За чи пiд Карпатами

За чи під Карпатами?

Питання, винесене в заголовок, не риторичне. І відповідь на нього напрошується в залежнос-ті від того, по який бік від Карпат перебуває той, хто запитує.
Закарпаттям наш край назвали після закінчення Другої світової війни, коли ця земля увійшла до складу Радянської України, отримавши статус області. А до того історичного періоду ця переважно гірська місцевість знаходилася під юрисдикцією інших держав та державних утворень й іменувалася по-різному: Русин орсаґ, Руська марка, Руська Крайна, Угорська Русь, Карпатська Русь, Фелвидек, Карпатойло, Рутґен Фелд, Подкарпатско. Перша ж офіційна назва, що була визнана міжнародним правом, – Подкарпатська Русь (з 10 вересня 1919 року). Під цією назвою наш край увійшов до складу Чехословаччини за договором, укладеним у Сен-Жермені між західними державами – преможницями у Першій світовій війні.
Закарпатською областю край став 22 січня 1946 року. А між цими двома офіційними назвами він мав і не визнані світовою спільнотою та міжнародним правом найменування перехідних історичних періодів – «Карпатська Україна» (1939) та «Закарпатська Україна» (1944-1946).
Дати в дужках наведені не випадково. Бо навіть для читача, недостатньо обізнаного з подіями в історії людства, стає зрозуміло, що нинішня Закарпатська область та її корінні мешканці мають непросту долю і що край гір і лісів на південних схилах Карпат завжди перебував у горнилі світових епохальних політичних процесів.

Величезна кількість назв однієї невеличкої території свідчить і про винятково драматичні колізії, які тут розгорталися в різні історичні періоди. Пов’язані вони, зокрема, й з прагненням корінного народу Підкарпатської Русі, який і донині називає себе русинами, зберегти національну самоідентифікацію й не асимілюватися з жодною іншою нацією, бути нехай і малочисельним, однак ментально самостійним і самодостатнім народом, рівним іншим спорідненим у великому сімействі слов’янського світу.

Території, на яких нині живуть карпатські русини, упродовж століть були населені різними народами. Предками русинів були білі хорвати. Князівство білих хорватів до приходу угорців було складовою Великоморавської держави. Звісно, сфери впливу цієї держави та Київської Русі були різними, і якщо вони зістикувалися, то, як стверджується в багатьох історичних джерелах, відбувалося це десь у районі річки Стрий. З цього випливає, що південні Карпати й території від них на захід ніколи не входили до складу Київської Русі.
Загальновідомо, що угорці шукали собі батьківщину, подолавши складний шлях першопрохі-дців через Карпатський хребет (896 р.). Однак вони не зупинилися одразу за Карпатами, а пішли далі на південь. Це сталося й з тієї причини, що в підніжжі Карпатських гір вони зустріли неабиякий спротив аборигенних, слов’янського походження, мешканців цих територій. Проминувши землю, негостинну до них – варварів-загарбників, які ромовляли абсолютно незрозумілою для слов’ян мовою, угорські племена оселилися над Дунаєм, в Паннонії. І лише згодом, ґрунтовніше освоївшись на зайнятих ними землях, структурував-шись у подобу держави, угорці почали поступово оволодівати й іншими територіями та колонізувати народи, що їх населяли.

Безумовно, інтерес для них становили найближчі, вже знайомі, пройдені ними землі, що були так само багаті природними ресурсами, як і їхня нова батьківщина. Тому, зібравшись упродовж півтори-двох століть з силами, вони розпочали агресивний колоніальний наступ у місця свого колишнього прориву – в підніжжя Карпат. Місцевому населенню, що не бажало коритися загарбникам, довелося відступати від утисків войовничих феодалів-гнобителів вище й вище в гори. Ймовірно, що в гірських поселеннях, цих вимушених сховках, нащадки білих хорватів ще сотні років почували себе вільними людьми, не платили данини угорським феодалам. А позаяк виживати в горах значно важче, ніж на рівнині, до їхніх ментальних рис додалися неабиякі терпеливість, наполегливість і кмітливість, зазнав суттєвих змін і спосіб життя та побут, який і донині помітно відмінний від того, що притаманний, наприклад, жителям Ужанської долини.

