Клiтка

Хата Рябого Миколи стояла в кінці кривого провулку коло смітника на Задрипанцях.
Щовечора петляв Рябий до свого двору, ставив на стіл пляшку. – Ну, мої рідні, як ви тут без мене? – блимав посоловілими очима. «Рідними» він називав птахів. Це були шпаки, дрозди, синиці, всяка інша дрібнота, котру щотижня збував рябий на базарі. Мав він і постійних мешканців. Тут томилися три ластівки, котрих він піймав так, для інтересу, хотілося знати, чи виживуть у неволі. В окремій клітці сиділа Стара Ворона.
Рябий підіймав склянку: – Ваше здоров'я! Пляшка потроху всихала, очі рябого наливалися кров'ю. – Ніякої дяки, – скрушно хитав головою, і по його брудній, віспуватій щоці котилася сльоза. – Б'юсь, як риба об лід, стараюсь... Що з вами буде, як мене не стане? – втупився в клітку ластівок. – Мовчите? А я знаю... Передохнете всі.
Ластівки сумно позирали в небо. Там щасливо ширяли їхні білогруді подруги, стрижі та інше велике й мале птаство.
Тут появилася Сорока. Вона одна літала, куди заманеться, а ввечері верталася додому. Всівшись перед Рябим на столі, вона скрекотала: – Воля? Де вона в біса взялася? Це все вигадки. Горобців хапає яструб, перепелів, гусей та качок нищать мисливці. А скільки від голоду гине!
– Краще від голоду та холоду, – щебечуть ластівки, не відводячи сумних поглядів від синяви неба.
 Рябий висякався, витер мокрі щоки: – Дурні... Чули? -кивнув на Сороку. – Не тямите. Он Сорока щовечера повертається, і ні до чого їй воля.
– Отут воля! – підтвердила Сорока й шмигнула в клітку.
– Воля! Воля! – щебечуть ластівки. – Воля в небі!
Рябий наповнив склянку. Стара Ворона слухала мовчки: «Дурні! – думала вона. Кому потрібна така воля? Голод, холод, хижаки... А тут їжа й тепло. Небо! Пустопорожній простір!» – склала крила й заплющила очі.
Ряба пика господаря хижо пересмикнулася: – Волі? Буде вам воля, – допив склянку, підвівся й, тиняючись, побрів через двір.
– Волі! Волі! – лунає звідусіль. – Волі!
Через мить Рябий повернувся з ножицями. Кілька разів чавкнув, вишкіривши зуби: – Кхе-е! Ось зараз буде вам воля!
Ластівки забились у куток. Рябий засунув руку в клітку, намагаючись піймати котрусь, та раптом ножиці вислизнули, рот перекосився. Він осів на ослін, потім сповз на землю. Сталося диво: всі клітки розчинилися навстіж. – Волі! – гримить звідусіль.
«Тьфу на вашу дурну голову! – думає Стара Ворона. – Схаменіться! Як же без Рябого? Їсти що? Годувати хто буде?»
І лишились Ворона одна-однісінька. Сидить годину, сидить другу, день, тиждень...
– Воля! – репетує Сорока. Вона політала десь і повернулась на дворище. – Воля ліпша за все!
«Дивно, – думає Ворона, – брехала одне, тепер бреше зовсім інше». Знялася й полетіла.        Покружляла трохи та й сіла на ту ж саму суху гілляку, куняє. На старому дворищі пустка. Чи сусіди розтягли, чи само кудись щезло?
 Довго каркала Ворона з горя. -Рябий не помер... Рябий не може померти. Хай живе Рябий!- за Кліткою сумує.- Ото було життя! Не те, що тепер! І все ті ластівки премудрі! Волі заманулось. Ото дурні. Рябий сам ловив для них мух. Так ні, не так.Запихав їх, щоб з голоду не подохли.
І мабуть так би й сиділа, та діти помітили: жаль створіння Боже. В зоопарк віднесли...- Хай живе
Велика Клітка!
Сидить там Ворона  не рік і не два і байдуже їй і  до волі і до часу... Зиркне, буває,в небо, де гуляє веселе птаство й відвернеться. А тут:- Їжте, хай ви щезнете, дармоїди!- це набокувата Фроська  кульгає до клітки з брудним цебром в руках, виловлює звідти слизькі кислі ошмарки й ліниво кидає птахам під ноги...