Мiсто карликiв

РОЗДІЛ І

Софії рідко доводилося так нудьгувати. Доповіді сипалися одна за одною упродовж третьої години поспіль – німецькою, французькою, італійською. Десь у навушнику бурмотіло англійською, але безліч специфічних термінів перетворювала це бурмотіння мало не на хінді. Трішки веселіше ставало, коли доповідач ілюстрував якусь тезу слайдами чи фрагментом фільму, але й це не надто розважало. Чемність вимагала сидіти струнко і в найуважніший спосіб слухати, схвально кивати головою та усміхатися, але Софія почувалася ледачою студенткою, яка чекає не дочекається кінця лекції. Годинник, здавалося, зупинився. Прикладати до вуха, трусити чи ще якимсь чудернацьким робом перевіряти його справність не випадало в аудиторії, де концентрація всесвітньовідомих професорів перевищувала загальноуніверситетські норми щонайменш утричі, тому Софія вирішила зиркнути на циферблат Орестового. Сапфірове скло дорогого «Тіссо» не приховало гіркої правди – сидіти їй тут іще довго-довго… Яко сосні на далекій півночі… Яко пінгвіну на крижині… Та сосні й пінгвіну принаймні не доводиться удавати при цьому схвального зацікавлення…
Орест зрозумів – погладив її руку і стиснув пальці – терпи, мовляв, що вдієш…
І навіщо вона подалася на цей конгрес? І навіщо сидить отут, у цій вишукано-красивій залі, і навіщо вдає, що розуміє оті високі матерії, які снують на трибуні високовчені мужі з цілого світу!
Виправдання, звісно, є – Мілан, місто моди, славнозвісна опера, Міланський собор, який вони вже відвідали учора, і Венеція, яку залишили на десерт учасникам конгресу, щоб винагородити за витривалість і терпіння. Втім, їм тут цікаво. Сидять, слухають, а в перервах сперечаються про своє, про чоловічо-хірургічне, поки не похрипнуть. Ці суперечки не припиняються ні на фуршетах – вишуканих, слід віддати належне організаторам, ні на екскурсіях.
Добре Орестові – він знайшов тут знайомих – отого професора з Лондона, з яким працював колись, та індійського лікаря – він теж стажувався в той час у лондонській лікарні разом з Орестом, а потім поїхав до Індії і тепер там очолює відділення дитячої кардіохірургії. Тем для розмов у них – безліч: спогади про спільну роботу, про лондонських знайомих та друзів, про шлях становлення у власній країні, про проблеми світової кардіохірургії, про футбол... Софії випадає спілкуватися з його дружиною Мансі, але про що – от у чім питання. Вони вже з’ясували склад сім’ї, кількість дітей, особливості моди – індійської, української та італійської – про що далі розмовляти з людиною, від якої міланська опера далека, як Велика китайська стіна? А чоловікам здається, що все чудово влаштувалося – у кардіологів свої проблеми, у жінок свої.
Годинник таки, мабуть, зіпсувався. Й Орестів також. І годинники організаторів вийшли з ладу, це поза сумнівом. Або час зупинився. Або брати Грімм наслали чари на це сонне королівство. Ой, де моя кришталева труна?  Залюбки проспала б решту. Принц під боком, поцілує при потребі… Ну, не може ця доповідь тривати так нескінченно довго, не може!
Хотілося одночасно кількох недопустимо-недозволених речей – чхнути, позіхнути і послати все це збіговисько великомудрих-високовчених розпротрикуди! Проте виховання дозволило доктору Софії лише зітхнути. Від того глибинно-щирого зітхання заворушилися важкі оксамитові штори, що перешкоджали яскравому весняному сонцю Італії увірватися до на півсутіні зали і змусити все оте кардіологічне лицарство нагострити свої наукові шпаги на захист сердець напередусім коханих дружин, а не всього людства. Втім, дружини виявилися хитрішими за Софію – більшість з них давно оглядала дорогі магазини у центрі міста і приміряла, мабуть, зараз обновки.
- Вам теж тут не дуже цікаво? – обізвався сусід праворуч. – Ось, перегляньте…
Путівник по Мілану! І Венеція! І Флоренція! Величезні кольорові фото!
