Передвиборча романтика

– Послухай, друже, – шеф відкинувся в кріслі, трохи ніяково поглянув на Олександра, – тут така напасть на нашу голову. Своєї роботи по горло, не знаєш за що хапатись, – потер пальцями очі, – із столиці гість.
Олександр уважно слухав, не розуміючи до пуття, при чому тут він до високого гостя, але коли вже викликав, то мабуть... чекати чогось доброго не випадало. «Клопоти якісь хоче перекласти на мою шию» – насторожився.
– Балотуватися у нас задумав, – добавив, помовчавши. – Раніше я й горя не знав, поки Сергій був. Той зустрічав його, – загадково посміхнувся, – той і випроводжав. Та ба! В комерцію подався. Що ж, – розвів руками, – час такий настав. То ж випадає тобі. Кращої кандидатури я не бачу.
«Поїхав на річку чорта лисого, – сумно подумав Олександр, – дітям котрий раз обіцяв, і от маєш».
– Так от, – перервав його роздуми шеф, – готель ти знаєш, де він любить зупинятись. Я вже подзвонив. А номер, прослідкуй, щоб у двір виходив. Липа там у вікно заглядає. А решта дивись сам. Коли що, дзвони, – сказав так, що Олександр зрозумів краще без отого «коли що». -Поїзд вечірній, перший, – підвівся. – Ах, да! Додам тиждень до відпустки.
 Олександр спочатку кинувся до готелю. Номер з липами на все вікно вдалося вибити. Для цього, правда, довелось когось там виселити. Але в інтересах справи...
Перший вечірній прибув о сьомій. Олександр з'явився за чверть. Ось і гість. «Кабан», – охрестив його Олександр з першого погляду, назвав себе, підхопив валізу. Гість задоволено примружився. Оглянувши готельний номер, – О-о-о! – вигукнув. – Я, здається, тут жив. І не раз. Молодці! Постарались.
– Дякую, – стримано відізвався Олександр. Гість пройшовся по кімнаті, заглянув у душ, причмокнув.
– Так от, – причинив двері. – Сьогодні й завтра до обіду я відпочиваю, – важко вгруз у м'яке крісло. – А післязавтра, о десятій, у мене зустріч. Так от що, о девятій чекаю, – кілька секунд пильно дивився Олександру в очі. Той зрозумів це як натяк, що розмова скінчилась, і повернувся до дверей. – Чекай, чекай! От іще що, – знову пауза. – Завтра вечірком – бутилочку коньячку. Потурбуйтеся... і... зам'явся, – дєвочку, – підвів для чогось очі до стелі.
На хвильку Олександр навіть розгубився: «Он чого ще!» – Блондинку? Брюнетку?
– Байдуже, – відмахнувся гість. – Ідіть.
 Олександр вискочив на вулицю. «Ну і Ну! – покрутив головою. – І шеф, добра свиня. Мучився, мучився! Хоча б натякнув. Тиждень доточить. Дасться мені той тиждень».
Вранці заглянув до машбюро. Дівиці там сучасні сидять, а грошенят тонко. Накинув оком: блондиночка нігті чистить, така вся з себе. – Лєна! – нахилився та за бочок її трішки. – Гроші потрібні?
 Та округлила сірі очі: – Саша! – млосно так у відповідь. – А кому вони зайві? Хі-хі!
– Тридцять «зелених».
 Дівчина аж рота розкрила, оглянулась, чи не чує хто. Всі були зайняті своїми справами. – Жартуєте?
– Ні. Гість зі столиці. Повечеряєте гарненько, – відчув, як горять його вуха. – То згода?
За п'ять до сьомої під'їхали до готелю. Олександр почував себе кепсько, навіть нежить якась причепилась. «Нерви, голубе, нерви...» Зиркнув на Лєну: іде, як на прогулянку.
Постукали. – Увійдіть! – почулося. Лєна впорхнула першою. Олександр переступив поріг, поставив пляшку на стіл. Гість підвівся. Смугастий арабський халат, волохата сивина грудей, пожадливі очі. – Прошу, пані, прошу! – і недбало Олександрові: – Завтра о дев'ятій.
Вранці гість довго вмощувався і нарешті буркнув: – Поїхали! ДК «Пролетарки».
 Біля будинку культури вже чекали. Директор заводу, директор комерційного банку, колишній секретар райкому, ще якась сошка рангом трохи нижче. Привітно закивали головами, запобігливо відчинили дверці. Гість викотився з машини в обійми присутніх. Доки Олександр відганяв машину вбік, вся ця компанія заховалась за широкими дверима ДК.
Десь години через дві, гість нарешті вийшов у тому ж запобігливому оточенні. Довго прощався. В машині витер спітнілого лоба: – Гарні хлопці. З такими гори можна зрушити, не те що демократів якихось гнилих... – кинув байдужого погляда на станні будиночки заводського селища і додав: – Зараз я відпочину до п'ятої. А вечірком о шостій. Як і домовились, – підморгнув. – Приїздіть, чекаю. Та пляшечку прихопіть і... е... е...
– Дєвочку? – жартуючи, цікавиться Олександр.
– Так, так, – поспішив гість. – І єййо, – добавив серйозно, по-діловому.
