На все життя

– Колись і я був таким, як ви, хлопці. Непосидючим крутьвертьком, голодним тільки. Було це в роки окупації. Бігаєш весь день, а на думці одне: сухарика, маленького торішнього б сухарика. Був у мене товариш, Васьком звали. Якось ми провідали – баштан! Під самісіньким містом. Кавуни отакенні! Та от біда – охорона: німці з автоматами. А кавуна хочеться!
Ми з Васею таки рішились. Бур'янами, бур'янами підповзли до самого поля. Оглянулись – німці далеко, аж з того боку, коло куреня. Загребли по кавунчику, отакенному! Втричі більшому за м'яча, повземо. Кавуни поперед себе котимо. Заховались за стіжком і накинулись. А кавуни наче жар! Солодкі – за вуха не відтягнеш! Їмо, про все на світі забули, їмо. Аж раптом, лишенько, коло нас чхнув мотоцикл: – Хенде хох!
З переляку в нас і скибки випали з рук. Й незчулися, як опинилися в люльці мотоцикла. Нас повезли полем. Зненацька мотоцикл зупинився. Німці позадирали голови. Над полем зав'язався повітряний бій. Надсадний рев двигунів, кулеметні черги, де тут наші, де чужі – хто там второпає. Аж ось один задимів. Як нам хотілось, щоб то був німець! Кавунів навіть не треба... – Капут! – мовив рудий, що був за кермом і рушив далі. Зупинились біля куреня. Солом'яний курінь, поряд розлога верба, під вербою, наскоро збитий грубий столик. Німці за шиворот, наче кошенят, витягли нас з люльки і всадили за столик. Рудий взяв з кучі два великі кавуни й поклав на столик. Другий німець, очкарик, худющий в одній майці, всівся неподалік на пеньок, дістав губну гармошку, продув і почав награвати.
– Ворішкі! – мовив рудий, розмахнувся й розрубав кавуна. – Єтцт... дєлайт малєнькій сорєвнованій, – об'явив. – Кушайт! – указав фінкою на стіл. – Кушайт!
Нічого не вдієш. Хоч нам уже й перехотілось, а треба їсти. Одна, друга, а це вже майже пів кавуна, третя скибка...
– Кушайт! – підганяє рудий.
Ще по скибці... Глянув на Васю. – Не можу! – шепоче той.
– Їж, – губами плямкай, наче їси... а там видно буде.
Ще по скибці. Худий цугиче на гармошці, рудий слідкує за нами.
– Ой! – стогне Вася, й сльози виступили йому на очах.
Я й сам аж упрів, але ще тримаюсь: – Терпи! Коліна зведи докупи. Терпи.
Нарешті таки доїли одного. Не встигли й подих перевести німець рубонув другого. Знову дві половинки й сік на весь стіл. – Кушайт! Соревнованій, кто есть шнеллєр! «Який там у біса шнеллєр! Тут дихати нічим», – дивлюсь на Васю. Ще тримається.
– Кушайт! Кушайт! – німець хапається за автомат. Що робити? Їмо далі. Вже потемніло в очах.
– Не можу більше. Мокрий уже, – шепоче Вася.
Я ще тримаюсь. Живіт, наче барабан. Піт з мене градом. Ось-ось здамся й зареву на все поле.
– Кончаль! – регоче рудий, побачивши під столом калюжу.
 «Хух!» – перевожу подих.
– Ти єсть проіграль! – ляпає Васю по плечу. Але нам уже байдуже. Сидимо, очманіло втупившись в недоїденого кавуна.
– Бітте!
Підіймаю голову: рудий подає Васі мотузок. «Для чого це?» – подумав байдуже. Вася взяв мотузок. – Туда! – задрав голову рудий, вказуючи поглядом на вербу. Полегшений від кавуна, Вася хутко видерся на дерево. Німець показує руками, що треба прив'язати. Вася приладнав мотузок, а довший його кінець кинув рудому до ніг. Тут не втримався, потекло й з мене, хоч і коліна я стискав, намагався не дихати нічого не допомогло: потекло. – Ой-ля-ля! – регочуть окупанти. Нареготавшись, рудий нахилився, підняв мотузок, сіпнув: – Корошо!
Вася й справді добре постарався: трималося міцно. Тоді, щось собі насвистуючи, німець скрутив зашморг, просунув у нього голову: – Корошо!
Я отетерів. «Вішати будуть гади. Тікати? Але куди? Від автомата не втечеш».
Очкарик увірвав свою музику, витер гармошку і поклав до кишені. – Єтцт... Нємножко вєшай будєм.
Рудий витягнув голову з зашморгу й пильно глянув Васі в очі: – Ти єсть проіграль! – сіпнув хлопця за руку під зашморг. Вася заверещав, як недорізане порося, вириваючись. А мене вже тримав очкарик. Коли він вхопив, я навіть не помітив.
– Дядечку, німець! Не буду! Вася впав на коліна, потім на спину, обливаючись сльозами.
– Нє хотєль? – мовив німець. – Корошо. Нє хотєль... – завагався. – Пшьоль! – піддав коліном під зад. Васю підкинуло ніби пружиною. Дай Бог ноги!
...Я отямився кроків за сто, оглянувся: німці спішили в інший кінець поля.
Отак – то, хлопці. Довго при одній лише згадці, зі страху й сорому, то жар, то в холод кидало. Страх потихеньку вивітрився, а от сором... Сорому на все життя вистачило. І слава Богу! Не шкодую.