Але повернемося до історичних витоків життя на території, яка нині має назву закарпатської області. З найдавніших часів – палеоліту – тут жили люди. В Притисянській долині та передгір’ї Карпат знайдені стоянки і людини прямоходячої, і неандертальця, й кроманьйонця. Археологічні знахідки, виявлені в Королеві, Великій Углі, Тибаві, Берегові тощо, репрезен-тують найдавнішу культуру кам’яних знарядь в Центральній Європі.
В часи неоліту (6000-3500 р. до н.тис.) збирання полодів та мисливство вже не могли забезпечити життєдіяльність людини. Верхнє Потисся, як і більша частина Закарпаття, стають околичною областю середземноморського землеробства. Артефакти тих часів у вигляді керамічних фігурок знайдені в неолітичних поселеннях на території сіл Дяково, Заставне, Хмельник, Дрисино, Дравці. В 2 тисячолітті до нашої ери індоєвропейські племена з Балкан принесли в Карпатську улоговину бронзу та початкові знання про металургію.

Близько 800 р. до нашої ери в карпатському ареалі з’являється і технологія виплавки залізної руди та виробництва заліза.

В 6-4 ст. до н. тис. в Карпатській улоговині зійшлися представники двох культур – зі сходу сарматської, із заходу – лужицької. Взаємопроникнення цих культур сформувало куштанови-цьку курганну культуру. Пізніше на цій землі з’явилися й кельтські племена, які будували тут укріплені центри влади, торгівлі та ремеслярства, так звані оппідуми. Ще до народження Христа кельтське правління змінилося фракійським. Плем’я гето-даків на чолі з легендарним Буребістою також будувало укріплені городища. Гето-даки то мирно торгували з римлянами, то нападали на римські поселення. На початку 2 століття нашої ери гето-дакську державу завоював Марк Ульпій Траян і створив римську провінцію Дакію, кордони якої на півночі проходили уздовж верхньої течії Тиси. А на території нинішнього Закарпаття в той час жили так звані вільні даки, які всякчас змушені були протистояти набігам германських племен вандалів-астингів з півночі та сармато-іранських язиґів зі сходу.
Період конфліктів і воєн тривав і після відходу римлян з Дунайської низовини і досяг апогею із вторгненням гуннів під проводом Аттіли.

6-8 століття позначене для території під Карпатами заснуванням тут аварського каганату, який був розгромлений військами імператора франків Карла Великого наприкінці 8-го століття. Та навіть у період аварського каганату над слов’янами карпатського регіону владу зберігали білі хорвати та серби, що початково походили і були складовою іранського племені аланів. Після падіння каганату була заснована ранньосередньовічна держава Біла Хорватія, укріплені городища якої збереглися в Солотвині, Ужгороді, Варах, Невицькому.  В останній третині 9-го століття територія краю була поділена між Великою Моравією та Болгарським царством.

Після приходу в Дунайську низовину угорських племен і заснування ними держави Біла Хорватія розпадається. Східна її частина у верхній течії Дністра входить до складу Київської Русі часів князювання Володимира. Західна частина була в складі чеського королівства, а на початку 11 століття її захопив польський король Болеслав Хоробрий. Південнокарпатські землі Білої Хорватії відходять до Угорського королівства часів правління короля Стефана (Іштвана). Саме тоді й зникає етнонім «білі хорвати», а на зміну йому приходить новий – русини (rutheni).

Показово, що гірська частина нашого краю аж до 13 століття в тодішніх документах мала означення як «terra nulis», тобто нічийна земля між Київською Руссю, Польським та Угорським королівствами. Політично й адміністративно ця земля стала частиною Угорського королівства приблизно наприкінці 13-го століття. А загалом територія Підкарпаття була поділена на чотири комітати – Унг, Берег, Угоча та Мараморош. Тоді ж були збудовані й комітатські замки – Ужгородський, Мукачівський, Боржавський, Севлюшський. З населення на користь короля та аристократії почали збирати податки. З 1222 року з виданням «Золотої булли» тодішнім правителем Угорщини королем Андрашом ІІ корінне населення краю фактично опинилося у кріпосництві феодалів-магнатів.

