Килимович

-Ой дивися... Ну й дає.
-Хто дає?
-Аж обоє.
-І, таки, твоя правда. Що те, що інше – зовсім не згірше... Інших відігнав і сам припав.
-Да... Тим не дала, його ждала...
-І, гідні ж одне одного, кляті псяюхи.
-Да, що песик, що сучисько...
-І що тут скажеш? Одне слово: амурбездур.
-Таки, правда твоя.
-От і сестра в мене... У Тріскучих Буруб`яхах живе. Троюрідна. Така ялдоха... Тобто, Явдоха. Ну, звати її так. Дуська, як простіше.
-І що ж? Таки ялдоха?
-О, що є, то таки є... Як по паспорту, то Явдоха, а, як на вухо, то Ялдоха. Дуже вже полюбляла вона, ну, оце діло з самого малечку. Перший раз й заміж вискочила вже із одним у пелені. А було їй тоді ледь шістнадцять років. Дати правда, точної, коли у расход дівка пішла, не відаю, але до цього віку у нас, ну, ти ж знаєш, просто не розписують... Отож, з тим, першим, Сашком він звався, з таким темпераментом...
-Темпещо?
-Темпераментом. Тобто, з температурою її процесу у койці.
-А...
-Отож, буквально із самого початку подружнього життя, не була Дуська жоною вірною. А, Сашко, пацан хороший був. Добрий та із майже нечутливими деякими місцями верха голови. Ну, ото, де роги жінки садять. Але й він у кінці-кінців не втерпів. Застав її якось удома з кіномеханіком Трунькою на кінських скачках. Вперся розлогими рогами у стелю і реве:
І що ж це за хрень отака?
А кінський механік мовчить, тільки зайве повітря ротом стравлює. Аж тут сама кобиляка на всьому скаку йому зривисто й проїржала:
Борщ – в казані на плиті. То, починай без мене, а я - зараз.
-Ну, ти й зараза заразна...
Ото така ялдоха... Коротше, Сашко й випер її. Добрий він мужик усе-таки, тільки ногу, руку й сім ребер Дусьці зломив. До морди так і не дійшов, доброти таки й у Сашка не на все вистачило. А сам, тим часом забіг на кіномеханікове хазяйство кирзовими чобітьми потанцювати. Такий гопак з чечіткою вийшов... Трунька, он, і досі мовчить, але мабуть і танцюрист із Сашка теж добрий, бо з того часу крутить кіномеханік тільки кіно.
-Ото вже попав Трунько під рознарядку.
-Авжеж... Коротше, відлежалася вона у райлікарні і вже далі поринала у вир тільки вільного кохання. Скільки їх було... отих Романів, Степанів та Андріїв, але ж ніяк не куріїв ... Навіть сама собі Ялдоха точно не скаже. Та, приблизно років у 38, як почала її друга молодість приглядатися до лінії горизонту, де вже бродила примара сіамських близнюків Клима та Макса, пішла тітка у повну зав`язку.
-Карли Маркса?
-Майже... Тобто, скінчилася її гастроль. Цілодобове горіння на улюбленій роботі та процес вирощування трійка діточок з розривом у два та десять років врешті-решт охолодило дусьчин темперамент до середньостатистичного по країні для її віку.
-Температуру у койці?
-Точно... Отож, оговталася тітка й помітила, що старші діти її ще у житті зовсім не влаштовані. Один десь на заробітках у Нижнєвартовську , другий ще у стройбаті дослужує, а меншенький хлопець, як піде до школи, то приносить одні зауваження та коли. І, що батьки її вже встигли повмирати, а хата ремонтувалася ще за їх життя. Та, що у дворі й на городі цвіте та пахне пан Бур`ян.
-А, він такий. Як не полоти, то буде й у жопі колоти.
-Ага... Коротше, попустило сестру аж зовсім. Перекрила дорогу до тіла всім в минулому милим серцю членам та й порозганяла їх по домівкам. Та у хазяйстві ж без мужика як? –Поганенько, моя ненько.
-І, то правда. Як без нас – не ганджубас.
-Точно... Але, хоч і знала вже на той час Дуська, що з віком ніяких самців побіля не стане більше та, все ж, почала вона лови знову. Начебто на вигляд й ті ж самі, але, так би мовити, вже тільки із серйозними намірами.
Та все ж таки пішли ті громадяни женихи. А, що? Як не крути, а Дуська – баба гарна. І з власною хатою.
-Бля буду. Як лист перед травою. Я теж колись їх з хатою бачив.
-Отож, перший парубійко й не забарився. Сусідка напитала. Потім – другий,  третій.. А вона все проводила й проводила відбір найпідходящішого.
Різні були ті пани-громадяни. Та, як кажуть, ким багата земля-мать, того й будемо приймать. Отако й забрів на неї жених на прізвисько Килимович.
-То, як Хаттаб на килимі-вертольоті?
-Майже... Гарнющий був видом мужик, все при ньому. І у койці – колгосп-гігант. А на додачу ще й трудяга з руками, що виросли із потрібного місця. І малого не зобиджає. Коротше, робить за десятьох, їсть за п`ятьох, а топче за сімнадцятьох.
Тьох-тьох, який кадр цінний, - думалося Явдосі через кілька діб. А ще через день почав підгризати дусьчину голівоньку малесенький хробачок сумнівів. Так все добре, але чому ж, ото, й досі він ніким не зайнятий? 
