Рахунок

Вже й сонце піднялось, аж ген-ген, над обрієм. Припікає. А ми все ще стоїмо: автобуси один за одним та все мимо й мимо...
Натовп на зупинці порідшав, не витримав хтось, додому подався, хай їй грець такій поїздці. Аж ось ще один гуркоче, завертає. Юрба захвилювалась. Чекаємо. Зупинився. На дверях – здоровань з цигаркою в зубах: – Куди преш! – горланить. – Двері розламаєш.
Не те, що сісти, стати гаразд ніде. Одначе упхались. Їдемо. Я трохи оговтався, думки знову заснували біля вчорашнього. Навіть голос управдомші вчувся, лагідний такий: «Чи не змогли б ви, Гавриле Петровичу, допомогти нам грошенятами?» Про квартплату натякає. «В мене тільки на хліб та ліки й вистачає...» – відказав. «А ви тим, що від ліків лишиться, скільки зможете».
А що ж там лишається? Малувато, біс його матері. То хіба ще норму переглянути? Раніше, колись, у колгоспі, все норми переглядали. Балансували по вазі, по компонентах та калорійності. Для худоби їла щоб менше, а молока щоб більше. Але мене не доїти, то й зовсім урізати можна. От, приміром, хоч той же хліб. Чого поїдати аж на п'ятдесят копійок в день? А ящо урізати до тридцяти? Це вже он скільки в місяць економії! Сало, взагалі, виключити слід. Для чого нам сало, що я бюргер німецький якийсь, щоб салом бавитись? Це ще п'ятірка в місяць. Ого! Це вже капітал! А за одним і від м'яса. Від нього, правда, я вже давно відмовився, як і від сала, між іншим. Коли ще торішній бюджет балансував. Та воно й для здоров'я краще. Ось ота от розмова в супермаркеті для самих крутих. Забрів якось туди від нічого робити. – Ти знаєш, Лідо, – одна така собі молодичка, – із моїм іменини його видихаєм. Душ двісті довелося покликати. Всі такі, що не обійдеш, і не об'їдеш.
– Ого! І скільки ж вам воно вийшло?
– А я там знаю. Та не в цьому діло. Ми ж на Канари зібрались, відпочити б перед дорогою, а він зі своїми іменинами. Треба ж йому по заріз. Хоч ти стріляй! А дарували –  одні зелені. По кілька сот кожен. Здуріти можна! Іродові душі!
Почув отаке, аж дух перехопило.
– Возиш вас, возиш, а платити дулі. Дармоїди!- голос водія. Про нашого брата, про пенсіонера, сучий син.
«То що там у мене ще лишилось? Ага, телевізор. Дивитись туди нічого, непотріб один. Продати б його... Але хто його купить? Старий, як і я, чого там. Ото хіба книги. Та й вони, кому вони тепер потрібні? На базарі їх он скільки! Ніхто й не гляне. Так що й книги відпадають. Ото хіба гімнастерка? Край їй, бідній, вийшов».
... Любувався на неї Гаврило в день Перемоги, особливо. Минуле згадував. Випрасувана, з білим комірцем, висить вона в шафі, орденом сяє. Під Бєлгородом діло було. Скільки з дивізіону нас лишилось тоді? Здається, двоє. Двоє нас лишилось. Командир дивізії сам начепив мені «бойовика» на груди: – Що можу! Що можу! – сказав сумно. А після Дніпра все лазарети, лазарети... Так і висить вона в шафі. Кому це тепер потрібно? Хіба що на продаж? Дзуськи! Нехай краще висить. Їсти не просить...
– Вилазь! Приїхали! – гукнув шофер у розчинені двері. – Розминайтесь. Ать-два! Гопайте! – сміється.
Я підхопив свою торбу, разом з усіма вийшов на дорогу. Вдалині, обіч шляху, зеленів, так званий, «дачний масив». Там і моя шестисоткова надія.