В 13-14 ст.ст. починається черговий етап заселення та колонізації Підкарпатської Русі. Здебільшого – німцями, які отримали значні привілеї щодо сплати королю податей. Безупин-но погіршувалося становище місцевого люду. Безправні селяни остаточно стали «кметами» – кріпаками чужоземних феодалів. Цілі села передавалися у спадок нащадкам магнатів-землевласників, якщо ж таких не залишалося (рід по чоловічій лінії вироджувався), то переходили у володіння короля і вже той дарував їх іншій династії.
Так, Мукачівський замок став на якийсь час резиденцією князя Корятовича (Коріатовича) – подільського князя, втікача з Великого Литовського князівства, якого угорський король прийняв як свого гостя. Вважають, що Корятович привів з собою в Підкарпаття 40 тисяч подолян, які нібито і є предками нинішніх русинів. Та насправді навряд чи такий масштабний перехід був можливим у ті часи. Тим паче, Корятович був утікачем з Вільнюського замку Гедиміна, куди його ув’язнив великий князь литовський Вітовт. Виявиши втечу бранця, Вітовт не дозволив би «штрафнику» податися на Поділля і забрати з собою таку кількість великокняжих підданих.

В 15-му столітті Підкарпаття за королів Яноша Гуняді та Матяша Корвіна жило відносно спокійно, міста Мукачево, Берегово, Хуст, Севлюш (Виноградово) отримали більше прав, як і їхнє населення з числа русинів. Більшість мешканців краю з числа простолюдинів сповідува-ла православ’я, мали свого єпископа Іоанна та православну єпархію. Письмові свідчення цьому зберігаються і в Мукачівському монастирі, який був заснований у ті далекі часи. За Корвіна селяни на панщині відпрацьовували один день на тиждень. За Владислава, який прийшов йому на зміну, – вже три дні. У 1498 році відбулося і перше повстання-страйк – солекопи Солотвина протестували проти обмеження чиновниками привілеїв, дарованих їм королем. Відтак розпочалася й селянська визвольна війна, спровокована непомірними утисками магнатів-феодалів. Після поразки й страти її ініціаторів усіх селян т.зв. «дикий сейм» оголосив «навічно прикріпленими до землі». В такому становищі русини перебували аж до революції 1848 року.

Середина 16-го століття була ознаменована руйнуванням центральної влади в Угорському королівстві та періодом воєн з турками. Тоді магнати західної та північної Угорщини обрали на трон Фердинанда І Габсбурга, справедливо вважаючи, що тільки сильний правитель здатний буде протистояти Османській імперії.

Потім був столітній період входження Підкарпаття в Трансильванське князівство із числен-ними змінами фактичних правителів краю аж до періоду володіння князів Ракоці та Текелі, які протистояли турецькому поневоленню та династії Габсбургів одночасно.

Відомий з історії Ференц ІІ Ракоці брав участь у змові проти Габсбургів, був арештований, але втік з віденської в’язниці до Польщі. В травні 1703 року він видав маніфест, де вимагав звільнення Угорського королівства з-під влади австрійської імперії. Визвольне повстання Ференц Ракоці розпочав саме на території Підкарпаття, сформувавши тут військо курців з селян-русинів, яких указом звільнив від панщини та податей. У 1705 році ракоці був обраний князем Трансільванії, а згодом і князем-правителем Угорського королівства. У Мукачівському замку він мав намір поновити княжу резиденцію, звідси він розраховував отримавати допомогу від Польщі, Франції та Росії. Однак різко змінилася міжнародна ситуація, Франція потерпіла поразку у війні проти Австрії. Австрійські війська в серпні 1708 року поквиталися і з повстанцями каруцами. Русини втрачали все, що їм обіцяв Ракоці. Не бажаючи повертатися під владу феодалів, вони до кінця залишалися в лавах повстанців. Ференц ІІ Ракоці назвав своїх вірних воїнів «gens fidelissima» – «найбільш відданий народ». З Габсбургами Ракоці так і не змирився. Він змушений був емігрувати в Туреччину, там і помер у 1735 році.

