Галина Пагутяк - закарпатскому читателю

Галина Пагутяк: «Можна писати про наш час, пишучи про минуле»


 «Мені здається, що має бути самокритичність, інакше обов’язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх, що йде з глибини душі. У кожному разі не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху.
… я написала есе “Беззахисність”, потім “Жорстокість існування” і наостанок – “Рукави вологі від роси”. Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип “освіченого серця”… І свій власний принцип:“ Так є, але так не повинно бути”.
…Я видала дванадцять книг, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою у своїй незавершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування тимчасове: його треба вчасно залишити.
… І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами».

З «Автобіографії» Галини Пагутяк.

Галина Пагутяк народилася 1958 року на Львівщині. Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім.Т.Г.Шевченка.
Як прозаїк дебютувала в журналі «Дніпро» повістю «Діти» у 1981 році Через рік у письменницькому видавництві України вийшла її перша книга під тією ж назвою.
Авторка книг «Господар», «Потрапити в сад», «Гірчичне зерно», «Королівство», «Слуга з Добромиля», «Книгоноші з Королівства», «Втеча звірів, або Новий бестіарій», «Писар Східних Воріт», «Захід сонця в Урожі» та  багатьох ін. Лауреат премій журналу «Сучасність», Антоновичів, «Айстра». Живе у Львові.


Всередині листопада минулого року визріла потреба знайти уважного читача, а за сумісництвом літературного критика, який би неупереджено оцінив прозові проби невпевненого у власному хисті автора. В таких випадках шукаєш знайомі письменницькі імена у своєму оточенні. Галина Пагутяк точно перебувала поза межами досяжності цього кола. Її ім’я виринуло ніби звіддалік, звисока і наче випадково, а тому не надто обнадіювало. Та виявилося, що пані Галина живе у тому «просвітку між світами», в якому приймає і незнайомих їй людей. Якщо відчує, що ті мають щиру потребу і собі увійти в просвіток, що вимагає вдумливості, прозірливості і не терпить душевного ледарювання.
Особистою втіхою від спілкування з відомою українською письменницею не можу не поділитися і з її численними небайдужими закарпатськими читачами.
Відповіді на запитання для цього інтерв’ю «Старому Замку – Паланку» Галина Пагутяк надіслала електронною поштою буквально за кілька годин. І це – попри надзвичайну завантаженість. Адже щойно завершила роботу над новим романом «Зачаровані музиканти», як одразу ж узялася за редагування перекладу Стівена Кінга. А ще обіцяє цьогоріч нову книжку для дітей, героями якої будуть кицька, песик та щурик.


– Літературна Україна невдовзі відзначить 30-ліття з часу приходу до читача Вашої першої книги «Діти» (1982). Загальне число Ваших творів непросто підрахувати навіть з допомогою бібліографічного покажчика – романи, повісті, оповідання, публіцистика. Що з написаного Вами вважаєте найулюбленішим?

– Це дуже важке питання, коли багато написано. І коли мало – теж. Є речі, які я не погоджусь перевидавати. А є, які потрібно, але нема кому. Це – надто особисте питання.
   
– Чому була така велика перерва між «Гірчичним зерном» (1990) та «Записками Білого Пташка» (1999)? Ви в той час писали, але не видавалися? Чи не писали? Чому? Побут чи політика завадили?

 – 90-ті роки були наче дев’ять кругів пекла не лише для мене, а й для мільйонів українців. То був час, коли я писала небагато. Мені соромно, що тоді бракувало віри в себе.

– Чи маєте орієнтирів у світовому, українському письменстві? Чому від них навчаєтеся?

 – Аякже! Хіба можна писати, не знаючи літератури. До 20-ти років я перечитала практично все найкраще зі світової  та рідної літератури, і не тільки з літератури. Ще з юності захоплююся Германом Гессе, середньовічною японською літературою, античною драмою. Натомість майже не читаю модних брендів, які виразно пахнуть рекламою і грошима. Справжніх майстрів сучасної літератури ми не знаємо. Їх не перекладають у нас. З української літератури – це безумовно Степан Васильченко, Коцюбинський, Григір Тютюнник. Я люблю класичну українську літературу, і це – щиро. Я не назвала багато імен, список вийшов би довгий. Мене захоплює гуманізм в їхній творчості, чутливість, багатство мови.

– В одному з інтерв’ю Ви казали, що пишете спонтанно. Спонтанність у літературній творчості, яка переросла у професійну діяльність, як у Вашому випадку, – це натхнення чи незібраність, недисциплінованість?
 
