Анхен та квiти

 
– Анхен! Ми вже їдем!
Анхен, струнке, наче билинка, дівча, повернуло біленьку з голубим бантиком голівку.
– Мамо! – підняла букетик жовтих квітів. Мати переступила бордюр, що відгороджував АЗС від пустиря, щедро усіяного золотавими голівками кульбаби, піймала дівчинку на руки.
– Швидше! Ми їдемо! – гукнув чоловік, відчиняючи дверці автомобіля.
– Внучка? – запитав німецькою мовою власник «Жигулів». Він щойно залив пальне й тепер спостерігав цю сцену.
– Так, так! – весело киває чоловік.
– У мене також внучка, Аня. Анхен по-вашому.
– Пауль Фішер, – назвався незнайомець, знімаючи окуляри.
– Федосов.
Чоловіки потисли руки. – Гість з Німеччини, – всміхається Пауль. – Залили пального й тепер знову в путь. Та, бачте, Анхен не затягнеш у машину, квіти сподобались.
– Ви за запрошенням? – цікавиться Федосов.
– Ні. Ми за власним бажанням.
– Розумію. І далеко мандруєте?
– Ви одначе добре володієте німецькою, – похвалив Фішер. – А я от по-вашому нічогісінько.
 Жінка наблизилась до чоловіків, тримаючи доньку на руках: – Грета!
– Анхен! – повела оченятами дівчинка.
– Ах ти ж пустунка! – свариться Пауль.
– Ах, так. Ми майже у цілі. Грета, як це називається? Марефа?
– Ну, тату, – сміється жінка. – Ти хоч кого запутаєш. Ма--ре-фа! – мовила, розтягуючи по складах.
– Мерефа! – уточнив Федосов. – То якраз моя батьківщина. Маєте там знайомих?
– Ні. Зовсім ні, – похитав головою Пауль. – Тут інше, тут зовсім інше, – пильно поглянув Федосову в очі. – Там поліг мій батько.
 Це прозвучало досить несподівано. Всі замовкли. Навіть маленька Анхен і та притихла. – Ви знаєте де це? – перервав мовчанку Федосов.
– Ні, ми більше нічого не знаємо, – відповіла жінка. – Вбитий влітку сорок третього. Їдемо поклонитися праху. Знаємо лише, що десь на в'їзді, коло ярка справа. Оце і все.
– Звертатися, самі розумієте, – мовив тихо Пауль, – спершись на відхилені дверці. – До того ж і мовою не володіємо.
 Федосов переступив з ноги на ногу. Помовчали. – Я давно збирався, та все якось... Тепер, зібрався хоч на старість.
– А мій батько, – озвався Федосов, – мій батько на Зеелівських висотах у квітні сорок п'ятого. Пропав без вісті. Я був там. Все могили, могили. А батькової... Де шукати її? Все та проклята війна.
– Так, – підтвердив Пауль, – проклята. Він зняв окуляри, протер хусточкою, надів знову. Федосов пильніше придивився до нього. Це був високий, сивий чоловік, років шестидесяти, у добротному сірому костюмі. На руках золотий годинник. Темно-синій «Мерседес». От тобі й потерпілі. А тут... – поглянув на мої пошарпані «Жигулі».
– Під тоталку попав. Старий уже був, близорукий до того ж. Аж сюди загнали. Служив у тилу. Конячиною відвозив померлих із госпіталю до загальної могили. Попав під обстріл і загинув. Похований у тій же могилі. Оце й усе, що ми знаємо.
 Анхен знову подалась на пустир до квітів. Пауль нахилився до салону, дістав цигарки: – Прошу.
– Дякую – відповів Федосов. Щось надто вже знайомою здалася ця історія. Дай Бог пам'яті.
 Сіренька шкапа, великий віз. За возом рудий, сутулий солдат, за ним ще один, ідуть, похнюпивши голови. Трупи возили через пустир, мимо їхніх воріт, до гайка, що на пригорку в кінці городу. Там була крива, глибока траншея, вирита ще в сорок першому. Туди вони й прямували. Якось Федосов зі своєю матірю стояли коло двору. – Кінд! – ступив до воріт той, що в окулярах. – Бітте, – простягнув руку. В руці маленький, майстерно вирізаний з дерева гномик. Федосов заховався за матір.
– Бери, – зітхнула мати. Солдат провів по його вихрах зашкарублою долонею, зітхнув. То може це й був Паулів батько?
 Гість легенько доторкнувся до плеча Федосова: – Вибачте. Ваша батьківщина, кажете? Чудово! Можливо, – німець ніяково посміхнувся, – ми домовимось, і ви наш гід. На пару годин.
– Будь ласка, лагідно посміхнулась жінка.
Відмовити? А заради чого? Вороги вони йому чи що? Люди їдуть з добрими намірами. Та й йому по дорозі.
– Дякуємо! Дякуємо! – радіють гості. Пауль сів до нього в «Жигулі». Грета з донькою в свою машину.
– Чудово тут у вас, – замріяно мовив гість, – і гарно так. Сумно тільки, – опустив голову. Далі їхали мовчки. Кожен думав про щось своє. Зупинились коло хати, тієї самої, свідка тих далеких подій.
Вибігла Аня: – Дідусь, дідусь приїхав!
З дверей виглядає стара мати. – Це Пауль, – пояснив Федосов. – Пам'ятаєш сорок третій рік? Рудого німця, що правив конячиною? Це його син.
Мати не мовила й слова, лиш сумно похитала головою.
... Йшли вкритим густим споришем вузеньким обніжком між городами. Діти побігли попереду. Ось і гайок. Гості притихли, ніби злякано, оглядаються навкруги. Зупинились. Нічого примітного не видно. Де тут могила? Німе запитання в очах. – Он там, – тихо мовив Федосов, вказуючи очима на зарослу осичиною та буряном, довгу з розмитими краями, впадину. Шумить осичина, вітер колише густий бурян. Гості підійшли ближче. На їх очах блищать сльози. Федосов оглянувся: обидві Ані збирають на полянці квіти. Весняний, теплий подих вітру, веселий щебіт пташок, десь далеко озвалась зозуля.
– Хоча б хреста тут поставити, – майже пошепки вихопилось у німця.
Грета підійшла до канави. Мить стояла, схиливши голову, потім опустилась на коліна, перехрестилась. Взяла грудочку землі, зав'язала в кульочок, поклала в сумочку. – На душі легше стало, – мовила, витираючи сльози.
 Чоловіки стояли мовчки. Підбігли діти. Грета взяла обох дівчаток за руки й повела стежкою. Чоловіки йшли слідом. – Ми тепер побратими, – мовив Фішер. – По нещастю...
Мати так і стояла коло воріт, вдивляючись кудись у далечінь.