Окремий період в історії Підкарпаття – час правління Марії-Терезії (до 1780 р.) та її старшого сина Йозефа ІІ (до 1790 р.). Імператриця всіляко підтримувала підприємництво, і цим, наприклад, успішно скористався граф Шенборн, якому ще батько королеви Карл УІ подарував величезну Мукачівсько-Чинадіївську домінію. В 1764 році Марія-Терезія видала урбаріальний патент, яким регулювалися стосунки селян і дворян, чітко були виписані межі прав феодалів та повинностей селян. Цей документ дублювався на мовах національних меншин, в тому числі і на русинській, і зберігався у кожного сільського старости. У цей же період за сприяння Марії-Терезії згідно булли папи Климента ХІУ отримала незалежність Мукачівська греко-католицька єпархія. Була проведена і реформа шкільництва, за якою повинні були навчатися всі діти від 6 до 12 років, причому материнською мовою. В Ужгороді був відкритий навчальний заклад, де готували вчителів для народних шкіл.
Реформи Марії-Терезії продовжив і її син. Окрім того, Йозеф ІІ ввів запровадив нову судову систему – всі громадяни імперії стали рівними перед законом, рівноправ’я було введено і в релігійне життя конфесій, зняті обмеження щодо євреїв. Імператор своїм указом закрив усі монастирі, де не спроможні були доказати свою корисність для суспільства. Однак, наприклад, Мукачівський монастир залишився діючим як культурницький і просвітницький центр.

За Йозефа ІІ суспільна ситуація в імперії докорінно відрізнялася від тієї, що склалася на той час в Росії. Селяни за габсбургської монархії мали право вільного переходу від одного господаря до іншого, могли вибирати собі заняття, вільно розпоряджалися власним майном, володіли правом відправляти дітей на навчання. Австрійські, угорські дворяни не мали права купувати чи продавати селян.

Майже всі прогресивні реформи по смерті Йозефа ІІ було скасовано. Русинські діти змушені були навчатися угорською мовою ще понад століття.

Угорська революція 1848 року під проводом Лайоша Кошута дала русинам певні громадянсь-кі права, однак жодним чином не задовольнила їхніх національних потреб. Русинська інтелігенція покладала певні надії в розв’язанні національних питань на австрійський престол. Проте після придушення угорської революції з допомогою російських царських військ союзництво русинів Габсбургам стало вже не потрібним, тож створення «русинської провінції» не відбулося.

Російська армія, яка певний час дислокувалася на русинських територіях, була загалом дружелюбно зустрінута русинами. Росіяни та русини непогано розумілися, тож саме з цього часу в Підкарпатті починає свій відлік русофільство. Зазначимо, що ця система цінностей і поглядів, наріжним каменем якої є відчуття спорідненості двох націй, з того часу лягла в основу русинського менталітету – русини нинішньої епохи так само прихильні до росіян та російської культури, як і їх пращури в 19-му столітті. І саме з середини 19-го століття в Підкарпатті починається усвідомлений й організований рух русинського національного відродження – «просвітительства», «будительства», найяскравішими представниками якого по-праву вважаються Адольф Добрянський та Александер Духнович.

З другої половини позаминулого сторіччя на Підкарпатті з’являється  залізнична інфраструк-тура, що дає поштовх розвитку промисловості. Наприкінці 19-го ст. збудовані лісохімічні підприємства в Сваляві, Великому Бичкові, Перечині. Спорудження залізничних віадуків та тунелів на перевалах також припадає на цей період – дається зачин комерційному та культурницькому спілкуванню з Галичиною.