– Я вірю, що деякі книжки пишуться на небесах. Потім надходить час їм звідси спуститися, і це виглядає як спонтанність. Коли вже починаєш щось писати, воно тебе тримає, доки не закінчиш. А щодо професіоналізму, то це не надто добре. Професіоналізм каже тобі: мусиш писати. А непрофесіоналізм: хочеш писати. Але не в моєму стилі ходити й розказувати, що ось я напишу те, ось те...і витрачати час на розмови. Якби мої книжки не писалися на небесах, я б давно стала ремісником і штампувала подібні речі.
 
– Як складаються Ваші стосунки з сучасним літцехом в Україні?

 – Краще спитайте, як мене сприймає літцех. Існує міф, що Пагутяк має прикру вдачу. Я ненавиджу фальш і лицемір’я. А також схильність до корпоративності. Оскільки я сама по собі, то можу покладатися лише на свої книги. Вони ніколи мене не зрадять. Але й серед письменників у мене є друзі. Нема потреби називати їхні імена, бо це нагадуватиме корпоративність. Існує письменницький кодекс честі й перші заповіді у ньому: Не сотвори собі кумира та Не бреши.

– «Слугу з Добромиля» у нас в книгарнях не знайдеш. У не першому, але й не другому місті Закарпаття Мукачеві випадково натрапили на один-однісінький примірник Вашої «Втечі звірів». Чи планується перевидання цих книг?

  – У нас перевидають лише видавці, які справді хочуть заробити на книжках. У кожному разі, то не мій клопіт нагадувати їм про це. Напевно, у Мукачеві просто не завдають собі клопотів замовити більше примірників, як це роблять у Львові.

– Чи дозволяє Вам письменницька праця жити без думок про пошуки матеріального?

 – А кому вона дозволяє? Щоб прожити за гонорари, треба видавати 12 книжок за рік. Але я не звикла на це нарікати. Вмію  робити багато чого іншого.

– У «Жорстокості існування», на мою думку, Ви виклали глибоку філософську концепцію про те, що людина залишиться людиною лише в тому разі, якщо позбудеться комплексу хижака. Приблизно місяць тому Римська католицька церква офіційно визнала вчення Дарвіна про походження видів та еволюцію, за яким виживає сильніший, власне жорстокіший. Чому Церква погодилася з Дарвіном, як гадаєте?

– Я чула про це, але не знаю, у який спосіб Церква погодилась це визнати. І чому саме тепер, коли світ охопила глибока криза. Сучасна цивілізація наближається до кінця. Світ стає хитким і непевним. Основний закон Всесвіту: живи і давай жити іншим. Це чудово розумів найбільший гуманіст ХХ століття католик Альберт Швейцер. Але я не є компетентною в справах Церкви, тому не смію її критикувати. Схоже, що конфлікт між вірою та знанням завершився на певній історичній стадії саме отак.

– Ваші «Зачаровані музиканти» нагадали мені «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова. Це мимохіть так у Вас вийшло чи, може, була мета створити свою, українську історико-філософську фантасмагоричну притчу?

– Спільного, либонь, тут лише те, що я пишу про силу ні добру, ані злу, якою є сила природи. Я давно цікавилася передхристиянськими віруваннями, знаю повно історій про загадкових істот, але мені ніколи не виходила з голови пригода мого діда. Він бачив у повітрі Пані з жовтим волоссям і музикантів, одягнених в старовинні строї, чув музику. Це трапилось перед війною. Тому дід дуже тішився з мого рудого волосся, на відміну від решти родини. Можна сказати, це на пам’ять про нього.

– Ви багато пишете для дітей. Це від того, що недобавилися в дитинстві, як про себе каже Всеволод Нестайко, чи з інших міркувань?

– Я ніколи не думала писати для дітей. Це здається легкою справою, а насправді неймовірно важко. Я пишу для дітей мислячих, які мають духовні потреби. Нехай їх розважає хтось інший.

– Чи не хочеться Вам написати твір про наше сьогодення?

– Ще ні. Можна писати про наш час, пишучи про минуле. Хіба ні?

– Чи знайомі із закарпатською літературою? Чи вбачаєте в творчості закарпатських письменників якісь регіональні особливості?
 – У вас така багата історія. Я захоплююсь цим впорядкованим Вавилоном, де мирно співіснують різні національності. Мені колись дуже подобався Іван Чендей. На жаль, тепер доступу до закарпатської літератури у Львові немає. Регіони стають дедалі культурно замкнутішими.

– На  Закарпатті є чимало Ваших читачів, які радо зустрілись би з Вами. Чи погодились би Ви приїхати на їхнє запрошення в наш край? Що б хотіли у нас побачити? З ким познайомились би?
 
 – Я  захоплююсь старовиною. В Мукачеві була кілька разів, в Ужгороді  теж. І з задоволенням познайомилась би з різними людьми, якщо тільки ті не люблять поговорити про політику. 

«Старий Замок – Паланок», 2009