Софія облила сусіда таким ніжно-вдячним поглядом, що він аж зніяковів. Мабуть, ніяковіти не входило до його звичного репертуару, тому зніяковів іще більше і тому заговорив голосніше, ніж належало:
- Чи збираєтеся ви сьогодні в оперу?
- Звичайно! Бути в Мілані і не відвідати «Ла Скала»? Неможливо!
- Це як бути в Римі і не бачити Папи Римського, - не дуже дотепно пожартував сусід.
Софії зазвичай не подобалися банальні жарти, але цьому чоловікові, який у скрутну хвилину нагодився, щоб визволити її із небезпеки ганебного позіхання чи засинання, вона готова була пробачити все. Усміхнулася. Його посмішка у відповідь не зовсім сподобалася. Якась напівіронія-напівзверхність майнула вустами людини, що сиділа поруч. Мабуть, це його звичний спосіб усміхатися, таке трапляється з персонами, які займають високі посади, займають їх так довго, що це накладає відбиток на особистість і змінює не тільки манери, а й спосіб спілкування – наказовість тону не зникає навіть у розмові з людьми, на яких право наказувати не поширюється. Він намагається бути люб’язним, цей чоловік, але виходить лише те, на що здатний – поблажливість замість доброзичливості, псевдолюб’язність замість щирої уваги, немічні потуги здаватися простим, веселим і таким, як усі, у товаристві рівних собі чи й вищих. Втім, ця людина, здається, не вважає нікого рівним собі. І змушує себе опускатися до простих смертних зусиллям волі, яке видно неозброєним оком.
Софія дозволяла собі ці спостереження лише з нудьги та надміру вільного часу. Іншим разом їй, звісно, діла б не було до людини, що сидить поруч у широкому, надміру широкому для цього маленького тільця кріслі розкішної головної зали конгрес-центру, але ж треба кудись подіти оці години очікування перерви…
Американця змінив на трибуні китаєць, він щебетав-виспівував своєю дзвінкою, мов краплі весняного дощу, мовою, і лише кілька фанатів науки, до яких належав, безперечно, й Орест, уважно вслухалися в англійський переклад, решта почувалася вільніше, тихий шепіт прокотився залою.
- Ну, як вам путівник? – прошепотів сусід.
- Чудовий! Та ще й російською! Ми знайшли лише англійською, а це, знаєте, трішки не те…
- Звісно! Ваш чоловік добре знає мову?
- Орест? Досконало! – Софія не втомлювалася доводити світові, що Орест – особливий, унікальний, неймовірний. – Він багато років працював у Лондоні, тому його англійська чудова, класичний оксфордський варіант вимови.
- А ви теж розумієте англійську? – не вгавав сусід.
- Звісно. Але не настільки добре, як чоловік.
- Але достатньо для спілкування, я бачу. А я, на жаль, не оволодів свого часу, тепер шкодую…
- Так, іноземні мови – це важливо.  Тим паче, на отаких конгресах. Добре Орестові, він почувається як риба у воді, а мені нудно, - призналася Софія. – І вам, мабуть, теж, Георгію Гри… Григоровичу?
Їй не вдалося вимовити з першої спроби це складне, заскладне як на мелодійну українську мову ім’я та по батькові. Співбесідникові це вочевидь не сподобалося.. В його погляді майнуло щось подібне на ніж, і Софія відчула цей холод власною шиєю. Незатишно стало. Ого! Оце так реакція на геть невинну помилку!
Але сусід опанував собою швидко, мабуть, загроза знову опинитися сам на сам з англомовним оточенням і втратити єдиний промінь світла у темному для нього царстві кардіології виявилася сильнішою, ніж цілком зрозуміле невдоволення труднощами у вимові.
Власне ім’я – найсолодша музика для людського вуха, тому ніщо не дратує так, як перекручування бодай єдиної літери – це Софія колись читала і переконувалася щоразу – святісінька правда. Треба потренуватися – Георгій Григо… Геогрій… Географ… Геогр… Та що за трясця! Ге-ор-гій Гри-го-ро-вич! Ще раз! Іще! Вона подумки тренувалася, і складне ім’я виходило вже майже без запинки. От навіть дорогий індійський друг Ореста має легке і просте ім’я – Бхат Даніш. Бхат Даніш – коротко, легко і гарно. А Геогр…. Ой, бідолашні люди, які працюють разом із ним і десять разів на день мусять вимовляти це гризуче ім’ячко.
