8. Поле сiрих експериментiв

(Враження від однієї прогулянки центром рідного міста)

«Яма – как принцип движения к Солнцу,
Кашу слезами не испортишь, нет…»
Єгор Лєтов

   Сірий, безнадійно сірий сквер. Здається, ніби молекули повітря, що гасають туди-сюди поміж байдужих перехожих, теж пофарбовані у сірий колір. Ким? Напевно, Сонцем – осіннє, бліде, воно має вигляд чоловіка поважного віку, що вже відійшов від радощів літньої праці і замислився над сенсом буття, кожного ранку спостерігаючи, як таємничо гаснуть зірки на небосхилі… Отак і зараз спостерігає Сонце за тисячами своїх онуків, чи то вивчаючи, чи то дивуючись.
   Я йду. Невидимий для поглядів сторонніх людей, я для них являю собою усього лиш тінь, незайманий сектор вселенського простору. Втім, це ще не означає, що мене нема – вони просто надто заклопотались буденним відпочинком, щоб помітити мене. Лише один хлопчик з повітряною кулькою у руці грайливо посміхається, дивлячись мені в очі. Я відвожу погляд – але він все одно дивиться, щось привертає його увагу. Цікаво, що він бачить, коли з нетрів його душі, сповненої невимовної чистоти, перекидаються містками райдуги у наш сірий, повсякденний світ, коли з його посмішки йдуть хвилі чистого світла?..
   Цікаво. Ніколи не відчував, наскільки красиво тут, у цьому сквері. Охайно прибраний пам`ятник горделиво кидає виклик вічності. Втім, час лише сміється – у нього є справи серйозніші, ніж відкриті змагання зі вперто налаштованим монументом. Той ще не знає, мабуть, що через декілька секторів Безмежності від нього стоїть одноплемінник, суворий пам`ятник хоробрим лицарям цього краю, який шляхом болісного занедбання вкарбував у свою металеву свідомість просту життєву мудрість: проекція слави у майбутнє залежить не стільки від її розмірів, скільки від конкретних територіально-історичних умов. Шкода, що цьому не вчать у школах отих дітей, що посміхаються незнайомим. По волі жовтневого зворотнього буяння бігають представники цього найменш відомого науці підвиду Людини довкола сконцентрованих завмерлих віків, навіть не здогадуючись, з чим граються і чому. Так само, можливо, вони будуть гратися й пізніш, коли натраплять на ревучі вихори вічності, що неодмінно супроводжують кожний перехід душі між світами Життя.
   Та я не про це. Щось відхиляюся від теми. Ти пам`ятаєш минулу осінь? Мої юні пориви, до сліз смішні почуття, через які я так само, як і усі ці піддослідні сірі, не звертав уваги на свій рідний світ. Що змінило мене так? Відповідь на це питання відома і давно вже кружляє по своїй персональній орбіті інформаційного поля Землі.
   Раптовий удар дзвонів заставив мене здригнутися. Подивився на годинник – стрілки не відмічали ніякий свій ювілей, тож цей самотній удар був якимось напрочуд невипадковим, зробленим навмисно.
   Так, я проходжу повз християнський храм, котрий гармонійно доповнює сіру картину буденності та помпезної умовності. Дивно. Не відчув ані ненависті, ані дружності. Тільки холодне розуміння того, що йому недовго залишилось стояти тут у якості релігійної споруди. І це не суб`єктивний викрик язичника ХХІ сторіччя, це вирок Всесвіту, оголошений по всіх животоках… Докази ж знаходились поруч, надаючи сумний відтінок приреченості іржавим дротам, що стирчать з реставровано-побілених стін храму.
   Табличка з надписом «туалет», щоправда, повернута у протилежний бік.
   Трохи подалі, серед лотків, де продаються витвори народного мистецтва, можна зустріти язичницькі обереги, сатаністські та всі інші окультні символи.
   На газонах лежать мертві голуби.
   Мовчання. Сіро-зеленість, але не як у водоростей, а з чітким розмежуванням кольорів.
   Чи відають атоми, з яких побудовані стіни храму, що складають настільки ж заморський зміст, як і звукові хвилі індейських мелодій, які лунають з іншого боку скверу?
   Нема до цього діла собаці у скаженій веселості. Нема й старикам, що колективно грають у шахи посеред алеї – галереї листопаду – яку в самий раз оспівувати поетам пушкінської пори. Чи задумається над цим моя перша вчителька, котра зі спокійно-легкою усмішкою на обличчі пройде по площі?
   Я напився апофеозом сірості. Теорема осіннього Сонця доведена. Я замикаю коло. Я відчуваю, що наближається повінь часу…
   Ніч. Безлюдні квартали оживають під світлом повного Місяця. Якесь загадкове сяяння ллється з Неба на підставлені долоні Землі. З-за покрову сірого, буденного, що безтурботно собі заснуло, виходить Справжнє. Лише одна тінь, сп`яніла від безмежної радості дійства, яке відкрилося її очам, пританцьовуючи у такт хороводу зірок, блукає пустими вулицями…


04.10.7517 (2009).