: – Ну, а труби де? – роздратовано до нього.
– Що-о? Де ти взялась на мою голову? Загребуть тепер, вліплять п'ятака.
– Добре зроблять, – випалила. Від несподіванки дядя Вася аж хекнув.
– Да, да! Не можеш красти не берись.
Дядя-Вася зовсім оторопів.
– Що там, кажи вже? –  трохи лагідніше.
– Протокола написали, – простогнав Вася.
– Е-е! Протокола... Тьфу! Виручай тепер тебе. Слюнтяй! Іди додому, балда!
 На цьому й розійшлись.

Знайомтесь: «Досвідчений оперативник, чесний, самовідданий, наставник молоді... За сумлінну багаторічну службу відзначений наказом міністра...» Це витяг зі службової характеристики майора міліції.
А зараз «сумлінний» та «чесний» сидів у своєму кабінеті й кипів від люті. Й було від чого. Вчора, вже під вечір, завітав до нього друг, дільничий, капітан Чорний. В машині капітана дві розцяцьковані дівулі. Майор підсів до них, і вони помчали до Чорного, вірніше на його дачу. Що було потім, майор пам'ятав туманно. Дівулі називали себе стюардесами, а Чорний, називав їх ангелами, та все підливав самогон, котрий вуличив десь під час обшуку. Опам'ятався майор у себе в прихожій на килимці для черевиків, під головою стоптані тещині капці. А найгірше те, що дружина, йдучи ранком на роботу, мовчки переступила його і слова навіть не буркнула. А вже увечорі сьогодні... А там ще теща! Під грудьми йому канудило, в кабінеті задуха, дихати не хотілось, хоч вішайся. А тут, як на зло, прохачів різних – кінця не видно. «І чого ще цій бабці треба? Розсілася перед очима». Майор хоче зосередитись, але де там! Голос бабці доходить до нього, наче з того світу: – Виходжу ранком, – плаче стара, – і щоб ви думали? Повішений...
 Майор насторожився: – Хто?
– Теліпається на груші. Задні ноги дротом скручені – й через гілляку. Котик мій дорогенький, Мурчик мій любий.
 Майор зціпив зуби. «Кожного дня одне й те ж саме. Здуріти можна». Щось розмашисто написав на заяві. – До дільничого! – відмахнувся.
– Так він же... – почала винувато старенька.
– Що? – звів брови.
– Звиняйте на слові, – зам'ялась бабця, – вони завжди п'яненькі... такі собі, єлі на ногах держаться. Взяла свою заяву й покректала до дверей.
В коридорі лемент: – Моя черга, я на хвилинку! – проривається різкий жіночий голос. На порозі в білосніжному капелюшку «морально незалежна, сорокалітня...» Здогадались? Точно. Вона, Любочка.
– Можна, Євгене Петровичу?
«Сюрприз. Рано ще вішатись. Бог, він не фраєр, не забуває, дивись щось і підкине. Як казав Чорний, поставиш свічку Господу... А тут і свічки не ставив» – подумав майор трохи веселіше, запрошуючи гостю сісти. Любочка присіла на краєчок стільця, кокетливо схрестивши ноги: – Тут така історія, – почала схвильовано. – Як... як бідна самотня жінка, то кожен може тебе й обідити, захоче тільки... І ніхто тобі, – схлипнула, дістала хусточку, витерла носик, непомітно глянувши на майора.
Майор скоса глянув на на її довгі ноги в гарненьких чобітках, ковзнув поглядом трохи вище, мить затримався на грудях: «Ого! Не поміщаються!» Любочка сіпнула гудзика, ніби він і справді душив її, поли плаща широко розійшлися. Майор тільки й спромігся промимрити: – Так... Так.
«Колеться» – відмітила Любочка. – Вчора під вечір ваші забрали мої труби, – продовжила вдова рішучіше. – Я при­дбала їх. Документи, кажуть. А де їх взять? Хто тепер питає документи? – тут вона зробила тактичну паузу, чекаючи на реакцію. «Добивати треба». Рішуче підвелася, пройшлася по кімнаті, підійшла майже впритул.
– Євгене Петровичу, – посміхнулася обіцяюче. Майор стримано посміхнувся у відповідь, вперше глянувши «морально незалежній» прямо в очі: «Чорт, а не жінка! Серце, як не вирветься... Пень я, чи що? Як тут відмовиш? Труби якісь, та чорт з ними, з тими трубами! Крадені, факт. Інші не скільки крадуть, всі крадуть. А тут рибка сама пливе в руки. Ех, була не була!»
Любочка стиснула руку «чесного оперативника». Кров ударила в обличчя майору. Він легенько звільнив руку й вийшов з-за столу. «Чи машина у дворі? – глянув у вікно. – Так, – зрадів, побачивши чергового «газика». – Добре».
– Двадцять «лимонів», кажете? Тільки й того? І... через це ви так побиваєтесь? Дрібниці. Та забирайте ви свої труби!
«Спікся таки, – зраділа Любочка. – Дурачок. Переді мною встояти...»
– Радий буду допомогти, радий, – глянув на Любочку, ніби бачив її вперше. «Зараза! Душу вимотала». Підняв трубку: – Лисенко? Там у тебе лежить якесь іржаве залізяччя, чи що там, під батареями... Де-де! То подивись! Я бач, знаю, а ти не знаєш, – підвищив голос. Слухай... – Ідіть, чекайте на виїзді, – кивнув Любочці. – Я зараз, – мовив, прикриваючи долонею трубку. – Так от, слухай. Те залізо в чергову машину... Чого? Бензину мало? – аж підскочив. – Бери, де хочеш. Та хутчій давай! Ключі мені і сам сюди. Поклавши трубку з хвилину стояв, роздумуючи. Постукали. Зачекайте! – нетерпляче замахав руками.