А погляд, погляд у цього чоловіка… Холодний, гострий – чік по горлянці і… Але, мабуть, їй здається. Загалом він милий і намагається їй сподобатися. Розважає, як може. Путівник он підсунув, цікаво.
Гортаючи путівник, Софія незчулася як пролунали чарівні слова: перерва…
Вхопила Ореста за руку і вилетіла із зали, мов метеор. Георгій Григорович не відставав, йому геть не хотілося опинитися одному у різномовному середовищі малоцікавих йому людей, він не зводив із Софії очей. Зате Орест, здавалося, вирвався із тиші конференцзали лише для того, щоб усмак поспілкуватися з Данішем і обговорити, нарешті, вільно й уголос усе почуте. Вони виглядали б рідними братами – майже однаково високі на зріст, із класичними рисами обличчя, що уособлювали еталон чоловічої краси різних, а може, зі спільними коренями десь там, у сивій глибині, рас – платиновий блондин Орест і жагучий брюнет Даніш. Вони відрізнялися лише кольором обличчя – до глибокої смаглявості Даніша Орест не зміг би засмагнути на найпалючішому сонці. Спільними були й інтереси – про своїх хворих малюків та оперативні втручання з усіма ускладненнями, наслідками, віддаленими результатами хірурги могли б розмовляти добами, не звертаючи уваги на дружин, розкішно накриті фуршетні столи та плани організаторів щодо проведення вільного часу учасників конгресу.
Мансі, вихована індійська дружина, поводилася скромно, мило усміхалася і в жодний спосіб не заважала спілкуванню чоловіків. Її терпінню не було меж. Зате Софія не могла знайти собі заняття. Тому увага Георгія Григоровича, хай навіть якась оригінальна у своїх виявах, за цих обставин виявилася необхідною.
- Чи любите ви справжнє французьке шампанське? – у високому тонкому келиху переливався ледь золотистий напій.
Пасувало впасти у дикий захват – ах, шампанське, ах, французьке, ах, задурно, ах, досхочу, але Софія не надто полюбляла цей кислий понад міру смак брюту. Плебейство, звісно. Вишуканим знавцям тільки це й до смаку, але куди його, смак, вихований на «Совєтскому полусладкому», подінеш?
Здивувало й те, що в руці Георгія Григоровича виблискував кришталем лише один келих, тому викликало запитання – збирається він випити вино сам чи пропонує Софії? А може, ступінь їхньої близькості сягнула аж до того, аби причащатися з однієї склянки?
- Якщо любите – то он там, на тому столику…
Ґречність такого способу пропонувати напій викликала запитання. Софія ступила ці кілька кроків до столика, узяла келих. Намагалася пити і не кривитися. Це майже виходило. Зате напою вистачало на всю перерву. Цей Георгій Григорович – дивний чоловік. Але він тут – єдиний з України. Йому нудно самому. Софії теж нудно… От і доводиться пити цю кислючу нудьгу із кришталевих келихів.
- Оресте… - намагалася Софія вивести чоловіка зі стану занурення у лондонські спогади, які оживали у розмові з Данішем занадто жваво навіть серед темпераментних італійців.
Софія потинялася знічев’я між столиками медичних та фармацевтичних компаній, які рекламували свою продукцію. Узяла кілька англомовних буклетів. Якась балакуча італійка узялася розповідати про чудодійні властивості препарату, назву якого з першого разу вимовити виявилося ще важче, ніж заповітне «Георгій Григорович». Софія терпляче слухала, чемно кивала головою і посміхалася. Наприкінці спічу отримала буклет, блокнотик з назвою препарату на кожній сторінці, ручку та коробочку із вологими стерильними серветками, також прикрашену назвою панацеї від усіх хвороб. І правильно, молодці італійці. Адже буклет зазвичай проглянуть – і відкладуть у папочку, куди заглядають рідко або ж ніколи, а коробочку лікар залишить на столі, витиратиме серветками руки і час від часу назва препарату опинятиметься перед очима. Ото й запам’ятає. І хворому призначить. А побачить добрий ефект – то й іншим. Отак вона, реклама, повинна діяти. А слова що – повітря, прилетіли – полетіли. На голову бідолашного лікаря щодня стільки інформації сиплеться, що…
Софія відчула себе чужою тут, поміж цих заклопотаних людей. Вони – лікарі. У них – хворі. А їй ці серветки, власне, ні до чого. І цей препарат ні до чого, хоч, власне, для лікування інфекцій придався б і в гінекології. А що вона, на кухні руки оброблятиме до стерильної чистоти?
