Флорид Буляков Любишь, не любишь 10

З лісу виходить Васьона. Її руки вимащені землею.
ВАСЬОНА (опускається навколішки). Господи, за що ти прирік мене на такі муки? Що я страшного, жахливого такого вчинила, що ти позбавив мене радості материнства? За що ти зневажив мене, за що сиротиною залишаєш? За які такі гріхи ти загнав мене знову на цю трикляту роботу, змусив корчі обертати? Адже знову я позбулася довгожданого плоду, дитинки моєї, останньої надії своєї! За що? Чим згрішила я перед тобою? чим не догодила? Чи я не зговірлива, чи я не терпляча, не робітна? Ти на руки тільки глянь мої, господи! Глянь!..
З"являється Стара. Вона підхоплює здійняті до неба руки Васьоны, притискає їх до своїх грудей, затим - до очей, зволожених сльозами.
СТАРА. Заспокойся, заспокойся, серденько моє юне. Не побивайся так, не карай душу молоду – від страждань твоїх я старію…
ВАСЬОНА. Що зі мною? Плакати хочу, але й сліз немає!
СТАРА. Наплачешся ще, серденько моє, наплачешся. Не квапся.
ВАСЬОНА. Дитинка йому потрібна. Сина просить, сина чекає! Кину, лякає, якщо не народиш! А я знову… Скажи мені, старосте моя сива, що там попереду? Чи варто чекати, надіятися, чи варто каратися, мучитися? Чи є там щастя? Чи не ліпше зараз на скелю та сторч головою, щоб світа білого не бачити!
СТАРА. Ні-ні, серденько моє юне, тільки не це! Забудь! І вір! І терпи. Все буде попереду, все, нічим Господь не обійде. Нічим!..

Чутно іржання коняки.
ГОЛОС ГРИГОРІЯ. Тпру-у, скотино!
СТАРА. Підводься, серденько моє, підводься! Стрінь мужа, як належить, з ясним обличчям, з доброю усмішкою… (повертається в дім, йде до іконниці, стає навколішки, до  молитви.
Входить Григорій.
ГРИГОРІЙ. Ось де вона! Ти що надумала, дурепо? Ти чого з работи зірвалася? Ти що, піонерка, з ділянки в кущі бігати? (Вказав батогом на її живіт.) Чи знову що трапилося?
ВАСЬОНА (наполохано). Ні, ні…
ГРИГОРІЙ. То якого дідька роботу кинула? Зроду такого за тобою не було! Пішки прийшла?
ВАСЬОНА. Пішки…
ГРИГОРІЙ. Ну, це добре. За таких справ, кажуть, ходити багато - корисно. Ну ж бо, як у нас там нині… (Приклав вухо до її живота.) Чому мовчить?
ВАСЬОНА. Зарано ще, мабуть.
ГРИГОРІЙ. Ич! З гонірних! І звука не подасть батькові! Та-а… Так ось і живемо, сину. Гроші зашибаємо! Денно ліс валимо, нощно - мед качаємо! Так і минає воно, життя. Нічого, синку, нічого. До твого явлення все тут налагодится, все облаштується. Грошей накопичимо, флягу медом наповнимо! Ти знай зростай, не поспішай, грунтовно. Чекамо тебе… чекаємо…. (Підводиться, здивовано дивиться на Васьону) Ти чого рюмсаєш, голівко з кіскою?
ВАСЬОНА (припадає до його грудей, осідае додолу). Тяжко мені, Гришенько, тяжко! Невже не бачиш?
ГРИГОРІЙ. Ну годі, годі тобі… Що ти, насправді? Йдімо… робота не чекає!
ВАСЬОНА. Йду… (Піднімається, хитаючись, йде за ним, спиняється, аби пересилити біль).
ГРИГОРІЙ (йде, не озираючись, гукає). Наздога-аняй!..
Чутно іржання коняки. Григорій і Васьона віддаляються у лісову хащу.
 
Стара підводиться з колін, підходить до стіни, прихиляється до неї обличчям і завмирає. Старий бере з лавиці кошик, підходить до столу, випускає курча, напуває його водою з чашечки. Стара відходить від стіни, безцільно тиняється по кімнаті в один бік, потім в інший.

СТАРА. Григоровичу… Податися знову до Єгора?
СТАРИЙ. Сядь.
СТАРА. Та ні, піду.
СТАРИЙ. Сядь.
СТАРА. Сяду… (Сідає; пауза.) Ну, гаразд, мене не пускаєш, то сам би пішов, Григоровичу? Га? Він чекає, напевно, що ти сам прийдеш, народ нині гордий. Га?.. Якщо  немає здоров"я, я б і сама тебе відвела. Я, якщо треба, й силоміць би тебе дотягла. Адже нам головне побачити його, сказати встигнути – ось, мовляв, я, ось мед наш. Солодкий він чи гіркий, прийміть як є, від щирого серця даруємо сиротам. Тільки встигнути сказати, а Господь би й почув. Адже він все чує, все бачить. Га, Григоровичу? Адже життя обіцяли нове дати. Спробували б… пожити. Га?.. Йдімо… (Не дочевшись відповіді, встала, пройшла хатою, знову підійшла до старого, присіла на лавицю.) Озвися, хоч якось!..
СТАРИЙ. Прости мене, стара. Прости за все. Винен я перед тобою. Адже цього ти чекала від мене сьогодні?
СТАРА. Не цього…
СТАРИЙ. Що ж?
СТАРА. Щось нога свербить… Днями гепнулася я нею добряче… Приляжу… На хвильку… Потім вже… побіжу далі…
СТАРИЙ. Лягай. Стривай, допоможу я тобі… (Веде її до постелі, вкладає; підбив подушку, підмощує їй під спину.)
СТАРА. Треба ж, як невчасно… Ниє нога, сил нема!..
СТАРИЙ. Дай-но я розітру її…
СТАРА. Помираю я, начебто, Григоровичу.
СТАРИЙ. Та ти що! Хто ж від ноги помирає! Та й ця, с косою до стегна, по мене приходила, не по тебе. Ти тут ні до чого.
СТАРА. Все ти переплутав у житті, Григоровичу, навіть сни…
СТАРИЙ. Вбити мене замало!
СТАРА. Та за що? Хіба ти винен…
СТАРИЙ. Ох, Васьоно, Васьоно!
СТАРА (наднялася). Ти до кого це так?
СТАРИЙ. Що?
СТАРА. Ти кого щойно назвав так…
СТАРИЙ (невпевнено). Тебе… Хіба ти не Василисою звешся? Чи я знову все сплутав? Ти що, забула ймення своє? Тебе ж Василисою звати!.. Га? Чи ні?.. Іди ото, склероз у мене?
СТАРА. Голова з кіскою…
СТАРИЙ. Та хай тебе! Лякаєш! Ім"я своє не пам"ятаєш!
СТАРА. Жінка моє ім"я. А називають Василисою.
СТАРИЙ. Я люблю тебе, Василисо, кохаю.
СТАРА. І давно закохався?
СТАРИЙ. Сьогодні!.. Не залишай мене, заради Христа прошу, не залишай!

Годинниковий бій. Рука Старої повільно здіймається, опускається на голову Старого, помалу гладить її. В світлі, що поволі меркне, видко тільки жовтеньку грудочку на голій столішниці.
Завіса