В сільськогосподарському відношенні Підкарпаття залишалося відсталим, селян визискували лихварі, чимало русинського люду змушене було шукати заробітку за океаном. Проти лихварського гноблення русинів виступив  угорський економіст шотландського походження Едмунд Еґан. Міністерство землеробства Угорщини доручило йому також упроваджувати план «Верховинська акція» – були створені наукові аграрні станції, виробничі та збутові кооперативи, втілювалася програма кредитування селян на придбання ними високопродукти-вної худоби, землі та засобів механізації, меліорувалися перезволожені ділянки, придатні для ведення сільського господарства.

Проте лихварська змова скінчилася в 1901 році трагічною загибеллю видатного економіста. Навіть не завершені реформи Еґана мали помітний вплив на розвиток селянської самосвідо-мості, прагматизму русинів. З того часу для русина на ментальному рівні дуже важливо мати власний клаптик землі, власну оселю, власний заробіток і не бути залежним від сильних світу цього. Пам’ять про Едмунда Еґана  увічнена в пам’ятнику поблизу села Барвінок (Барвінкош) поблизу Ужгорода.

Мадяризація Підкарпаття на рубежі 19-20 ст.ст. сягнула апогею. Латиною та угорською велися і богослужіння в церквах, і навчання в школах. Православ’я опинилося у напівлегаль-ному становищі. Угорська влада переслідувала й карала православних, проти них велися політичні судові процеси, хоч ішлося про пасивний протест проти політики денаціоналізації.

В Першій світовій війні тисячі русинів було кинуто на фронти в Галичину, Буковину, на Балкани та в Італію. Тим часом Підкарпаття зайняли російські війська, з якими русини охоче співпрацювали. Коли російська армія була відкинута за перевал на Галичину, чимало русинів, рятуючись від переслідування угорською владою, подалися разом з росіянами. Проте угорська адміністрація  знайшла винних – сотні русинів були нею репресовані, розгорнулася шалена антислов’янська реакція на державному рівні.

Ситуація в Підкарпатській Русі не залишилася поза увагою русинів-емігрантів. У США завдяки їм це питання трансформувалося в міжнародну проблему. Серед багатотисячної русинської діаспори США в 1918 році був проведений плебісцит, на якому 67 відсотків опитаних проголосували за приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. Русинський рух активізувався і в самому Підкарпатті.

Тим часом зі складу Угорщини вийшли серби воєводини, хорвати Ховатії і Славонії, словаки «верхньої Угорщини» і власне Словакії, румуни Трансільванії. Йшлося про створення автономної русинської провінції, на реалізацію цього задуму був створений сойм.. Однак 21 березня 1919 року в Будапешті відбувся комуністичний переворот, і диктатор Бела Кун оголосив про створення «Руської крайни» з виборами в комуністичні «ради». Тобто на Підкарпатській Русі з’явилося два «законодавчих» органи. Все це сталося вже після того, як держави Антанти дали добро чехословацьким військам зайняти території, населені русинами. Переворот в Угорщині врешті був придушений. А політичні події в Європі розвивалися таким чином, що у жовтні 1919 року в сен-Жермені під Парижем між державами Антанти та Австрією був підписаний мирний договір, в якому йшлося зокрема і про долю національних меншин. Так, ст. ст. 10, 11, 12, 13 передбачалося включення Підкарпатської Русі до складу ЧСР на правах широкої автономії. Це ж було підтверджено й Тріанонським мирним договором, який 4 липня 1920 року підписали країни-перможниці у Першій світовій війні та Угорщина.

На жаль, передбачених міжнародним правом широких прав Підкарпатська Русь у складі Чехо-Словаччини так і не отримала. Григорій Жаткович, який пробув на посаді губернатора краю 10 місяців, подав у відставку, не бажаючи виконувати волю Праги, що з самого початку утискала права русинів, вимагаючи від них підкорення жорсткій централізації.