Горло стиснуло гірким жалем. Ці два роки поруч з Орестом вона провела у солодкому сиропі милих домашніх клопотів, під його крилом і на його крилі. Власне, у неї тепер немає іншого життя, окрім його життя, його інтересів. Якось непомітно сталося, що мед медового місяця розтягнувся на роки. Вона засинала на його плечі і прокидалася, відчуваючи його руку, вона жила ним і для нього, і знала – він повний нею так само, як вона ним. Мабуть, це називається жіночим щастям. Цього їй завжди бракувало, і тепер доля наче прагнула компенсувати втрату.
Але набуваючи, ми неодмінно втрачаємо. Мусимо поступитися чимось менш важливим. Софія поступилася роботою. І не те щоб у Києві неможливо було знайти працю для гінеколога – приватних кабінетів вистачало. Попервах навіть попрацювала в медичному коледжі, щоб спілкуватися зі студентами. Та робота тривала до першого конгресу. Орест нізащо не хотів їхати сам. Довелося відпрошуватися на тиждень. Потім ще. Потім вирішила звільнитися. Директор запевнив, що дасть їй години за першим же бажанням. Та все якось руки не доходили. Якось відкладалося – завтра, завтра. А потім стало ліньки визволятися з полону теплого м’якого побуту – кухня, телевізор, перукарня, масаж, візаж…
Софія виправдовувалася сама перед собою – вона професійна письменниця, вона пише. За цей час написала новий роман. Особливий, незвичайний, не такий, як попередній. Але нікому, навіть собі не признавалася – роман закінчено, а новий починати просто ліньки. Не хочеться. Навіщо? Хіба їй потрібні гроші? Хіба чоловік не забезпечує її усім необхідним і надмірним? Хіба не розманіжує подарунками? Хіба не возить по світу на отакі поважні наукові зібрання, де можна і людей побачити, і себе показати, і міста подивитися…
А як їй, власне, показувати себе? Кому вона тут цікава? От хіба дівчатам, що роздають буклети, вони ж не знають, що вона проста собі домогосподарка з дипломом кандидата медичних наук. І ручками їхніми у фірмових блокнотиках хіба рецепт нового торта запише.
Власне, вона нічим не відрізняється від симпатичної жіночки Мансі з червоною крапочкою на лобі між ідеально чорними та ідеально рівними бровами, що майже сходяться на переніссі. Ще хіба залишилося навчитися складати руки отак молитовно човником і злегка вклонятися щоразу. Та ще мовчати й усміхатися, усміхатися й мовчати. Кажуть, індійські дружини не можуть вимовляти ім’я чоловіка – заборонено звичаєм, то – наче ім’я Бога.
Робота, якісь свої інтереси, своє життя – ось та ціна, яку довелося заплатити за подружнє щастя. І вона не здавалася Софії надмірною.
- Сонечко, як ти? Тобі не нудно? Вибач, ми заговорилися з Данішем – стільки спільних спогадів! Знаєш, наступного року вони планують провести конгрес кардіохірургів у них у Калькутті. Ми поїдемо, хочеш? Ніколи не бував в Індії.
Від такої новини все постало зразу в іншому світлі. Їй вже не здавалося, що Орест забув про неї. Індія! Ця казкова, таємнича, загадкова країна! Милий, милий Даніш! Чудова, люба, найкрасивіша Мансі!
- Даніш обіцяє запросити нас як особливих гостей конгресу. З доповіддю про…
Софія вже й не слухала, про що мала бути доповідь. Особливий гість – значить усе оплачено. Це дуже добре! Це означає – готель на зразок «Хілтона», машина до послуг, особлива увага організаторів. Побувати в Індії! Задля цього варто трішки понудьгувати. Тим паче, що в компанії цього дивного Георгія Григоровича це не так вже й сумно. Він такий… такий… Софія ніяк не могла скласти характеристики цьому чоловікові. І замало знала про нього. Дивував лише зріст. Софія вважала себе жінкою середнього зросту, а поруч з Орестом виглядала й зовсім крихіткою – трішки вища за його плече. Натомість поруч з Георгієм Григоровичем виглядала «гігантом мислі» та мало не «отцом русской демократії». Вона почувалася незручно високою, чомусь хотілося пригнутися.