«От тобі й грім з ясного неба, – в котре вже розгубився Олександр, бо не сподівався так швидко на «єййо» і тридцятку «зелених». – Добре, – силоміць видавив.
– Да, да. До вечора. І, будь ласка, новеньку. Лєнки з мене досить. Холодна, як риба, стерва така, – і гримнув дверцятами.
В запасі було чотири години. Куди податись, де її шукати? Та й грошей, що, й сьогодні тридцятка? А коли йому, кнуру, й завтра новенька знадобиться, тоді що? Та й репутація, що він поставщик шльондр для наволочі всякої, чи як? Відчув, що його вже тіпає від злості. Але піди скажи шефу, та тільки писни... – Що б ти здох до вечора! – спересердя побажав він.
На цей раз забіг у бухгалтерію. Та, котру він мав на увазі, була на місці. – Олю, виручай.
Ольга, дебела дівуля, але з претензією на фотомодель, підвела очі. – Скільки? – запитала.
– Чого скільки? – здивувався.
– Не розумієш хіба? Платиш скільки?
Олександру зробилося жарко: – Двадцять.
– Е-е... шукай дурних, – скривилася, – Лєна взяла тридцять. Я що, гірша?
«О, Боже, – подумав, – що коїться на білому світі!»
– Добре, тридцять, – думати було ніколи. – Заїду о шостій.
– О пів на сьому.
– Гаразд, домовились.
 О сьомій були вже в готелі. – До ранку! – буркнув невдоволено гість. – О девятій! – і зачинив двері.
Олександр присів у скверику на лавці й задумався: «Ще й не так йому, чи що?»
Ранком гість назвав нову адресу. Машина вискочила на широкий проспект, мимо міського саду, через лісок. Коло прохідної натовп: директор і всі інші. Тут і відбувся мітинг.
– Ми, комуністи, – розпинався гість, – боремося за реальне народовладдя, за демократію, за соціалізм. Коли я стану вашим депутатом...– долітали уривки дано відомих фраз, обіцянок, протоколів.
«Вели вже, – подумав Олександр. Скільки ж можна? Ні ума, ні совісті. От і вибирай таких».
Мітинг тягнувся й тягнувся, промовці один за одним закликали вперед до щасливого минулого... Нарешті збіговисько розсіялось. Вмостившись, гість стомлено позіхнув: – В готель!
«Може хоч сьогодні без «єййо» обійдеться, – задоволено подумав Олександр, – вимотався, гад».
Але ні. Той раптом мовив: – Завтра, як завжди, о девятій, – хвилинку помовчав, поплямкав, чхнув, мабуть збирався з силами. – І... – в Олександра похололо в грудях, – дєвочку...сьогодні, як завжди, свіженьку, – добавив і заплющив очі.
«Господи, помилуй! І де в нього тільки сили беруться?»
Як тільки захисник справедливості та гуманізму висадився, Олександр кинувся до телефону. Трубку підняли в одному з райвідділів. – Для гостей зі столиці турбуєшся? Та відразу трьох? На три дні наперед по одній... Ага. Путнього нічого, сам знаєш. Так, дрібні шлюхи. Одна, правда, з особливим форсом, то буде на закуску...
– Давай ту, що з форсом. Я заїду.
Увечері, та що з форсом, сиділа в машині. Непогана на вигляд, але дуже розмальована: штукатурка з неї так і сиплеться. Курила довгі цигарки й попіл струшувала під ноги. Мовчали. Олександру було не до розмов.
– А-а... – порушила нарешті тишу.
Олександр повернув голову. Обличчя дівулі нічого не виражало. Було наче з гіпсу. – Що за гусь? – отак відразу в лоб.
Зам'явся. – Сама побачиш. Зі столиці.
– О-о... А він, як, з грішми? – поцікавилась.
– Думаю, що так, – відповів непевне. «Хай ще й йому кишені почистить».
Зустріч була теплою. – О, нарешті! – розкрив обійми гість.
«Форс» почався відразу. Голосно засміявшись, дівуля вмить зірвала голубого плаща: – Оп-ля! – кинула його на диван.
Гість видав глибокий гортанний звук: – Го-го-го!
Дівуля стояла перед ним зовсім гола. Олександр відчув, що його й самого починає тіпати й киинувся до дверей. «Таки з форсом, – перевів подих аж внизу, – може хоч ця входокає».
О девятій, як завжди, Олександр зі своєю «Волгою» був коло готелю. Хвилина, п'ята, десята, але гість чомусь не появлявся. Піднявся на другий поверх. Двері в номер гостя були відчинені навтіж. Якісь люди, міліція. Назустріч санітари з ношами. Під покривалом – контури пухлого тіла. «Кабан! Кранти!» Олександр топтався коло дверей, не розуміючи, що йому робити далі. Заглянув для чогось всередину, доки покоївка не гримнула дверима перед його носом.
– Хвилиночку, шановна! – кинувся навздогін. – Що тут трапилось з товаришем?
– Товаришем, товаришем, – передражнила покоївка. – Кондрашка вхопила вашого товариша.
– А дівиця, що вчора, де вона? – запитав, не знаючи для чого.
– Не бачила ніякої дівиці. І взагалі, нічого не знаю, – відвела погляд.
«Вхекала таки, – подумав, сідаючи в машину. – Діла...»