З 1923 року і до 1937-го головну роль в управлінні Підкарпатської Русі відігравав віце-губернатор Антонін Розсипал. При ньому була проведена аграрна реформа, в результаті якої землю отримали понад 40 тисяч сімей, в тому числі 6 тисяч раніше безземельних. Суттєвої модернізації зазнала інфраструктура краю, були споруджені нові міські квартали, вулиці, лікарні, школи, адміністративні та громадські будівлі. Активним було політичне життя на Підкарпатті, діяли десятки різноманітних партій. Саме в чеський період Підкарпатської Русі в краї з’явилися й зачатки українофільства. Уряд ЧСР направляв на Підкарпаття спеціалістів з числа російських та українських емігрантів. Останні мали привілеї навіть у Празі, адже там діяли і фінансувалися чехословацькою державою Український вільний університет та Українська гімназія, вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова та студія пластичних мистецтв, к також Українська господарська академія в Подебрадах. Таким чином на Підкарпатті з’явився антагонізм між русофілами та українофілами.

В умовах ліберального режиму президента Чехо-Словакії Томаша-Ґаррі Масарика та на фоні фашизації ряду європейських держав щеплення української націоналістичної ідеї на теренах нашого краю призвело наприкінці 30-х років минулого століття до появи такого квазі-державницького утворення, як Карпатська Україна отця Августина Волошина.

Події Карпатської України сучасними істориками тлумачаться по-різному. Зрозумілою є героїзація жертвоприношення на Красному Полі в березні 1939 року для держави-України, яка сама зовсім недавно здобула суверенність. Інакше оцінюють ті події історіографи-русини та зарубіжні історики, вважаючи Карпатську Україну провальною авантюрою амбітного політика, що призвела до великого числа невиправданих жертв серед корінного населення краю.
Угорський гортіївський режим кінця 30-х – першої половини 40-х років в умовах Другої світової війни додав ще більш кричущого суспільного протистояння на Підкарпатській Русі.

Тодішня реакційна мадяризація русинського населення, політичні і військового часу репресії були надзвичайно болючими для слов’янської спільноти краю. Русини тисячами шукали порятунку від угорських окупантів за перевалом, переходили через гори на територію радянської вже Галичини. Там їх чекав ГУЛАГ. Ті, що вижили, пізніше воювали в корпусі генерала Свободи. Але й з тих більшість полягла на Дуклі.

Червона армія прийшла на Підкарпаття і як визволитель, і як знаряддя тоталітарного режиму. Військові комендатури повсюдно стали повноправними господарями. Саме в цих умовах і був проведений у листопаді 1944 року з’їзд народних комітетів, на якому було проголошено воз’єднання краю з Радянською Україною. Фактично ж це було приєднання автономної території Чехословаччини до сталінського СРСР. Причому силоміць і всупереч нормам міжнародного права.

Так Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю України, а всі русини водночас були записані українцями. В радянський період сперечатися з комуністичним режимом щодо національних питань не випадало. Втім область на околиці величезної імперії отримувала певні преференції як засіб від можливого невдоволення. Зокрема, в розвитку освіти, медицини. З самого початку встановлення радянської влади на Закарпатті почалася ера індустріалізації та колективізації. «Розкуркулення» проводилося вочевидь м’якше, ніж це було в чорноземних регіонах України в 20-30-х роках. Болючого, непоправного удару зазнало духовне життя краян – досі провідна греко-католицька віра була заборонена в 1946 році, священники фізично знищені й ув’язнені. Хоч розвивалася соціальна мережа й управлінський апарат, русини, за рідкісними винятками, опинялися поза керівництвом цими сферами. В область чимдалі направлялися кадри з інших республік СРСР. Місцеві фахівці, навіть з повноцінною європейською освітою, залишалися на других-третіх ролях.

Тільки наприкінці 80-х років у політичному лексиконі зазвучало словосполучення «русинське національне питання». В 1991 році був проведений місцевий референдум, на якому 78 відсотків краян, що взяли участь у голосуванні, висловилися за те, щоб Закарпатська область отримала статус самоврядної території у складі самостійної України. Результати референдуму не реалізовані й досі. Але й русинська проблема не зникла. Навпаки, за ці роки влада незалежної України мала й має можливість переконатися, що ця проблема вимагає уважного, ставлення до себе, а русини – поваги й вдячності як законослухняні, сумлінні громадяни великої демократичної держави, що роблять значний внесок у її становлення й наближення до європейської спільноти.

Из книги "Квітуче сузір"я"