У залі Георгій Григорович не справляв враження дуже маленького на зріст – верхня частина його тіла виглядала поважно – велика голова, розкішна чорнява, майже без сивини, чуприна з натяком на хвилястість, прямий ніс – все начебто красиво. Великі чуттєві губи надавали обличчю виразу м’якості і доброти. Погляд чомусь зупинявся саме на цій частині обличчя. В очі дивитися не хотілося. Софія навіть спитала себе – а які в нього очі? І не змогла одразу відповісти. Аж тепер зрозуміла чому: дивитися доводилося згори вниз, навіть їй, жінці середнього зросту.
Цей невеличкий, не сказати б маленький, дуже маленький чоловічок не відходив від них ні на крок. Попиваючи кислючий брют, прислухався до розмови і не надто делікатно втрутився:
- Оресте Романовичу, а ви справді збираєтеся до Індії?
Дивно, він знає Ореста на ім’я! Софія не чула, щоб вони знайомилися.
- Саме так, Георгію Григоровичу, мій давній друг запрошує на конгрес.
- А чи не міг би ваш давній друг надіслати запрошення і мені?
Софії мову відняло від такого нечуваного нахабства! Цей маленький чоловічок має себе, либонь, за велета духу чи за щось таке значне у медицині.  Але Орест сприйняв без емоцій.
- Гадаю, це можливо. Хвилинку…
Він відійшов до невеличкого гурту представників Індії, які вирізнялися серед європейців смаглявістю облич та розкішними, насичено-кольоровими, розшитими золотом сарі дружин. Софія не стрималася:
- Як мені подобається індійський національний одяг! Які кольори, які тонкі матерії, оздоблення, яка краса!
- От поїдемо до Індії – купите собі таке. Який колір вам подобається – блакитний, мабуть, до ваших очей? Та й фігура у вас розкішна – саме для такого одягу!
Софія знову отетеріла. Нечувано! Після знайомства, яке ще не триває й години, цей чоловік, ні, чоловічок, поводиться так, ніби має право на заяви, що знаходяться поза межами навіть найліберальнішого дипломатичного протоколу. Фігура…
Глянула на нього згори вниз. Георгій Григорович не завдав собі праці підняти голову, щоб співбесідниця могла роздивитися очі. Зате вустами ковзнула солодка й масна усмішка, зрозумів – снаряд улучив!
Орест підійшов разом із Данішем. Відрекомендував молодшого старшому, як належить за етикетом, не забув дипломатичного вишколу першої дружини:
- Даніш Бхат, провідний кардіохірург клініки у Мумбаї.
Даніш усміхнувся.
- Георгій Григорович Потурайко, ректор Прикарпатського медичного університету, професор, доктор медицини, заслужений діяч науки і техніки України.
- Член-кореспондент Академії медичних наук, - додав Георгій Григорович.
- Даруйте. Не знав, вітаю, - напіввибачився Орест і переклав англійською.
Втім, ректор не образився, мабуть, це звання отримав недавно, ще не натішився і не вніс до візитної картки. У голосі вчувалося, що йому приємно самому вимовляти оте розкотисте й дзвінке «член-корррреспондент».
Із кожним з перерахованих титулів Даніш чемно схиляв голову.
- Ми раді будемо вітати на нашому конгресі такого поважного гостя. Неодмінно надішлемо запрошення. З якою науковою доповіддю хотіли б ви виступити?
- З доповіддю? – здавалося, це просте запитання загнало професора у глухий кут. – А чи можна без доповіді, в якості гостя?
Відповідь здивувала обох хірургів. Стільки титулів – і не хоче розповісти про власні наукові розробки? Але жоден не показав і сліду здивування:
- Як шановному професору буде завгодно! – руки Даніша автоматично склалися у жесті поваги і прощання.