Ось і Лисенко. Вбіг, наче за ним гнались, поклав ключі на стіл.
– Черга велика? – запитав майор.
– Де? – не второпав Лисенко.
– Де-де! В коридорі. Сідай, приймай трудящих. За годину – другу буду.
 А через якусь хвилину машина вискочила за ворота. Любочка пурхнула у відчинені дверцята й умостилась поряд. – На хату? – запитав майор тремтячим голосом. Любочка назвала адресу. – Як у казці, – посміхнувся.
– Майже що так, – грайливо Любочка у відповідь.
 «Хата» неприємно вразила майора. Вікна наглухо зашторені, на столі недопита пляшка коньяку, розкидана постіль. «Притон, кубло якесь!» – подумки вилаявся, відчиняючи двері на балкон. «Стюардеса по імені Жанна...» – увірвалось разом зі свіжим повітрям у кімнату.
«І тут Жанна... Ну, дістала!» Згадав вчорашніх дівуль, капітана Чорного і йому стало млосно. На повні груди вдихнувши свіжого повітря, схилився вниз. Там, на подвірї, якась огрядна, в два обхвати дама вигулювала відразу двох псів. Вона кидала їм плицю, а собаки, величиною з добре теля, збиваючись з ніг, неслись слідом. «Кавказські. Вовкодави. Отака чортяка в хаті. Бр-р! Рубці об'їдять».
– Євгене Петровичу! – почулося з кімнати. Майор повернувся. Любочка стояла серед кімнати, любязно посміхаючись. Постіль була вже прибрана, стіл засланий свіжою скатертиною. На столі – пляшка «вірменського», дві чарки, кілька лимонів. – Пригубим? – запитала.
 «Чарочку коньячку та з лимончиком, воно, дивись, того, якраз до речі, осадить трохи», – подумав, сідаючи до столу. Пригубили по одній, потім ще і ще, загризаючи лимоном. Трохи ніби попустило. Захотілось майору чогось тримнішого. – Можливо, чогось... по бутербродику хоча б? – вгадала його бажання Любочка, – а то на дипприйомі ніби. Майор кивнув. Любочка кинулась на кухню. «А ножки... Ну, виточені!Та й уся вона...» Майор глянув на диван, прикритий дорогим покривалом.
Появились бутерброди з салом. Закусили. – Ну як, смикнем іще? – пропонує майор, наливаючи чарки.
– Ви ж за кермом! – жартує Любочка, сміючись. Майор мовчки перехилив, згріб зі столу салфетку, зім'яв, витер товсті, жирні губи, втупився поверх голови господині кудись у куток. «Чого це він, – налякалась Любочка, – бик неначе».
– Ми... ми всі за кермом, – виголосив раптом.
«Повело!» – подумала Любочка. Вона завжди знала міру і п'яничок не переварювала. Але куди діватись...
– Всі! – гаркнув раптом, – і всі за одним. Чіпляються всякі, але керуєм ми! Взяв кружальце лимона, кинув у рот, гучно при цьому плямкнувши. – Ми... газнем на віражі – посипляться, як груші... пани, демократи всякі там... аристократи... дегенерати, – поніс і поніс. Любочка уважно слухала, схиливши голову набік.
– Ми отих комерсантів, бізнесменів там усяких... Та в одну ніч. Бульдозером усіх, рознесем сліду не лишиться!- рубонув долонею.
«Не дай Бог свині роги, – подумала Любочка. Отака харя, дай волю й розтопче і рознесе». Вона й сама недавно вдарилась в кумерцію, як вона сама говорила. Не від солодкого життя. Роками з отими зошитами, дітьми та п'яними батьками. Скільки ж можна? А платня! Годі й говорити. А тепер... посипались замовлення, а з ними й копійчина. І ось така морда...
– Браво, майор! Так їх, паразитів! Давайте краще вип'ємо.
– Досить, – гикнув і каламутним поглядом вперся в розріз її халата. Любочка зіщулилась: – Євгене Петровичу, – почала розгублено, – а як же труби?
– Можна просто Ж-еня, – заїкнувся майор, підводячись. – А ви, Любочка! – сказав, стаючи в господині за спиною. – Л-любочка! – поклав руки на плечі. Хотіла ворухнутись, та де там! Гирі наче пудові.
– Євгене Петровичу! Що ви? – сіпнулась, відчуваючи гаряче дихання коло самого вуха.
– Л-любочка! – губи впилися в плече. Руки ковзнули в розріз халата, потім нижче, підхопили її й кинули на диван. Майор підм'яв її під себе. Посипались гудзики, тріщить білизна. «Вляпалась!» – блиснула розпачлива думка.
– Євгене Петровичу! – через силу видихнула вона. – Що ви, пустіть! Ми так, ми... «І все ті прокляті труби, Господи...»
... Розв'язка наступила відразу: майор сіпнувся, заскреготів зубами, обм'як і затих...
«Яка гидота!» – подумала. Майор підхопився, лаючись та застібаючись на ходу, кинувся до дверей...
Кілька хвилин Любочка тихо лежала. Ні думок, ні бажань, ні злості. Пустота. Нічого. Потім повільно підвелася, відкрила двері на балкон. Вітерець, синє небо, сонце, сміх дітвори.
«Життя є життя...» – подумала, ковтаючи сльози.