Карпо Махмудович Шпак-Чингiзхан

        Так званий Чингізхан, а на самому ділі великий українець Карпо Махмудович Шпак, народився у командировці. Саме там, у чуркестанській пустелі, де гарячим було все окрім гарячої води, знаходилась його бідна матінка Зінаїда Петрівна Шпак, щира українка з Кобеляк, угнана у сексуальне рабство підступними монгольськими гастарбайтерами, що брехливо обіцяли їй московську прописку, а насправді втулили вагітність десь у Караганді. Про Карпового батька Махмуда, того чортового брехуна, історичній науці відомо мало, бо горда, як всі українки, Зінаїда швидко помстилася йому за свою спорчену цноту, закопавши мерзотника живцем на городі, прямо у бархан. На жаль, Махмуд скоріш за все не був українцем, але, на щастя,  достовірно відомо, що він також не був москалем або жидом.
         Клятий Махмуд, поки ще був живий, спробував назвати новонародженого синка Чингізханом - і це йому, падлі, вдалося. Даремно невтішна Зіна вмоляла того азіятського виродка дати хлопчику не якусь собачу кличку, а нормальне, людське українське ім’я – Стецько чи, там, Гаврилко. Ні, той тупий деспот таки назвав по-своєму, в результаті чого вже вісімсот років хрін хто зна, що насправді Чингізхан був Карпом Шпаком. Уявляєте, хрін хто! Звичайно, окрім нас, українських вчених.      
          А було так: оточена з усіх боків монгольськими караулами, аулами і саксаулами Зінаїда, народивши первістка у день святого Карпа, покровителя річних риб та чемпіонів світу по шахматам,  ледь перерізавши пуповину, встигла змотаться в українське посольство, що після офіційного прийому у президента Золотої Орди лежало в сусідній юрті в стані тяжкого токсикозу, адже шмурдяк з потного кумису – це вам не „Нєміров медова з перцем” з морозильничку.      
           - Пане посол! Пане посол, твою мать! – в останній надії волала нещасна жіночка у дверей поважного відомства.
           - А ну посол звідси, плотівний плостітутка! – волали у відповідь монгольські вертухаї, що раніше отримали наказ не пускати повій до офіційних осіб.
            - Це хто простітутка? Це я простітутка? – справедливо обурилась чесна женсчіна Зінаїда. – Ну тоді я вам зараз тут устрою оргію з садомазо!
            І ввалила тим жлобам-монголоїдам таких пи... стонів, шо їм вже більше  не був потрібен секс. Ніякий, ніколи! А пані Зінаїда між тим ввічливо вишибала ногою зачинені двері посольської юрти. 
            - Кого там чорти несуть? – з останніх сил відгукнувся повноважний представник вічно молодої української держави.   
            - Це я, пане посол, Зіна, - не збрехала Зіна.
            - А похмелитись в тебе є?   
            - Трохи є. Ось я тільки з ліфчику баночку дістану. Трилітрову.
            І так врятувала всіх українських дипломатів. Всіх двох. Викормила, випоїла їх, хвореньких, майже грудьми. Ну а як посол з консулом всандалили ті три літри Зіниної самогонки, то вже, звісно, могли захищати честь і гідність нашої держави так, шо мама не горюй!    
            - Ти, Зінка, справжня патріотка України, - заспокоїли вони юну мати. – І навіщо тобі той твій Ровшан? Чи як його, Джамшуд? 
            - Махмуд, - поправила Зіна. – Така  скотина, назвав синка Чингізханом. Ще б Сірком назвав чи Тузіком. Я його в бархан закопала. Як Саїда в якомусь хвільмі.
            - О! Ото хароше діло, - порадувались українські засланці. – А ти яке ім’я хочеш мал`ому?  А хвамілію яку?
            - Я б його Карпиком назвала, - зізналась прекрасна Зінаїда. – Бо дуже смажену рибу люблю. А хвамілія нехай моя буде – Шпак. А то ж що то за  українець – Карпо Курбанбабаєв?
             Так пан посол і записали хлопчика. В смислі, не Чингізханом Курбанбабаєвим, а  Шпаком Карпом Махмудовичем. Ще й український пашпорт пообіцяли, в шістнадцять років. Але коли Карпику виповнилося шістнадцять, в посольство не завезли бланків пашпортів, а поки їх завезли, Карпу вже стукнуло вісімнадцять, і треба було косити від української армії. У монголів же ж ніякої армії не було – там воювали всі, а як хто пробував косить, тому косили голову і все одно відправляли на війну з кацапами. А щоб не бігати від наших воєнкомів, як зайцю, до двадцяти п’яти літ, винахідливий Карпо взяв свого племінничка Омеляна Батия, ще пару татар з найближчого генделику – і цією бандотою захопив усю нашу бідну, бідну Україну з усіма її воєнкомами, командирами, президентом-головнокомандуючим і файними тьолками. І жорстоко над ними всіма надругався - окрім тьолок, звісно, бо на них зла не мав.      
             Ось так Україна попала під карпово-татарське іго, а іго те було в нього велике, довге і болісне для кожного, кого Карпо міг догнати. Скільки він, гад, передрючив, і не перерахуєш, бо, як всі ми, українці, був сильний, мужній і завзятий сучий син. Коротше,  жилося нам тоді несолодко. Тобто як завжди.  Але згадка про великого українця і воїна Чингізхана... пробачте, Карпа Махмудовича Шпака, навіки залишилась, мабуть, в половині з нас. Хто не вірить? Подивіться на себе в дзеркало.