Коли індієць відкланявся, маленький, та, як виявилося, великий чоловік звів очі на Ореста. Дивитися довелося настільки знизу вгору, що Софії стало ніяково і вона несамохіть схилилася. Зате Орест нависав усіма своїми футами і дюймами над ректором і не збирався хилитися, навпаки, розправив плечі на всю широчінь і встромив руку до кишені штанів, відхиливши полу світло-сірого піджака. Скільки разів Софія намагалася відучити його від цього хлоп’ячого жесту, який мовою Орестового тіла означав, що фортеця зайняла кругову оборону і не здасться навіть при бомбардуванні. Брови високо розлетілися по чолу, над яким здійнялася акуратно укладена хвиля волосся, у платині якого губилася рясна рання сивина, зовсім не помітна, не така виразна, як у Даніша. Очі, зазвичай ніжно-лагідні, чомусь блиснули сталлю незгоди. Господи, який він гарний! Якби можна було закохатися знову, Софія зробила б це не гаючись! 
- Вітаю вас із початком нашої співпраці.
- Але ж я… ми ще…
- А я вже. Вітаю!
І Потурайко подався на своїх коротеньких ніжках до столика, де подавали справжнє тосканське к’янті.
Софія та Орест залишилися самі.
- Оресте, що це значить? Про яку співпрацю йдеться?
- Йдеться про моє запрошення професорові Смереканичу, зроблене іще торік на конгресі у Москві, на яке я досі не дочекався відповіді, - Потурайко із келихом к’янті вискочив наче з-під землі, майже перелякавши. Навальність його наступу не давала можливості обложеній фортеці на концентрацію ресурсів та часу на розмірковування.
- Якому професорові? Орест не професор поки що… - розгубилася Софія.
- Про це і йдеться – поки що не професор. А чому, питаю вас? Доктор наук – і не професор! Буде професором. Завідувачем кафедри! Керівником клініки кардіохірургії! Ким іще? Деканом! Хіба рано? Хіба мало зроблено? Час уже працювати самостійно! І ви, Софіє Андріївно, будете доцентом кафедри акушерства і гінекології, працюватимете знову! Досить уже сидіти вдома і займатися домашніми справами, годі!
Очі, великі, абсолютно чорні, наче без зіниць, густі і чорні, немов краплі смоли чи особливої, темної ртуті, опинилися чомусь на рівні обличчя Софії, зазирнули глибоко-глибоко, аж на денце душі. І знайшли на цьому денці саме те, що шукали. Вона аж озирнулася, шукаючи тут, у холі конгрес-центру, дерево, на якому ви брунькувалося, зацвіло і налилося соком яблуко спокуси, червонобоке, хрустко-соковите, солодке-солодке-солодке. Довелося хильнути брюту, щоб перебити концентрацію цукру, надмірну навіть для райського саду.
Зі стану ступору, в якому вона враз опинилася, Софію вивів голос, що запрошував гостей конгресу до зали. Хотіла сісти десь у куточку, окремо від настирливого доктора Фауста, який, як виявилося, усе про них знав і вже давно робив Орестові якісь пропозиції. А вона, наївна, думала, що між ними немає таємниць.
Поговорити відверто не виходило – кожне слово чув Потурайко, який не відходив ні на крок. Софії вже здавалося, що він може читати її думки. Щойно виникало запитання і вона подумки починала його обмірковувати, як голос сусіда шепотів тихенько не просто відповідь, а щось таке повне зваби і спокуси, наче отой змій, що обвив гілку дерева пізнання. Його слова були наче й не його – це її власні потаємні думки, висловлені вголос.

Прикарпатськ. Чарівне, особливе місто. Рідне місто Ореста. Місто, де живе його батько і ма… Ні, на жаль, не мати, - мачуха. Орестова мати померла, коли він був іще хлопчиком. А батькова дружина матері не замінила, стала тим, ким стала – мачухою. І батькові не дружиною. Також мачухою. Тому Орест не часто бував у рідному місті. Не хотів навіть вчитися там. Софія зрозуміла чому після знайомства з ма… мачухою.
Прикарпатськ – місто у чарівному передгір’ї Карпат – отака собі оаза особливої краси, особливої родючості ґрунтів та особливого клімату. Якщо рай – не вигадка, якщо це – на землі, то едемські сади шелестіли листям саме тут.