-Ага, і чого б воно ото солітьор в макітру угризся?
-Потерпи трохи, вже дуже скоро взнаєш. А далі намислилося сестрі отаке: Невже простилися мені гріхи минулі і це є щастя моє? І відкинула вона підступного хробацюру аж на смітник забуття та й спокійнісінько поринула з усім у цю халву з медом.
А потім настала перша у їхньому спільному житті неділя. Та ще в суботу Килимович запропонував приготувати назавтра святковий обід, щоб спожити його удвох. А малого відправити до бездітної тітки. І, хоч Явдосі не зовсім сподобалася умова, щоб обідати без сина, але вже розкуштувавши принад колгоспа-гіганта, вона таки пристала на цю пропозицію.
-Ага. І нащо, там мале ледащо?
-Отож, так вони й зробили. Збігала Явдоха ранком на базар за свіженькою свининкою для борщу та голубців. Зготовила обід. Півлітра казьонки мала у запасі. Спровадила малого аж до самого вечора. Накрила на стіл, а Килимович зачинив зсередини в хаті двері на замок і почали частування.
Нічогенько так поїли-попили. З Дуськи завжди їдець і питець був так собі,  не дуже. То вона той харч тільки передлубала і вже й наїлася. А з одного гранчака казьонки її вже й розвезло.
-Точно, як моя покійна теща, хрон-єдрон...
-А Килимович, так той виявився міцно загартованим бійцем харчового фронту. Все геть чисто доїв, навіть каструлі повишкрібав. Явдоха ж тільки й дивувалася і куди воно йому ото лізе? Бо, що голубців, що борщу, то було по п`ятилітровій каструлі, а пиріжків з картоплею і шкварками нажарила аж 25 штук. Думала, що на три дні наготувала.
-Добре попоїв парубок. Без горілки як, то, мов мій хряк...
-А, він тим часом казьоночку до дна допив і більше не просить. Відкинувся до стіни на лаві, геть задоволений, аж примружився наче кіт на весняному сонечку. Отож, трохи поганяв Килимович цю благодать на своїй мордяці, а тоді й каже:
Дякую, хазяєчко.
-На здоров`я, - відповіла Дуська.
Тоді встає і – хап-хап її за оті місця, що ними баба від мужика відрізняється та й почали...
А, попереднє дусьчине життя, як вже було сказано вище, у спілкуванні з протилежною статтю зовсім не вирізнялося скромністю. Навіть, навпаки, вирізнялося скоромністю. Але, такого задоволення від самого процесу вона ще не переживала. І такого розмаю його різноманіття ще не бачила.
Зробивши без усілякої перерви разів декілька свою справу, Килимович заснув сном праведника. А щаслива Явдоха розніжено лежала під його дитяче посапування та подекуди приглушену ковдрою підпердь і зі сльозами на очах спроквола думала: І за що ж їй таке щастя?...
-Бач, як він її умняв. Мов перину няв-няв...
-Коротше, прокинувся, ото, мужик десь аж за годину. Сів на дивані, надів труси й каже:
А тепер послухай-но мене, Дуню. Сподобалося тобі?
-Ану, перестань, ото, безсоромник.
-Бачу, що сподобалося. Ну, це, ти, ще не все бачила. Я зараз таке покажу... Коротше, знімай-но зі стіни у залі отой ворсистий килим, що 2х3.
-А, казав же я, що він як Хатаб-вертольот...
-Ти, не перебивай, вже зовсім трохи лишилося...
А сестра його й питає у відповідь:
І нащо тобі кращий мамин килим?
-Ти знімай-знімай, потім побачиш.
-То допоможи, потримай, бо він товстий й тяжкий.
-Давай, вже тримаю, а ти тепер від цвяхів петлі звільняй.
Отож, зняли вони той килим, розстелив його колгосп-гігант у тій же залі по підлозі,  спустив труси та й присів якраз у центрі центрального візерунка. І на очах у вкляклої від несподіванки Явдохи зразковий дядечко й покакав трохи.
-От, курва...
-Правда, трохи, то зовсім не те слово, бо купа вийшла велетенського, прямо нелюдського розміру. Ну, десь, як у добрячої коровяки, коли її у хліві на вранішню дойку підняти.
-Хрон-єдрон...
-А килимчатий сер-гігант, зробивши справу, використав замість лопушка той же самий ворсистий 2х3. Потім натяг труси, викотив груди колесом, відставив назад ліву ногу, впер руки в боки й повагом проказав:
Ну, якщо ти мені пара, то повтори кучару!
-Ах, ти, ж потвора! Щоб я тебе тут через п`ять хвилин не бачила. Пішов нахрен, придурок. Серло дике.
-І так завжди... Невже ж, я так і помру холостим?
Та й вшився собі. Потім його ще хтось із буруб`яхських молодиць приймав. Явдоху й питали, що ж там у них було та вона відмовчувалася. Інші, доречи, теж...
-А, що було з нею далі?
Ну, що ж далі? А далі мені не далі. Коротше, десь за рік Дуська таки нормально вийшла заміж. Живуть дружно, п`ють тільки у свята. Навіть ще дівчинку народили. Отаке воно дусьчине життя, з двох половинок складається. І обидві вони прожила по-своєму щасливо. От тобі і амурбездур...
(Історії Малої Історії,2007)