З географією все просто, із транспортом теж: до Львова, Тернополя, Івано-Франківська – майже однакова віддаль, до Ужгорода – далеченько. До Києва – ще далі. Ну то й що? Зате ближче до Парижа і Риму.
Столиці зазвичай розміщуються на семи пагорбах. Прикарпатську вистачило для щастя одного, зате не пагорба, а цілої гори. І навіть не гори, а єдиного в Україні діючого вулкана. Про нього не кожен знає, але він є.
Колись у давнину люди оселилися біля підніжжя цієї невисокої, з пологими схилами теплої гори, на верхівці якої дихав теплом невеликий отвір. Не жаром, не сіркою, не вогнем – теплом. Гора, на відміну від своїх родичів на південних та північних островах, виявилася лагідною. Ніхто ніколи не чув про якісь виверження, потоки лави, землетруси чи інші катаклізми, які супроводжують таке небезпечне сусідство. Навпаки, тепле дихання забезпечувало чудовий клімат цього краю, а невеликі хмарки попелу, які іноді викидало жерло, вкривали поля та виноградники на схилах родючим добривом, тому виноград, що дозрівав у цьому раю, давав сік із неймовірною концентрацією фруктози, і вино, рівного якому не знали. Гору називали Щастигорою, а вино – «Щасливим» або «Феліче».  Софія обожнювала це вино, яке іноді привозив до Києва під час нечастих своїх візитів батько Ореста, Роман Тарасович. Куди там братися к’янті, куди шампанському!
На схилах квітували персикові сади, кілька персиків навіть виростив біля хати Роман Тарасович. Дозрівали, давали врожай. Ніхто не вірив, що це можливо в Україні. Але такі чудеса творила Щастигора.
- Наше місто – унікальне за своєю природою, кліматичними умовами, відомий курорт, - шепотів на вушко змій-спокусник. – Але справжнє наше багатство – люди, - при цих словах Софії здалося, що вона потрапила на якісь радянських часів збори, саме там чомусь любили підносити як найцінніше те, чого насправді не цінували зовсім – людину праці.
Софія спробувала сконцентруватися на доповіді професора Фішера з Філадельфії, який розповідав про досвід операцій на серці без переливання крові. Але як не намагалася не думати, постійно поверталася до пропозиції, настільки ж спокусливої, наскільки несподіваної.
Працювати, працювати, знову увійти до аудиторії, знову вчити студентів, знову приймати хворих, перейматися їхніми проблемами, допомагати,  використовувати знання, досвід, почуватися у центрі подій, а не висіти сонною мухою у павутинні Інтернету чи в телеящику від серіалу до серіалу.
Вона вже дала відповідь на питання, яке, власне, ще ніхто й не ставив.
Змінити курс життєвого корабля іще раз? Залюбки! Адже не світ за очі, а до рідного краю. Адже не поміж чужі люди, а до рідного тата. Адже не в глухі нетрі, а до чудового міста, та ще й з особливими кліматичними умовами.
- Дуже корисними для ваших судин, Софіє Андріївно.
Хто це сказав? Невже він справді читає мої думки?
- Звісно так, і не сумнівайтеся!
Справді, у Прикарпатську знаходився відомий курортний центр, де лікують усе на світі – патологію шлунково-кишкового тракту, опорно-рухового апарату, серцево-судинної системи. Щастигора давала необхідної температури цілющі мінеральні води, відомі здавна, у місті функціонувало кілька санаторіїв, хворих не бракувало, і мінімум витрат обертався максимумом прибутків. Орест уже давно пропонував їй пожити місяць-другий у батьків, попити водичку, поплавати в теплому басейні біля підніжжя гори, полікувати судини. 
Справді, пропозиція ректора вчасна і спокуслива. Мабуть, вони з Орестом про це вже говорили. От тільки чому все відбувається за її плечима, без її відома?
Здавалося, ця друга половина робочого дня конгресу ніколи не добіжить кінця. Нарешті остання доповідь. З останнім словом доповідача Софія відкрила рота, щоб запитати, але Орест чомусь схилився, прошепотів їй на вухо: «Тихо, ані слова!» і стиснув пальці так, як він робив, коли просив не втручатися в розмову. Софія вкотре здивувалася, але чемно послухалася. Права Ореста керувати справами поза кухнею вона ніколи не порушувала і зазвичай визнавала – його рішення правильне.
Біля конгрес-центру на них чекав великий автобус – гостей везли в готель переодягнутися, а звідти – на урочистий прийом, присвячений завершенню конгресу.
- Оресте, як же так сталося, що ти нічого мені…
Орест припинив розмову в особливий і надзвичайно ефективний спосіб – лівою рукою обхопив її за талію, а праву запустив у волосся на потилиці.
- Ор…
Наступне слово втопилося у глибокому поцілунку.
На другій хвилині цього особливого виду прохання Софія зазвичай вже собою не володіла. Він умів цілувати, її чоловік…
- Потім, мала, гаразд? Все потім. Зараз швиденько душ – і переодягатися. Де моя біла сорочка?
Сорочка, краватка і Софіїна нова вечірня сукня висіли напоготові ще з минулого вечора.
- Оресте, але ж як так сталося, що…
- Автобус чекає! У тебе зачіска розтріпалася. Отут треба зачесати. Давай допоможу…
Софія закріпила неслухняного локона.
- Не тікай, скажи мені, чому нічого не кажеш?
- Дай я краще застебну ланцюжок…
Здавалося, застебнути ланцюжок – ось та єдина на землі справа, яку покликаний звершити доктор медицини Смереканич, таким заклопотаним виглядало його обличчя.
- Ні, хлопчику, ти таки мені скажеш, чому…
- «Скажи мені, чому не кажеш, скажи мені, чому не кажеш!» Чи хтось повірить, що так висловлюється відома українська письменниця! – вивів приємним баритоном Орест. – «Скажи мені…» Тобі не здається, що із цього вийшов би чудовий романс?
Софія зрозуміла – він не хоче на цю тему говорити, і марно змушувати, принаймні зараз. Зітхнула, дістала із сумочки парфуми, звично торкнулася стандартних місць – за вушками, на згинах ліктів і де пульс. Глянула у дзеркало – чогось бракує. А, треба усміхнутися!
- Вашу руку, місіс…
- Синьйоро… - поправила чоловіка Софія.
Звісно, Потурайко вже чекав їх біля автобуса і зайняв місце поряд. Всю дорогу до ресторану розповідав, який кардіологічний центр вони збудували, чим обладнали, які операції вже проводять і як збираються розширити клініку під керівництвом такої направду світового масштабу зірки кардіології як професор Смереканич.
- Та я ж не профе…
Ця фраза щоразу наштовхувалася на рішуче:
- Будете професором наступного ж дня по приїзді! А ви, Софіє Андріївно, доцентом. Знаю, все знаю. Не вміли вас цінувати у вашому рідному Тернополі, не вміли. Отак у нас із людьми… Не бачать, не розуміють… А ви ж – талант! Таких на руках носити треба! Умови створювати! Допомагати!
Якби хтось мастив душу медом навпіл із маслом, мабуть, і це не було б так солодко.
Усмішка великих, завеликих, м’яких, зам’яких, соковитих, занадто соковитих, як для чоловіка, вуст, зависла у повітрі, відділилася від обличчя, інші риси якого жодної участі у поспіху усміху, звабі зваблення та обіцянні обіцяного не брали.
Є усмішка, але кота нема, згадалося Алісине.
Країни ще немає, а чудеса вже почалися.
Вчувся шелест листя яблуні. Плід наливався соком і паленів яскравістю червоного ліхтаря.
Попри шелест ясно вирізнявся ще й якийсь хрускіт. Софія з Орестом перезирнулися, шукаючи джерело дивного звуку. Хіба хтось із професорів настільки зголоднів, аби жувати просто тут, в автобусі?
І лише один з учасників традиційної ще з біблійних часів сцени знав, чиї голодні щелепи спричиняють цей хрум-хрум.
Змій усміхнувся сам до себе справжніми, внутрішніми, не позиченими у Чеширського кота вустами, усміхнувся щиро і хижо. Він знав – це хрускотить хребтами погордливо-незгідних хробак завбільшки з динозавра, його клон, міні-копія, мила домашня тваринка, захована в червоно-звабливому, соковито-духмяному, запашному й такому здоровому на вигляд плоді.